5. Трансформация тоталитарных и авторитарных режимов в демократические

В 70-х годах политологи Фридрих и Бжезинский сделали вывод о том, что тоталитарный режим не способен меняться, что его можно уничтожить лишь извне. Они доказывали, что все тоталитарные госу­дарства обречены на гибель. Однако жизнь показала ошибочность такой точки зрения. Тоталитарные режимы способны эволюционировать.

Переход к демократии, как показывает опыт, наиболее вероятен в условиях мирных перемен и происходит в трех формах.

Первая форма - реформа сверху. Так случается, когда стоящие у власти решают по своей воле воплотить программу демократических перемен. Например, в Бразилии группа генералов, захвативших в 1964 году власть, спустя некоторое время пошла на создание гражданского демократического производства.

Вторая форма трансформации тоталитарных и авторитарных ре­жимов связана со стремительным их крушением и отказом от существу­ющих режимов в пользу демократии..

Так было в связи с реформами, начатыми в СССР, Чехословакии, ГДР, Польше и других республиках Восточной Европы.

Третья форма трансформации - постепенное проведение реформ, основанных на согласовании действий сил, стоящих у власти и оппози­ции. Так, в Испании после смерти диктатора Франко совместными уси­лиями правительства и короля Хуана Карлоса было положено начало длительному пути прогрессивных преобразований в стране.

Переход от тоталитарных и авторитарных режимов к демократии связан с экономическими трудностями. Переход существенно облегчает­ся, когда экономика находится в хорошем состоянии и затрудняется в условиях ее кризиса. Состояние экономики - это первая проблема, с которой сталкиваются страны при переходе к демократии.

Вторая проблема - радикализация оппозиции, что существенно дестабилизирует экономическую и политическую обстановку. С началом процесса демократизации радикальная оппозиция выдвигает все более труднорешаемые и дестабилизирующие ситуацию требования, вплоть до отставки правительства и президента. Такая ситуация чревата пре-

кращением демократических преобразований и возвратом к авторита­ризму.

Третья большая проблема на пути к демократии связана с многона­циональным характером многих государств. Проблемы демократизации существенно усложняются, в частности, движениями за установление суверенных национальных государств. Пример — бывший Советский Союз, Югославия и др.

Четвертая проблема, заключающая в себе опасность для демокра­тии, состоит в том, что в каждом государстве есть люди (и немало), которые, находясь в оппозиции к прошлому режиму (тоталитаризму), вместе с тем не являются сторонниками демократии. Их идеал - авто­ритаризм.

Таким образом, процесс перехода от тоталитарного и авторитарного режимов к демократичному сложен, но возможен.

Холод

Розділ 9. ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ.

Політичний режим: сутність і критерії класифікації

Політичний режим - одна з найважливіших категорій в європейській політології, політологи США надають перевагу категорії «політична система*. Така відмінність створює теоре­тичні труднощі, оскільки з'являється небезпека термінологічного дублювання однорідних політичних явищ.

Вільне використання категорії «політичний режим» не зберігає за ним досить чіткого змісту. Такі словосполучення, як «більшо­вицький режим», «полпотівський режим», «режим персональної влади де Голля», «пероністський режим» та інші потребують змістовного узагальнення, виділення спільних ознак для їх класифікації.

Загальноприйняті визначення політичного режиму розкрива­ють окремі його змістовні якості; політичний режим — це:

- система конституційних порядків і конкретне втілення цієї системи на практиці;

- система методів здійснення державної влади, яка відбиває реальний стан політичних прав і свобод громадян і ставлення органів державної влади до правових основ своєї діяльності;

- спосіб відносин між індивідом, суспільством і державою;

- органічна діяльнісна єдність політичної організації суспіль­ства, технології здійснення державної влади, системи політичних прав і свобод, певного типу виборчої системи і певного механізму контролю за владою.

Отже, політичний режим виступає в системній якості політич­них структур, правових норм, політичних відносин і методів влада­рювання в конкретному соціальному та історичному просторі.

Зміст політичного режиму можна обмежити формою правління і, базуючись на позиціях конституційного права, виділити такі критерії його класифікації:

• Спосіб формування представницьких органів влади (демо­кратичний чи недемократичний).

• Взаємовідносини між законодавчою та виконавчою гілками влади (верховенство законодавчої чи диктат виконавчої).

• Співвідношення центральної і місцевої влади (ступінь централізації і рівень місцевого самоврядування).

• Панівний принцип територіальної організації держави, який характеризує співвідношення цілого і частин, федеральних органів влади і державних утворень у межах федерації (добровільний чи примусовий характер об'єднання і ступінь реалізації суб'єктами об'єднання права на самовизначення).

• Статус і функціонування силових структур влади (домі­нуючий, безконтрольний чи контрольований органами законодав­чої влади).

• Ступінь функціональної незалежності недержавних орга­нізацій від держави.

• Реальний правовий статус громадян (ступінь автономії гро­мадянського суспільства).

Зрозуміло, ці критерії не вичерпують усього змісту політичних режимів. Так, акцент на відмінностях законодавчої та виконавчої функцій держави веде до ігнорування статусу і ролі інших політичних інституцій (партійної системи, груп тиску тощо). Форма правління являє собою лише один із компонентів політичного режиму.

Можна виділити також такі критерії диференціації політич­них режимів:

- ступінь участі народу в політичному житті (гарантії легаль­ного вираження плюралізму інтересів);

- соціальна база, групи підтримки режиму - декларовані і ре­альні (характер відносин із опозицією; способи роз'язання конфлік­тних ситуацій);

- частота, інтенсивність і сфера використання засобів насил­ля у взаємовідносинах між людиною, суспільством і державою;

- ступінь інформованості мас про прийняті політичні рішення.

Слід визначити відмінність між категоріями «політична сис­тема» і «політичний режим». Вони характеризують політичне життя з різних боків: «політична система» визначає характер зв'язків із зовнішнім середовищем через «вхід» і «вихід», а «політичний режим» виявляє засоби і методи реалізації загаль-незначущих інтересів. У ньому концентрується «внутрішня технологія» політичного життя в її комплексній якості.

Компоненти політичного режи­му за Дюверже і Кермонном

Французький політолог М. Дюверже розглядає політичний режим як певне поєднання систем партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох груп тиску. Співвітчизник М. Дюверже Ж.-Л. Кермокн вніс уточнення в його формулювання і дав

визначення політичному режиму, яке стало загальновизнаним в європейській політології: політичний режим є синтез легітимності, структури інститутів, партійної системи, форми і ролі держави.

Розглянемо компоненти політичного режиму, вказані в дефініціях М. Дюверже і Ж.-Л. Кермонна. Принцип легітимності означає здатність влади створювати в населення (електорату) віру і переконання в правомірності і оптимальності функціонування існуючих політичних інституцій. Ця переконаність формується через відповідність рішень, що приймаються центральною вла­дою, тим цінностям, які поділяє більшість суспільства. Цінності більшості відповідають вимогам демократії і не є актуальними для авторитарних і тоталітарних режимів.

Воля більшості реалізується через систему політичних інститутів. Значущість інституціоналізації влади полягає в обмеженні будь-якої сваволі і в пануванні ідеї права. Інститути права, партійна система, групи тиску, церква, ЗМІ здійснюють значний вплив на суспільство. Найважливішим компонентом режиму є держава.

Легітимність влади ще не означає її ефективності, а здатність держави бути ефективною залежить від принципів організації інститутів трьох гілок влади. Способи формування вищої дер­жавної влади, принципи організації її інститутів і їх взаємовід­носини з громадянином визначає форма правління.

В основі західних демократій лежать два основоположні прин­ципи: мажоритарний принцип, який означає належність влади більшості народу, і правовий принцип - верховенство закону і рівна відповідальність влади і громадян перед законом.

При формуванні держави ці принципи різною мірою поєдну­ються з принципом розподілу влади. Мажоритарний принцип по­кликав до життя два інституціональні типи демократії - парла­ментський і президентський (див. парламентська і президентська республіка).

У здійсненні загальнозначущих інтересів держава взаємодіє з політичними партіями, які виражають потреби громадянського суспільства. Партійні системи визначають сутність політичних режимів, вони є своєрідним індикатором зрілості громадянського суспільства і вносять істотні корективи в конфігурацію влади. Партії тоталітарного типу утверджують тоталітарний режим, а мажоритарні і домінуючі партії фактично перетворюють на символ принцип розподілу влади в демократичних системах.

Виборча (електоральна) система - сукупність закріплених законом конкретних правил, які визначають взаємовідносини між парламентом, урядом та виборцями. Виборчі системи не є політично нейтральними, оскільки здійснюють істотний вплив на політичний режим.

Існують три основні електоральні системи, які використову­ються з певними модифікаціями - мажоритарна, пропорційна і пропорційно-мажоритарна. Перша система ґрунтується на принципі більшості, друга - передбачає розподіл місць у парламенті відповідно до кількості голосів, одержаних на виборах за партійними списками, третя - передбачає поєднання двох попередніх принципів.

Досить цікавим є такий логічний зв'язок: партійні системи переважно визначають якість державної влади, а виборчі систе­ми формують різні партійні системи. Схема досить проста, але в ній багато варіантів.

Взаємозв'язок електоральної і партійної систем можливий у кількох варіантах:

• мажоритарна система в один тур формує двопартійність з почерговою зміною незалежних партій;

• мажоритарні вибори у два тури обумовлюють об'єднання численних партій у дві коаліції;

• пропорційна система формує багатопартійність як систему численних і незалежних партій.

Обидві згадані виборчі системи визначають ефективність ви­конавчої влади. Мажоритарна система сприяє формуванню силь­ного уряду, оскільки партія, що перемогла на виборах, створює однопартійний уряд. Пропорційна система веде до роз'єднання політичних сил і до створення коаліційних кабінетів.

Практичний інтерес представляють ефективні та неефективні поєднання електоральних систем із формами правління. Розглянемо кілька варіантів:

• Парламентська форма правління з мажоритарною сис­темою. У виборах беруть участь дві партії, одна з них перема­гає і контролює парламент і уряд. Однопартійний уряд спирається на парламентську більшість, а це означає проведення самостійного політичного курсу. Це британський варіант - «Ве-стмінстерська модель».

• Президентська форма правління з мажоритарною систе­мою. У цьому випадку потенції виконавчої влади визначаються прямим формуванням її на загальнонаціональних виборах. Це приклад з практики США. За наявності ж слабких партій за владу борються сильні лідери і одержують безпосередньо від наро­ду мандат на правління.

• Парламентська форма правління з пропорційною систе­мою. Тут уряд формується на партійно-коаліційній основі, і доля уряду залежить від збереження цієї коаліції. Це дозволяє йому за умови існування коаліції бути дієздатним, але не ефектив­ним внаслідок нечіткої перспективи. Ця модель властива західноєвропейським країнам.

• Президентська форма правління в поєднанні з пропорційною системою є найбільш вразливою комбінацією. Голосування за партійними списками від початку обумовлює неоднорідність і роздробленість парламенту. Партія президента не може переважа­ти в парламенті, а президент формує уряд без участі парламенту. Законодавці, природно, не зацікавлені в підтримці уряду. У цій моделі від початку закладений перманентний конфлікт адміністрації і законодавців.

Держава — найважливіший компонент політичного режи­му, оскільки цей інститут вирішальним чином впливає на соціальні зміни шляхом максимальної концентрації влади і ресурсів. Держава забезпечує цілісність суспільства і взаємозв'я­зок його членів через інститут громадянства, має спеціальний механізм безпосереднього управління суспільством, організовує суспільне життя на основі права і реалізує суверенітет. Якісні зміни цього інституту тягнуть за собою шлейф соціальних наслідків, що й визначає природу існуючого режиму.

Тоталітаризм як політизована соціальна утопія

Етимологічно термін тоталітаризм походить від латинського слова «totalise - цілий, по­вний, загальний. Термін примітний тим, що в ньому співпадають логічна (початкове змістовне значення слова) і соціальна семантика (соці-

альне значення). Це підтверджують численні дефініції. За своїм змістом тоталітаризм є:

- здійснення певною політичною системою повного (всеохоп-ного) контролю над життєдіяльністю всього суспільства і життям кожної людини зокрема;

- культ влади, яка тяжіє до абсолютного насильницького пат­ронажу над суспільством і містифікує свої владні функції;

- жорстка регламентація з боку держави над усіма суспільними сферами, яка спирається на засоби прямого збройного насилля.

Родоначальники теорії тоталітаризму італійці Б. Муссоліні і Д. Джентіле оперували терміном у позитивному значенні і визна­чали тоталітаризм як єдність особистості, партії і держави в ім'я вищої національної ідеї.

Тоталітаризм як теорія і практика зріс на соціально-історичному ґрунті XX століття, але значно раніше він форму­вався в руслі політичної думки, яка обґрунтовувала переваги етатизму (необмеженої влади держави) і автократії («самовлад­дя»). Генезис ідеї тотального підкорення індивіда державі в гли­боку давнину був обумовлений реакцією на різноманітність постійно виникаючих і зростаючих людських потреб і форми розподілу праці. У державі вбачали єдиний центр примирення різнорідних інтересів і управління всіма соціальними процесами.

Автократична традиція в управлінні суспільством була власти­ва політичній думці Сходу і Заходу: на Сході - школі легістів «фа-цзя» (сер. IV ст. до н.е.), на Заході ж вона проявилась у політичній філософії Платона. За Платоном, правильно організована держава є конче необхідною для формування морально досконалої людини. Заради блага цілого забороняється все, що порушує державну єдність: сім'я, приватна власність, пошук істини.

У розвитку суспільства неминуче відбувались зміни в системі розподілу праці, з'являлись нові види потреб, що приводило до втрати керованості соціальними процесами. Виникаючий хаос структурних змін органи влади намагались подолати простими рішеннями, пошуком деякої, інтегруючої всі соціальні групи ідеї. Це обумовило поступове прирощення тоталітарної ідеї.

У XX столітті вона втілилась на практиці в ряді країн, що дозволило виявити і систематизувати ознаки тоталітаризму, визначити його видову специфіку. Критика теорії тоталітаризму викладена в працях X. Арендт, Ф. Хайєка, К. Фрідріха і 3. Бже-зинського, Е. Фромма, М. Джиласа.

Незважаючи на істотні змістовні відмінності обґрунтування тоталітарної моделі держави у Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли, Сен-Сімона, Ж.-Ж. Руссо, а пізніше - у Маркса, Ніцше, Леніна та інших, тоталітарні концепції ґрунтуються на спільній логіці.

Генетичні витоки тоталітаризму знаходяться в політизації соціальних утопій. Утопія як цілісна, закрита, закінчена система, яка описує ідеальний суспільний устрій, не залишає місця для дисгармонії, суперечностей і ворожих їй ідей та дій.

Тоталітарна утопія реалізується у формі ідеології, яка об­ґрунтовує мету колективних дій. У ній спільні цілі конкретизу­ються і здійснюються шляхом соціального і економічного плану­вання. Всеохопне планування потребує всесильної влади і масової підтримки, що досягається шляхом невпинного зростання інсти­тутів влади і соціального контролю. Мета і влада вимагають пригнічення будь-якого інакодумства, тому що масова лояльність неможлива без єдиної ідеологічної віри. Оскільки індивідуальна свобода громадян загрожує злагодженості багатоланкового дер­жавного механізму, то населення перетворюється в сукупність зомбованих напівлюдей.

Передумовою тоталітаризму є конкретні соціальні реалії, які роблять можливим втілення тоталітарної ідеї:

• Індустріальна стадія розвитку суспільства привела до створення організаційних надцентрів-монополій, посилення держави і в цілому елементів раціональності і керованості в усіх сферах, до прогресу в науково-технічній галузі. Все це складало фундамент ілюзії можливості переходу до раціонально організованої і тотально керованої форми соціального життя.

• Колективістсько-механістичний світогляд, породжений індустріальною стадією і поширенням масштабів впливу держа­ви, сприймає світ як механічну систему, а державу як єдиний надорганізований механізм, покірний єдиній команді.

• Психологічна невдоволеність людей в індустріальну епоху пов'язана з руйнуванням традиційних колективістських, об­щинних і релігійних зв'язків, атомізацією суспільства, зрос­танням соціальної відчуженості. Це штовхає їх на пошук сен­су життя в нових ідеологічних цінностях і колективістських формах організації. Тоталітаризм є психологічно привабливим для соціально відчуженої та самотньої особистості.

• Соціально-економічні кризи інтенсифікують тоталітарні рухи, оскільки вони прискорюють визрівання необхідних для тоталітаризму соціальних передумов. Це поява маргінальних груп -проміжних міжкласових верств, які мають нестійке положення в соціальній структурі. Маргінали схильні до політичних авантюр і пов'язують свої надії з ідеологічними утопіями, їх психологічні якості - неспокій, агресивність, егоцентризм - роблять їх піддатливим соціальним матеріалом для тоталітарних переворотів.

• Власне політичні умови включають етатизацію суспільства і вихід на політичну арену тоталітарних рухів і партій нового типу — напіввоєнних ієрархізованих організацій, які сповідають вождізм.

Характерні риситоталітарних режимів

Тоталітарні режими утверджуються на основі певного ідеологічного образу. Незважаючи на велику відмінність форм тоталітарної ідеології, всі вони мають спільні властивості. Це есхатологічні і телеологічні підходи до аналізу соціальної перспекти­ви. Тоталітарна ідеологія є революційною, оскільки обґрунтовує необхідність формування нового суспільства і «нової людини». Вона ґрунтується на соціальних міфах, які мають значення релігійних символів, - про комунізм, месіанство робітничого класу, перевагу арійської раси тощо.

Тоталітарна ідеологія просякнута патерналізмом - ідеоло­гічним патронажем вождів над малоінтелектуальною масою. її обов'язковість обумовлена монополією на істину, оскільки відкидається будь-яке інакодумство.

У політичній сфері тоталітаризм - це монополізація влади в руках однієї партії - одного лідера; зрощення правлячої партії з державою; одержавлення громадянського суспільства; заборона всіх несанкціонованих владою політичних партій і суспільних рухів; формальне допущення громадян до політичного життя і фактичне відчуження їх від нього; безальтернативні форми демократії, які створюють видимість всенародної підтримки вла-

ди; формування влади на всіх рівнях через закриті канали бю­рократичним способом; відсутність механізму наступності влади; ігнорування права, законності, легального правосуддя; існування потужного апарату соціального контролю і примусу (служби без­пеки, армія, поліція).

У соціальній сфері тоталітаризм створює соціальну структуру, яка відповідає його ідеології і декларує соціальну зверхність пев­ного класу, нації, раси і поділяє всіх людей на «своїх» і «чужих». Внутрішній чи зовнішній ворог — обов'язковий атрибут тоталітаризму.

Скасування інституту приватної власності веде до масової люмпенізації і тоталітарної залежності «держлюдей» від держави. Руйнування попередньої соціальної структури супроводжується фор­муванням нової, залежно від розподілу влади. Поєднання з владою або вплив на неї детермінує соціальну стратифікацію, економічні і соціальні привілеї. Парадокс тоталітаризму: він здійснює зрівнялівку в розподілі для більшості громадян, але породжує багатошарову но­менклатуру, наближену до державного «пирога».

В економіці також повне домінування ідеолого-політичних настанов тоталітаризму. Це етатизація господарчого життя, об­меження і в перспективі повна ліквідація приватної власності і ринкових відносин, впровадження командно-адміністративних методів управління.

Сумнівні потенції тоталітаризму

Тоталітарний режим має високу здатність до мобілізації ресурсів і концентрації засобів для досягнення обмежених цілей - ведення війни, нарощування оборонної потужності, прискорення індустріалізації країни тощо.

Аби не погрішити проти істини, слід зазначити і гуманні, соціально-емансипаторські та егалітаристські ідеї в деяких різновидах тоталітаризму. Він привабливий своєю псевдопатронаж-ною сутністю для індивіда, який відчуває панічний страх перед відчуженням, конкуренцією та відповідальністю, властивими капіталізму. Гігантський апарат соціального контролю і примусу забезпечує живучість та ситуативну ефективність режиму.

Тоталітарний режим реалізує екстенсивні методи господарю­вання й існує головним чином за рахунок надексплуатації при­родних ресурсів та обмеження споживання більшості населення. Таке суспільство обкрадає майбутні покоління. Будучи закритим, автаркічним ладом, він не пристосований до вимог світової кон'­юнктури, що постійно змінюється, його адаптивні можливості обмежені ідеологічними догмами, а громадяни і лідери є заруч­никами пропаганди.

Різновиди тоталітаризму

Історично першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм (соціалізм) ра­дянського типу, воєнно-комуністична систе­ма, створена в 1918 р. Цей різновид найбільше відповідає найважливішим сутнісним ознакам ладу «соціальної інженерії». У ньому передбачалось повне знищення приватної власності і відповідно будь-якої автономії особистості та абсолютна влада дер­жави. У сталінізмі поєднались минуле (традиції авторитаризму, починаючи з епохи Івана Грозного) і набуте в ході тоталітарного експериментаторства (партократія з монопольним правом на вла­ду, гранична розмитість відносин власності, аморфність соціальної структури, переважання безкласовості). Він базувався на розподільчій плановій економіці і маргіналізованих масах.

У 1930-ті роки в СРСР склався мобілізаційний режим, який спирався на три опори:

- віру «колективного несвідомого» в харизматичного лідера;

- соціалістичну модель легітимності влади (формальні вибо­ри при домінуванні протопартії);

- ідеологізоване багатоярусне адміністративне управління.

Знищення інституту приватної власності та інституту люди­ни і відторгнення інших загальнолюдських цінностей робило цей режим лівим різновидом тоталітаризму.

Але суспільній системі, що склалася в СРСР, були властиві й гуманні політичні цілі. їх не було у двох правих різновидів тота­літаризму - італійського фашизму і німецького націонал-соціалізму.

Фашизм

Фашизм в Італії виник як нова філософія, не відома іншим народам. З 1922 р. інте­грація італійського суспільства відбувалася

на основі ідеї відродження колишньої могутності Римської імперії. Фашизм (від fascio - пучок, в'язка) претендував на забезпечення колективної ідентичності на соціокультурній і етнічній основі. Специфіка італійського фашизму полягала в його залежності від позиції впливових у державі політичних сил - короля і його ото­чення, сильної аристократії, армії та католицької церкви. Фак­тично він не був породженням і результатом творчості італійських ідеологів. Його економічна програма була запозичена у немарксистського німецького соціалізму, агресивність також імпортована з Німеччини. Ведення урядової політики було запо­зиченням ленінського стилю диктатури. Корпоративізм як універсальний шлях спасіння суспільства був британського по­ходження. Доморощеним інгредієнтом італійського фашизму була театральність і зовнішня видовищна атрибутика режиму.

Націонал-соціалізм

За походженням основні ідеї нацизму - не німецькі і не «арійські». Міф про вищість арійської раси створив французький соціо­лог Ж.-А. Гобіно в праці «Про нерівність людських рас». Економічну філософію нацистів виражало гасло «загальна користь вища за приватну», а це й філософія північно-американського «Нового курсу», і радянської економічної політики.

Специфічно німецькою складовою нацизму було прагнення до завоювання життєвого простору; нацисти не могли змиритись з перспективою перебування в порівняно невеликому і перенаселе­ному просторі, в якому продуктивність праці завжди буде ниж­чою, ніж у краще забезпечених природними ресурсами країнах. Нацисти прагнули до більш «справедливого» розподілу природ­них ресурсів землі і вважали себе революціонерами, які борють­ся за невідчужувані природні права представників арійської раси проти корисливих інтересів чужих реакційних народів.

Нацисти опанували радянські методи управління: одно­партійну систему і панування партії-держави в політичному житті, ключову роль політичної поліції в насильницькій інтеграції суспільства, концентраційні табори, адміністративне переслідування інакомислячих, організацію споріднених за духом партій у зарубіжжі, пропагандистську технологію, використання диплома­тичних служб для підготовки тоталітарної революції тощо.

Нацистський план перетворення суспільства був всеохопним і більш згубним, аніж марксистський. Нацизм поставив за мету усунути свободу не лише у сфері виробництва матеріальних благ, але й у «виробництві» самої людини. План поліпшення людської природи одержав назву «євгеніка». Головна ідея цієї людинонена­висницької ідеї полягала в тому, щоб надати індивідам, наділеним необмеженою владою, повний контроль над процесом відтворення людини і знищення неповноцінних. В єврейському населенні на­цисти вбачали свого суперника з «богообраності» і, окрім фізичного винищення євреїв в концтаборах, відродили середньовічні гетто. Крім цього, вони здійснювали практику евтаназп - планомірного і цілеспрямованого знищення неповноцінних осіб різної національної належності. Нацисти, на відміну від сталіністів, експлуатували національні гасла, але й ті, й інші діяли за форму­лою Муссоліні: «все в державі, нічого проти держави, нічого поза державою». Політика «соціальної гігієни» у нацистів практично нічим не відрізнялось від більшовицької технології «очищення» споруджуваної комуністичної будівлі від інакомислячих елементів. Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх політичних цілях: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси.

Вони виявлялися також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.

Розходження між ними пояснювались цільовими настанова­ми: у комуністичних системах агресивність спрямована перш за все всередину, проти власних громадян (пошуки «класового воро­га» ), у націонал-соціалізмі і класичному фашизмі - назовні, про­ти інших народів.

Азіатські деспотії

У давнину в ряді країн Стародавнього Сходу склались держави авторитарного типу -азіатські деспотії (грец. «despoteia» - необмежена влада). Але до тоталітарного режиму їх віднести немож­ливо через ряд ознак. В азіатських деспотіях не було необхідності придушувати індивідуальність людини, оскільки вона ще не скла­лась, а людина була частиною певної спільноти. Відносини власності також не склалися в чітку систему. Вірування, традиції, звичаї сприймались населенням як даність, яка не потребує змін. Жорстка централізація влади, її концентрація в руках правлячої еліти, яка втілювала в собі державу, була життєвою необхідністю.

У цих країнах склався азіатський спосіб виробництва, коли при переході до землеробства необхідно було займатись меліорацією, стримувати наступ пустелі, захищатись від кочових племен тощо. Поява деспотій була викликана об'єктивними причинами. Людство стихійно прийшло до такої форми організації влади, бо лише вона могла забезпечити максимуму людей мінімальне гарантоване ви­живання, їх створення - великий прогрес, але він має зворотній бік: деспотії забезпечували стабільність існування перших осередків цивілізації, накопичення знань і культури, але водночас консерву­вали певний тип соціальних відносин, уклад господарювання, несумісний з технічним прогресом.

Тоталітарні режими XX ст. стали рукотворним знаряддям для вирішення соціальних завдань, які не були абсолютно необхідними для виживання населення. «Соціальна інженерія» була лише відтворенням в окремих елементах механізмів влади, вже відомих людині. У цьому відмінність деспотій та класичних тоталітарних режимів.

Слід урахувати, що за певних умов будь-яка ідея або ідеологія може одержати тоталітарне тлумачення.

Прагнення до розвитку національних культур, традицій, мови, до поновлення у своїх правах раніше пригнобленої нації легко транс­формується у войовничий націоналізм, який у крайній формі може доходити до проголошення «вищої» нації, покликаної правити іншими.

Гуманізм, співчуття до пригноблених можуть перетворити­ся на заклики до «класової війни» проти всякого багатства, на­в'язування зрівняльних принципів розподілу.

Релігійна ідея має здатність перетворюватись із проблеми, кредо в основу виправдання нетерпимості до інших конфесій.

Проголошення відданості демократії цілком сумісне з вве­денням заборони на діяльність інших політичних сил під при­водом їх «недемократичності» або зі спробами нав'язати їм своє розуміння демократії.

Авторитаризм

Авторитарний режим за своїми сутнісними ха­рактеристиками є проміжним між тота­літаризмом і демократією. Схожість авто­ритаризму з тоталітаризмом полягає в утвердженні абсолютної, не обмеженої законами влади; з демократією його зближує наявність автономних, не контрольованих державою суспільних сфер і збере­ження елементів громадянського суспільства. Авторитаризм виз­нає і навіть розвиває ринкову економіку за умови дотримання підприємницькими верствами певних «правил гри». Специфічні риси і властивості режиму:

• Автократія - це повновладдя однієї особи в державі (мо­нарх, тиран) або вкрай обмежена кількість суб'єктів державної влади (хунта, кліка, олігархічна група).

Такий тип правління є одним із найбільш поширених у світовій історії; у новітній історії він властивий для відсталої капіталістичної периферії. Афро-азіатський і латиноамерикансь­кий регіони дали велику кількість авторитарних форм правління, які різняться в деталях, але сповідують єдину ідеологію і техно­логію владарювання.

• Самодостатність і непідконтрольність необмеженої влади населенню; існування соціальної дистанції між владою і підвладними, загравання з громадянами в «м'яких» різновидах авторитарних режимів. В авторитарної влади вибіркове ставлення до законності: вона приймає ті закони, що її влаштовують в умовах безпечної для неї і відносно стабільної політичної кон'юнктури. Як правило, такі «зигзаги» правління мають тимчасовий характер.

■ Реальна чи потенційна опора на силу і силові структури. Авторитарний режим вдається до репресій по мірі необхідності, його влаштовує позірна популярність, яка досягається попу­лістсько-демагогічною соціальною політикою. Репресивно-караль­ний апарат є стратегічним ресурсом автократії.

• Монополізація політики і влади, скасування серйозної опозиції і політичної конкуренції. Однопартійність (наявність загальнонаціональної партії підтримки) у цих режимах обумовленаі не лише протидією влади, але й загальною нерозвиненістю суспільства (незавершеністю процесу консолідації нації), неготовністю суспільства до створення партій сучасного типу. «Культура підкорення», яка переважає в країнах з авторитарними режимами,

є породженням соціальної інертності, властивої доіндустріальному суспільству. Сильна опозиція в них об'єктивно не можлива, а «любительські» карликові партії є лояльними до правлячої «дер­жавної» партії.

• Відсутність тоталітарного втручання в позаполітичні сфе­ри. Авторитарна влада головним чином стурбована самовід­творенням, предметом її уваги є зовнішня політика, підтримка обороноздатності, забезпечення суспільного порядку. Відносно вільні скеровані вибори не здатні створити ефективну опозицію, а мінімаль­на ідеологічна самостійність такої опозиції обмежена суто економічними проблемами.

• Формування панівної політичної еліти кооптаційним спо­собом. У цих режимів не відпрацьований механізм наступності влади, тому тут панує політична інтрига, а військові перевороти є одним з улюблених засобів зміни влади. Ці режими від почат­ку є нелегітимними, але це не заважає їм існувати протягом тривалого часу і навіть успішно вирішувати деякі стратегічні завдання. Авторитарні режими в Чилі, Південній Кореї, Аргентині, Тайвані тощо були продуктивними у своїх соціально-економічних реформах.

Для латиноамериканських авторитарних режимів є харак­терною традиція каудилізму (ісп. «caudillo» - проводир, вожак). Ідеологічне обрамлення політики в цьому регіоні здавна прони­зане культом цезаризму, вождизму. У країнах Латинської Амери­ки популярний культ харизматичного лідера. Паразитуючи на неосвіченості й покірливості мас, на їх міфологізованій свідомості, ідеологи цих режимів наділяли латиноамериканських диктаторів рисами месії, приписували їхній владі напівбожественне похо­дження і магнетичну властивість. З одного боку, їх називали «ве­ликими електрифікаторами душ», «помазаниками божими», а з іншого - приписували концентровані риси «простої людини», біологічні якості стопроцентних латиноамериканців.

Відповідь на питання: «До якого режиму — тоталітарного чи демократичного - тяжіє авторитарний режим?» - міститься в самому визначенні цього режиму. Авторитарний режим - це необмежена влада однієї особи чи групи осіб, яка не допускає створення сильної політичної опозиції, але припускає автономію особистості й суспільства в позаполітичних сферах. Останнє є найбільш істотною відмінністю між авторитаризмом і тоталітаризмом. Отже, ступінь тяжіння авторитаризму до демократії визначається рівнем свободи у фрагментах грома­дянського суспільства, перспективною здатністю цього суспільства виокремити зі свого середовища досить сильні політичні сили, які можуть в подальшому поставити питання про політичну свободу. Авторитаризм як спосіб правління з

«обмеженим плюралізмом» зазнає демократичної еволюції, але цей процес можливий лише в одному напрямку - знизу вгору. Перевороти у верхах «в ім'я» і «во благо», як правило, приво­дили до тривіальної рокіровки влади з мінімальними позитив­ними наслідками для мас.

Типологічні риси авторитаризму представлені трьома його ма­совими різновидами.

• Військові режими - стали виникати в другій половині XX ст. в країнах, що розвиваються, у ході їх визволення від колоніальної залежності і формування національних держав. Традиційні суспільства виділили військових як найбільш згуртовану і освічену соціальну групу, здатну об'єднати суспільство на основі ідеї національного самовизначення. Подальшу поведінку військових визначали закони влади і їх прихильність до національно-дер­жавної ідеї: одні проводили політику в інтересах національної держави, інші підпадали під вплив світових фінансових струк­тур і могутніх держав.

• Характерною рисою громадянських диктатур є одноосібна влада громадянської особи - харизматичного лідера або представ­ника могутнього корпоративного угруповання. Оскільки такий ре­жим - наслідок тривіального державного перевороту, то його внутрішня політика обслуговує інтереси вузького клану (чи кланів) - ініціатора цього перевороту.

• Теократичні режими є найбільш характерними для країн арабського регіону; в політиці це є продовженням ідеології ісламського фундаменталізму. Ісламські фундаменталісти висту­пають за повернення до первинних цінностей ісламської цивілізації і за реконструкцію споконвічної мусульманської держави. Закли­ки повернутися до основ віри означають, що ісламські релігійні діячі повинні повністю управляти державами. Прикладом реалізації на практиці фундаменталістської ідеології стала ісламська революція в Ірані наприкінці 1970-х років. її лідер Аятолла Хомейні оголо­сив себе «духовним правителем» Ірану і взяв на себе всю повноту влади, поклавши цим початок процесу поєднання ісламу з політикою. «Ісламський третій шлях розвитку» передбачав «таухідну» (змішану) економіку та ісламізацію життя суспільства. Для цього передбачалося проголошення ісламу як державної релігії та приведення законів у відповідність до Корану. Природно, що роль керівної сили покликане виконувати мусульманське (шиїтсь­ке) духовенство. Зовнішньополітичною метою Ісламської Республіки Іран стало створення всесвітньої ісламської держави, тобто екс­порт ісламської революції.

Реформаторський потенціал авторитаризму переконливо ви­явився на фоні безуспішних спроб ввести прискореним темпом демократію в європейських посттоталітарних країнах. Китай, В'єтнам, «економічні тигри», навпаки, продемонстрували економічну и соціальну ефективність і довели, що сильна влада може успішно поєднуватися з ринковою економікою, особистою безпекою і порівняно розвинутим соціально-економічним і політичним плюралізмом. «Обмежений плюралізм», як показала соціальна прак­тика, може реально поєднуватись з економічним, соціальним, куль­турним, релігійним і певною мірою з ідеологічним плюралізмом. Але його вплив на соціальний розвиток є подвійним: слабість авто­ритаризму в тому, що політичний курс повністю залежить від позиції лідера чи групи вищих сановників, причому населення не має мож­ливості запобігти їхнім політичним авантюрам. Воно є колективним заручником суб'єктивної волі національної супереліти і пасивним співучасником її політичного підприємництва.

Позитивні риси авторитарних режимів є найбільш відчутними в екстремальних ситуаціях. Авторитарна влада здат­на мобілізувати соціальні ресурси на стратегічних напрямках роз­витку і оперативно подолати опір політичних противників. Вона здатна забезпечувати суспільну стабільність і порядок з міні­мальною втратою енергії.

Досягнення економічної і соціальної ефективності неминуче сприяє формуванню демократичних цінностей, зростанню зацікав­леності громадян не лише в економічних свободах, але й у політичних правах, незалежності мислення, нетерпимості до сваволі. Прикла­дом такого розвитку є досвід післяфранкістської Іспанії.

Демократичний режим

Сутнісна характеристика демократичного ре­жиму визначається сукупністю сталих влас­тивостей і якостей громадянського суспільства. Воно є відправною точкою і першоосновою функціонування механізму демократії, взаємодії всіх його компонентів.

Легітимність демократії як форми політичної організації суспільства ґрунтується на таких принципах: політична влада належить більшості народу; влада формується на вільних вибо­рах, які передбачають свободу висування кандидатур, загальне і рівне виборче право, свободу голосування; поважання більшістю прав меншості на інакодумство; зміна правлячого режиму на чер­гових виборах; конституціоналізм як регулювання за допомогою конституції відносин між владою і суспільством, їх рівна відповідальність перед законом.

У політичній історії капіталізму між двома світовими війнами були тоталітарні і авторитарні режими. Однак провідна лінія еволюції полягала у формуванні розгалуженої системи інститутів, які регулюють соціально-політичні відносини в межах представ­ницької демократії та орієнтації держави на виконання функції «третейського судді».

Партійна система демократичного режиму - прямий наслідок формування механізмів громадянського суспільства - є утверд­женням багатопартійності, свободи опозиції, можливості перебу­вання у влади декількох партій, їх змінюваності в результаті виборів, виникнення різноманітних суспільних організацій і суспільно-політичних рухів.

Демократичні інститути формуються на основі загального вибор­чого права за принципом «одна людина - один голос», свободи вису­вання кандидатур як наслідку функціонування партій і свободи го­лосування (таємне голосування, рівність усіх у забезпеченні інформацією і можливості пропаганди в ході виборчої кампанії).

Сучасна парламентська демократія є синтезом обох версій народовладдя - представницької і плебісцитарної. Відомо більше ста моделей парламентського правління, але всі вони підпо­рюються трьом загальним правилам:

• Представницький принцип домінує над плебісцитарним. Це означає, що органи «прямої» демократії (референдуми, маніфестації, мітинги тощо) діють у межах законів, прийнятих верховним ви­борчим органом.

• Основні права людини, які знаходяться під захистом відповідних міжнародних декларацій, приймаються як такі, що не можна змінити ані в парламенті, ані в плебісцитарному порядку.

• Представницькі і плебісцитарні настанови не лише допов­нюють, а й лімітують одна одну.

А. де Токвіль у праці «Демократія в Америці» (1835) виділив «принципові засади», які підтримують демократичну республіку в США: конституційну структуру, відсутність військового істеблішменту, рівність соціальних та економічних умов, аграрну економіку, що процвітає, моральність і релігійну віру американців. Він дійшов висновку, що вже тоді перспективи здорового демок­ратичного розвитку політичної системи в США були обумовлені багатьма суспільними основами і в першу чергу наявністю грома­дянського суспільства.

Специфіка політичного режи­му в Україні

В Україні в перехідний період від тоталітарних структур і відносин до демо­кратії склався специфічний «змішаний» політичний режим, синтезуючий ознаки і риси трьох основних режимів та їх різновидів:

• демократичного - виборність найважливіших органів вла­ди, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості;

• авторитарного - широкі законодавчі повноваження вико­навчих органів, завуженість принципу гласності в діяльності органів влади;

• автократичного - обмежене коло осіб, які здійснюють ре­альну політичну владу і відчуження від процесу її здійснення аб­солютної більшості народу;

• диктаторського - наявність елементів диктатури як тим­часового авторитарного режиму, який вводиться на строк дії над­звичайних обставин (надання парламентом спеціальних повнова­жень уряду і Президенту);

• тоталітарного - до залишків тоталітаризму можна віднести специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністраторів;

• анархічного - відсутність системи ефективного норматив­ного регулювання суспільних відносин, конфронтація владних структур, ерозія спільної мети і стратегії дій у вищому керів­ництві, неефективне використання вищими органами влади монополії на організоване застосування насилля;

• охлократично-ірраціонального - владним структурам властиві некомпетентність, негативне ставлення до знань, досвіду цивілізації, спроби простими засобами розв'язати складні проблеми, відсутність реального почуття відповідальності перед громадянами.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. Демократичний режим у його реальних проявах має багато основ. Французький історик А. де Токвіль у праці «Демократія в Америці» виділив «принципові засади», що підтримують демократичну республіку в США:

- конституційну структуру;

- відсутність військового істеблішменту;

- рівність соціальних та економічних умов;

- сільськогосподарську економіку, яка процвітає;

- релігійну віру американців.

Які з цих «засад» відсутні в сучасних США, які, тим не менш, вважаються демократичною державою?

2. Сталінізм мав глибоке коріння:

- традиції авторитаризму, починаючи від перших російських царів;

- украй розмиті відносини власності;

- переважання споживацьких і паразитарних настроїв;

- аморфність соціальної структури (одвічний ембріональний стан «середніх класів»);

- партократія з монопольним стажем соціального диктату.

Чи присутні в оновлюваній Україні ці передумови недемократич­ного режиму?

3. Чи можна стверджувати, що будь-який політичний режим є продуктом і наслідком відносин власності?

4. З чого повинне починатись відродження народного суверенітету: а) з деетатизації власності;

б) з демонополізації в культурно-ідеологічній сфері;

в) з надання правових гарантій самореалізації особистості;

г) з демократизації органів місцевого самоврядування?

5. Чи слід недооцінювати реформаторські можливості авторитар­них режимів, якщо врахувати конкретні соціальні результати в ряді країн колишнього «третього світу»?

6. Вірус політизованої соціальної утопії може розмножуватися лише в умовах зростання інститутів влади. Подібне зростання спостерігається в країнах, що модернізуються. Чи є випадковим такий збіг, чи він свідчить про обмеженість ресурсів політичної технології?

• 7. Чи може система соціальних прав і свобод бути вищою за економічні відносини в суспільстві? Чи можуть демократичні норми утвердитися в суспільстві, яке не має належних економічних передумов?

8. Як виявляється взаємозв'язок електоральної і партійної систем при мажоритарній системі в один тур? При мажоритарних виборах у два тури? При пропорційному представництві?

9. Як взаємодіють електоральні системи з формами правління:

а) мажоритарна система з парламентською формою правління;

б) мажоритарна система з президентською формою правління;

в) пропорційне представництво з парламентською формою правління;

г) пропорційне представництво з президентською формою правління?

10. Чому стабільний уряд є характерним для мажоритарної системи?

11. Пропорційна система веде до розпорошення політичних сил, і як наслідок, до формування коаліційних урядів. Чи не в цьому є основна слабість цієї виборчої системи?

12. У чому полягала соціальна демагогія націонал-соціалізму:

а) в експлуатації ідеї соціалізму;

б) у реанімації геополітичних концепцій (боротьба за життєвий простір);

в) у спрямуванні вістря агресії тоталітарної держави назовні;

г) у маніпулюванні приватновласницькою психологією дрібно­буржуазних верств;

д) у зверненості до комплексу «приниженої нації»?

13. У чому полягають розбіжності месіанства трьох різновидів тоталітаризму?

14. Чому азіатські деспотії давнини не є різновидами тоталітарного режиму?

15.3 яких причин будь-яка ідеологія може одержати тоталітарне тлумачення?

16. Ступінь тоталітаризму - величина непостійна. Чи може соціально-політична епоха з 1917 по 1991 рік у Росії (СРСР) розглядатись однозначно як панування тоталітарного режиму?

17. У чому полягають мобілізаційні можливості тоталітарних режимів?

18. Націонал-фашизму і сталінізму властива спільність «ідейного кошика». Чи свідчить цей феномен про наднаціональний характер і космополітичну сутність тоталітаризму?

19. Чому термін «політичний режим» за своїм змістом є не що інше, як «політична технологія»?

20. Чи можна запровадити вольовим рішенням політичний режим?

21. Що поєднує романи-антиутопії О. Хакслі «Чудовий новий світ», Є. Замятіна «Ми», Дж. Оруелла «1984»?

22. У чому причина «мультиполітичного» режиму в Україні?

23. Перехід від тоталітаризму до демократії, як свідчить досвід, можливий через авторитарну технологію. Що це означає: викорисг тання авторитарних методів у їх «знятому» вигляді, чи переважан­ня демократичної методології над авторитарною?

Терміни і поняття

Автаркія - замкнена на себе, закрита, само­достатня система, суспільство, політичний режим.

Автократія - система управління, за якої одній особі нале­жить необмежена верховна влада.

Авторитаризм (авторитарний режим) - політичний режим як необмежена влада однієї особи чи групи осіб, яка не допускає серйозної політичної опозиції, але зберігає автономію особистості і суспільства в позаполітичних сферах.

Етатизм - політичне вчення, яке утверджує державу як соціально-історичну цінність і вищу мету суспільного розвитку.

Євгеніка - вчення про можливі методи впливу на еволюцію людства для вдосконалення його природи.

Мажоритарна виборча система - система, що ґрунтується на принципі більшості: від кожного виборчого округу обирається один депутат, який набрав найбільшу кількість голосів.

Патерналізм - державна опіка, різновид «соціального парт­нерства».

Пропорційна виборча система - система, яка передбачає розподіл місць у парламенті відповідно до кількості одержаних на виборах голосів за партійними списками.

Теократія- форма правління, за якої політична влада нале­жить духовенству, церкві.

Тоталітаризм (тоталітарний режим) — політичний режим, який передбачає загальний контроль і державну регламентацію над усіма сферами життєдіяльності людини і суспільства.

Шляхтун