5.Структура публічного виступу.

Публічний виступ ефективний лише за наявності чітких смислових зв’язків у викладі думки. Структура публічного виступу – закономірне, мотивоване змістом і задумом розміщення всіх частин виступу і доцільне їх співвідношення; система організування матеріалу.

Незалежно від роду і виду виступу, в його структурі виділяють три частини: вступ, основну частину, висновок. Зважаючи на особливості публічної комунікації, виокремлюють також зачин і кінцівку. Кожна частина має свої особливості, які зумовлені специфікою сприйняття мовленнєвого повідомлення.

Кожний виступ починається із зачину. Поява оратора, його поведінка, жести і міміка, перші слова звернення до слухачів мають створити позитивний образ промовця, ауру доброзичливості і спонукати присутніх до слухання виступу.

Зачин промовця має заінтригувати слухачів. Цього можна досягти майстерно вибудуваним початком. Найчастіше це етикетні формули, стисла розповідь про якийсь випадок, якийсь парадокс, дивину, пов’язані з темою промови. Особливості зачину визначаються темою виступу і аудиторією. Промовець у зачині може зробити комплімент слухачам, що допоможе завоювати їх прихильність. Перші слова мають бути простими, доступними, зрозумілими і цікавими. Водночас зачин має бути функціонально зумовлений і тематично вмотивований.

Вступ покликаний психологічно підготувати слухачів до суті виступу і ввести їх у процес сприйняття його змісту. Вступ виконує кілька функцій: психологічну – закріплення контакту, уваги і зацікавленості, які були викликані зачином, створення необхідного настрою; змістову – опис цільової настанови виступу, повідомлення теми, перелік і коротка характеристика проблем, які аналізуються в основній частині; концептуальну – наголошення на специфіці теми, визначення її актуальності і суспільної значущості.

В основній частині висвітлюють зміст виступу. Для цього промовець використовує факти, логічні докази, аргументацію, наводить різні теоретичні положення, аналізує приклади тощо. Основна частина передбачає виклад матеріалу, доказ, спростування.

1. Виклад матеріалу. У цій частині використовують кілька функціональних типів мовлення: розповідь, опис, роздум.

Розповідь – це динамічний функціонально-змістовний тип мовлення, що виражає повідомлення про послідовний розвиток подій. Як правило, це історія питання, ознайомлення із суттю проблеми, основні факти чи події, що сприятимуть висвітленню проблеми і можуть стати вихідною позицією при доведенні. За характером змісту виокремлюють конкретну, узагальнену, інформаційну розповіді.

Опис – це систематизований виклад предмета виступу, його частин, особливостей. За його допомогою промовець готує слухачів до доказу. Опис може бути розгорнутим, стислим, об’єктивним і суб’єктивним, загальним і конкретним тощо.

Роздум – це тип мовлення, за допомогою якого доводять або спростовують якісь тези, розкривають зв’язки між явищами дійсності. Переважають речення з причинено-наслідковими зв’язками.

2. Доказ. Докази є логічним доведенням чогось. Вони, залежно від теми, постають у різних формах: пояснення, прикладів, дослідів, ілюстрацій.

3. Спростування. Це доказ від протилежного, аргумент від опонента, який бачить істину інакше або в чомусь іншому.

У висновках виступу підсумовують сказане, узагальнюють думки, висловлені в основній частині. Висновки мають бути обґрунтованими і чітко сформульованими, випливати із змісту виступу.

Кінцівка, як і зачин, містить етикетні формули, але іншого змісту. Повідомляють, що наразі це все, час вичерпано, зустріч добігла кінця, дякують за увагу, доброзичливість, співпрацю. У цій частині можуть міститися формули заклику, побажання, повідомлення тощо. Обсяг висновків і кінцівки значною мірою залежить від теми, матеріалу, виду і роду виступу. Вступ і висновки сумарно повинні становити не більше 1/3 виступу. Всі частини мають узгоджуватися одна з одною для досягнення цілісності. Зв’язність досягається узгодженістю роду, числа, відмінка, особи, часу, способу, виду, синтаксичних позицій; шляхом використання мовних засобів зв’язку (лексичних повторів, синонімів, антонімів, займенників, прислівників, прийменників, сполучників, вставних слів і словосполучень, окличних і питальних речень тощо), стилістичних і образних засобів, семантичного узгодження частин тексту, а також інтонації, пауз, логічних наголосів тощо.

Досягти зв’язності промови, а також активізувати увагу слухачів дають змогу такі композиційні прийоми, як ретроспекція і проспекція.

Ретроспекція – це експресивний композиційний прийом, що відсилає слухачів до попередньої змістової інформації. Ретроспекція може виражатися словами і словосполученнями різного типу: як відомо, як ви знаєте, як було сказано раніше, це нагадує нам, згадайте тощо.

Проспекція – це експресивний композиційний прийом, що відсилає слухачів до змістової інформації, яка буде подаватися в наступних частинах виступу, тобто це відступ від закономірної послідовності подій.

Структурування виступу є важливим етапом у його підготовці. Правильно побудований виступ дасть змогу виконати комунікативні завдання і досягти поставленої мети.

6. Оратор та аудиторія. Класична риторикадавньої Греції і Давнього Риму зосереджувала увагу насамперед на досконалості промови. Однак з часом коло зацікавлень дослідників розширилося: у поле їхнього зору потрапили: оратор – промова – слухачі.

У давньогрецькій риториці, яка мала на меті переконувати громадян засобами живого слова, основними вимогами до оратора були привітність, доброзичливість, здатність викликати довіру у слухачів. Крім того, ритор обов’язково мав бути високоосвіченою, талановитою і фізично досконалою людиною. Більшість цих вимог актуальні і сьогодні.

Творцем образу оратора в сучасному суспільстві, зокрема в політиці і бізнесі, є спічрайтер (англ. speech– промова, виступ; write – писати, створювати) – спеціаліст, який готує промови і редагує тексти виступів відомих людей. Спічрайтинг – це специфічна PR-технологія, яка полягає у підготовці і написанні PR-тексту, призначеного для усного виконання, а також консультуванні промовця щодо організації публічного виступу і його проведення.

Спічрайтер є одним із основних фахівців у команді політика, громадського діяча, бізнесмена. Від нього безпосередньо залежить змістове наповнення іміджу клієнта. Він повинен писати промови, які б відповідали індивідуальним особливостям мовлення і поведінки замовника, були цікаві і бездоганні з погляду культури мови і риторики, переконливі і зрозумілі, наповнені спеціально розробленими мовними кодами. Крім того, до обов’язків спічрайтера належить консалтинг (англ. consulting– радитися, консультуватися) клієнта щодо способів оволодіння собою, правильного використання жестів, міміки, манери триматися, прийомів подолання опору аудиторії тощо. Він також інформує про численні риторичні виверти і психологічні тонкощі виступу, які допоможуть здобути симпатію слухачів і перемогти опонента. Спічрайтер зобов’язаний витримувати стилістичну і змістову єдність усіх промов оратора, з яким він працює.

Результат публічного виступу залежить не тільки від змісту і форми виступу, а й від враження, яке оратор справляє на слухачів, бо будь-який виступ сприймається ще й візуальним шляхом. Зовнішній вигляд, стиль, манери, жести і міміка промовця формують його імідж, який істотно впливає на готовність аудиторії слухати і сприймати.

Зовнішність промовця повинна відповідати вимогам слухачів і умовам спілкування та має бути передусім охайною. Помірність і стриманість є свідченням справжнього естетичного смаку і високої культури.

Манери промовця. Оратор зобов’язаний дотримуватися правил службового етикету, тобто з повагою ставитися до слухачів, не зловживати їх увагою, вчасно починати і закінчувати виступ, вміло відповідати на запитання, ввічливо реагувати на зауваження, тактовно висловлювати незгоду з опонентом, створювати дружню атмосферу тощо.

Жести і міміка промовця. Посилюють емоційність виступу., сконцентровують увагу на важливості інформації, але їх необхідно контролювати і застосовувати тільки в разі потреби і за призначенням. Вони мають бути точними і переконливими.

Міміка бере безпосередню участь у вираженні емоцій. Якщо під час виступу обличчя нічого не виражає, то це викликає у слухачів байдужість і нудьгу. Слід пам’ятати, що емоційна оцінка повідомлення на 55 % залежить від міміки промовця.

Одним з важливих етапів публічного спілкування є встановлення контакту з аудиторією. Він починається із паузи перед початком виступу, поки присутні не зосередилися.

Серед мовних засобів, що сприяють встановленню контакту, чільне місце посідають мовні етикетні формули. Вони мають відповідати умовам і обставинам спілкування (офіційні і неофіційні; нейтральні та емоційні). Виступ починається звертанням до слухачів вітальними словами. Промовець має представитися, виявляючи ввічливість. Закінчується виступ також етикетними формулами, серед яких найпоширенішим є дякую за увагу.

Важливим засобом контактності виступу є особові займенники, зокрема я, ми, ви. Я – стосується промовця і дієве тільки в його мові. Але ним не можна зловживати. Адже у слухачів є теж власне Я. Це може викликати роздратування, а то й антипатію.

На Ви промовець звертається до слухачів. Займенником Ви виражають повагу до співбесідника.

Займенник ми допомагає створити і передати атмосферу взаєморозуміння між промовцем і слухачами. У публічних виступах часто вдаються до використання займенникових конкретизаторів, які посилюють ступінь контактності: ми з вами, ми разом, ми всі, разом з вами.

Засобом контактності є також дієслівні форми, які сприяють залученню слухачів до участі в обговоренні фактів, явищ, подій тощо. Дієслова з’ясуємо, конкретизуємо, уточнимо, пояснимо, відзначимо мають комунікативний зміст. Однак такі дієслівні форми не використовують у тих видах виступів, яким властиві ознаки наукового та офіційно-ділового стилів, зокрема безособова манера викладу чи слабкий вияв особистості.

Контактність виступу формується також за допомогою вставних конструкцій, звернених до слухачів: як ви знаєте, як ви розумієте, як ви здогадуєтесь, як ви вже помітили, погодьтеся, уявіть тощо. Вони є своєрідним закликом до концептуальної солідаризації і водночас готують слухачів до сприйняття нової інформації.

Контактність налагоджується і за допомогою спонукальних речень, які звернені до слухачів.

Ефективним засобом підтримування контакту з аудиторією у вибраній тональності є запитання – відповіді, за допомогою яких створюється атмосфера невимушеного безпосереднього спілкування.

Важливе значення має зоровий контакт з аудиторією впродовж всього виступу. Гарний зоровий контакт під час виступу створюється повільним переведенням погляду з однієї частини аудиторії на іншу.

Отже, на встановлення контакту з аудиторією впливають і мовні, і позамовні чинники.

7. Виголошення публічного виступу. Завершальним етапом підготовки виступу є його виголошення. Основу його формують інтонування тексту, паралінгвістичний супровід, техніка дихання і техніка мовлення, тобто все те, що, як зазначав Цицерон, дає змогу «достойно» виголосити промову.

Техніка мовлення. Важливим критерієм оцінювання промовця є техніка мовлення: дихання, голос, дикція, темп, пауза, інтонація, а також володіння орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень, структурно-інтонаційне і логічне наголошення.

Передумовою звучання є вдихання повітря в легені. Утворення голосу і звучання починається з видихування повітря. На цій видихувальній хвилі розгортається тембр, розкриваються властивості голосу, ритмомелодика фрази (інтонування, розмір, наголошення).

Дихання. Найкращою позою для виголошення промови є нескуте стояння за столом, кафедрою, трибуною, з трохи піднятою головою й розправленими плечима. Мовні органи в такій позі будуть вільними.

Перед виголошенням слід безшумно набрати повітря і почати говорити на плавному видиху. Повітря потрібно набрати стільки, щоб його вистачило на вимову певної структурно-логічної частини тексту. витрачають повітря рівномірно і не допускають повного видиху, бо звучання може перейти на неприємний для слухачів фальцет (італ. – неправильний, помилковий), щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати паузи між блоками тексту для добирання повітря в легені. Нестача, як і надлишок повітря перешкоджають звучності і плавності мовлення.

Голос. Виступ краще починати не дуже голосно, щоб була перспектива за потреби логічного наголошення його підсилювати і щоб вистачило голосу і сили його завершити. Основні властивості голосу та якості звучання:

1. Повнозвучність – виразне, повне, помірне звучання голосних і приголосних звуків.

2. Сила – ознака конкретних звуків, яка забезпечує повнозвучність звукоряду, ніби заповнює належний кожному звуку простір.

3. 3. Милозвучність – вроджена ознака чистого рівномірного звучання (тембр), приємного для слухачів.

4. Тон – (грец. tonos– натяг, напруження) – акустичний компонент голосу, пов'язаний з частотою коливання напружених голосових зв'язок.

Дикція (лат. dictio– вимова) – чітка, виразна вимова звуків. Вона активізує процес спілкування з аудиторією.

Темп (лат.tempus – час) – часова характеристика усного мовлення, його швидкість. Гарна дикція тісно пов’язана з темпом. Темп буває повільний, уповільнений, середній, пришвидшений, швидкий). Повільний темп розхолоджує, заколисує слухачів і не активізує до роботи, а надто швидкий сприймається як несерйозний, важкий, бо слухачі не встигають сприймати зміст тексту, або в них складається враження, що скоромовкою говорять про щось другорядне. Промовцю необхідно вміти змінювати темп.

Пауза (лат. pauza– зупинка, затримка, припинення) являє своєрідну перерву у мовному потоці. К. Станіславський вважав, що пауза є найважливішим елементом мовлення. Найважливішою для промовця є логічна пауза, яка формує промову і допомагає виявити її смисл. Логічна пауза пов’язана з розумом.

Інтонація (лат. intonare– голосно вимовляти) – сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлювання, комунікативне значення та ситуативна зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця. Інтонацію формують мелодика, інтенсивність, тривалість звучання, фразовий і логічний наголоси, ритм, тембр, паузи.

Наголос – виділення складу в слові, слова в мовленнєвому такті.

Отже, успіх та ефект виступу від рівня підготовленості промовця, від того, як він виконує свої комунікативні завдання, зокрема як долає дистанцію між собою і слухачем.

8. Важливим компонентом техніки професійного спілкування є вміння слухати. Слухання – не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, якій передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Розпізнання істинного змісту повідомлення або поведінки означає перший крок до правильного вибору засобів впливу на співрозмовника.

Часто заважає слухати зосередженість на власних думках, проблемах або бажаннях, іноді буває так, що формально ми чуємо партнера, а насправді – ні, тобто виникає "нсевдослухання", імітація уваги до співрозмовника.

Поширеним є "агресивне" слухання – прагнення якомога швидше висловити власні погляди і судження, не беручи до уваги позицію партнера. "Вибіркове" слухання дає можливість зосередитися лише на деяких деталях повідомлення, найбільш важливих або цікавих для реципієнта, за цих умов не вимальовується загальна картина, вона залишається мозаїчною.

Розглядаючи слухання як елемент техніки професійного спілкування, виділяють два його типи: пасивне й активне. Пасивне – це таке слухання, за якого відсутні дії реципієнта, що інформували б про те, чи сприйняли й зрозуміли його повідомлення.

З метою кращого порозуміння співрозмовників рекомендують використовувати техніку активного слухання: з'ясування, дослівного повторювання, перефразовування і резюмування.

З'ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та у постановці перед ним відкритих запитань.

Дослівне повторювання– відтворення частини висловлення партнера або усієї його фрази. Воно допомагає зосередитися на його словах й постійно стежити за міркуваннями співрозмовника. Повторювання дає змогу партнерові зрозуміти, що його чують і сприймають.

Перефразовування– коротке відтворення основного змісту повідомлення співрозмовника, сутності його висловлення.

Резюмування використовується, якщо під час виступу увага переключається на інше, нерідко другорядне питання.

Під час сприймання публічного виступу слухачів зазвичай дратують:

• розповіді про особисті справи;

• банальність (розмова про відомі всім речі, повторення жартів та афоризмів);

• пасивність (підтакування співрозмовникові та небажання висловлювати умотивовану думку);

• самозаглиблення (зосередженість лише на своїх успіхах і проблемах);

• надмірна серйозність;

• відсутність такту, схильність до спішних висновків;

• гордовитість і зневага до співрозмовника;

• брутальність, надмірна балакучість.

Логічності виступу сприяють питальні конструкції, оскільки розвиток суджень відбувається шляхом переходу від раніше відомого до нового, більш точного твердження. Ставлячи питання, формують відповідь на нього. Функції питальних висловлювань визначаються їх місцем в структурі тексту виступу і комунікативним завданням. За їх допомоги окреслюють проблему, викладають нову інформацію. Розрізняють такі види запитань, якими послуговуються під час виголошення і сприймання публічного виступу.

Вид питання – сутність – використання – приклад

"Закриті" запитання – це запитання, на які можна відповісти "так" чи "ні". Вони звужують простір для маневру вашого співбесідника. Ці запитання рекомендується ставити лише в тих випадках, коли хочете прискорити отримання згоди або підтвердження раніше досягнутої домовленості. Будь-яке запитання, що передбачає відповідь "так" чи "ні".

"Відкриті" запитання – це запитання, на які не можна відповісти лише "так" чи "ні", вони потребують додаткового пояснення, дають можливість співбесідникові маневрувати і вести з вами змістовний діалог. Їх використовують для отримання додаткових відомостей. Небезпека криється в тому, що можна втратити контроль за ходом бесіди. Приклад – "Яка ваша думка про...?"

Риторичні запитання. Слугують для глибшого розгляду проблем. Їх мета – викликати нові питання і вказати на невирішені проблеми або забезпечити підтримку вашої позиції з боку учасників бесіди шляхом мовчазного схвалення. Приклад – "Чи можемо ми вважати подібні явища нормальними?"

"Переломні" запитання". Такі запитання утримують бесіду в суворо встановленому напрямі або піднімають нові проблеми. Їх ставлять, якщо хочуть переключитися на іншу тему, або якщо хочуть подолати опір співбесідника, оскільки при відповіді на них можна виявити вразливі місця його позиції. Приклад – "Як ви вважаєте, чи треба...?", "Як ви собі уявляєте рішення...?"

Запитання для розмірковування. Дають можливість ретельно обдумувати і коментувати те, що вже було сказано. Співбесідникові надається можливість внести поправки у викладену позицію. Приклад – "Чи вважаєте ви, що...?", "Чи правильно я зрозумів думку про те, що...?"

Інформаційні запитання. Ці запитання завжди відкриті, торкаються конкретного предмета, у відповідях на них повідомляють певні відомості. Вони необхідні при збиранні відомостей, щоб скласти уявлення про що-небудь. Приклад – "Чи не могли б ви надати мені інформацію про...?"

Контрольні запитання. Дозволяють дізнатися, чи розуміє співбесідник те, про що ви кажете . Такі запитання можна ставити по ходу бесіди, коли ви хочете дізнатися, чи стежить за ходом бесіди ваш партнер. Приклад –"Що ви про це думаєте?"

Запитання для орієнтації. Ці запитання ставляться для того, щоб дізнатися, продовжує співбесідник дотримуватися своєї думки чи змінив її. Таке запитання можна поставити, якщо ви докладно розповіли про складний вид послуг, оскільки після п'ятої вашої пропозиції співбесідник "відключається." Приклад –"Чи є у вас ще запитання з цієї теми?" "Яка ваша думка з цього пункту?"

Підтверджувальні запитання. Ставляться для того, щоб дійти взаєморозуміння. Якщо співбесідник п'ять разів згодився з вами, то на шосте запитання не стане заперечувати. У будь-яку розмову можна включати ці питання і робити акцент на тому, що пов'язує, а не на тому, що розділяє. Приклад – "Ви, напевне, теж раді тому, що...?"

Ознайомлювальні запитання. Ознайомлюють вас із думкою співбесідника. Ці запитання ставлять і на початку, і в юнці бесіди, щоб виявити ставлення партнера до сказаного. Приклад –"Чи задоволені ви...?"

Зустрічні запитання. Мета цих запитань – підвести співбесідника до того моменту, коли він згодиться з вашою пропозицією . Використовуються для оброблення і підведення партнера до рішення, що вигідне для вас. Приклад – "Скільки коштує ця річ (верстат та ін.)?" Відповідь: "А скільки ви візьмете?"

Альтернативні запитання . Запитання, що надають свободу вибору. Вони припускають швидке рішення. Ці запитання для уточнення і виявлення думки співбесідника з 2-3 альтернатив. Приклад – "Який день тижня вас більше влаштовує - вівторок чи середа?"

Напрямні запитання. Дають можливість керувати ходом бесіди, направляти розмову в те русло, котре вас цікавить. Використовуються для регламентованого ведення бесіди. А також тоді, коли розмова набуває небажаного повороту. Приклад – "Повернемося до питання про...?"