Тема 6. Етика та етикет публічного виступу перед аудиторією План

1. Сутність і специфіка публічного виступу.

2. Історія публічної мови.

3. Родо-жанрова диференціація сучасної монологічної публічної мови.

4. Підготовка виступу.

5. Структура професійного публічного виступу.

6. Оратор та аудиторія.

7. Виголошення публічного виступу.

8. Культура сприймання публічного виступу. Види запитань.

9. Висновки.

1. Культура публічної мови сформувалася ще в античні часи водночас із риторикою. В античному світі публічна мова була тісно пов’язана із політичним життям, рівнем освіченості людей, способом мислення, з особливостями розвитку культури народу, що створив її. Вона була популярною в середовищі освічених людей. Гостра, життєво необхідна потреба в красномовстві, культ живого, а неписаного слова сприяли піднесенню культури публічної мови у Давній Греції і Давньому Римі на надзвичайно високий рівень. Саме культура публічної мови античності лягла в основу гуманітарного розвитку Європи з часів Ренесансу аж до 18 ст. Нині публічна мова є однією з форм службового спілкування.

Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Одним з її основних різновидів є ораторська мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з колективним слухачем з метою впливу на нього і переконання.

Ораторська мова – систематизована сукупність мовних засобів граматичного, лексичного та фонетико-орфоепічного рівнів, дібраних відповідно до потреб стилю, підстилю, жанру і організованих у живий (промову) або писаний текст за законами риторики.

Ораторська мова вибудовується як правило у формі монологу, тобто розгорнутого мовлення однієї особи, зверненого до багатьох слухачів, до суспільства і розрахованого на безпосередню реакцію слухача. Це індивідуальна мовленнєва діяльність, своєрідна творчість. Монологічна форма спілкування може реалізуватися безпосередньо як усне мовлення і опосередковано як писемне (через книгу, часопис, газету тощо).

Ознаками ораторської мови є наявність у ній:

а) логосу (грец. – слово, думка) – мова виражає думку, йде від розуму і апелює до нього;

б) етосу (грец. – звичай, характер) – морально-етичні якості;

в) пафосу (грец. – біль, страждання, почуття, пристрасть) – натхнення, викликане глибокою переконливістю оратора.

Ораторську мову використовують у різних сферах громадського, мистецького життя, в політиці, в науці, в освіті. Вона характеризується певними особливостями: за тематикою вона є суспільно-важливою і проблемною; за формою реалізації – писемно-усною; за відношенням до форми – книжно-розмовною; за функціональним типом мовлення – синтезом усіх елементів розповіді, опису, роздуму, доказу, спростування; за характером реалізації – підготовчо-імпровізаційною.

Темою публічних промов є, як правило, важливі і часто складні для вирішення питання суспільно-політичного, громадського життя, які потребують публічного ствердження і заперечення, аргументації чи спростування, правильного вибору. Оратор прагне переконати слухачів у правильності своєї позиції. Переконливою ораторську мову роблять продуманий зміст, точність і ясність висловлювань, доступність і логічність викладу,експресивність, аргументативна структура. Сприяє цьому і композиційна, змістова та структурно-граматична цілісність тексту промови.

Античні ритори вважали, що публічна мова повинна: навчати, подобатися і зворушувати. Цим вимогам мають відповідати і сучасні промови.

Досягти впливу на слухачів публічною мовою, переконати їх у чомусь можливо тільки у тому разі, якщо в ній гармонійно поєднані візуальні, вербальні і вимовні складники публічного спілкування (приємний вигляд мовця, образна мова, вправна дикція, майстерне виголошення промови).

2. Історія публічної мови, її родо-жанрова диференціація також сягає античних часів. З огляду на сферу і мету використання промов основоположник античної риторики Арістотель виділяв три їх основні роди (типи): судові, дорадчі та урочисті (епідейктичні), які розвинув у три види риторики.

Дорадчі промови. Вони були найпоширеніші. У таких промовах люди давали поради, вносили пропозиції, оцінювали, схиляли на свій бік, спонукали до певних дій, вчинків або застерігали від небажаних думок, шкідливих дій, негідних вчинків. Це виступи перед громадою, товариськими зібраннями, друзями, сусідами тощо.

Основною метою дорадчих промов Арістотель вважав користь, добро, благо. А благо – це те,що відповідаєвказівкам розуму, до чого прагне людина, на що вказує її розум в кожному окремому випадку. Воно робить людину спокійною і самозадоволеною. Благо, за Арістотелем, - це відчуття щастя. Людина щаслива, коли володіє благами. Блага – це і доброчинності душі: щедрість, справедливість, мужність, поміркованість, великодушність, так би мовити, духовні блага, і доброчинності тіла: здоров’я, краса, сила і такі якості, як пам'ять, розум, кмітливість. Ці блага породжують інші блага: славу, пошану, удачу. Саме життя є благом. І завдання оратора полягає в тому, щоб своїм красномовством сприяти благу, відвертаючи людей від поганого.

Судові промови. Це звинувачувальні чи виправдовувальні промови позивачів, самозахисні виступи відповідачів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні промови, виступи суддів, свідків, громадських представників, присяжних тощо.

Урочисті промови. Похвальне, або епідейктичне, урочисте красномовство в античній риториці було досить розвинутим. В епідейктичних промовах хвалили, прославляли, возвеличували особу, факт, подію або, навпаки, осуджували, ганьбили.

Арістотель ґрунтовно описав урочисте красномовство і його предмет. Передусім, це прекрасне. А прекрасне – це доброчинність і благо. Доброчинність включає в себе справедливість, великодушність, розсудливість, мудрість, мужність, щедрість. За Арістотелем, прекрасним є все справедливе, а справедливим – усе досконале. Почесне і прекрасне близькі поняття, їх треба поєднувати і вихваляти. Філософ вважав, що похвала допускає перебільшення заслуг, розуму, рис характеру людини, тому що діянням треба надавати величі і краси.

На думку Цицерона, метою епідейктичних промов має бути оцінювання осіб, речей, предметів, подій. Уславляти треба все достойне в людині: родовитість, красу, силу, вроду, розум, багатство, талант, щедрість, чесність.

Урочиста промова мала на меті не тільки переконувати а й захоплювати.

Урочисте красномовство було поширене в культурі ранньоукраїнського періоду – Київській Русі. Свідченням цього є найцінніші пам’ятки – «Слово про Ігорів похід» та «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона.

Скарби українського народного мовлення (золотослів) містять високохудожні взірці урочистого мовлення. Цьому сприяли і сприяють такі риси української ментальності, як кордоцентризм (перевага емоцій і почуттів над мисленням і волею), вроджена ліричність і поетизм сприймання, душевна м’якість.

Найвищого розвитку українська риторика, зокрема і урочисте красномовство, досягла у Києво-Могилянській академії. Талановитим майстром епідейктичних промов був Феофан Прокопович (1681 – 1736).

В українських риториках приділяли увагу також промовам з певної нагоди (вони мали вітальний і величальний характер), подячним (євхаристичним). Цей термін походить з церковного красномовства (гомілетики – вчення про проповіді). Промову-подяку Всевишньому називають євхаристією. Також виділяли вітальну гостьову і прощальну промови.

3. У сучасній риториці роди і види публічного мовлення виділяють залежно від сфери комунікації – наукової, ділової, інформаційно-пропагандистської, соціально-побутової, релігійної. Відповідно розрізняють такі роди красномовства: академічне, соціально-політичне, дипломатичне, судове, соціально-побутове та церковно-богословське.

Академічне красномовство – рід професійного публічного мовлення, що спрямований на формування наукового світогляду і характеризується науковим викладом, глибокою аргументованістю, логічною культурою.

Наукові доповіді, огляди містять теоретичні положення з актуальної проблеми чи питання, докази і факти. Виклад матеріалу в них має бути об’єктивним, глибоким, незалежним від уподобань доповідача, добре аргументованим. Вони позбавлені емоцій, їм властива доказовість, логічність міркувань і закономірність результатів. Такі доповіді, як правило, монологічні.

Науково-популярні лекції, крім логічно викладеного об’єктивного змісту, вимагають ще емоційно-експресивних доповнень з метою задіяти всі можливості сприйняття слухачів. Залежно від наявності елементів мовного спілкування виділяють: лекцію-показ, лекцію-огляд, лекцію-бесіду, лекцію-інформацію, лекцію-підсумок тощо.

Соціально-політичне красномовство – рід професійного публічного мовлення, який характеризується оцінністю та обґрунтуванням, гостротою порушених питань. Розрізняють такі види соціально-політичних промов: виступи на соціально-політичні, політично-економічні, соціально-культурні, морально-етичні теми, виступи з питань науково-технічного прогресу, звітні доповіді на зборах, конференціях, парламентські, мітингові, військово-патріотичні, політичні, агітаційні промови.

Дипломатичне красномовство – рід професійного публічного мовлення, спрямований на налагодження або збереження добросусідських відносин між державами. До нього належать промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах тощо.

Судове красномовство – рід професійного публічного мовлення, зверненого до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, що містить висновки до справи, яку розглядають. У сучасному судовому красномовстві виділяють кілька видів промов: обвинувальна, захисна, самозахисна, промова громадського обвинувача, громадського захисника, цивільного позивача.

Соціально-побутове красномовство – рід професійного публічного мовлення, що використовується в побуті і має виразно окреслений національний характер, обслуговує, зберігає і продовжує традиції і звичаї народу. До цього роду належать ювілейна (похвальна), застільне слово (тост), а також поминальна промови.

Церковно-богословське красномовство – рід професійного публічного мовлення, якою користуються у християнських церковних відправах та проповідницькій діяльності. Основним видом є проповідь. Крім того, існують різні види лекцій, які використовують у духовних семінаріях і академіях, промова на соборах, присвячена різним теологічним проблемам, тлумаченню канонів, апостольських послань.

4. Підготовка публічного виступу є важливим і відповідальним етапом в діяльності будь-якого оратора, особливо початківця. Вона вимагає натхнення, вдумливості, цілеспрямованості, наполегливості, допитливості, терпіння, а також ґрунтовних професійних знань, широкої ерудиції, мовної майстерності, комунікативної компетенції.

В античному риторичному каноні виділені такі етапи роботи над промовою:

- інвенція, або винайдення. На цьому етапі формують задум, визначають тему, ідею, мету, вибудовують концепцію, збирають, систематизують і критично осмислюють необхідний для майбутньої промови матеріал, досягають максимальної обізнаності в темі;

- диспозиція, або розташування. Автор промови обмірковує матеріал, структурує його, пов’язує деталі, готує коментарі до матеріалу;

- елокуція, або словесне оформлення думки. У цій частині здійснюється перша редакція ключових слів, стилістичне оформлення основної частини, формування вступу і кінцівки, остаточна редакція тексту;

- меморія, або запам’ятовування. На цьому етапі необхідно запам’ятати написаний текст, спробувати опанувати його риторично, тобто виділити місця, де необхідні паузи, модуляції голосу, невербальна підтримка тексту та інші елементи індивідуального стилю;

- акція, або публічне виголошення промови. Тут важливо інтонування тексту, темп мовлення, дихання, тембр голосу і його звучність, дикція, володіння орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень, структурно-інтонаційне та логічне наголошування, використання жестів, міміки, поза промовця, його манери, зовнішність, контакт з аудиторією тощо;

- релаксація, або ослаблення напруження, самоаналіз власних успіхів та невдач.

Це загальні правила риторичної науки, які стосуються підготовки будь-якого публічного виступу.

Основні етапи підготовки і виголошення виступу.

На першому етапі підготовки промови необхідно визначити мотивацію прослуховування її іншими людьми. Бажано, щоб обрана тема пропагувала гуманізм, добро, справедливість. Варто обирати актуальну тему.

Важливе значення має назва теми. Вона повинна бути зрозумілою, чіткою і короткою, виражати зміст виступу і зацікавлювати слухачів. Довгі формулювання теми, які містять незнайомі слова, відштовхують слухачів. Не слід використовувати надто загальні теми, бо це зобов’язує промовця висвітлювати дуже широке коло питань, через що випускаються конкретні питання.

Готуючи виступ автор має визначити його мету. Наявність чіткої мети полегшує сприйняття виступу, впливає на формування концепції.

Для успішного публічного виступу необхідно вивчити літературу з визначеної теми, знайти цікаву інформацію, зібрати переконливі факти, цифри, приклади. Опрацьовуючи літературу, оратор має також критично проаналізувати зміст праць, перевірити, чи збігається його погляд на проблему з поглядом автора. Важливо під час читання літератури аналізувати й систематизувати матеріал, робити необхідні висновки. Важливо пам’ятати, що підготовка промови – це не стільки збір інформації, скільки виношення власних думок з певної теми, глибоке осмислення її. Тому не можна залишати опрацювання літератури на останні один-два дні.

Готуючись до виступу, слід обов’язково записувати прочитане, зокрема те, що стосується досліджуваного питання, та власні думки з цього приводу. Роблячи записи, необхідно зазначати джерело, тобто вказувати автора, назву праці, сторінку, на якій міститься цитата.

На другому етапі підготовки виступу автор структурує зібраний матеріал, компонує виступ. Цей етап полягає у підготовці викладу предмета та його аргументації. Для цього необхідно правильно дібрати:

а) моделі викладу – лінійну (ab ovо – «від яйця») або інтриго-фабульну (in medias res – «в середину речей»);

б) методи викладу:

- дедуктивний (лат. – виведення): полягає у послідовному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до часткового;

- індуктивний (лат. – збудження): обернений до дедуктивного. Він полягає в переорієнтації ходу думки від конкретного до загального;

- аналогійний (лат. – відповідність, подібність): варіант індуктивного; полягає у зіставленні подій, явищ, ознак, фактів з метою виявлення подібності;

- стадійний (лат. – сходинка, рівень): рух мовного повідомлення від стадії до стадії за логікою розвитку думки;

- концентричний (лат. – con – об’єднання і centrum – центр, зосередження): полягає у тому, що навколо проблеми, яку ставлять у центр уваги, групують споріднені, близькі проблеми, питання, події, факти тощо;

в) відповідну процедуру аргументації:

- логічну: з дотриманням законів тотожності, протиріччя, достатньої підстави;

- аналогійну;

- опосередковану: аргумент від авторитету, часу, події, культури тощо.

Підготовлений таким чином виступ зазнає досконалого лексико-граматичного оформлення і художнього увиразнення.

Майстерність професійного публічного виступу виявляється у вмілому використанні обох форм людського мислення: логічної та образної. Розумова й емоційна сфери сприйняття людини тісно взаємопов’язані.

На етапі словесного оформлення виступу оратор повинен користуватися сучасною українською літературною мовою і не вживати ті мовні одиниці, які ускладнюють сприйняття, погіршують якість виступу. Такими є, наприклад, зужиті слова: більш-менш, нормально, нічого; слова-паразити: так би мовити, типу, чисто, конкретно, як би; жаргонізми: тусовка, круто, класно, прикольний, відтягнутися; розмовна лексика: електричка, мобільник; іншомовні вкраплення: о’кей, вау, ноу проблем; суржикові елементи: канєшно, в курсі дєла, тормозити, строїти. Не варто вживати незнайомі слова; якщо ж вони необхідні, то слід відразу їх пояснити.