Н. В. Крохмаль

Історичні форми саморегуляції соціального процесу

УДК: 316.4

ББК 60.55

К83

Рекомендовано до друку Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, протокол №7 від 29 січня 2004 р.

Крохмаль Н. Історичні форми саморегуляції соціального процесу. – Запоріжжя: “Просвіта”, 2004. – 148 с.

Рецензенти:

Лукашевич М.П. – доктор філософських наук, професор.

Ручка А.О. – доктор філософських наук, професор.

ЗМІСТ

ЗМІСТ 2

ПЕРЕДМОВА 4

ВСТУП 7

Розділ 1 Історико-методологічні основи вивчення саморегуляції соціального процесу 15

1.1. Віддзеркалення поняття “саморегуляція соціального процесу” в теоретичній спадщині 15

1.2. Формування наукових підходів до аналізу саморегуляції соціального процесу 24

1.3. Методологічні засади аналізу саморегуляції соціального процесу 45

РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ САМОРЕГУЛЯЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ 58

2.1. Генезис, сутність, зміст та форма системи саморегуляції соціального процесу 58

2.2. Морфологічний аналіз системи саморегуляції соціального організму країни 73

2.3. Функціональний аналіз системи саморегуляції соціального організму країни 82

2.4. Рівні системи саморегуляції соціального процесу та їх історичні форми 111

2.5. Історичні форми саморегуляції соціального організму України 132

ВИСНОВКИ 139

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 141

Додаток А 154

Взаємозв’язок провідних історичних форм системи саморегуляції соціального процесу зі зрілістю організаційних рівнів системи саморегуляції 154

Додаток Б 1

Загальна характеристика рівнів системи саморегуляції 1

Передмова

У середині 80-х – на початку 90-х років ХХ століття стало зрозуміло, що ми живемо в епоху найбільшого перелому в суспільному розвитку. Його криза супроводжується негативними наслідками теоретичного, методологічного, ідеологічного та світоглядного характеру, заганяючи в глухий кут повсякденне існування людей.

Роздуми над сьогоденням, які мють вказати на більш-менш вірні шляхи у майбутнє, стають нагальним обов'язком філософів і вчених. Патологія у суспільному житті, як і у фізіології, – безцінний помічник у з'ясуванні причин захворювання соціального організму, без виявлення яких неможливо сприяти його одужанню.

При цьому сучасна криза соціального розвитку переконливо доводить, що вузловою проблемою теорії пізнання наприкінці ХХ-го – на початку ХХI століття є оптимізація людського життя в планетарному масштабі. На цьому фоні національні, демографічні, військові, сировинні, енергетичні, екологічні та інші глобальні проблеми світової спільноти сприймаються як її негативні наслідки.

Процес актуалізації проблеми фундаментальної раціоналізації суспільного життя спостерігається давно, і в названому процесі можна виділити, як мінімум, три етапи: перший – пов'язаний з обґрунтуванням пріоритету ролі особистості в історії і земного походження суспільства та держави (епоха Відродження); другий – пов'язаний зі становленням соціальної доктрини марксизму, що розкриває суть суспільного життя на основі первинності матеріального і вторинності дховного при зростанні творчої ролі народних мас як суб'єкта соціальної чинності (кінець ХVIII – середина ХХ століття); третій – пов'язаний з пошуком “філософської єдності” серед безлічі відносно самостійних і взаємовиключних засобів пояснення ліній розвитку соціального світу – теологічного, матеріалістичного, технократичного, феноменологічного, екзистенціального та інших (з середини ХХ століття).

Не дивно, що перед такими потужними і різноспрямованими потоками інтелектуальної та фізичної енергії слаборозвинута теоретична думка просто розгубилася. Причина цього явища полягає в тому, що практична свідомість людей продовжує орієнтуватися на засвоєння логіки зовнішнього стану речей. Люди втратили контакт із внутрішнім світом. Вони перестали розуміти його логіку, і це нерозуміння призвело до того, що спрацювала пастка екології, яка відбиває вимогу дотримання нами закономірностей космічного характеру.

За цих умов природним є поділ дослідників на дві великі групи: песимістів і оптимістів. Песимісти, яких більшість (К.Поппер, А.Койре, Б.Паскаль, Моно та ін.), ставляться скептично до можливостей пізнання законів суспільного розвитку. Звідси виникають численні пророцтва про кінець світу і знищення життя планетарної спільноти.

Оптимісти ж продовжують невтомно працювати над розгадкою таємниці механізму саморозгортання суспільного життя. У їх складі можна виділити, в свою чергу, дві групи. Одна з них йде шляхом створення актуалізованих моделей суспільного розвитку, використовуючи для цього тенденції, що відкриваються в ході науково-технічної революції.

Інша ж група дослідників-оптимістів намагається осягнути цілісність суспільного життя шляхом застосування до нього ідеї соціального організму, що має свою власну долю і багатовікову історію. Однак її евристичний потенціал ще до кінця цілком не зрозумілий і не розкритий.

Спроби філософського пояснення організменного розвитку другої природи робилися неодноразово. Перші згадки про суспільний організм як форму існування людини зустрічаємо ще в давньоіндійських Ведах (близько 3,5 тис. років до н.е.). Думка про те, що світ людей являє собою взаємопов’язаний організм, простежується і в іншій давньоіндійській пам'ятці “Махабхараті” (перша половина 1 тис. до н.е.). В одному з її епізодів говориться про єдину духовну субстанцію, до якої прагнуть всі емпіричні явища.

Пізніше ця ідея була підтримана Платоном, Арістотелем, Гоббсом, Контом, Спенсером, Марксом, Енгельсом, Леніним, Дюркгеймом та багатьма іншими філософами. У світовій соціології склався цілий напрямок, який отримав назву органічної школи. Із сучасних дослідників її підтримують М.Моісеєв, А.Аганбегян, Р.Абдєєв, М.Арчер, П.Штомпка, В.Андрущенко, В.Бех, В.Воронкова, М.Михальченко, М.Мокляк, Є.Мартинюк, В.Пилипенко, В.Піддубний, І.Черненко, В.Шаповалов і багато інших.

Дослідницька позиція цієї групи науковців, здебільшого соціальних філософів, полягає в тому, що вони визнають органічну єдність соціального світу і його іманентний зв'язок з першою природою і Космосом. Більше того, вони стверджують, що саме в ході подолання нинішньої планетарної кризи людська думка знайде якісно новий спосіб концептуального пояснення свого подальшого розвитку. На їх думку, відповіді на всі питання, що збудили філософську і наукову свідомість світового співтовариства наприкінці ХХ століття, слід шукати в явищі ноокосмогенезу, а точніше – ноосоціогенезу. Спонтанна самотрансформація соціального світу викликана загостренням потреби Космосу в ефективно функціонуючому планетарному розумі, покликаному компенсувати його структурну нестійкість.

До групи оптимістів належить й автор даного дослідження – Крохмаль Наталія Василівна, кандидат філософських наук, доцент Інституту соціальної роботи та управління Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

І поки у людському середовищі, розбурханому швидкими якісними змінами, широкомасштабними технологічними інноваціями, національними кризами, військовими конфліктами, глобальними зрушеннями і потрясіннями, що привели до саморозпаду біполярного соціального світу, науковці опрацьовують синергетику як науку про самоорганізацію природи та соціального світу, молодий автор робить сміливий крок у напрямку концептуального опанування закономірностей так званої “епохи біфуркації” (Е.Ласло), якщо скористатись з мови самої синергетики.

Вона наполегливо досліджує гіпотезу про те, що у саморозгортанні соціальних систем існує внутрішня логіка, суть якої полягає у тому, що соціальний світ зароджується на рівні мікросвіту, розгортається на макрорівні і піднімається на мегарівень. Звідси логічно випливає висновок про те, що на кожному з цих рівнів існування універсуму є свої оригінальні, притаманні тільки йому види регуляторів життєдіяльності як людей, так і утворюваних ними локалізованих соціальних систем – держав, царств, султанатів, Об’єднаної Європи та ін.

Світова спільнота, наполегливо піднімаючись у ході культурної еволюції від нижчих форм життя до вищих, послідовно опановує ці види регуляції, накопичуючи знання про їх атрибутивні властивості та урізноманітнюючи власний досвід їх застосування у ході культурно-історичної практики.

Філософсько-соціологічний аналіз, який майстерно здійснила автор, занурює нас у логіку саморуху універсуму і на цій підставі переконливо доводить робочу гіпотезу про існування закономірностей у зміні форм саморегуляції Єдиного Соціального процесу, що тепер отримує назву історичних, тобто закономірно розташованих у часі та просторі. Дослідниця логічно виділяє три рівні саморегуляції: архетипний, нормативний та семантичний, переконливо доводить їх загальну обумовленість смислогенезом і на основі унікального знання історичного матеріалу розкриває перед нами спільне і відмінне, що міститься в історичних формах саморегуляції соціального процесу, їх взаємопроникнення та специфіку впливу на поведінку соціальних систем, нарешті, переконливо обґрунтовує загальноеволюційний напрям посилення ролі інтелекту у нашому повсякденному житті на планетарному рівні й неминучість “підйому” Особистості людини у Космос.

Володимир Бех – доктор філософських наук, професор, академік Академії політичних наук України

м.Київ

січень 2004 року

ВСТУП

Актуальність теми даного дослідження обумовлена ходом глобальних змін цілісності соціального процесу, у якому постійно посилюється інтегративна функція суспільства, що створює умови для формування його нових елементів і ускладнює його структуру як самоорганізованої системи. Це проявляється в постійному утворенні різноманітних форм суспільного життя людей, що відтворюють функціонування та розвиток суспільства на основі його взаємодії з навколишнім середовищем та внутрішніми змінами за допомогою процесів упорядкування змін, що називаються саморегулятивними. Саморегулятивні процеси, як і суспільство, у ході свого функціонування й історичного розвитку поступово ускладнюють власну структуру, що приводить до створення системи саморегуляції, яка охоплює складові суспільства, спрямовані на забезпечення виконання його основної функції – підтримання власної життєдіяльності.

“Залишки” дії саморегулятивних процесів можна виділити як описові характеристики різних форм суспільства. У зв’язку з цим можна припустити, що у суспільстві дія таких процесів проходить на основі відповідно сформованих механізмів, які, як і суспільство, що у своєму функціональному розвитку трансформується в різні форми в залежності від історично конкретних умов свого існування, можливо також допомагають системі саморегуляції відповідно змінити свою форму.

У сучасних дослідженнях майже неможливо знайти однозначних визначень явища саморегуляції, хоча вона більшістю вчених ототожнюється з адаптацією системи до змін, а тим більше вказати на риси, притаманні їй. У цих умовах аналіз вказаних процесів набуває теоретичної актуальності, оскільки визначення саморегуляції, виділення її серед інших подібних процесів має першочергове значення для формування погляду на проблеми функціонування соціального процесу.

Практична актуальність дослідження обумовлюється визначенням форм прояву та напрямків розвитку саморегулятивних процесів у різних соціальних організмах, що дає можливість розглядати поліваріантність їх функціонування та практичний вибір шляхів їх подальшого розвитку. Закономірності морфологічного становлення системи саморегуляції у соціальному організмі країни та її численні функціональні властивості як самодостатнього цілого можна ефективно використати як унікальний інструмент практичної розбудови державності в Україні.

Планомірні дослідження системи саморегуляції соціального процесу як відносно цілісного та самодостатнього явища у структурі соціального світу майже відсутні, хоча у світовій та вітчизняній філософській спадщині існують, на нашу думку, достатні передумови та підстави для теоретичного осягнення даного явища як у структурі окремого соціального організму, так і у більш абстрактному вимірі – соціальному процесі взагалі.

На наш погляд, становлення системи саморегуляції треба розглядати у контексті сучасних досліджень з теорії самоорганізації, а саме - через призму біфуркаційного розділення єдиного соціального процесу, однією зі складових якого має бути громадянське суспільство, а іншою – держава, як така, що субстанційно протистоїть та протидіє громадянському суспільству, і на яку покладено регулювання процесів у структурі першої складової.

За таких умов до вивчення проблеми саморегуляції соціального процесу треба підходити з ідеологічною установкою на те, що це єдиний процес самоорганізації універсуму або що це органічний мегапроцес самовідтворення соціального світу чи так званої другої природи шляхом загального взаємообміну з так званою першою природою, речовиною, енергією та інформацією.

Тому позитивними напрацюваннями тут мають бути здобутки теоретичної думки Сходу та Заходу, особливо у їх сьогоденному органічному поєднанні у вигляді синергетичного вчення, що швидко формується під тиском кризових явищ кінця ХХ – початку ХХІ століть.

Тож, відроджуючи розуміння взаємодії природи та соціального світу (до якого, безперечно, належить предмет даного дослідження), над “розчаклуванням” яких довго та наполегливо працював розум класичної науки, намагаючись пізнати “натуральну” природу світу речей “якими вони є насправді”, постнекласична синергетика (І.Пригожин, І.Стенгерс) набуває нової історичної глибини. У парадигмі комунікативної “нейросинергетики”, згідно з принципами відповідності, спостережливості та додатковості, знаходять своє місце і “синергетика лазера” Г.Хакена, і теорія дисипативних структур І.Пригожина, які сприймаються узагальнено як складові частини “нелінійної науки”, біля витоків якої стояли А.Андронов, Л.Мандельштам, А.Пуанкаре. У новій парадигмі знаходить своє місце і голографічний всесвіт Д.Бома і голографічний мозок К.Прибрама. Нова синергетична парадигма принципово плюралістична, конототивна, орієнтована на сітьове мислення Іnternet, містить у собі також і сценарії “Великої історії”, і нову “науку про складність”, науку про взаємопереходи “порядок–хаос” (І.Арнольд, Л.Больцман, Ю.Клімантович, Я.Сінай, Р.Том), на фрактальних межах яких (Б.Мандельброт, С.Кауфман) живуть складні системи, що еволюціонують. Серед них одними з найзагадковіших є тілесно відтворений людський мозок та створені ним у кооперативній взаємодії людей автопоетичні мови людського спілкування (Ф.Варела, У.Мотурана, Г.Хакена).

Більш конкретні питання становлення та дії системи саморегуляції соціального процесу можна дослідити завдяки вивченню праць, присвячених проблемам синергетики та самоорганізації відкритих систем. Матеріал для аналізу знаходимо у роботах Л.Д.Бевзенко, В.П.Беха, В.Г.Вайданича, В.М.Вандишева, В.В.Василькової, І.С.Добронравової, О.М.Князєвої, С.А.Колеснікової, М.В.Кузьміна, С.П.Курдюмова, В.С.Лук’янця, Г.Г.Малинецького, А.П.Назаретяна, В.Н.Ніколко, Дж.Ніколса, В.Є.Пилипенко, В.А.Піддубного, І.Пригожина, М.В.Поповича, Г.І.Рузавіна, І.Стенгерс, Г. фон Хайєка, Г.Хакена, В.А.Цикіна, І.В.Черненко, В.А.Шевченко та деяких інших дослідників.

Для реалізації головної мети даного дослідження важливою є проблема співвідношення цілого і частини, хаосу і впорядкованості, а також висвітлення категорій “система” і “цілісність”. Ця проблема розроблялася багатьма сучасними філософами, що є суттєвим для розвитку синергетичного бачення співвідношення громадянського суспільства та держави як елемента системи саморегуляції органічного соціального цілого – країни. Це, зокрема, роботи В.Г.Афанасьєва, І.Б.Блауберга, І.С.Добронравової, П.Ф.Йолона, Р.С.Карпінської, В.А.Карташова, І.З.Цехмістро, Б.Г.Юдіна та інших.

Гносеологічні проблеми дослідження процесів самоорганізації систем різної природи висвітлювалися у працях Л.Г.Антипенка, С.О.Нікольського, Ю.М.Плюскіна, С.П.Ситька, Л.А.Солов’я та інших дослідників.

Епістемологічне значення синергетичних методів і підходів до проблем еволюції в соціальних системах знайшло своє відображення у поглядах К.Б.Бейлі, М.М.Моісеєва, Дж.Скотта, О.І.Субетто, Ю.В.Яковця.

Величезний дослідницький потенціал можливості взаємопроникнення філософського і природничо-наукового способів осягнення світу демонструють праці Р.Ф.Абдєєва, М.М.Амосова, В.П.Андрущенка, В.І.Аршинова, В.П.Беха, О.О.Богданова, В.Н.Вандишева, І.С.Добронравової, О.А.Донченко, М.С.Кагана, В.М.Келасьєва, Н.Н.Кисельова, М.В.Колеснікової, В.Г.Кременя, С.Б.Кримського, М.В.Кузькіна, С.Є.Мартинюк, М.І.Михальченка, В.В.Налімова, Л.В.Озадовської, М.М.Сєтрова, А.В.Свідзинського, В.М.Ткаченка, В.Л.Храмової та ін.

На фоні майже повної відсутності спеціальних досліджень, присвячених проблемі саморегуляції соціального процесу, окремо треба розглядати ідеї, подані у роботах В.П.Беха, В.І.Вернадського, В.М.Келасьєва, В.М.Мазура, М.М.Сєтрова. Наприклад, у дослідженнях В.І.Вернадського висвітлюється ідея ноосферичного походження соціального процесу. У той час, як провідні ідеї В.М.Келасьєва торкаються основ розуміння ноосоціогенезу як унікального та саморозвивального процесу, головна ідея М.М.Сєтрова полягає в обґрунтуванні функціональної теорії організації соціальних систем різного призначення та масштабу. Монографічні дослідження В.П.Беха чи не єдині з присвячених механізму самоорганізації соціального світу, функціонування якого протікає в організменній формі, а система саморегуляції розглядається ним як орган у структурі цілого – соціального організму країни.

Однак, незважаючи на матеріал, накопичений сучасною вітчизняною та світовою теоретичною думкою щодо самоорганізації та самовідтворення соціального світу, спроб його філософського узагальнення з метою виявлення закономірностей становлення та розвитку саморегуляції соціального організму країни не здійснювалося.

Таким чином, актуальність предмета дослідження у світлі активної глобалізації світу і нерозробленість ряду питань самоорганізації суб’єктів соціального світу зумовили вибір і визначили головну мету і завдання даного дослідження.

В основу проблемної ситуації покладено суперечність між універсальною сутністю системи саморегуляції соціального процесу та унікальністю форм її прояву в різних просторово-часових вимірах. Ясно, що таке явище має аналізуватись як продукт і як процес, тобто має морфологічний та функціональний виміри.

Робота є складовою в розробці наукової проблеми з вивчення теми держзамовлення Міністерства освіти і науки України “Саморегуляція соціального організму країни”, яка виконується на кафедрі соціальної роботи і управління Інституту соціальної роботи і управління Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (держреєстрація №0103У000730).

Метою дослідження є аналіз історичних форм становлення та розвитку системи саморегуляції соціального процесу, який лежить в основі соціального організму кожної країни.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

– уточнити поняття “саморегуляція соціального процесу”;

– проаналізувати внесок різних напрямків наукового аналізу явища саморегуляції соціального процесу;

– розробити методологічні засади аналізу саморегуляції соціального процесу;

– розкрити генезис, сутність, зміст та форму існування явища саморегуляції соціального процесу;

– здійснити морфологічний аналіз системи саморегуляції соціального процесу та створити її евристичну модель;

– провести функціональний аналіз системи саморегуляції соціального процесу;

– застосувати онтологічний аналіз для типологізації структурних рівнів закріплення смислів у системі саморегуляції соціального процесу;

– класифікувати історичні форми системи саморегуляції соціального процесу;

– зробити комплексну оцінку стану та провідних тенденцій еволюції системи саморегуляції у соціальному організмі України та розробити пропозиції з врахування закономірностей саморозгортання системи саморегуляції соціального процесу для прискореної розбудови незалежної та самодостатньої України.

Об’єктом дослідження є соціальний процес як послідовна зміна станів соціального організму країни як органічного цілого, що по-різному самоупорядковується на різних етапах загальноеволюційного процесу соціального світу.

Предметом дослідження виступають форми саморегуляції соціального процесу як внутрішня організація впорядкованої взаємодії людей у певних просторово-часових вимірах, що історично склалася і функціонує на основі інформаційних процесів, тобто формує взаємодію двох підсистем – регулюючої та регульованої.

Методологічною базою дослідження є загальні принципи наукового пізнання: принцип об'єктивності, що вимагає виявлення всіх чинників та умов, які детермінували складання та розвиток історичних форм саморегуляції соціального процесу; принцип історизму, що передбачає висвітлення минулого соціального процесу в його історичному контексті; принцип багатофакторності як вивчення різноманітних об'єктивних та суб'єктивних чинників, які впливали на формування, функціонування та розвиток певних історичних форм.

При існуючому розмаїтті підходів до висвітлення даної проблеми використовується комплексний аналіз, основою якого є системний підхід, що пояснює загальні принципи дії системи саморегуляції у соціальних організмах. Його доповнюють функціональний підхід, завдяки якому стає можливим виявлення основних функцій системи саморегуляції, а разом з тим і її діяльності у самоорганізованих системах; інформаційний та кібернетичний підходи, що характеризують механізми дії системи саморегуляції у суспільстві на основі інформаційних зв'язків; синергетика дозволяє показати варіативність вибору та появи різних історичних форм системи саморегуляції.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що робота є комплексним дослідженням системи саморегуляції соціального процесу, механізм дії якої полягає у впорядкуванні відносно один одного в просторі та циклізації у часі процесів стихійної або свідомої локалізації змін суспільства, що відтворюють її розвиток у вигляді послідовного переходу від архетипного через нормативний до семантичного рівня, на кожному з яких внаслідок дії зовнішніх та внутрішніх впливів виникають і стало функціонують певний час відповідні історичні форми саморегуляції.

Внаслідок дослідження історичних форм саморегуляції соціального процесу були отримані наступні результати:

– Уточнено зміст поняття “саморегуляція соціального процесу” та встановлено її семантичну природу, що онтологічно відтворена у смислах, якими повсякденно користуються люди у своїй свідомості на основі здорового глузду та наукового освоєння дійсності.

– Вперше запропоновано визначення “історичної форми саморегуляції соціального процесу” як внутрішньої організації впорядкованої взаємодії людей у певних просторово-часових вимірах, що історично склалася і функціонує на основі інформаційних процесів, тобто формує взаємодію двох підсистем – регулюючої та регульованої і є способом існування і вираження змісту саморегуляції соціального процесу в її різних модифікаціях.

– Набула подальшого розвитку евристична модель системи саморегуляції соціального процесу, що складається із суспільства та саморегулятивного комплексу як компонентів системи, пов’язаних між собою структурними відносинами у вигляді процесів рефлексії та управління, що здійснюються на основі інформації.

– Вперше виділено три рівні системи саморегуляції: архетипний, нормативний, семантичний, які діють у соціальному організмі країни. Критерієм для такого поділу є форма закріплення смислу у соціальних нормах, що спричиняють перехід суспільства на якісно новий рівень розвитку: неформальні смисли архетипного рівня (архетипи, звичаї, традиції), збагатившись формальним (легітимним) змістом нормативного рівня (право) у відповідності з законом заперечення заперечення, знову перетворюються на неформальні смисли, що проявляються у загальнолюдських нормах, релігійних, моральних, ідеологічних принципах, знакових системах семантичного рівня (семантичні форми).

– Запропоновано класифікацію історичних форм саморегуляції соціального процесу, упорядкованих на трьох рівнях розташування смислів: на архетипному – сім'я, рід, фратрія, плем'я, союз племен, різні види общин; на нормативному – основною історичною формою у політичній сфері суспільства є держава, а також існують історичні форми економічної сфери суспільства – корпоративні (міста, що самоуправляються, комуни, братства, цехи, рицарські ордени) та духовної сфери – конфесійні (світові релігії, релігійні секти, чернецькі ордени); на семантичному рівні історичні форми лише починають складатися, але вже можна окреслити їх межі – континентальні та міжконтинентальні утворення, “світ-системи”, “сірі зони” тощо.

– Проаналізовано рівні та історичні форми, а також виділено особливості формування системи саморегуляції соціального організму України, який у своєму розвитку спочатку паралельно формує архетипний та нормативний рівні, а пізніше – нормативний та семантичний на основі територіального поділу України, що історично склався.

Теоретичне значення дослідження полягає у тому, що засобами дедуктивного аналізу системно та послідовно обґрунтовані рівні саморозгортання системи саморегуляції соціального процесу, що можуть бути використаними як методологічні імперативи, які жодним чином не можна порушувати при розробці штучних програм територіального або адміністративно-правового вдосконалення систем управління державою, враховуючи їх вплив у ході розбудови системи органів місцевого самоврядування.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали можна використати при вирішенні конкретних теоретичних та практичних проблем, пов’язаних з розбудовою української державності, яка повинна враховувати закономірності самоорганізації суспільства.

Результати дослідження можуть бути залучені до розробки та створення моделей оптимального функціонування соціальних організмів. Крім того, матеріали роботи задіяні у підготовці та викладанні курсу “Історичні форми саморегуляції”, “Саморегуляція соціальних систем” та спеціальних курсах у вищих навчальних закладах, а також використані при створенні праць із курсів самоорганізації суспільства, управління соціальними процесами, менеджменту, спеціальних курсів із всесвітньої історії у вищих навчальних закладах освіти.