2.3. Теоретичні проблеми цивілізаційного підходу
В цивілізаційному підході до історичного процесу формування великих культурних регіонів світу можна виділити кілька основних теоретичних проблем, серед яких:
─ джерела зародження і життя цивілізацій;
─ проблеми росту і зникнення цивілізацій.
Багато дослідників, в тому числі й А. Тойнбі, вважають, що кожна регіональна цивілізація піддається біологічному ритму, який визначає основні фази її внутрішнього розвитку: народження, зростання, злам, занепад і розкладання. Якщо на стадії зростання відбувається органічний тип еволюції у всіх сферах життя — соціальної, політичної, релігійної, етичної, художньої, наукової, то для стадії занепаду властивим є механічний тип еволюції, який представляє собою розпад органічного життя культури.
Відповідно до теорії А. Тойнбі, динаміка цивілізації — від зародження до розкладання — визначається законом “Виклик-Відгук”, згідно з яким прогрес чи регрес цивілізації пов’язаний з адекватністю Відгуку регіонального соціуму на Виклик історичної ситуації. Народження цивілізації відбувається спонтанно при наявності двох необхідних умов:
─ стимулююча роль навколишнього середовища — Виклик;
─ наявність у соціумі творчої меншості, здатної дати необхідний Відгук на Виклик.
Механізм чинності закону “Виклик-Відгук”, на стадії зародження цивілізації можна було б сформулювати наступним чином: навколишнє середовище в широкому його розумінні кидає Виклик соціуму, а останній через свою творчу меншість відповідає на Виклик і знаходить вирішення проблеми. Виклики ─ можуть бути обумовлені як властивостями природного середовища, так і особливостями суспільно-історичного характеру.
.Тойнбі виділив п’ять основних типів Викликів:
─ виклик суворих країн;
─ виклик нових земель;
─ виклик історичних ударів;
─ виклик тиску;
─ виклик обмеження.
Вчений відзначав, що зародженню цивілізації сприяють найважчі умови. Так, велика китайська цивілізація народилася не на берегах відносно спокійної Янцзи, а на непокірній, бурхливій Хуанхе, а лише потім перейшла й у долину Янцзи. Не в помірному поясі сучасної території Чилі виникли цивілізації Західної півкулі, а в області Центральних Анд, де дуже гостро стояли проблеми зрошуваного землеробства.
Географ Л. І. Мечніков у XIX ст. у книзі «Цивілізація і великі історичні ріки» (1995) за географічним критерієм виділив три періоди в історії світової людської культури: річковий, середземноморський та океанічний.
Він детально описав річковий період, що охоплював історію найдревніших цивілізацій — єгипетської (по долині Нілу), ассіро-вавілонської (по Тигру і Євфрату в Месопотамії), індуської (по Гангу й Інду) і китайської (по Хуанхе і Янцзи), які виникли за три-чотири тисячоліття до нашої ери і досягнули рівня високої культури. Основною причиною — Викликом, який визначив появу цивілізацій з високим рівнем організації поливного землеробства, були особливості водного режиму перелічених рік, які несуть у собі запаси родючого мулу. Щоб захистити себе від згубного впливу повеней і збереження надлишків води для зрошення в посушливий період, соціумам необхідно було виробити відповідну соціальну організацію. Таким чином, сезонні цикли повеней і посух породили адекватний Відгук — суспільне регулювання водного режиму великих історичних рік.
Проблема причин занепаду цивілізацій продовжує залишатися дискусійною. Тойнбі вважав, що основна причина загибелі цивілізацій лежить усередині самих цивілізацій. Коли у меншості бракує творчої сили, відбувається злом цивілізації; більшість відмовляється наслідувати меншості, відбувається розпад соціальної єдності в суспільстві і ніщо вже не може зупинити розпаду цивілізації.
Поводження творчої меншості, як провідного цивілізаційного компоненту, є різним на різних етапах розвитку цивілізації. Жодна з цивілізацій не обдарована привілеєм нескінченного прогресу. Усі цивілізації, досягши розквіту, сходили зі сцени.
Правда, Тойнбі говорив про наступність цивілізацій. Вони могли, перебудувавшись, виникнути знову. Внутрішні закономірності розвитку цивілізацій є також проявом (регіональним варіантом) глобальних процесів.
2.4. Цивілізації світу
Історично людство існує близько 40 тисяч років. За цей час виникли, як стверджують дослідники, десятки тисяч соціокультурних утворень, проте лише не багатьом вдалося виробити самостійні форми високої культури, тобто цивілізації. У вчених немає одностайності щодо чисельності цивілізацій. Однак, більшість вважає щодо наявності, щонайменше, дванадцяти основних цивілізацій, сім з який уже не існують. Вважають зниклими Месопотамську, Єгипетську, Критську, Класичну (греко-римську), Візантійську, Месоамериканську, Андську цивілізації. На думку сучасного американського дослідника М. Мелко, безперечно, продовжують існувати Китайська, Японська, Індуська, Ісламська, Західна цивілізації. До вказаних цивілізацій багато дослідників додають ще православну, латиноамериканську та африканську цивілізації.
Спробуємо коротко охарактеризувати сучасні цивілізації відповідно до часу їхнього зародження.
Китайська. Дослідники цивілізацій говорять про існування однієї єдиної китайської цивілізації, яка датується з 2000-1500 р. до н.е., або двох китайських цивілізацій, що послідовно змінили одна одну в перші століття християнської епохи. С.Хантінгтон позначив цю цивілізацію як конфуціантську, хоча вважав, що більше підходить термін “синоїстська”. Він вважав, що хоча конфуціанство — основний компонент китайської цивілізації, вона все-таки дещо більше конфуціанства. Термін “синоїстська” глибше описує культуру, яка пов’язує Китай, китайські спільноти в Південно-Східній Азії, а також споріднені культури В’єтнаму і, частково, Кореї.
Японська. Деякі автори об’єднують японську і китайську культури під загальною назвою “далекосхідна цивілізація”. Більшість дослідників розглядають японську цивілізацію як самостійну, що виникла між 100 і 400 р. нашої ери. При цьому визнається суттєвий вплив китайської континентальної культури на острівну японську. Однак, як визнають багато дослідників, в Японії конфуціанство органічно синтезоване із синтоїзмом (від японського слова “синто”, що означає культ божества предків і природи). На відміну від Китаю Японія створила особливу, східну за духовністю культуру, проте досить сприйнятливу до культури і технології Заходу.
Індуська. Серед дослідників існує одностайність, що на індійському субконтиненті приблизно з 1500 р. до н.е. існувала одна чи більше, пов’язаних спільною спадщиною цивілізацій. У літературі вони називаються, як індська, індійська, хінду чи індуська. Причому останній термін найбільше підходить для позначення сучасної цивілізації. Індуїзм відіграє центральну роль у культурі значної частини Індостану ще з другого тисячоліття до н.е. Незважаючи на те, що в самій Індії є чисельна ісламська спільнота, а також значна кількість малочисельних культурних груп, індуїзм продовжує залишатися серцевиною соціуму країни й у сучасну епоху. Подібно до терміну “синїстський”, термін “індуський” відокремлює назву цивілізації від назви держави, на території якого виникла цивілізація, проте ареал її поширення вийшов за межі державних кордонів.
Ісламська. Ця цивілізація виникла в VII ст. на Аравійському півострові. Ісламська релігія швидко поширилася в Північній Африці, на Іберійському півострові, у Центральній Азії, на Індостані й у Південно-Східній Азії. В результаті іслам охоплює безліч окремих культур чи субцивілізацій, таких, наприклад, як арабська, турецька, перська і малайська. Однак їх об’єднує шаріат — сукупність релігійних обрядових і юридичних норм, заснованих на спільних правилах ісламу. Шаріат у багатьох країнах забезпечує єдність світського і релігійного життя. Власне кажучи релігією тут є самі форми життя, що різко відрізняє цю цивілізацію від багатьох інших, особливо від західної і православної.
На цьому ґрунті виникли різні форми фундаменталізму, зокрема ісламізм — політизований іслам. Однак в деяких ісламських країн, які обрали шлях модернізації суспільства, створені світські держави на основі кемалізму — протилежної течії фундаменталізму. Термін “кемалізм” походить від імені турецького лідера початку XX ст. Мустафи Кемаля Ататюрка, який після цілковитого падіння Османської імперії повів країну шляхом модернізації. Для цього йому довелося відокремити іслам від держави і віддати його суспільству як релігію.
Західна. Вважають, що ця цивілізація почала формуватися в VIII—IX ст. Вона включає такі основні ареали: європейський, північноамериканський, австралійський, новозеландський, південноафриканський і, ймовірно, латиноамериканський. За рівнем розвитку протягом декількох сотень років вона відставала від багатьох інших цивілізацій.
Європейська культура почала розвиватися між XI і XIII ст., систематично запозичуючи досягнення візантійської й ісламської цивілізацій. У цей період Угорщина, Польща, скандинавські та прибалтійські країни прийняли християнство, а також римське право й інші аспекти західної цивілізації, що стабілізувало східну границю цієї цивілізації. Протягом XII-XIII ст. Захід вів боротьбу за панування над Іспанією й встановив панування в Середземномор’ї. До 1500 р. відбувається ренесанс європейської культури, а розширення торгових зв’язків й технічні досягнення створюють основу нової ери світової політики. Захід проявляє стійку експансію і впливає на інші цивілізації.
Наприкінці XV ст. до Заходу остаточно відходить Іберійський півострів, який до цього був зайнятий маврами. У цей же час починається португальське проникнення в Азію, а іспанське — в Північну та Південну Америку. Наступні 250 років уся західна півкуля і велика частина Азії попадають під європейське управління чи панування. Проте наприкінці XVIII ст. завершується безпосередній європейський контроль спочатку в США, потім на Гаїті, на більшій частині Латинської Америки. Однак в другій половині XIX ст. Захід інтенсивно поширює свій контроль над Африкою, Індостаном та іншими регіонами Азії, а на початку XX ст. підкорює Близький Схід, за винятком Туреччини. До 1914 р. європейцями чи колишніми європейськими колоніями (в обох Америках) контролювалося 84% поверхні земної суші, а в 1920 р. ця величина була ще вищою, оскільки значна частина Османської імперії була поділена між Великобританією, Францією й Італією. В результаті наступної деколонізації в XX ст. Захід втрачає переважну частину залежних територій. Сьогодні Захід ототожнюється з тим, що раніше називалося західним християнством.
Православна. Тойнбі вважав, що історичні передумови виникнення православної цивілізації є аналогічними тим, що проявляються в коренях західної історії. Еллінське суспільство стало “батьком” двох “синів” [Тойнби, 1996, с. 36]. У результаті розколу, який продовжувався протягом трьох століть, з однієї католицької церкви утворилося дві церкви: римо-католицька і православна. Розрив між католицькою і православний церквами в 1054 р. завершив процес диференціації суспільних структур, в результаті чого спочатку у Візантії, а потім і в державах, які прийняли православ’я пізніше, почала формуватися самостійна цивілізація. Уже в Середньовіччя православне християнство було цілковито відмінним від західного християнства.
Латиноамериканська. Латинська Америка володіє порівняно яскраво вираженою ідентичністю, що відрізняє її від Європи і Північної Америки. Хоча її походження і пов’язане з західнохристиянською цивілізацією, проте вона інтегрує неіснуючі в Європі місцеві культури, які були знищені в Північній Америці.
Латинська Америка може також розглядатися і як субцивілізація в межах західної цивілізації, або як окрема цивілізація, що тісно пов’язана з Заходом і внутрішньо роз’єднана в питанні приналежності до Заходу.
Африканська. Більшість відомих фахівців, крім Ф. Броделя, заперечують існування окремої африканської цивілізації. Північна частина африканського континенту і його східне узбережжя належать до ісламської цивілізації.
Особливу культуру представляє Ефіопія. У Південній Африці спочатку голландці, потім французи, а згодом англійські поселенці сформували європейську культуру, значно доповнену африканським племінним компонентом. Варто відзначити, що у свій час європейський імперіалізм привив християнство в значній частині континенту на південь від Сахари. Однак в цій частині Африки домінують різні племінні ідентичності і язичество. На ґрунті трайбалізму відбуваються численні локальні та міждержавні збройні конфлікти, які забирають сотні тисяч людей, та спонукують вимушені міграції.
Для географічного країнознавства дуже важливою є проблема чіткості територіальних границь цивілізацій на визначений момент часу. Цивілізації не характеризуються виразними границями. Історично люди можуть змінювати свою ідентичність тому, що культури народів взаємодіють і перекриваються. Значно змінюється і ступінь відмінності і подібності цивілізацій. Однак, незважаючи на ці невизначеності, цивілізації є значними спільнотами, розділені границями, хоча в багатьох випадках і слабко вираженими.