4.2. Особи, які розглядають і вирішують адміністративні справи

¹ Колпаков В. К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Мо­нографія. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С. 367, 406—409; Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу: Монографія. — К.: Аттіка, 2005. — С. 177—181.

Багатоаспектність та багатовекторність діяльності у публіч­ній сфері породжують різноманітні відносини щодо реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів окремої фізичної чи юридичної особи. Врегулювання цих відносин потребує: 1) створення кола відповідних органів, інших осіб, які б роз­глядали і вирішували справи та здійснювали адміністративні провадження (наприклад створення адміністративних судів чи адміністративних комісій); 2) покладення обов'язків на органи управління, їхніх посадових осіб щодо реалізації прав, свобод і обов'язків фізичних чи юридичних осіб, розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ, здійснення адміністра­тивних проваджень в управлінській сфері. Наприклад, ст. 213 КУпАП визначено коло органів (посадових осіб), уповноваже­них розглядати справи про адміністративні правопорушення; 3) надання зазначеним органам адміністративних юрисдикцій-них повноважень, із набуттям статусу органу адміністративно-процесуальної юрисдикції. Тобто надання права органу (поса­довій особі) порушувати адміністративне провадження, здійс­нювати підготовку і розгляд адміністративної справи, виносити у адміністративній справі відповідне рішення (постанову, ад­міністративний акт), а також здійснювати звернення до вико­нання рішення (постанови) чи адміністративного акта.

Сукупність органів (осіб) адміністративно-процесуальної юрисдикції становить єдину систему, за допомогою якої будь-які адміністративні справи вирішуються за загальними прави­лами, що встановлені державою. Однак різноманіття ад­міністративних проваджень, які в літературі за юрисдикційни-ми ознаками об'єднані в групи: адміністративно-регулятивні провадження; адміністративно-судочинні провадження та ад­міністративно-деліктні провадження¹ зумовлюють наявність певної специфіки всієї системи.

Ця специфіка полягає в: а) множинності органів (осіб), уповноважених розглядати і вирішувати індивідуальні ад­міністративні справи; б) неоднорідності органів (осіб) ад­міністративно-процесуальної юрисдикції.

Множинність органів (осіб), уповноважених розглядати і вирішувати індивідуальні адміністративні справи, характери­зується тим, що розглядати і вирішувати їх можуть:

• адміністративні суди та суди загальної юрисдикції;

• уповноважені органи (посадові особи) виконавчої влади;

• ¹ Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Під­ручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 285.

  уповноважені органи (посадові особи) місцевого само­врядування;

• непублічні суб'єкти права — органи (посадові особи) гро­мадських організацій, підприємств, установ різних форм влас­ності, у випадках, передбачених законами. Наприклад, органи різноманітних фондів соціального страхування, керівництво підприємств з питань звернення громадян.

Адміністративні суди відповідно до ст. 17 КАС України розглядають і вирішують:

1. спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативних ак­тів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; в тому числі й справи щодо оскарження постанов про притяг­нення до адміністративної відповідальності;

2. справи з приводу прийняття громадян на публічну служ­бу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3. спори між суб'єктами владних повноважень із приводу реалізації їх компетенції у сфері управління, у тому числі деле­гованих повноважень, а також спори, які виникають із приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4. спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

5. спори щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим про­цесом чи процесом референдуму.

Суди загальної юрисдикції (районні, районні у місті, міські чи міськрайонні (судді) розглядають і вирішують:

1) справи про адміністративні правопорушення (ст. 221

КУпАП);

2) питання щодо покладення обов'язку відшкодування за- подіяної шкоди (ст. 40 КУпАП) адміністративним правопору- шенням.

До компетенції судів (суддів) законодавець відносить най­більш складні справи щодо кваліфікації дій правопорушника; усі справи про проступки, вчинені неповнолітніми, а також справи, у яких виникає необхідність застосування, як правило, стягнень у вигляді: оплатного вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністра­тивного правопорушення; конфіскації предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністра­тивного правопорушення; позбавлення спеціального права, на­даного даному громадянинові; виправні роботи; адміністратив­ний арешт. Визначаючи компетенцію судів (суддів) загальної юрисдикції, законодавець виходить із вимог Конституції Ук­раїни, що ніхто не може бути заарештований інакше як за вмо­тивованим рішенням суду (ст. 29) та конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду (ст. 41). Проте це зовсім не означає, що суди загальної юрисдикції діють як ад­міністративні органи, і не порушує конституційного принципу розподілу влади. Розгляд і вирішення судами загальної юрис­дикції справ про адміністративні правопорушення становить особливу форму здійснення правосуддя у сфері адміністратив­но-деліктних відносин.

Уповноважені органи (посадові особи) виконавчої влади роз­глядають і вирішують справи:

1. щодо визнання, реалізації і захисту прав, свобод і закон­них інтересів фізичних чи юридичних осіб, у тому числі й на­дання адміністративних послуг;

2. щодо здійснення контрольних повноважень за реаліза­цією та захистом прав, свобод і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб;

3. щодо розгляду скарг фізичних чи юридичних осіб сто­совно реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів у зв'язку з розглядом адміністративної справи, у тому числі на рішення, дії чи бездіяльність уповноваженого суб'єкта;

4. щодо розгляду справ про адміністративні правопорушен­ня та притягнення правопорушників до адміністративної від­повідальності відповідно до статей 222—244¹⁵ КУпАП;

5. щодо розгляду заяв та скарг відповідно до закону Украї­ни «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р.

Уповноважені органи (посадові особи) місцевого самовряду­вання розглядають і вирішують адміністративні справи ті самі, що й органи виконавчої влади в межах своїх повноважень та на відповідній території. Справи про адміністративні правопору­шення вони розглядають і вирішують відповідно до статей 218—219 КУпАП. Водночас розглядати справи про адміністра­тивні правопорушення уповноважені не всі органи (посадові особи) місцевого самоврядування, а лише спеціально створені адміністративні комісії, а також виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад.

¹ Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999 р. // ВВР. — 1999. — № 20—21. — Ст. 25; Про місцеве самоврядування в Ук­раїні: Закон України від 21 березня 1997 р. // ВВР. — 1997. — № 24. — Ст. 38.

Адміністративні комісії утворюються: у районах областей, районах міст Києва і Севастополя — районними державними адміністраціями; у містах, селищах, селах — виконавчими ко­мітетами місцевих рад¹. Адміністративні комісії вирішують усі справи про адміністративні правопорушення, крім справ, від-

несених КУпАП до відання інших органів (ст. 214 КУпАП). Ця особливість відрізняє адміністративні комісії від усіх інших суб'єктів адміністративно-процесуальної юрисдикції.

Непублічні суб'єкти права — органи (посадові особи) гро­мадських організацій, недержавних підприємств, установ різ­них форм власності розглядають і вирішують справи відповідно до Закону України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. Стаття 19 цього Закону встановлює, що органи держав­ної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, об'єднання грома­дян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані:

• об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги;

• відміняти або змінювати оскаржувані рішення у випад­ках, передбачених законодавством України;

• невідкладно вживати заходів до примирення неправомір­них дій, виявляти, усувати причини, які сприяли порушенням;

• забезпечувати поновлення порушеного права, реальне виконання прийнятих у зв'язку із заявою чи скаргою рішень;

• вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків;

• вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення;

• не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам;

• особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян.

Законом регламентується порядок розгляду звернення гро­мадян, строки, відповідальність за порушення законодавства про звернення громадян тощо.

З цього приводу В. Г. Перепелюк пише: «Зрозуміло, що недер­жавна установа не реалізує суспільний інтерес: її управлінська діяльність буде пов'язана суто з організацією здійснення свого правового статусу, реалізацією певного корпоративного інтересу. Незважаючи на це, Закон України «Про звернення громадян» од­номанітно врегулював процедури в державних і недержавних ор­ганізаціях, що пояснюється тим, що прийняття рішення будь-яким колективним суб'єктом права потребує процедур (чи то пра­вових, чи то усталених на практиці); хід формування волі такого суб'єкта права не є одноманітним через його штучність. Такий суб'єкт є суто правовою одиницею. Публічний інтерес українсь­кого народу в даній сфері виявляється у законодавчому закріплен­ні процедур формування юридично значимої волі даного типу правозастосовувачів—недержавних колективних суб'єктів»¹.

Далі автор підкреслює, що публічні та непублічні справи характеризуються однаковою імперативністю процесуальних повноважень посадової особи, що це не суперечить ч. 1 ст. 5 Конституції України, а керівні органи непублічних організацій не здійснюють владу, забезпечену примусом². Дійсно, це, ма­буть, одне (єдине) із виключень, коли у адміністративних про­цесуальних відносинах стороною владних повноважень висту­пає непублічний суб'єкт права.

З наведеного бачимо, що органи адміністративно-процесу­альної юрисдикції характеризуються неоднорідністю. Вони різ­няться за: а) правовою природою утворення — сфера судової влади; сфера виконавчої влади; сфера місцевого самоврядуван­ня; б) цілями утворення — утворені виключно для здійснення юрисдикційної діяльності, утворені для здійснення як юрис-дикційних, так і інших функцій; в) безпосередньою компетен­цією, яка установлюється законодавцем і закріплюється у зако­нодавчих актах щодо кожного органу окремо.