6. Політичні еліти і демократія.

Влада в кожній країні, незалежно від характеру політичного ладу, здійснюється певною групою людей - елітою. Слово елі­та - французьке, означає добірне, обране. Політична еліта зви­чайно визначається як достатньо самостійна, вища, відносно при­вілейована група або сукупність груп, що складає меншість суспільства, яка володіє більше або менше видатними психоло­гічними, соціальними і політичними якостями і безпосередньо бере участь в прийнятті і здійсненні рішень, зв'язаних з викори­станням державної влади або впливом на неї. Це не тільки ті люди, які формально наділені владою, але й ті, хто відіграє істот­ну роль у підготовці і реалізації політичних рішень. Ще в період розпаду родового ладу формуються погляди, що поділяють суспіль­ство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, аристократію і прос­тий люд. Обґрунтування ідеї розподілу суспільства на тих, які управляють і тих, які управляються знайшли відображення в пра цях Конфунія, Платона, Арістотеля, Карлейля, Ніцше та ряду інших мислителів. Сучасні класичні концепції еліт сформульо вані та розроблені в кінці XIX - на початку XX століть в пр;і цях соціологів Гаетано Моска і Вільфредо Парето, а також Ро берта Міхельса, Макса Вебера, В'ячеслава Ліпинського, Гарольда Лассуелла та ін.

Визначаючи місце політичної еліти в структурі влади, соціо­лог Гаетано Моска відзначав, що найважливішим критерієм фор мування політичного класу є спроможність, здатність до управління іншими людьми, тобто організаційна спроможність, а також матеріальна, моральна і інтелектуальна перевага. Неза­лежно від Гаетано Моска соціолог Вільфредо Парето, досліджу ючи процес управління державою, суспільством, приходить до висновку, що людське суспільство неоднорідне і індивіди різно­манітні фізично, морально, інтелектуально. Сукупність індивідіи, які відрізняються результативністю в діяльності та діють з ви­сокими показниками в тій або іншій сфері, і складають еліту. Ділиться еліта на тих що управляють, керують, що прямо або опосередковано беруть участь в правлінні, і тих, які не управля­ють, не керують - людей, що мають характерні для еліти пси­хологічні якості, але не мають доступу до керівних функцій. Соціолог Макс Вебер владу бюрократичної еліти обґрунтовував її компетентністю. Керівництво, управління суспільним життям вимагає досить високої професійної підготовки. Народ взагалі в більшості не підготований до управління суспільством. Існу­вання політичної еліти повністю оправдане. Еліта займає важ­ливе місце в управлінні за природними, розумовими, фізични­ми, психологічними якостями. В сучасному постіндустріальному суспільстві існує нова еліта (менеджери, верхівка чиновництва, інтелігенція). Вважається, що влада дедалі більше асоціюється з допуском до знань, інформації (Джон Гелбрейт). Це природно, тому що центр влади переміщається від еліти до фахівців. Інте­лектуальна еліта поліпшує структуру політичних правлячих еліт. Політолог В'ячеслав Ліпинський відзначав важливу роль еліт у політичному житті, встановленні національної державності, національної аристократії. Саме поряд з спільністю мови, тери­торії, економічного укладу, національного складу характеру в формуванні нації, національної суверенної держави значну роль відіграє носій національної ідеї, національної культури - націо­нальна аристократія. Ряд американських соціологів (Сеймур Ліпсет, Уіл'ям Уайт, Джон Сандерс та ін.) аналізує еліту з точ­ки зору стиля управління, статичності і динамічності еліти тощо.

Сучасні теорії еліт

Сучасні теорії еліт різноманітні. Можна виділити ряд напрямків. Історично пер­шою групою теорії еліт, що не загубила сучасної значимості, стали концепції макгавеллгстськог школи (Моска, Парето, Міхельс, Гелбрейт, Дюверже, Ліпинський та ін.). їх об'єднують спільні риси. По-перше, визнання існування еліти в будь-якому суспільстві, її поділ на привілейовану влад­ну, творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Поділ зако­номірно випливає з природи людини і суспільства, особливих психологічних якостей еліт (природні обдаровання, виховання та ін.). По-друге, групова згуртованість. Еліта - згуртована гру­па, об'єднана не тільки спільністю професійного статусу і соці­ального становища, але й самосвідомістю, сприйманням себе особ­ливою верствою, покликаною керувати суспільством. Структурна постійність еліти, її владних відносин (зміна вождів племен, мо­нархів, бояр і дворян, парламентаріїв і міністрів тощо, але відно­сини панування і підкорення між ними і простим людом збері­гаються). По-третє, легітимність еліти; більш-менш широке визнання масами її права на політичне керівництво, формуван­ня і зміна еліт у ході змагання за владу. Природно, макіа-веллістські теорії еліт не позбавлені недоліків: в теоріях пере­більшуються психологічні фактори, ігноруються свободи і права особи, переоцінюється часто-густо і роль керівників, які управ­ляють і недооцінюється активність мас, не враховується і ево­люція суспільства і т. п.

Виниклі вже в XX ст. ціннісні теорії еліт намагаються подола­ти слабкості теорій еліт макіавеллістської школи. І хоча в ціннісних теоріях еліт головною конструктивною силою суспільства вва­жається еліта, все ж пом'якшуються позиції у ставленні до де­мократії, робиться спроба пристосувати теорію еліт до реалій сучасних демократичних держав. Однак за ступенем аристокра­тизму, у ставленні до мас, демократії та ін. різноманітні ціннісні теорії еліт розрізняються. Але їх об'єднують загальні риси. По-перше, в теоріях утверджується, що еліта - самий найцінніший елемент суспільного життя, що володіє високим хистом, умінням, відданістю справі, спроможністю вчасно оцінити обстановку в суспільстві, враховувати суспільну думку та ін. По-друге, панів­не становище еліти відповідає, немовби інтересам суспільства. По-третє, формування еліти не стільки результат жорстокої бо­ротьби за владу, скільки результат природного відбору суспільством найбільш цінних представників. Елітарність випливає з рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій демократії. Ціннісні теорії еліти претендують на найбільшу відповідність реальностям сучасного демократичного суспільства. Справжня еліта не володарює, а керує масами з їх добровільної згоди, що висловлюється на вільних виборах. В основі ж концепцій демо­кратичного елітарізма лежать положення і настанови про ціннісні якості еліт. У працях соціологів Роберта Даля, Сеймура Мартіна Ліпсета, Людвіга Хармона Зіглера та ін. обґрунтовуються теорії елітарної демократії. Використовуючи запропоноване Йозефом Шумпетером визначення демократії як конкуренції між потен­ційними керівниками за довіру і голоси виборців, соціологи відзна­чають важливу роль еліт в управлінні, вважаючи, що тільки керівна верства здатна стримати частину притаманних масам ірраціо­налізму, емоційної неврівноваженості і радикалізму.

Концепції множинності, плюралізму еліт істотно збагачують і розви­вають деякі демократичні настанови ціннісних теорій еліт. Соціологи Отто Штаммаєр, Давід Рісмен, Сеймур Келлер, Роберт Даль та інші розцінюють концепції множинності еліт як заперечення елітарної тео­рії. Вплив кожної з еліт обмежений специфічною для неї сферою діяль­ності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Плюралізм еліт визначається складним суспільним розподілом праці, різноманітністю соціальних структур. З допомогою різноманітних де­мократичних механізмів: виборів, референдумів, опитувань, преси та іп. обмежується або взагалі відвертається дія залізного закону олігархізації, та еліта залишається під контролем народу. Існує конкуренція еліт, що відображає економічну та соціальну конкуренцію в суспільстві. В сучас­ному демократичному суспільстві влада розпорошена між різноманіт­ними суспільними верствами і владними структурами. Концепції мно­жинності еліт - важлива складова частина ідейпо-теоретичпого арсеналу плюралістичної демократії.

Співвідношення еліти і демократії розглядається не тільки в спектрі протиставлення їх одна одній. Відсутність у західному суспільстві раціо­нальної еліти розглядається як одна з головних причин кризи демо­кратії. Необхідність елітарного правління зумовлюється самою демо­кратією. Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відродження консенсусу, для чого слід відновити авторитет еліти. Тому постійно уточнюється зміст понять еліта і демократія. Дедалі частіше робиться висновок, що демократія в сучасному розумінні - це не правління народу, а уряд, схвалений народом (Йозеф Шумиетер). По суті, обме­ження участі мас у політичному процесі пояснюється тим, що нібито масам властиві антидемократичні тенденції. Маси слабо уявляють цінності та принципи демократії і, піддаючись виливу демагогів, можуть їх пору­шувати. Елітаристи вважають, що демократія діє ефективніше, якщо створена еліта забезпечує буфер між ірраціональною громадськістю і дер­жавою. Поєднання елітаризму з демократією вважається природним уже тому, що еліта, яка управляє, керує визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного. Елітарна де­мократія передбачає плюралізм еліт, що забезпечує дисперсію, тобто розклад влади па основі протиборства і балансу політичних сил, наве­дених різноманітними елітами. Йде конкуренція еліт у боротьбі за владу. Маси, вибираючи між елітами, що конкурують, мають можливість повністю впливати па політику, виявляти свою волю і почуття. І вза­галі, елітарна демократія не відкидає ідеї народного суверенітету -управління еліти в ім'я добра народу, суспільства.

Проблеми становлення демократичного суспільства

Ідеал демократії, що формується, не бу­дучи ототожненим з реаліями, що вини­кають у процесі його реалізації, нерідко прямо протистоїть їм. Усвідомлюючи ту обставину, що структури ідеалу демократії досить складні та на них діє сильний вплив політичних і соціальних пріоритетів, спро­буємо вичленити найбільш важливі компоненти. Демократія -не самолета, не універсальний засіб вирішення усіх соціальних про­блем, її можливості обмежені і умовами соціально-економічного розвитку, і державно-правовими інститутами, і ступенем роз­витку прав і свобод громадян. Процес переходу від етатистської до ринкової системи характерний для Співдружності держав і для України. Процес не має історичного прецеденту. Соціалістична спадщина настільки своєрідна, наскільки і не вписується у систе­ми сучасної цивілізації.

По-перше, перехід до демократії від абсолютистсько-олігархіч­них систем в Західній Європі здійснювався на протязі століття. Створювалися системи цінностей, суспільні та державні інститу­ти. Рух до демократії в Великобританії почався з прийняття Білля про права (1689 р.), в США - з Декларації про незалежність (1766 р.), в Франції ~ з Декларації прав людини і громадянина (1789 p.). І тільки до середини XX століття в Західній Європі закінчилося утворення демократичних інститутів і структур. Тоді ж йшло поліпшення матеріального і духовного рівня життя насе­лення, підвищувалася політична та правова культура населення, поширювались права і свободи особи тощо. Перехід до демократії від системи гранично жорсткого тоталітарного режиму в країнах Співдружності здійснюється в умовах розвалу економіки, руйну­вання господарських структур, інфляції і суперінфляції, падіння рівня життя населення, правової безмежності, корупції, консти­туційної анархії. Повністю зрозуміло проголошення двоєдиної мети на перехідний період: створити ринкову економіку і демо­кратизувати політичне і соціальне життя.

По-друге, відсутність безпосереднього зв'язку між ринковою економікою і демократичним політичним устроєм ускладнює ре­алізацію двоєдиної мети. Потрібно констатувати, що складові частини демократичного ідеалу по-різному взаємодіють з логі­кою ринкового господарства. Окремі елементи ринкової економі­ки сприяють появі та зміцненню демократичних інститутів і структур, немало елементів ринкової економіки виявляють відкритий опір демократизації. Звідси виникає усвідомлення не­обхідності конституційних механізмів, що стримують і обмежу­ють роль ринку в демократичному суспільстві. Держава вже в пе­ріод демократизації владних інститутів і структур повинна брати на себе турботу про ті соціальні верстви, які виявляються на найнижчих сходинках соціальної системи. Але це можливо лише тоді, коли ринкова система вже буде ефектно функціонувати і створювати умови для економічної стабільності демократич­ного ладу.

По-третє, процес демократизації при просуванні від тоталі­тарного режиму допускає вибір одного з двох шляхів: поступової лібералізації політичного режиму при практичних незмінних кон­ституційних правах і свободах особи або перманентного розши­рення прав громадян при практично незмінних державно-полі­тичних інститутах. Відбувається диференціація засобів народження демократії. Перманентне розширення політичних прав і свобод громадян - найбільш розповсюджений засіб. Економічна база залишається від попереднього режиму і створює можливість без особливих економічних потрясінь вирішувати насущні завдання, в тому числі, і завдання, проблеми соціального забезпечення. Реформування політичної системи підкріплюється економічною базою політичного режиму, що зникає, а тому здійснюється без істотних соціальних потрясінь. Країни Співдружності, і Україна в їх числі, вибрали шлях політичної демократизації тоталітарно­го режиму. Політичні права і, зокрема, демократичне виборче право' почали здійснюватися до завоювання основних свобод, ще в умовах тоталітаризму. Але розвал економіки не сприяє активі­зації демократичних процесів. Еволюція суспільства на шляху демократизації допускає безперервний рух до дедалі більш склад­них форм соціальних зв'язків: посилюється диференціація та підви­щується складність соціальної системи, утворюється широке поле вибору, проявляється багатогранність людської активності. Де­мократії потрібно «нарощувати» нові елементи суспільної систе­ми в економіці, політиці і культурі. Складність і суперечливість процесу демократизації безсумнівні. Сучасне політичне життя демонструє приклади химерного симбіозу тоталітаризму і демо­кратії. Демократія нібито дарується владою, ще не стала органіч­ною потребою суспільства. Характерна ознака демократії - її по­стійна незавершеність. Чим більш розвинуті демократичні інститути, тим гостріше проявляється невдоволеність мас їх відда­леністю від ідеалу.

По-четверте, щоб демократія ефектно функціонувала, необхі­дно дотримуватись деяких умов: повинен бути критерій, за яким можна оцінювати протилежні ідеї; повинно бути загальне бажан­ня людей дотримуватись узвичаєного критерію. Все це забезпе­чується інститутом голосування, що гарантується конституцією і вірою в демократію як засіб життя цивілізованого людства. Для існування демократії повинна бути її результативність в реалі­зації економічних, політичних і духовно-моральних проблем. Але ефективність демократії залежить не від указів, що спускаються згори, а від творчої ініціативи індивідів. Тому наслідки демокра­тичних перетворень часто-густо непередбачувані. Багато залежить від суб'єктивного фактора.

Здійснювана в Україні стрибкоподібна демократизація ініціюється згори, і активні соціальні перетворення нерідко зміню­ються періодами застою, відкочуванням від уже досягнутого. Ре­зультативність демократизації суспільного життя України нерідко паліативна і в будь-який момент може бути перекреслена вольо­вими рішеннями владних структур. Ідеальний же тип демократи­зації, характерний для США і країн Західної Європи, відрізняється збалансованістю, органічним протіканням процесу, відсутністю значних соціальних потрясінь, нічим не обґрунтованих руйну­вань соціальних інститутів і мирним вирішенням конфліктів, що виникають. Україна, переживаючи глибоку економічну кризу і здійснюючи демократизацію, все-таки розпочала будівництво громадянського суспільства, що має тиск на формування і розвиток нових владних структур. Утвердження демократичного ідеалу в свідомості громадян України, певно, стане ослабленням соці­альної напруги і стабілізації процесу демократизації.

ЛІТЕРАТУРА

Андерсон Р. Д. Тоталитаризм: концепция или идеология? // Полис, 1993, № 3.

В я т р Ежи. Типология политических режимов // Лекции по политологии, т. 1, Таллинн, 1991.

Основы политической пауки. Учебное пособие. Под ред. проф. Пуга­чева В. П., ч. 1, 2. М., 1993.

Очерки политологии. Учебное пособие. Харьков, 1993.

Фадеев Д. А. От авторитаризма к демократии: закономерности переходного периода // Полис, 1992, № 1-2.

Цыганков А. П. Демократизация общества как макросоциаль-пый процесс // США: экономика, политика, идеология, 1991, № 12.

Україна посткомуністична: суперечності та перспективи соціальпо-нолітичпого розвитку // Політична думка, 1993, № 1.

Політологія. За загальною редакцією 1. С. Дзюбка, К. М. Левківсь-кого, Київ, 1998.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

• Що визначає тип політичного режиму? Як визначити політич­ний режим в сучасній посттоталітарній Україні?

•У чому полягає суть ідеалу демократії з позиції посттоталітар-ного суспільства?

•Чим визначаються кордони реалізації демократичного ідеалу? У чому суть тоталітаризму і авторитаризму?

•Сучасні концепції демократії: суть, зміст.

•Політична еліта і демократія.

Піча-старий