Службова інформація
Категорія «службова інформація» є новим режимом інформації. Для журналіста цей режим може становити одну з найбільших перешкод в отриманні публічної інформації від суб'єктів владних повноважень. Стаття 9 Закону про доступ до публічної інформації визначила, що до службової інформації може належати інформація:
що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрішньовідомчу службову кореспонденцію,
доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані
з розробкою напряму діяльності установи або
[зі] здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;
зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.
Закон дозволив суб'єктами владних повноважень створювати переліки відомостей, що становлять службову інформацію, які мають бути у відкритому доступі. Утім, за своєю природою такі переліки є радше довідковими, а питання відмови у доступі до інформації має вирішуватися під час розгляду конкретного запиту на інформацію із застосуванням трискладового тесту. Службова інформація є строковим режимом, тобто обмеження має відбуватися протягом визначеного строку — під час реалізації проекту, прийняття рішень тощо. Надалі така інформація має надаватися за запитами.
Таємна інформація
Стаття 8 ЗДПІ визначає таємну інформацію як таку, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі і доступ до якої обмежується відповідно до проведеного трискладового тесту.
До таємної інформації відноситься:
державна таємниця (ст. 1 Закону України «Про державну таємницю»),
професійна таємниця (адвокатська, нотаріальна, лікарська, нарадчої кімнати та ін.)
банківська таємниця,
таємниця слідства та
інша передбачена законом таємниця.
Державна таємниця
Державною таємницею є таємна інформація, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані держаною таємницею у спеціальному порядку, встановленому Законом України „Про державну таємницю”. Перелік інформації, що може відноситися до державної таємниці визначено ст.8 цього закону.
Засекречування інформації, що віднесена до державної таємниці, здійснюється шляхом надання відповідному документу, виробу або іншому матеріальному носію інформації в залежності від обмеження доступу до неї та рівня її охорони державою, грифу секретності – “особливої важливості”, “цілком таємно”, “таємно” (ч.2 ст. 8 Закону). Причому гриф секретності є обов’язковим реквізитом кожного матеріального носія інформації, що віднесено до державної таємниці.
За розголошення державної таємниці передбачена кримінальна відповідальність, згідно зі ст.328 Кримінального Кодексу України. Однак, ця стаття передбачає відповідальність лише осіб, яким ці відомості були доручені або стали відомими у зв‘язку з виконанням службових обов’язків. Журналісти та інші громадяни, яким випадково стали відомі відомості, що містять державну таємницю, і які їх розголосили, не є суб’єктами цього злочину і тому не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці.
Трискладовий тест
Закон про доступ до публічної інформації передбачив, що обмеження в доступі до інформації можливе лише за умови проведення відповідальною особою розпорядника перевірки за спеціальним алгоритмом — трискладовим тестом.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 6 ЗДПІ, обмеження доступу відбувається, якщо дотримано сукупність трьох умов:
Умова 1. Обмеження доступу до інформації відбувається:
виключно в інтересах національної безпеки, та/або
територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, та/або
для охорони здоров’я населення, та/або
для захисту репутації або прав інших людей, та/або
для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, та/або
для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя.
Умова 2. Розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам.
Умова 3. Шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес у її отриманні.
Доступ до інформації має бути обмежено лише, якщо є в наявності всі три умови. Рішення про віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом має ухвалюватися уповноваженою на те особою (керівник, уповноважена особа з питань доступу тощо) на підставі письмового обґрунтування про те, на підставі якого критерію відбувається обмеження, в чому полягає шкода від оприлюднення і чому право суспільства отримати таку інформацію обмежено.
Інформація, що становить суспільний інтерес (суспільно значима інформація)
Поняття суспільного інтересу не є новим для українського законодавства. Ще 2003 року до Закону про інформацію було внесено кілька положень стосовно цього. Так, закон надавав право поширювати інформацію з обмеженим доступом без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значущою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист. Окрім цього закон забороняв втручатися в діяльність журналістів із метою замовчування «суспільно важливої інформації» і звільняв особу від відповідальності, «якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значущою».
Українське законодавство перейняло практику Європейського суду з прав людини, який у кожному спірному випадку зважує право особи на конфіденційність з правом суспільства на інформацію. Це робиться для того щоб навіть у випадку, коли формально журналіст порушив умови конфіденційності, він не ніс відповідальності за те, що передав суспільству важливу інформацію. Зокрема, саме в такий спосіб може виправдовуватися поширення конфіденційної інформації про ризиковане виробництво на підприємстві, поширення секретної інформації про зловживання органів влади та поширення інформації про приватне життя особи, яка претендує на посаду президента країни.
У справі Де Хаєс та Гійселс проти Бельгії 1997 року Європейський суд каже про те, що обов’язок преси полягає у повідомленні будь-яким способом, що не суперечить її обов’язкам і відповідальності, інформації та ідей, що становлять суспільний інтерес. Ба більше: цей обов’язок медіа поширювати таку інформацію забезпечує право суспільства її отримувати (справа Торген Торгерсон проти Ісландії).
Суспільно значима інформація – це не просто інформація, щодо якої існує інтерес у громадськості. Інтерес може викликати інформація дуже приватного характеру, як наприклад подробиці інтимного життя знаменитостей, однак цього буде не достатньо для того щоб інформація вважалася значимою для суспільства. Суспільно значима інформація повинна привносити щось важливе у суспільну дискусію навколо питань політичного, економічного, соціального життя громадян. Наприклад, саме з посиланням на цю статтю були оприлюднені секретні записи генерала Кравченка, в яких містилися вказівки служби безпеки здійснювати стеження за опозицією за кордоном.
Закон про інформацію в редакції 2011 року у ст. 29 встановив, що предметом суспільного інтересу вважається:
інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України;
забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків;
свідчить про можливість:
порушення прав людини,
введення громадськості в оману,
шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб
тощо.
Такий заширокий перелік є виправданим, адже неможливо скласти детального списку всіх ситуацій, коли інформація може класифікуватися як така, що становить суспільний інтерес. Частина 1 ст. 29 Закону про інформацію прямо дозволяє поширювати інформацію з обмеженим доступом, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.
Слід зауважити, що існують випадки, коли право особи переважатиме над бажанням суспільства отримати інформацію про неї. Хрестоматійною в цьому плані стала справа Європейського суду з прав людини «Принцеса Гановерська проти Німеччини». У своєму рішенні суд указав, що «вирішальним фактором під час співвіднесення захисту приватного життя зі свободою вираження поглядів є міра внеску у вигляді оприлюднених фотографій і статті в обговорення питання, що має суспільний інтерес. В цій справі такий внесок дорівнює нулеві, адже заявниця (принцеса. — Прим.) не виконує офіційних функцій, а фотографії та статті присвячені виключно питанням її приватного життя».
Ми радимо журналістам у той момент, коли вони мають у своєму володінні інформацію з обмеженим доступом і розмірковують щодо її поширенням, вирішувати це питання виходячи з того, чи зможуть вони потім переконати суд, що дійсно діяли в інтересах суспільства, а суспільство потребувало інформації.