Розділ іі. Авторське право і суміжні права

Глава 4. Поняття авторського права

§ 1. Історична ретроспектива розвитку правової охорони авторського права

Виникнення правової охорони об‘єктів авторського права має свою цікаву історію та різні передумови, що сприяли її становленню та розвитку в країнах світу. Починаючи з стародавніх часів мистецтво займало особливе місце у житті суспільства, відображаючи та закріплюючи культурні традиції, етнос того чи іншого народу. Історії відомі факти культурної величі Стародавньої Греції та Риму, в яких мистецтво займало чільне місце у суспільному житті, а творці мали відповідні авторські права. В Афінській республіці існувало право на захист цілісності твору і заборона вносити до нього зміни (2300 років тому). А у 330 р. до н.е. був прийнятий закон, який забороняв під час переписування текстів трагедій відомих авторів, а також акторам, які грали у цих трагедіях вносити зміни до оригіналу твору (офіційного тексту), який у свою чергу зберігався в офіційному архіві. Римські автори мали право приймати рішення щодо оприлюднення своїх творів, а плагіат піддавався засудженню громади. У стародавньому світі питання, пов‘язані з інтелектуальною власністю знаходилися у сфері загального права власності, тобто автори літературних творів, скульптури, творів архітектури виступали власниками своєї інтелектуальної, творчої діяльності і відповідно вони могли будь-яким чином вирішувати долю свого твору (наприклад, відчужувати його шляхом продажу).¹

Наступним етапом розвитку охорони авторського права є виникнення привілеїв. Їх появі передувало створення у XV ст. в Англії друкарського верстату, що, у свою чергу, викликало появу нових професій – друкарів і книгопродавців. Ці підприємці інвестували значні кошти на купівлю паперу, на купівлю або виготовлення друкарських верстатів, а також на наймання робочої сили з метою в майбутньому відшкодувати свої затрати та отримати певний прибуток. Слід зазначити, що у той період часу діяльність, пов‘язана з інвестуванням коштів в друкування та продаж книг було досить небезпечним та ризикованим заняттям, яке могло призвести до банкрутства. Це пояснювалось відсутність будь-якої форми охорони авторського права, а також адекватного захисту від недобросовісної конкуренції – виготовлення та продажу незаконних копій друкованої продукції.

Таким чином, під тиском підприємців на королівську владу з‘являються привілеї, які надавалися королями (в Англії і Франції) або князями (Німеччина). Ці привілеї давали бенефіціаріям виключні права на відтворення і поширення друкованої продукції. Привілеї надавалися на обмежений час, проте, на час своєї чинності їх володільці мали певні засоби захисту від недобросовісної конкуренції – штраф, арешт, конфіскація підробних копій книг, стягнення збитків. Система привілеїв, яка проіснувала до кінця XVII ст. заклала основи для формування сучасної правової системи охорони авторських прав.¹ Після закінчення дії привілеїв правова охорона авторських прав а Англії, Франції та Німеччині пішла різними шляхами, що було викликано історико-політичними подіями розвитку цих країн.

Переламним етапом у формуванні системи правової охорони авторських прав в Англії стало 10 квітня 1710 р. – день, який ознаменувався закінченням дії привілеїв та появою Статуту королеви Анни. Цей Статут став першим нормативним текстом, який визнавав за автором його невід‘ємне право власності на створений ним твір.² Головною метою Статуту королеви Анни було закріплення за автором книги виключного права на її друкування і опублікування протягом 14 років від дати першої її публікації, при чому цей строк міг бути продовжений на такий же термін за умови, що автор ще живий. Тобто, загальний строк охорони авторського права дорівнював 28 рокам. Щодо тих книг, які на момент прийняття Статуту вже були надруковані, встановлювався єдиний строк охорони протягом 21 року. Таким чином, Статут королеви Анни робив наголос на охороні від несанкціонованого копіювання та опублікування опублікованих творів, і більшу користь він приніс на авторам творів, а видавцям (книгопродавцям) Також Статут передбачав умову про реєстрацію і депонування – опубліковані книги повинні були реєструватися в Stationers Hall (Центрі книговидань), а копії повинні були депонуватися для використання університетами і бібліотеками. Статут королеви Анни діяв до прийняття Закону про авторське право від 1911 року.¹

У Франції скасування привілеїв видавців було викликано революцією, яка відмінила привілеї усіх видів. У 1791 році Конституційна асамблея прийняла Декрет (від 13 та 19 січня 1791 р.), який забезпечував право автора на публічне виконання протягом усього його життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його спадкоємців і осіб, яким уступлено це право. А у 1793 році Конституційна асамблея прийняла Декрет (від 19 та 24 липня 1793р.), відповідно до якого авторові надавалося виключне право на відтворення його творів протягом його життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його спадкоємців і правонаступників. Ці два декрети започаткували французьку систему авторського права та закріпили права автора, які він може використовувати протягом всього життя, незалежно а ні від опублікування, а ні від додержання будь-яких формальностей (реєстрації).²

Поява теорії особистого (природного) права стала переломним моментом для розвитку системи правової охорони авторського права в Німеччині. Так, І. Кант вважав, що видавець виступає від імені автора та здійснює своєрідне управління його правами.³ Представники цієї філософської течії (Е. Лабуле, Ф. Ланге, К. Гербер, І. Фіхте та ін.) вбачали в авторському праві або праві автора не просто форму власності, яка забезпечувала автору або власнику права майнові винагороди, а розглядали майнову та іншу творчу діяльність автора як продовження або відображення особистості автора, відносно якої він мав право через природню справедливість на охорону як частини його особистості.¹. Ця філософська концепція природного права зробила великий та відчутний вплив на розвиток авторського права у континентальній Європі і безпосередньо стала основою розвитку немайнових прав авторів.

Дещо іншим шляхом, аніж європейські країни, пішли Сполучені Штати Америки у питанні правової охорони авторських прав. У 1976 році був прийнятий Закон США про авторське право, який діє і понині. Слід зазначити, що концепція охорони авторських прав у США значною мірою базується на положеннях англійського Статуту королеви Анни. Так, перший закон США від 1790 року, передбачав охорону книг, карт і морських карт на строк 14 років від дати першої публікації, який міг бути продовжений на такий самий строк за умови якщо їх автор був ще живий до закінчення першого строку, за умови дотримання сурових вимог реєстрації і депонування. Вимоги пов‘язані з реєстрацією та депонуванням залишилися й у діючому Законі США 1976 року, проте строк охорони авторських прав значно збільшився – все життя автора плюс 50 років після його смерті.²

Виходячи з наведених вище шляхів становлення правової охорони авторського права можна зробити висновок про існування двох концептуально різних систем – системи загального права (copyright) та цивільного права (droit d’auteur).

Країни загального права (США, Великобританія) розглядають авторське право за своєю суттю як форму власності, яку може створити автор (фізичні або юридична особа) і, відповідно, яку можна використати з комерційною метою як і будь-яку іншу форму власності. При цьому правомоччя автора знаходяться виключно у сфері користування майновим потенціалом цієї форми власності (твором).

У країнах цивільного права (Німеччина, Франція та ін.) авторське право розглядається у двох площинах – як таке, що має риси власності і охороняється майновий зміст цієї власності; та, втілюючи концепцію природного права (твір є продовженням особистості автора), охороняє особисте і невід‘ємне право автора контролювати використання результату своєї інтелектуальної діяльності.¹

Розвиток міжнародної торгівлі між різними країнами у середині XIX ст. став поштовхом до вирішення проблеми територіального обмеження дії авторського права. В результаті з‘являються окремі статті з питання авторського права у міжнародних торгівельних договорах, згодом двосторонні угоди про взаємну охорону авторських прав. Слід зазначити, що найбільшу кількість двосторонніх угод з авторського права уклали Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Великобританія, Німеччина, у той же час такі країни, як Греція, Монако, Сербія, Румунія, Болгарія і Чорногорія, не уклали жодної подібної угоди.

Проте, вже у кінці XIX ст. виникла необхідність розробки багатосторонніх міжнародних угод з охорони авторського права, з метою подолання значних розбіжностей у підходах охорони авторського права, що були породжені різними національними правовими режимами та цими двосторонніми угодами. Таким чином, в результаті тривалої дипломатичної конференції у 1886 році була прийнята перша багатостороння конвенція – Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (п‘ять переглядів у – 1908, 1928, 1948, 1967 і 1971 роках; три доповнення у – 1896, 1914 і 1979 роках).² Особливе місце, яке займає Бернська конвенція у системі джерел авторського права, пояснюється тим, що в ній вперше були вироблені: міжнародний механізм взаємної охорони творів країн-учасниць на всій території Бернського Союзу (закріплення принципу національного режиму), а також міжнародний стандарт охорони авторських прав, обов‘язковий для всіх країн-учасниць (наявність у Конвенції норм імперативного характеру).¹

Найбільш суттєві та радикальні зміни у питаннях правової охорони авторських прав почали відбуватися у другій половині ХХ ст. як на національних, так й на міжнародному рівні.