3781-7599-1-SM (1)-1

план. Так, частина про «Русскій мір» була виключена з тексту «конституції», і наразі цей документ не містить подібних апеляцій. Так само, у першій половині 2015 року, РПА було реорганізовано у «світський» підрозділ, звичайну бойову частину із порядковим номером, релігійні маркери було прибрано з передової.

Треба додати, що в офіційній позиції РПЦ і УПЦ досить чітко дистанціювалися від описаного релігійного маркування. Наприклад протоієрей Георгій Коваленко, голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП, у червні 2014 року заявив: «Русская Православная Церковь не благословляла «Русскую православную армию» воевать за «русский мир» [Пресссекретарь, 2014]. Тому релігійно забарвлену риторику «руського міру» та використане на Донбасі релігійне маркування треба розуміти як частину політичного та культурного просування, а не суто релігійну діяльність.

Так звана «руська весна» залишається вкрай болючим фактом недалекого минулого не тільки в політичному, але навіть в науковому дискурсі. Проте, на відміну від політиків, у яких є остаточні відповіді на всі питання, в науковому дослідженні ми намагалися розібратися в механізмах події, залишаючи відкритим етичне значення даного питання. Потрібно чітко розуміти, що деякі речі, а також смисли існують і впливають на перебіг подій у світі, незалежно від того вірите ви у їх дійсність, чи ні. Осмислення проекту РМ і подібних до нього напряму визначає стратегії розвитку національної безпеки України.

Світоглядно-ціннісний потенціал «руського міра» може бути використаний для мобілізації антизахідних рухів, надаючи їм базис для теоретичного обґрунтування власних переконань та неутилітарні орієнтири розвитку. Наразі у Росії домінуючою є думка, що наслідування Західної моделі розвитку себе не виправдовує, впровадження таких смислів не забезпечать стійкого розвитку держави, так як багато західних цінностей може змінитися у найближчі роки. Російські дослідники та ідеологи у своїх дослідженнях прийшли до думки, що у РФ є своя історія, хай

361

би якою жахливою подекуди вона не була, проте саме історія дає їй можливість усвідомити себе і свою цивілізаційну роль у глобальному світі.

Концепція «руського міра», яка в тій чи іншій формі протягом декількох століть відігравала роль самоідентифікації Московської і Російської держави в її взаєминах зі Заходом, сьогодні набула нової форми. Відроджена після девальвації комуністичної ідеології, ця ідеологема перетворилася на інструмент конкурентного змагання у глобальній грі. Чи був цей проект в його новітній реінкарнації задуманий як зброя ідеологічних та просто воєн (певні свідчення на користь цієї тези були наведені вище), чи він визрів як засіб збереження російської ідентичності та культури, але сьогодні він перетворився на діючу релігійно мотивовану альтернативу того глобального проекту розвитку, що був створений Заходом.

Можна з упевненістю очікувати, що за будь-якого розвитку подій та перспектива мислення, яка відкривається в межах парадигми «руського міра» – враховуючи її затребуваний у сучасній Росії консолідуючий ресурс й вплив на сприйняття сучасних та інтерпретацію історичних подій – буде залишатися вагомим фактором у формуванні політики Росії в найближчі роки.

362

3.3. ТРАНСГРЕСІЯ ПОВСЯКДЕННОСТІ: ДОСВІД ПЕРЕСЕЛЕННЯ

В УМОВАХ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ НА ДОНБАСІ

Гібридна війна в Україні і світі актуалізувала полемологічні дослідження соціальних відносин, пов’язаних з встановленням, перетином і порушенням різного роду меж і кордонів. В результаті анексії Криму і військового конфлікту на Сході України майже два мільйони українців змушені були покинути свої будинки і мігрувати на інші території в своїй країні (приблизно півтора мільйона людей) та в інші держави (160 тисяч бажаючих отримати статус біженця зафіксовано у Білорусі, більш 600 тисяч – у Росії, декілька тисяч у Європі та США). Деякі з них отримали статус біженців (у міжнародному праві для претендентів на отримання статусу біженців також вживається поняття «шукачів притулку»), деяких зафіксовано як переселенців, більшість є внутрішньо переміщеними особами, тобто переселенцями, що не залишили межі України. Наша країна стала четвертою у світі після Сирії, Іраку та Ємену за кількістю внутрішньо переміщених осіб.

У визначенні категорій мігрантів у вітчизняному публічному просторі існує термінологічна плутанина на побутовому, політичному, а часом, і на юридичному рівні. Для розв’язання цієї проблеми розглянемо загальне поняття «міграція», що означає процес переселення з однієї території на іншу всередині країни або в іншу країну (з ймовірною зміною постійного місця проживання). Відзначаючи полісемантичний характер міграції як соціального феномену, львівська соціологіня Ольга Ровенчак запропонувала зведену класифікаційну схему, яка, на наш погляд, найбільш повно охоплює різновиди міграцій, враховує причини, цілі, тривалість, характер, правовий статус мігрантів тощо [Ровенчак, 2006: 132]. Звичайно, розвиток міграційних процесів веде до появи нових форм, що залишає відкритою до вдосконалення цю класифікацію.

363

За критерієм відстані виокремлюється внутрішня і міжнародна міграція, за правовим статусом – легальна, нелегальна і напівлегальна. За критерієм повторюваності: епізодична, одинична, повторювана. За способом реалізації відзначені види стихійної, ланцюгової і організованої міграції. Згідно з критерієм тривалості міграція поділяється на постійну або тимчасову, яка в свою чергу може бути довготривалою, короткотривалою (згідно з визначенням ООН від 3 місяців до року), сезонною (міграція переважно до місця праці і проживання, що зазвичай триває кілька місяців, після чого відбувається повернення до місця постійного проживання), маятниковою (переміщення на короткий термін – день або декілька днів, в більшості випадків для роботи), транзитною (маємо на увазі міграцію людей, які перетинають кордони однієї або кількох країн, залишаючись на їх території певний час, і мають на меті згодом мігрувати у країну кінцевого призначення) [Ровенчак, 2006: 134]. Також міграція може бути добровільною, примусовою або вимушеною. За кількістю мігрантів – осібною, сімейною, груповою. За причинами і цілями Ольга Ровенчак виділяє міграцію членів сімей, політичну (політичних біженців; дипломатичного корпусу та військових), релігійну, етнічну, економічну (економічних біженців; трудову), освітню, екологічну, туристичну, репатріацію (рееміграцію).

В межах теми гібридної війни найчастіше згадуються такі категорії мігрантів як переселенці (до них належать вимушені переселенці) і біженці. Правовий зміст поняття «біженець» на даний час є чітко визначеним відповідно до норм та принципів міжнародного права. Міжнародне право використовує його з часів Першої світової війни. 28 липня 1951 року спеціальною конференцією ООН у Женеві було ухвалено Конвенцію про статус біженців, до якої у 2002 році приєдналася Україна. Правове положення біженців визначається також Протоколом ООН щодо статусу біженців (1966 р.) і Статутом Управління Верховного Комісара ООН. Згідно з цими документами біженцем визнається людина, яка не може або не бажає повернутися у свою країну через обґрунтований страх переслідування з расових, релігійних,

364

національних, політичних причин або через належність до певної соціальної групи. Стаття 33 Конвенції передбачає, що державиучасниці не будуть висилати біженців або повертати їх на кордон країни, де їм загрожує небезпека. У біженців також існують певні зобов’язання перед країною притулку.

В Україні з 2011 року діє Закон про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (в редакції від 03.03.2016). Стаття 1 Розділу І цього Закону визначає, що «біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань» [Закон України «Про біженців…»].

Україною визнається пріоритет міжнародного договору щодо біженців: «Стаття 2. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору» [Закон України «Про біженців…»].

Особистий статус біженця визначається законами країни його доміцилію (або, за його відсутності, країни проживання). Термін «доміцилій» (місце постійного проживання, юридично значиме місце проживання) відрізняється від поняття «вид на проживання», тобто «право проживання в країні». Вибір місця проживання і проблема пересування розглядається сучасним міжнародним правом. Проте це право не завжди реалізується або ж проголошується суто декларативно, без примусової сили, що підкреслює французька юристка Монік Шеміл’є-Жандро: «Цьому

365

праву до такої міри бракує влади і очевидності, що держави можуть брати участь у формулюванні принципів, що захищають особу, а самі проводити політику, відмінну від цих принципів» [Цит. за Гай-Никодимов, 2004].

Історичний аналіз протиріччя між національною традицією держави і універсалістським ідеалом космополітизму показує, що буржуазні революції (зокрема, французька) у своєму прагненні до безмежності і відсутності відмінностей між іноземцем і людиною цієї нації, врешті-решт все ж прийшли до розуміння громадянина як представника нації. Таким чином, в процесі перетворення людини на громадянина, а громадянина на представника нації відбувається подвійна підміна понять, яку описала Ганна Арендт. Розглядаючи статус біженців і апатридів (осіб без громадянства), вона шукає правове рішення, що забезпечує цим групам новий юридичний статус і дозволяє селитися в іншій, в порівнянні з тою, де вони народилися, державі. При цьому вона підкреслює двоїстість прав людини. З часів французької революції і формування сучасної концепції національної держави, коли «Декларацію прав людини» зв’язали з боротьбою за національний суверенітет, «одні і ті ж засадничі права проголошувалися одночасно і як невід’ємне право усіх людей, і як приватне право окремих націй; проголошувалося, що одна і та ж нація підкорюється законам, що витікають з прав людини, і в той же самий час є суверенною, тобто не пов’язаною ніяким загальним законом, і не визнає нічого вище її самої. На практиці це протиріччя призводило до того, що захист і зміцнення прав людини оберталися захистом і зміцненням лише національних прав і саме встановлення держави як захисника і гаранта прав людини, громадянина і члена нації втратило видимість своєї законності і раціональності» [Цит. за Гай-Никодимов, 2004].

Підміна поняття людина громадянином, а громадянина – представником нації означає, що держава приймає або не приймає індивіда (групу індивідів), виходячи з розуміння громадського простору як політичного обмеженого світу. «Іноземці» не можуть користуватися усіма правами, якими користуються члени нації.

366

Подібне може статися і в ситуації з внутрішніми переселенцями. Наприклад, в нашій країні внутрішні переселенці практично позбавлені права участі у місцевих виборах на тій підставі, що вони нещодавно стали членами даних громад: поняття

громадянина підміняється поняттям представник громади.

У Франції і Німеччині бажання припинити численний наплив іноземних громадян і регулювати виїзд легальних і нелегальних «гостей» фактично зробило цю тему однією з головних галузей права. Межі гостинності визначаються законом, а громадський простір в національній державі – поняттям ідентичності, що виключає одних і включає інших. З-за підміни понять з ідеї прав людини фактично не витікає державна гуманістична гостинність. Незважаючи на це, слід зазначити динаміку в осмисленні прав людини. Не завжди дотримуючись самих цих прав, європейські держави проте брали участь в розробці Всесвітньої декларації прав людини, стаття 13 якій свідчить, що «кожна людина має право на переміщення і на вибір місця проживання усередині держави» і що «кожна людина має право виїжджати за межі будьякої, у тому числі і своєї власної, країни і повертатися у свою країну» [Гай-Никодимов, 2004].

Зазвичай, сенс переселення полягає в тому, щоб назавжди покинути колишнє місце проживання з тих чи інших причин. На Донбасі ж спостерігалася втеча від війни з надією швидкого повернення. Переселення жителів Донбасу з причини військового конфлікту відбувалося стихійно (здебільшого індивідуальна і сімейна міграція) або організовано (ті, кого централізовано евакуювали разом з підприємствами і організаціями). Частина переселенців залишила свою країну і відправилася в іншу на постійне або тимчасове місце проживання. Решта переїхала в інші регіони України й іменується «внутрішньо переміщеними особами».

Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (в редакції від 21.02.2016) визначає, що такою особою зветься «громадянин України, іноземець або особа без

367

громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру» [Закон України «Про забезпечення прав…»]. У дослідженні даного виду переселення доцільно застосувати критерій тривалості: вимушена міграція може бути тимчасовою (якщо люди залишають житло на певний період і сподіваються повернутися назад) або постійною, остаточною, без мети повернення на колишнє місце проживання. Вимушених переселенців часто називають біженцями, проте не кожен переселенець може отримати статус біженця, навіть перетинаючи кордони іншої держави.

Міжнародна міграція, до якої належать біженці, має на увазі зміну країни місця проживання. Таким чином, в процес включені дві різні країни, а в ході міграції фіксується перетин як мінімум, одного кордону. Суб’єктів, що перетинають кордон, на французький манер деякі лінгвісти називають трансгресантами [Бредникова, 1999; Донец, 2011]. Ми вважаємо термін трансгресант не тільки доречним, але і більш глибоким за змістом, ніж його подають лінгвісти. Тransgressant в перекладі з французької означає «той, хто виходить за межі, переступає норми».

Походить він від латинського «трансгресія» (trans – крізь, через; gress – рух), що фіксує пограниччя між двома світами. Термін трансгресія увійшов в тезаурус постмодерної філософії і активно використовується психологами. Мішель Фуко надавав поняттю трансгресія настільки важливе значення, що поклав на нього надію як на наріжний камінь в становленні нової культури і нового мислення подібно до того, як свого часу поняття протиріччя виступило фундаментом діалектичного мислення.

368

Концепція трансгресії виходить з допущення і визнання «чогось», що можливо переступити. Перш за все, вона є переживанням скінченного, яке розгортається на рівні внутрішнього досвіду людини. Іронічне висловлювання про те, що «побіжна навігація по лінгвістичних просторах утримує від спокус внутрішнього досвіду» дає зрозуміти, що досвід-межа насторожує. Однак ставлення до трансгресії виключно як до злочину і гріху профанує цей складний культурний феномен. Функція досвідумежі – вирвати суб’єкта у нього самого, як писав Мішель Фуко. Важливе зауваження про те, що трансгресія звернена не стільки на межу суспільного, скільки на граничність самої людини, Софія Каштанова ілюструє наступним твердженням: «Для когось крайнім ступенем блюзнірства, що відкриває переживання трансгресії, стає вживання непристойної, обсценної лексики, а для когось дійсно трансгресивним є реальне порушення існуючого законодавства. Таким чином, трансгресія як подолання межі, яка на перший погляд здається непереборною, по-справжньому розгортається у внутрішньому досвіді людини, вона є переживанням власної граничності, і це переживання тим гостріше, чим далі людина заступає за свої межі» [Каштанова, 2016: 157].

Дуже цікаво, на наш погляд, розшифровує трансгресію український філософ Володимир Личковах, відзначаючи, що «у семантично адекватному вигляді їм виявиться, мабуть, російське слово «преступление». Зрозуміло, не стільки у негативному, кримінально-правовому значенні (як «злочин»), скільки в етимологічному значенні (як «переступання», «переступ»). Сама етимологія вказує на його зв’язок з порушенням міри, виходом за межі, переступанням порога дозволеного чи загальноприйнятого» [Личковах, 2006: 27]. Дослідження трансгресії як форми взаємодії з межею можливого, допустимого, кінцевого простежується в роботах Жоржа Батая, Мішеля Фуко, Жана Бодрійяра, Моріса Бланшо, Кріса Дженкса та ін.

Трансгресія виявляє себе одночасно як підрив і як підтвердження, про що говорить Кріс Дженкс у роботі

369

«Transgression. Key Ideas»: «Здійснювати трансгресію означає виходити по той бік кордонів і меж, встановлених заповідями, законами або звичаями. Це означає порушувати і переступати їх. Тем не менш трансгресія є чимось більшим, ніж тільки злочин, оскільки здійснювати трансгресію значить так само стверджувати і навіть вихваляти заповідь, закон, звичай. Трансгресія є глибоко рефлексивним актом заперечення і твердження. До того ж, трансгресія служить досить чутливим вектором в оцінці масштабів, напрямків і компасом будь-якої соціальної теорії»

[Jenks, 2003: 2].

Трансгресія є не випадковою, а цілеспрямованою дією. Вона є інтенційним актом суб’єкта, спрямованим на подолання його актуальних меж. До того ж вона відіграє важливу роль у становленні і функціонуванні культури. Трансгресія вважається конструктивною, якщо її цілі є соціально прийнятними, вона формує гуманні цінності, зміцнює довіру і громадську солідарність. Коли поняття трансгресії визначається не тільки як порушення границь дозволеного, а й наділяється широким філософським сенсом як «рух, перехід, прорив за наявне буття» [Личковах, 2006: 27], іншомовний термін трансгресант, на нашу думку, також набуває категоріального сенсу, знаходить своє місце в культурологічному тезаурусі і відбиває семеми: 1) той, хто виходить за межі, 2) той, хто перетинає кордон, 3) подорожуючий у інший культурний простір, 4) той, хто долає стереотипи. Трансгресант вказує на буття зовні себе. Він переступає через культурні і соціальні обмеження, географічні і символічні кордони, прямує зі свого знайомого, домашнього світу в інший, незнайомий, можливо чужий. Такий перехід містить в собі як соціальні ризики, так і перспективу розвитку та оновлення. Трансгресант переступає межі, але не руйнує їх, зміщується з колишніх позицій, але не знищує їх, а зберігає в знятому вигляді.

Звертаючи увагу на наявність меж, які окреслюють певне місце і передбачають деякий зовнішній простір, слід зауважити, що співпричетність цих територій проявляється «не в безпосередньому всеосяжному єднанні, а в прикордонному

370