1. Види почуттів

2. Відмінності між емоціями та почуттями.

3.Розвиток і формування почуттів.

Що ж таке емоції та почуття? Слова «почуття» та «емоції» мають спільні корені, походять від .латинського emoveo — збуджувати, хвилювати. З одного боку, почуття виникає внаслідок багаторазового переживання oднiєї і тієї ж емоції, з іншого — почуття актуалізуються і реалізуються у формі емоцій. Очевидно, це й дало багатьом вченим підстави ототожнювати емоції та почуття. Хоча вони й ставлять безапеляційно знак рівності між цими явищами, та при цьому зазначають, що емоції є поверховими, а почуття — глибокими та усвідомленими.

На думку К.Юнґа, почуття виражають в собі емоції й цінності, функцією почуттів є вираження ставлення до всього, що нас оточує. Р.Фелдман стверджував: «Емоції — це почуття, що здебільшого мають психологічні та когнітивні аспекти, які впливають на поведінку». Подібну думку висловлює А.Сперлінг: «У процесі вивчення емоцій найбільш вражаючим аспектом є почуття, яке вони продукують».

Окремі вчені, послідовники академіка І.Павлова, вважають, що почуття — це вищі переживання, які притаманні лише людині, а емоції — примітивні нижчі — властиві людині та тварині (страх, гнів, радість, задоволення).

Емоції та почуття — це переживання людини, які супроводжують її мотивовану поведінку, характеризують наше ставлення до всього, що нас оточує, та до своєї особистості.

Джерело виникнення емоцій — середовище, поведінка людей, об'єктивна дійсність. Почуття - це людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких зумовлює позитивні або негативні емоції.

Отже, усю розмаїтість людських переживань можна поділити на дві групи:

1. Відображення ситуаційного ставлення людини до певних об’єктів – це емоції.

2. Стійке і узагальнене ставлення до об’єктів – це почуття.

У літературі з філософії та психології подано різні класифікації емоцій та почуттів. Оскільки емоції мають різноманітні форми виявлення та інтенсивності, єдиної їх класифікації не існує.

Давньоіндійські філософи стверджували, що всі почуття (гуни) діляться на світлі (сатва), пристрасні (раджас), темні (тамас). Вони нібито є живими духовними істотами, мають форму, розмір, колір.

Сатва — це захоплення, просвітління, задоволення, терпіння, незлосливість, доброта.

Раджас поєднують владність, егоїзм, зверхність, безсоромність, войовничість, ненависть.

Тамас — це жадоба до їжі, пристрасть до гарного одягу, денного сну, легковір'я. Усі три гуни взаємодіють між собою постійно та прагнуть домінувати, тобто взяти верх над іншими. А та гуна, яка домінує, і визначає сутність особистості.

Р.Декарт виділяв найпростіші вихідні почуття: подив, любов, ненависть, бажання, радість і печаль. Ці почуття-породжують інші складні почуття.

К.Ушинський виділяв два види почуттів: органічні, які виникають незалежно від волі людини, душевні, які є продуктом наших уявлень.

В.Вундт запропонував власну класифікацію почуттів, так звану «тривимірну теорію почуттів»: задоволення — невдоволення; збудженість — пригніченість; напруження — емоційний спад. Ці виміри є валідними і сьогодні.

Б.Додонов замість запропонованого В.Вундтом виміру «задоволення — невдоволення» пропонує вимір «тональність», оскільки вважає, що «тональність» є стрижнем будь-якої емоції.

На думку американського дослідника К.Ізарда, певні емоції є фундаментальними, базовими, інші ж похідними. Фундаментальними він вважає: зацікавлення, хвилювання, радість, подив, горе, страждання, гнів, огиду, зневагу, страх, сором, провину. Комбінація фундаментальних емоцій дає чимало інших різновидів.

Більшість психологів схиляються до думки, що емоції можна згрупувати, базуючись на тому, що кожній позитивній емоції або емоції однієї якості завжди відповідає негативна, протилежна за якістю. Емоції мають позитивну або негативну спрямованість, а звідси й різний вплив на особистість.

Позитивні емоції, або стенічні (від rp. sthenos — сила), спонукають людину до діяльності, активності, творчості. Негативні, або астенічні (від гр. asthenea — слабість, безсилля), різко знижують життєдіяльність людського організму, його сили, спричинюють депресію, агресивність.

Емоції, як стимул до прийняття рішень, модель відповіді на певні чинники, події, вагомі для потреб особистості чи її цілей, є унікальними. Кожна емоція має свої особливості:

експресивність — специфічне вираження;

динамічність — будь-яка емоція народжується, розвивається, досягає найвищої точки, починає поступово згасати і відмирає. Це має відбуватися природно, бо якщо силоміць загальмувати емоцію, вбити її, результати будуть дуже сумні, принаймні на все життя може залишитися пекучий біль;

полярність — кожній позитивній емоції відповідає протилежна, негативна: сум — радість, задоволення — незадоволення тощо;

інтенсивність — сила вираження емоцій. За своєю інтенсивністю та тривалістю почуття емоції поділяються на слабкі, сильні та бурхливі. В міру звикання, адаптації до емоцій інтенсивність їх зменшується;

змістовність — це глибина почуттів, їх сутність. Одні почуття є скороминущими, поверховими, інші ж глибокі, тривалі.

Усі почуття можна об'єднати у три великі групи: моральні, інтелектуальні та естетичні.

Моральні почуття є стрижневими — це почуття, які люди переживають при сприйманні дійсності, порівнюючи її з моральними нормами, виробленими суспільством. До них належать: почуття обов'язку, гуманність, доброзичливість, любов, дружба, патріотизм, співчуття тощо. Найціннішими серед них у житті кожної особистості є любов до рідного краю, до Батьківщини, почуття національної гідності. Однією з найважливіших особливостей цих почуттів є їх дієвість, спонукання до творчості, активності, іноді героїчних вчинків.

Любов до сім'ї, до батьків — це саме початок любові до Батьківщини, яка для кожного з нас починається з батьківського порога. Це святе почуття додає сили у скрутну хвилину, допомагає утриматися від спокуси, не стати на хибний шлях.

Любов до дітей — забезпечення їх розвитку та формування, становлення як особистості. Б.Спок наголошував, що результат виховання залежить не від ступеня суворості чи м'якості, а від наших почуттів до дитини. Душа дитини потребує нашої любові, ласки й тепла. Любити дитину — це прощати їй окремі пустощі, неслухняність, негативізм, капризування, невдачі. Як свідчать дослідження, відсутність ласки породжує агресивність. Злочинцями здебільшого є люди, які в дитинстві відчували дефіцит любові з боку батьків та оточення.

Любов — це гармонія і велике мистецтво, зло — дисгармонія. Зло породжує зло. Єдиний шлях до спасіння — це любов і духовність. «Любов — єдиний, останній шлях вижити»,— стверджував Ф.Ніцше.

Любов до ближнього виявляється у ніжності, співпереживанні, радості та тривозі.

Любов до людини протилежної статі — почуття, яке стимулює людську діяльність, глибоко вражає душу, спонукає до творчості. Сучасний неофройдист Е.Фромм вказує на важливість відчути, виховати в собі справжнє почуття любові, яке, на його думку, є чимось свідомим і творчим: «Любов — це форма продуктивної діяльності. Вона передбачає вияв зацікавлення, турботи, пізнання почуттів, насолоди...» На думку Фромма, лише людина, яка виховала свої почуття, може бути по-справжньому щасливою, на противагу тим, хто лише задовольняє свої пристрасті. Стати самим собою ми можемо лише завдяки високим і великим почуттям.

Виявом таких щирих почуттів можна вважати любов до своєї дружини видатного німецького вченого В.Гумбольдта, який протягом 44 років щоденно присвячував їй 100 поетичних рядків. Він прожив з прекрасною Кароліною 35 років. Після смерті дружини Гумбольдт продовжував їй писати вірші, які щодня залишав на могилі.

Інтелектуальні почуття — це переживання, які виникають в процесі пізнавальної діяльності особистості, стимулюють її.

Чого варті знання, які не дають радості пізнання творення? Чого варта висока оцінка, якщо вона здобута страхом? Плідною інтелектуальна діяльність буде тільки тоді, коли супроводжуватиметься дуже сильним бажанням, радістю пошуку, відчуттям новизни, подивом, сумнівом при вирішенні певної проблеми.

Усі інтелектуальні почуття є стимулом до діяльності, деякі з них — почуття гумору та сміху — допомагають вижити в екстремальних ситуаціях.

Почуття гумору — це здатність відчувати життя, вміння критично сприймати кожну ситуацію, а отже, створювати собі та оточенню гарний веселий настрій. Особливим почуттям гумору володіло чимало видатних людей, ось хоча б англійський письменник Р.Стівенсон, який заповів день свого народження приятелеві, котрий скаржився, що його власний припадає на Різдво.

Почуття сміху — це яскраве інтелектуальне почуття, яке допомагає уникати стресу. Сміх дає нам силу, сміючись людина позбувається внутрішньої напруги, кров збагачується киснем, сміх запобігає виділенню кортизону та адреналіну, отже, створює сприятливі умови для плідного мислення, творчої продуктивної діяльності. Геній сміху Ч.Чаплін вважав, що день без сміху — втрачений день.

Усі ми маємо потребу не лише у пізнанні, але й у насолоді прекрасним. Почуття прекрасного облагороджує людину. Т.Шевченко вірив: «Якщо б краса у всіх її образах хоча б на половину людства мала свій благородний вплив, тоді б ми швидко наблизились до досконалості».

Естетичні почуття — переживання прекрасного у явищах природи, мистецтві та навколишньому житті, в людях та їх стосунках. Естетичне ставлення до дійсності виявляється через захоплення, радість, огиду, презирство, страждання. Рівень почуттів залежить від духовності особистості, багатства її душі, рівня інтелекту, розвитку, умов суспільного життя.

Особливе значення естетичні почуття мають для педагога. Вони облагороджують особистість, сповнюють високими прагненнями, утримують від негативних вчинків, сприяють формуванню морального обличчя людини.

Психологи вважають, що розвиток естетичних почуттів нейтралізує в людині агресію. У світлі цього стають зрозумілими слова: «Краса врятує світ».

Ми постійно перебуваємо в тому чи іншому емоційному стані. Настрій — відносно слабкий і тривалий емоційний стан, рівномірний за своїми виявами. Настрій охоплює особистість і певний час позначається на її поведінці, діяльності, самопочутті, мисленні. Хороший настрій стимулює людину до діяльності, до творчих звершень, активізує розумові процеси, людина бачить світ у «рожевих тонах». Якщо ж настрій поганий, то все здається похмурим, непотрібним, наші цілі ніби зникають.

Однак настроєм можна керувати: варто переключитися на цікаву приємну діяльність, спробувати відійти від проблем, що спричинили поганий настрій. Свіже повітря, холодний душ, щирі друзі, улюблена справа — найкращі «ліки» від поганого настрою.

Одним з видів емоцій є афекти. Афект — це психічний стан, який швидко виникає і породжує негативні бурхливі емоції. Такий стан є короткочасним, сильним і миттєво охоплює людину, впливає на її розум, поведінку. У цей період людина втрачає здоровий глузд: не може мислити, пізнавати, оцінювати, порівнювати, приймати мудрі рішення, контролювати хід подій, стримувати себе, керувати своєю поведінкою. Під впливом афективних емоцій людина може завдати шкоди іншим. В афективному стані особистість говорить і робить те, чого ніколи не зробить у стані спокою, про що шкодує згодом. Афект спричинюють несподівані гострі життєві ситуації.

Афективного стану можна уникнути, якщо намагатися погасити його на самому початку: для цього потрібно зібрати воєдино усю волю і змусити себе переключитися на інший об'єкт, забувши про першопричину афекту. Не варто приймати будь-які рішення в стані афекту. Це особливо стосується батьків і педагогів, які можуть втратити свій авторитет внаслідок прийняття таких рішень, або завдати непоправної шкоди дитині: Якщо ж в стан афекту впадає дитина, то, беручи до уваги її індивідуальні властивості, можна спробувати залишити її і не звертати на неї увагу, займатися своїми справами, щоб не підсилювати афект, а можна сказати ласкаве слово, виявити співчуття, продемонструвати перспективи зміни ситуації, що склалася. Людина, виховавши в собі здатність контролювати свої почуття, може контролювати і афективні реакції.

Сильне, глибоке й тривале почуття, яке ніби поглинає особистість, називається пристрастю. Пристрасті за своїм спрямуванням є позитивні й негативні, вони керують інтелектом, діями та поведінкою людини, стимулюють її активність. Ця активність зумовлена сутністю пристрастей. Ми не завжди можемо приборкати свої пристрасті чи негативні почуття. Але варто пам'ятати, що сильний той, хто може подолати свою слабкість. Часто пристрасть ніби охоплює всю сутність особистості, бере її в полон. Негативні пристрасті завдають шкоди не лише особистості, але й її оточенню. Наприклад, за даними англійського лікаря Б.Рассела, у матерів, які палять, порівняно з тими, що не палять, удвічі більша загроза втратити дитину, народити її мертвою. Окрім цього, у таких матерів діти часто народжуються хворими. Діти, матері яких під час вагітності палили, відстають у фізичному та психічному розвитку, часто хворіють. Англійський лікар Дж.Ніколсон спостерігав за новонародженими, які вели себе дуже неспокійно, майже постійно кричали. Виявилося, що вони відчували нестачу нікотину, до якого звикли в утробі матері, ще задовго до свого народження.

Пристрасті — справа хороша, поки вони не переходять межу розумного. Якщо ми не вміємо хоча б трохи стримувати свої пристрасті, керувати ними, то стаємо жертвами, рабами своїх почуттів.

Стрес — індивідуальна реакція людини на екстремальну ситуацію, яка вимагає певної перебудови організму, його адаптації. Існують такі симптоми стресу: фізіологічні, коґнітивні, емоційні.

Фізіологічні симптоми — прискорене серцебиття, підвищений тиск, пришвидшене дихання, збільшена кількість гормонів, зміни в імунній системі. Директор медичного центру в Лондоні доктор Каррузере на основі тридцятирічних досліджень стверджує, що з посиленням стресу в організмі зростає кількість гормону епінефрину, який викликає неспокій. Але коли людина відчуває, що ситуація поліпшується, в кров викидається норефадрін — гормон, що спричинює задоволення. У стресових ситуаціях варто поплакати, оскільки гормони стресу виходять разом зі сльозами.

Коґнітивні симптоми —неуважність, хворобливе порушення психіки, яке полягає у виникненні нав'язливих думок, страхів внаслідок тяжких переживань. При астенічних емоціях наше ставлення до оточення та до самого себе стає негативним.

Емоційні симптоми — страх, тривожність, збудженість, злість, збентеженість, депресія.

Стрес має як медико-біологічні причини, так і соціальну природу: розчарування, сум, розгубленість, туга, шум, різке світло, неприємні запахи, монотонна діяльність, неадекватне харчування. На думку фізіологів, психологів стресовий стан має три фази:

- фаза тривоги,

- період адаптації,

- виснаження.

Тривожність — стан підвищеного психологічного дискомфорту, переживання з приводу подій, які мають відбутися, стан невпевненості у своїх силах і можливостях, самонавіювання негативних думок. Людина сприймає щось незвичне, не може собі його пояснити і це викликає в неї певне занепокоєння. А організм одразу готується до захисту (саме тут і виявляються фізіологічні симптоми стресу).

Адаптації — це період пристосування до нової ситуації, небезпеки, яка виникла. У цей час настає так звана рівновага протидії захисних сил нервової системи і впливів зовнішнього середовища (чинника стресу). Як стверджує канадський фізіолог, директор Інституту експериментальної медицини та хірургії в Монреалі Г.Селье, ця фаза називається «еустрес» (від гр. «еу» — гарний). Оскільки стрес випадає на долю однієї системи, інша в цей час відпочиває. Селье звертає увагу на те, що в повсякденному житті термін «стрес» чомусь обов'язково пов'язують лише з несприятливою для організму реакцією. Насправді ж діяльність, зумовлена стресом, може бути і приємною, і неприємною. Г.Сельє наголошує: «Повна свобода від стресу — це смерть». Стрес спонукає нас до нових висот.

Кожен організм — унікальний, а тому людина повинна визначити для себе допустимий рівень стресу, щоб вчасно уникнути стресової ситуації, не допустити перевантаження. Якщо організм надто перевантажений чи тривалий час перебуває у стресовій ситуації, то не спроможний більше опиратися зовнішнім впливам. Як наслідок — нервовий розлад, виснаження нервової системи.

Виснаження — це і є третя фаза стресу. Саме під час виснаження позитивний стрес переходить у негативний, або, за Г.Сельє, «дистрес». Відповідно до експериментальних досліджень, вчений визначив такі стадії стресу: тривалий страх — виснаження нервової системи — смерть.

Сучасні дослідження свідчать, що внаслідок постійного перебування у стресових ситуаціях людина іноді впадає у так званий депресивний стан (сум, поганий апетит, безсоння, втрата інтересу до улюбленої справи, погане самопочуття). Депресивні стани більше властиві жінкам (10-20%), чоловіки до них майже не схильні (5-10%).

Ж.П.Сартр стверджує, що людина, постійно перебуваючи в напрузі, чекає якоїсь небезпеки, і тому мозок боляче реагує на будь-які найменші зміни в навколишньому середовищі (хоча часто загрози насправді не існує, тобто людина сама собі її навіює). Внаслідок загострення депресивного стану виникає таке захворювання, як біополярний розлад, або манія.

Дистрес сильно впливає на організм. Щотижневик «Журнал медицини штату Нью-Мехіко» опублікував результати експериментів, у яких взяли участь 400 чоловіків і жінок. Добровольців інфікували вірусом грипу. Аналізи крові засвідчили, що вірус уразив 90% добровольців, які перебували під впливом значного стресу, і лише 74% тих людей, які були в спокійному стані.

Чинники стресу різні. Експериментально доведено, що стрес від фізичних навантажень не є таким страшним і руйнівним, як стрес, зумовлений крахом надій, невдачею, розумовим перевантаженням, існуванням без мети, невпевненістю в собі, неробством.

Ми постійно зазнаємо стресових ситуацій. Учені світу дійшли висновку, що з'явилася нова хвороба «синдром дисбалансу людина — навколишній світ». Причини — постійна метушня, надмірність подразників, перманентне зростання фізичної, розумової та емоційної напруги. Перші ознаки цієї хвороби: різкі зміни настрою, зниження працездатності практично до нуля, роздратування, відсутність стимулів та інтересу до життя, миттєве втомлення та загострена метеочутливість.

Ми повинні уникати надмірних напружень. Найефективнішим засобом, що діє заспокійливо і знімає напруження, є сміх. Ця аксіома належить доктору В.Фраю зі Стенфордського університету, який підрахував, що 20 секунд здорового сміху діють на серце так само сприятливо, як і трихвилинна гімнастика. Окрім цього, сміх заспокоює нерви, полегшує спілкування між людьми. Сміхотерапія, як галузь медицини, успішно й активно розвивається сьогодні в США, Канаді, Франції та Швеції.

Р.Еліот, американський кардіолог, пропонує два правила, якими варто керуватися в будь-якій стресовій ситуації. Правило перше: «Не засмучуйтесь через дрібниці», правило друге: «Все дрібниці!».

Фрустрація — стан організму, почуття, що виникають при блокуванні цілей, які особистість намагалася досягти, розчарування і безвихідь, крах надій.

Фрустрація настає тоді, коли мотивація досягнення мети сильна, а перешкоди серйозні: фізичні (позбавлення свободи дій, життя); біологічні (хвороба або старіння організму); психологічні (брак інтелекту, страх, невпевненість, неадекватна самооцінка); соціальні (моральні чи правові норми та правила, заборони).

Фрустрація може виявлятися в різних формах: втрата вольового контролю; плач, нездатність до раціональної діяльності; агресивність, конфлікт, дезорганізація поведінки.

Агресивність — підвищена активність, немотивована ситуацією. Це прагнення розв'язати суперечку чи конфлікт силовими методами, прагнення домінувати, керувати, найсильніша реакція на фрустрацію, фізична чи словесна атака певного об'єкта з метою завдати йому болю. Агресія супроводжується гнівом чи злістю. Поведінка при цьому імпульсивна, оскільки втрачено самоконтроль.

Агресія може мати два напрямки: на тих, хто спричинив фрустрацію; на невинну особу, посторонню — якщо той, хто зумовив фрустрацію, сильніший за особистість, агресія спрямовується на слабшого (наприклад, у вас неприємності на роботі з керівником, а терплять від цього домашні, особливо діти).

Конфлікт — це критична психологічна ситуація, зіткнення складного внутрішнього світу особистості з умовами та вимогами життя.

Для успішного розв'язання конфлікту важливо усвідомити його причини, які не завжди є вагомими, на певний момент варто хоча б досягти консенсусу. В протилежному випадку настає криза — особливий емоційний стан особистості, сповнений переживань. Для повернення душевної рівноваги необхідні сила волі, цілеспрямованість, рішучість і розважливість. Єдиний вихід з кризи — модифікація особистості та її способу життя, тобто накреслення нових цілей тощо. Часто в таких випадках потрібні підтримка та допомога близьких.

Страх, паніка — дезорганізація поведінки, стан розгубленості, тривожності, відсутність контролю свідомості. Людина боїться закритих приміщень, відкритого простору, змін у житті, їй лячно у великому натовпі тощо. Будь-який страх докорінно змінює наше пізнання, викривлює його, як каже прислів'я: «Страх має великі очі». Страх породжує догматичність мислення (боязно приймати рішення, змінювати усталені умови, норми). Таке емоційне напруження сковує пізнавальну активність особистості.

П.Гуревич розглядає страх як невід'ємну людську рису, що виникає разом з людиною і «гніздиться» на всіх ярусах її існування, заповнюючи не тільки свідомість, але й підсвідомість. Без цього глибокого переживання, на його думку, справжнє людське існування немислиме.

Академік Н.Бехтерєва звертає нашу увагу на те, що у стані страху мозок не може працювати нормально. Божевільний страх, якщо він постійний, призводить до неврозу чи емоційної тупості.

Зниження мотивації — втрата надій, недосяжність цілей — це теж форма фрустрації, результатом якої є суїциди. Самогубство в багатьох випадках є останньою спробою людини нагадати про своє існування, викликати запізніле співчуття (якщо фрустрація настала з вини близьких людей). Іноді ж самознищення стає єдиним актом самореалізації, доказом своєї гідності, сили, рішучості, власної свободи. Найчастіше самовбивці — це інтроверти, які не хочуть поділися своїми невдачами, смутком чи болями з іншими, замикаються в собі. Такі люди доволі вперті у своїх переконаннях, звикли бути переможцями, при найменших невдачах втрачають віру у добро.

Усі розглянуті стани емоцій властиві кожній людині, особистості тою чи іншою мірою, залежно від життєвих ситуацій, чинників.

Питання для самоконтролю

1. В чому відмінність між емоціями та почуттями?

2. Які ви знаєте групи почуттів?

Література:

Дрозденко К.С. «Загальна психологія в таблицях і схемах» с.158-171.

Веракіс А.І. «Основи психології» с.67-76.

Дубравська Д.М. «Основи психології» с.205-225.

Скрипченко О.В. «Загальна психологія» с.219-243.

Цимбалюк І.М. «Загальна психологія» с.184-210.

Тема. Фактори розвитку здібної особистості.

Мета: охарактеризувати фактори розвитку здібної особистості, рівні здібностей; прививати бажання розвивати свої здібності студентам.

План

1. Фактори, що впливають на розвиток особистості та її здібності.

Існують різні погляди на роль тих чи інших факторів, що впливають на формування і розвиток особистості, її здібностей. Є твердження парапсихолога Ю.Фоміна про те, що розвитком організму людини керують чотири програми:

перша і основна — спадкова;

друга — вплив навколишнього середовища;

третя — екстрасенсорні (гіпнотичні) впливи;

четверта — власні вольові зусилля.

У психології постійно ведеться полеміка про домінуючий фактор: спадковість чи середовище, біологічне (вроджене) чи культурне (набуте). Цікаво, наскільки обдарування, талант особистості залежать від її генетичної структури, а наскільки від соціалізації? Найновіші дані свідчать про стійку взаємодію цих факторів у формуванні людської поведінки, становленні особистості.

Деякі психологи стверджують, що біологічні передумови і ранній досвід спільно формують молоду особу, і цей процес триває більшу частину життя. Їх опоненти вважають, що в процесі росту дитини генетичні та зовнішні впливи діють на особистість головним чином через коґнітивні процеси (мислення, уява, мовлення, сприймання) — це і спричинює самобутність кожної особистості.

Спробуємо проаналізувати кожен із факторів. Вплив спадковості на фізичний, ментальний, емоційний, соціальний розвиток особистості дуже великий. Що ж таке спадковість? Спадковість — це передача генетичної інформації з покоління в покоління. Генетична, спадкова інформація — сукупність відомостей про склад, будову й характер обміну речовин організму. Ця інформація міститься в молекулах ДНК і передається від однієї генерації до іншої шляхом репродукції.

Ген — дискретна одиниця спадковості, за допомогою якої власне зберігається і передається спадковість. Фундаментом генів є хромосоми (мікроскопічні частинки), вони — носії спадковості. У кожній хромосомі міститься від двадцяти до кількох сотень генів. Кожна індивідуальність має як мінімум 12 тисяч пар генів. Гени транспортують такі особливості, як колір очей, волосся, шкіри, текстуру волосся, форму носа, зріст, конституцію тіла, різноманітні задатки тощо.

Дитина отримує від батьків повний набір генів, тобто генотип. Кожен з нас є унікальною істотою від народження, нам притаманні особливі здібності і сили, оригінальне поєднання певних задатків. Про величезну роль генетичного коду свідчить безліч фактів. Яскравим прикладом спадковості є юні обдарування, ранні вияви здібностей.

Сьогодні психологів особливо цікавить, є інтелект вродженим чи набутим? Одним з перших намагався розв'язати цю проблему у 1869 р. вчений Ф.Ґалтон, кузен Ч. Дарвіна. Він досліджував генеологічне дерево геніїв і зауважив, що в їх сім'ях є багато звичайнісіньких людей, і, ймовірно, ці пересічні індивідуальності здатні продовжити свій рід, однак знаменитостей серед нащадків можна чекати небагато.

Вчені продовжили пошуки і дійшли висновку — щонайменше 75% інтелекту, який ми демонструємо, є наслідком спадковості. Доктор А.Тредгоулд, один з перших дослідників проблем розумової відсталості, заявив: «Більшість випадків інтелектуальних дефектів є спадковими».

Доктори Л.Термен, Г.Кокс та Др.Халленгвос дослідили 1300 геніїв та обдарованих дітей і виявили, що вплив високої інтелектуальної спадковості домінував у 9% дітей. У групі геніїв та інтелектуально обдарованих, що брали участь у дослідженні, п'ятеро нащадків були розумово відсталими. Вчені використали цей факт як доказ спадкової розумової відсталості. Чому? Тому, що народилися ці п'ятеро від батьків з високим коефіцієнтом інтелігентності і росли серед дітей з нормальним інтелектом. Отже, відсталість не може бути наслідком середовища.

І нарешті, як доказ можна використати результати дослідження близнюків, проведені докторами Л.Фріменом і К.Холзінґером. Вони порівнювали однояйцевих близнюків, які виховувалися разом, з тими, які росли окремо, а також з двійнятами, які виховувалися разом. Вчені дійшли висновку, що при зміні середовища вплив спадковості домінував: ідентичні близнюки незалежно від умов виховання (спільно чи окремо) були більш схожими в інтелектуальному розвитку між собою, ніж двійнята (різнояйцеві близнюки), що виховувалися разом. Це ще один доказ домінування спадковості в інтелектуальному розвитку.

Ми знаходимо докази й того, що за спадковістю передаються музичні задатки: відчуття тональності, ритму, висоти, тривалості, гармонії звуку. Одні люди можуть мати добре відчуття висоти звуку, але погану пам'ять на тональність. Інші можуть прекрасно відчувати ритм, однак погано розрізняють висоту звуку. Такого висновку дійшов професор Айовського університету (США) К.Сішор в результаті експериментального дослідження (в експерименті взяли участь тисяча музикантів, аспірантів, випадкових людей).

Про домінуючу роль спадковості у появі видатних музичних талантів свідчать дослідження А.Шейнфелда. Він вивчав біографічні та історичні документи, що стосуються життя видатних митців у галузі інструментальної та вокальної музики, зокрема таких відомих світових віртуозів, як Я.Хейфіц, Ж.Ітурбі, А.Тосканіні, А.Рубінштейн, Л.Понс, К.Флегстед, Р.Понселл та інші (всього 72 особи). З цією ж метою в експерименті брали участь 50 обдарованих студентів з музичного вузу. В результаті дослідження було виявлено, що саме спадковість зумовлює появу видатних музичних талантів.

Його висновки ґрунтувалися на наступних фактах: перші ознаки таланту виявилися до 5 років; професійні дебюти відбувалися у віці 13 років, у неталановитих батьків лише четверта частина нащадків володіла талантом; у сім'ях, де один з батьків був талановитим, половина дітей була талановитими; у талановитих батьків більшість дітей народжується талановитими.

А.Шейнфелд проводив ці дослідження за участю відомого генетика, дослідника з Корнельського університету доктора М.Швайтцера. Обидва наголошують, що «...незвичайний природний дар є основою видатних музичних досягнень».

Музичні задатки передаються не лише безпосередньо від батьків, але й виявляються у генах другого чи навіть третього поколінь. Тепер стає зрозумілим той факт, що А.Рубінштейн, видатний піаніст, незважаючи на прекрасну спадковість, не досягнув би такого рівня, якби не працював титанічно, не вправлявся в майстерності виконання. Напрошується висновок, що талант — це поєднання спадковості, вправляння, праці, спрямоване на розкриття і розвиток певного дару.

Отже, все, чим ми володіємо від природи, ми отримуємо спочатку як можливість, а потім реалізовуємо її в дійсність. Незважаючи на величезну роль спадковості, варто пам'ятати, що розвиток усіх здібностей має відбуватися природно, без насильства над особистістю.

У будь-якій діяльності при будь-якому рівні успадкованих можливостей має бути ще воля особистості. Видатний педагог Я.Коменський наголошував, що не слід форсувати свої сили, перевтомлюватися, змушувати себе. Це — важливі умови розвитку природних можливостей.

Що ж до спадковості та віку існує гіпотеза, що геніальні діти народжуються від батьків у зрілому віці. Генетики стверджують це, дослідивши життя осіб, які залишили свій слід в історії людства: — Леонардо да Вінчі (25-20, вік батька і матері), Альберт Ейнштейн (32-21), Іван Тургенєв (25-30), Микола Гоголь (32-18), Джордж Байрон (33-23), Марк Твен (36-32), Ян Матейко (41-34), Енріко Фермі (44-30), Петро Чайковський (45-27), Бернард Шоу (45-28), Фредерік Шопен (39-28), Оноре де Бальзак (53-21), Джек Лондон (53-29), Конфуцій (70-16) тощо.

Як бачимо, найбільший відсоток талановитих дітей народжується від батьків у віці 35-45 років. До речі, стародавні греки називали період сорокаліття терміном «акме», що в перекладі звучить як «пора розквіту». Можна висунути гіпотезу, що саме в цей період в апогеї перебувають усі здібності, а отже, і закладаються в генетичний код нащадка. При цьому, якщо ви зауважили, поняття віку стосується саме батька.

В індійському епосі справедливо зазначається, що чоловік розумний від книг, а жінка від народження. Очевидно саме по жіночій лінії передається пам'ять поколінь генетично, тобто мати передає дитині здібності з минулого, а батько — з сучасного. Батько є уособленням оперативної пам'яті людства і тому дитина отримує від нього у спадок здатність пристосовуватися до швидкої зміни умов навколишнього середовища. Мати уособлює тривалу, або постійну пам'ять людства, тому й передає генетичну інформацію. Генії народжуються від старих батьків, вік матері не має значення. Отже, існує складна залежність між віком батьків та здібностями дитини. Це варто пам'ятати і брати до уваги при плануванні сім'ї.

Як ви вже переконалися, кожна людина від природи має позитивні начала, є здібною до певного виду діяльності. Головне в подальшому житті — вміло розкрити, розвинути ці можливості, не знівелювати свою індивідуальність, унікальну й неповторну. Оскільки людина — істота суспільна, то важливу роль у процесі її формування, розвитку здібностей і обдарувань відіграє середовище, суспільство.

Людське суспільство — необхідна умова для повноцінного розвитку здібностей, їх становлення. Підтвердженням цьому є чимало прикладів, окремі з яких стали хрестоматійними. У 1920 р. індійський психолог Р.Сінгх відібрав у вовків дівчаток віком восьми та двох років (очевидно, вони були викрадені ще немовлятами), які внаслідок «виховання» у вовчому середовищі пересувалися на долонях і на колінах, вили по-вовчому, боялися людей тощо. Сінгх доклав усіх зусиль, щоб перевиховати їх і навчити жити в людському суспільстві, та марно. Молодша з дівчаток так і не адаптувалася до нових умов і через рік померла, а старша дожила лише до 17 років. Однак за цей час вона досягла у своєму розвитку небагато — забула деякі вовчі звички, навчилася ходити на ногах, мовленням так і не оволоділа, заледве навчилася вимовляти 40 слів, людське спілкування не зрозуміла, бо воно було для неї неприродним. Отже, стати людиною в повному розумінні цього слова ми можемо лише у людському середовищі.

Роль середовища у розвитку творчих надбань особистості залежить і від того, наскільки те чи інше суспільство є цивілізованим, гуманним, від суспільної оцінки обдарувань і талантів, створення для їх розвитку адекватних умов.

У гуманному суспільстві кожна особистість має змогу розвивати свої здібності. Німецький філософ-просвітитель І.Гердер вважав, що гуманність — це такий стан суспільства, коли кожен може розвивати свої здібності. І якщо людина не зуміла вдосконалитися, то має звинувачувати тільки себе.

У суспільстві з тоталітарним режимом справжні таланти знищувалися. Це відбувалося лише тому, що оригінальних, незалежних і сміливих людей владна верхівка боялася.

Як відомо з історії, більшість геніїв не були визнаними за життя, бо значно випереджали свою епоху. Якщо суспільство не приймає талант, доля його стає трагічною. У 1768 р. 16-річний син співака брістольського собору Т.Чаттертон написав на пергаменті вицвілим чорнилом поеми, які за формою і змістом нагадували англійські балади середньовіччя, і видав їх як знайдені ним твори священика Т.Раулі, який нібито жив у XV ст. Художні властивості цих балад вразили всіх. Проте юнак недостатньо добре знав особливості старовинної англійської граматики, тому філологи швидко викрили містифікацію, та й сам Чаттертон визнав це. Доля молодого поета була дуже сумною: зацькований, самотній, без засобів до існування, він вчинив самогубство у 18 років. Пізніше чимало англійських поетів оспівували його в своїх творах і вважали, що в особі Чаттертона Англія втратила другого Шекспіра.

Розквіт тих чи інших здібностей, обдарувань у певний період розвитку суспільства залежить і від престижу тих чи інших талантів. Наприклад, багаті римляни навчалися грати на музичних інструментах, але вони вважали принизливими прилюдний спів і танці. Тому професійними співаками і танцюристами були раби чи звільнені з рабства.

Все найкраще в людині можна активізувати лише за умови її визнання, поваги до неї та заохочення, підтримки та душевної теплоти. Красномовним у цьому відношенні є приклад родини Косачів, знаної своїми волелюбними та літературними традиціями. Мати залучала дітей до літературної праці, самостійної творчої перекладацької роботи. Батько читав з ними книжки, журнали, газети, але ніколи не нав'язував своїх поглядів. Леся Українка виділялася особливими здібностями серед шести дітей родини (захоплювалася музикою, літературою, малярством, фізикою, хімією, медициною, історією, філософією, знала десять мов). Хоч Леся і не відвідувала школи, завдяки родині, талановитим друзям, систематичній і наполегливій праці і, звичайно, видатним здібностям досягла світової слави як видатна особистість, вірна і нескорена дочка українського народу.

Однак часто ми вважаємо суспільство, сім'ю винними у тому, що не дали нам розкритися, досягти вершин розвитку, ремствуємо на здібності, якими «обділила» нас природа, та ніколи не скаржимося на себе, на своє безвілля чи бездіяльність. Жан де Ля Фонтен закликав: «Поможи собі і небеса допоможуть тобі».

Ось приклад, який яскраво свідчить про те, що природа дає нам певні шанси, суспільство та близьке оточення створюють позитивні чи негативні умови, однак останнє слово у цьому процесі все-таки за нами. У батька-злочинця було двоє синів. Коли вони виросли, один з них став злочинцем, пішов батьківським шляхом, а інший — винахідником. На запитання: «Чому ви стали винахідником (злочинцем)?», брати відповіли однаково: «А ким я ще міг стати при такому батькові?». Отже, не обставини роблять нас жертвами, а готовність визнати себе ними.

Кажуть, що зв'язок людини із суспільством, розвиток її можливостей — багаторівневий: найпростіший — це деградація особистості до того прошарку в суспільстві, в контакті з яким вона перебуває; адаптація — пристосування до суспільних умов; прогрес — поліпшення, вдосконалення існуючого оточення; найвищий рівень — створення свого, унікального, творчого й оригінального прошарку в суспільстві.

Надзвичайно велика роль у процесі формування особистості, розвитку і використання її здібностей належить волі. Кожен з нас має можливість відшукати свій, оригінальний шлях за умови глибокої віри в себе. Х.Уайлстоун у 1995 р. стала міс Америки. Здавалося б, нічого дивного. Але ця красуня втратила слух у півтора року внаслідок вірусного грипу. Дівчинку навчили розмовляти, відчувати музику, з п'яти років віддали на балет. Схвильована перемогою, Уайлстоун сказала: «Щоб досягти успіху, треба докласти багато зусиль і вірити в свою мрію».

Важливо пізнати й зрозуміти свою суть, свої можливості, реалізувати себе. Лише за цих умов можлива перемога.

Питання для самоконтролю