Різновиди сприймань

У чуттєвому пізнанні відчуття та сприймання виявляються в єдності. Сприймань поза відчуттями не буває.

Розрізняють сприймання за:

– сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові й інші);

– відношенням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні);

– складністю сприймання (сприймання простору, руху, часу).

Сенсорний склад сприймання багато в чому збігається з відчуттям. На відміну від відчуття, специфічне у сприйманні полягає в тому, що той чи інший бік зорового, слухового, тактильного сприймання стає предметом усвідомлення, розуміння його значення для життя. За відношенням до психічного життя особистості сприймання набуває особливого значення. В об'єкті сприймання може специфічно постати інтелектуальний або емоційний бік предмета чи явища, що пізнається. Наукові знання потребують інтелектуального їх сприймання, тобто сприймання змісту, розуміння понять і термінів, виконуваних дій, посиленої дії пам'яті, уваги, мислення. Емоційне ж сприймання яскраво постає при сприйманні художніх, мистецьких творів. У цьому різновиді сприймання провідну роль відіграє його емоційний бік, безпосередній уплив сприйманого об’єкта на почуття – моральні, естетичні. Певна річ, художнє сприймання відбувається в єдності з інтелектуальним. Розуміння того, що сприймається, є необхідною його передумовою, але емоційне переживання в художньому сприйманні визначає його характер: піднесеність або пригніченість настрою, переживання високого, комічного, трагічного, яке збуджується сприйманим матеріалом.

Сприймання за змістом – це сприймання простору, руху, часу. В сприйманні простору, руху та часу беруть більшу чи меншу участь різні аналізатори в їх взаємозв'язку.

Сприймання простору відбувається за участю зорового, кінестетичного та слухового аналізаторів.

Об’єктом просторових сприймань є диференціація розмірів і форм предметів, віддалі, розміщення їх у просторі, глибини, рельєфу.

Сприймання руху – це відображення зміни положення предметів у просторі.

Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідовності дії подразника на організм.

3. Образи предметів чи процесів реальної дійсності, які ми сприймали раніше, а зараз подумки відтворюємо, називаються уявою.

Уявою пам’яті є відтворення, більш чи менш точним, предметів чи явищ, які колись впливали на наші органи почуття.

Уява притаманна лише людині. Як і свідомість, вона з'являється на початкових етапах історіогенезу, вдосконалюється у магічних діях, ритуалах, міфах, творах первісного мистецтва й стає вагомим чинником розвитку людства. Впродовж онтогенезу уява змінює свої функції, дедалі більше опосередковуючи процеси життя індивіда.

Позбавившися безпосередньої залежності від дії, уява дістає власну логіку розвитку - вже як особлива внутрішня діяльність. Простір життя, відповідно, розширюється: у людини з'являється засіб для створення образу бажаного майбутнього. Потреба в майбутньому спонукає до втілення образу в дійсність.

Та все ж не уява, а діяльність, практика визначає розвиток людства. Хоч би яким віддаленим від дійсності був образ уяви, він будується за її законами. Підраховано, наприклад, що з 108 фантастичних ідей, які висунув у своїх творах Жуль Верн, нездійсненими виявилися (та й то виходячи із сучасних можливостей) тільки 10, а з 50 подібних ідей О. Беляєва їх було тільки 3.

Дослідження показують, що з віком розвиток уяви уповільнюється, поступається розвиткові мислення. Навіть складається враження, що її значення в подальшому житті індивіда неухильно зменшується.

З розвитком діяльності взаємовідносини уяви та інших пізнавальних процесів, у тому числі й з мислення, міняються, але від цього її роль у діяльності не зменшується.

Так, у навчальній діяльності уява бере активну участь у відтворенні умов задач і пошукові шляхів їх розв'язку. Є чимало задач, які потребують створення наочного образу шуканого. Особливо помітною є роль уяви в літературній і художній творчості, де вона безпосередньо визначає і виникнення творчого задуму, і процес його втілення.

Виразно характеризує уяву наукове пізнання. Незважаючи на переважне значення мислення у цьому разі, уява нерідко є необхідним засобом побудови наукової гіпотези, проведення мисленого експерименту, осмислення нових фактів.

Отже, в науці уява заявляє про себе здатністю, що не поступається мисленню. Це внутрішня дія індивіда, антиципація, засіб, що дозволяє знайти шукане.

Інколи ця дія екстеріоризується, що вкотре підкреслює діяльнісну природу уяви.

Уява поділяється на види залежно від способів утворення нових образів. Відтак вона може бути пасивною та активною.

ПАСИВНА УЯВА - мимовільне або довільне створення образів, не призначених для втілення в дійсність. До цього виду уяви належать сновидіння, фантазування та ілюзії.

Сновидіння - певним чином організована система образів, що мимовільно виникають під час сну - стану, протилежного неспанню, ознакою якого є відключеність організму від зовнішніх впливів.

Фантазування (від гр. (paviccctoc - уява) - довільне оперування образами уяви, що має задовольнити потребу, на шляху реального задоволення якої є перешкоди. Тому фантазування є ілюзорним засобом задоволення потреби, створенням образів, що усвідомлюються як приємні, але нездійсненні. Ці образи узгоджуються з емоціями, відповідають певному змісту несвідомого і свідомості. Особливо часто фантазують у підлітковому та юнацькому віці.

Ілюзії уяви мають місце у сприйманні об'єктів зі спотворенням окремих їхніх властивостей. На відміну від ілюзій сприймання, яке викликається особливостями будови об'єкта, ілюзії уяви є наслідком привнесення в образ змісту уявлень пам'яті. Так буває, коли індивід помиляється, вважаючи одну людину за іншу, або переймається емоцією страху.

АКТИВНА УЯВА - процес довільного створення індивідом наочних образів. Він має відтворювальний і творчий характер.

Відтворювальна (репродуктивна) уява обслуговує сприймання та відтворення об'єктів, які потребують представлення у формі наочних образів. Це читання описів, креслень, розглядання малюнків, схем, тобто все те, що підпорядковане завданню в образній формі відтворити явище, якого немає в досвіді індивіда.

Творча (продуктивна) уява - це створення нових наочних образів, які можуть бути втілені в оригінальних і суспільно цінних продуктах. Творча уява відзначається складністю процесуальних характеристик і функціонує на рівні всіх складників діяльності.

Зразком творчої уяви є мрія - внутрішня діяльність, що полягає у створенні образу бажаного майбутнього. Змістом мрії є те, що пов'язане зі спрямованістю індивіда, позицією особистості. Зрозуміло, що мрії егоцентричної особистості пов'язані переважно з її добробутом, а мрії нормативної особистості — з майбутнім інших людей, людства в цілому. Мрія характеризує той ідеал, якого прагне особистість і який може стати ідеальним мотивом, що змушує наполегливо, всупереч перешкодам, боротися за її втілення.

Творча уява може бути художньою і науковою. Художня уява створює ефект присутності - перенесення у вигаданий світ. У науковій уяві має місце протилежний процес: заперечення ефекту присутності та обґрунтування незалежно від того, хто сприймає існування якогось явища.

Властивості уяви

Агглютинація (склеювання) - об'єднання в створюваному образі властивостей і елементів образів інших предметів. Залежно від кількості і якості синтезованих таким способом елементів виникають образи різного"ступеня складності і новизни. Саме внаслідок агглютинування об'єкт включається у нову ситуацію, що змінює його риси, «одухотворюється» неживе, живому приписуються ознаки, притаманні неживому. За допомогою подібних прийомів створюються казкові образи: дракони, русалки, крилаті бики, а також реальні машини та механізми: танкамфібія, що поєднує в собі властивості танка і човна; аеросани тощо.

Гіперболізація (перебільшення) - збільшення або зменшення даного в образі реального об'єкта, кількісна зміна його частин. Цей спосіб використовувався для створення образів богатирів, дракона з сімома головами, багаторуких богинь в індійській міфології, Гулівера. Гіперболізацію люди нерідко використовують у спілкуванні, довільно або мимовільно спотворюючи форму та зміст подій, напевно, для рельєфнішого їх виділення на тлі інших.

Загострення - уявне підкреслення якихось властивостей реального об'єкта, внаслідок якого образ набуває особливої виразності. Цей спосіб широко застосовується в літературній творчості, де одні характеристики персонажа витісняють усі інші і простежуються у всіх можливих ситуаціях. У такий спосіб створюються також шаржі й карикатури. На відміну від гіперболізації загострення не спотворює дійсність, а лише підкреслює її характерні особливості.

Схематизація (обриси, форма) - згладжування відмінностей між порівнюваними об'єктами. Це дає змогу позбавитись від зайвих і другорядних деталей, що перешкоджають утворенню нового образу. Цей спосіб відіграє істотну роль у науковій творчості, він сприяє образному узагальненню ланок шуканого, яких бракує.

Типізація - уявне виокремлення істотного в однорідних явищах і втілення його у новому образі, завдяки чому цей образ поєднує в собі риси, притаманні різним об'єктам. Типізація — поширений прийом різних видів творчості. Окрім образних узагальнень, процес уяви містить механізм оцінки, що виконує протилежні функції.

4.Пам’ять – форма психічного відображення, яка заклечається в закріпленні, збереженні і послідуючому відтворенні минулого досвіду. Цим надається можливість повторного використання в діяльності чи повернення в сферу свідомості досвіду.

Пам’ять пов’язує минуле суб’єкта с його дійсністю і майбутнім і є найважливішою пізнавальною функцією, яка лежить в основі розвитку і навчання.

В основі пам’яті лежать асоціації (чи зв’язки). Предмети чи явища, пов’язані з дійсністю, пов’язані і в пам’яті людини. Розрізняють декілька видів асоціації: за суміжністю, за подібністю і за контрастом. Асоціації по суміжності поєднують два явища по часу і в просторі. Така асоціація по суміжності створюється, наприклад, при заучуванні абетки (алфавита): при проговорюванні букви пригадується буква, яка за нею слідує. Асоціація по схожості пов’язує два явища, які мають сходні риси: при пригадуванні одного з них пригадується інше.

Асоціація по контрасту пов’язує два протилежних явища.

Крім цих видів, існують складні асоціації – асоціації по смислу.

Основні процеси пам’яті:

1. запам’ятовування;

2. збереження;

3. узнавання;

4. відтворення.

Запам’ятовування – процес спрямований на збереження, в пам’яті отриманих уявлень (представлений), передумова збереження.

Збереження – це процес активної переробки, систематизації, узагальнення матеріалу, оволодіння ним.

Відтворення і узнавання – процеси відновлення раніше сприйнятого. Різниця між ними заклечається в тому, що узнавання має місце при повторній зустрічі з об’єктом, при повторному його сприйманні. Відтворення відбувається тільки в присутності об’єкта.

Види пам’яті:

1. Мимовільна (непроизвольная) – інформація запам’ятовується сама собою без спеціального заучування, а в ході виконання діяльності, в ході роботи над інформацією. Сильно розвинута у дитинстві. У дорослих слабшає.;

2. Довільна – інформація запам’ятовується цілеспрямовано за допомогою спеціальних прийомів. Ефективність цієї пам’яті залежить від:

а) цілей запам’ятовування;

б) від прийомів заучування (механічне дослівне багаторазове повторення; логічний переказ; переклад інформації в образи, графіки, схеми, малюнки; мнемотехнічні прийоми запам’ятовування – спеціальні прийми).

Рухова, образна, емоційна, вербальна, предметна, почуттєва, клітинна.

Пам’ять є у всіх живих істот. З’явилися дані про здібність до запам’ятовування у рослин. Пам’ять – це спосіб існування психіки по часу, утримання минулого.

3. Довготривала пам’ять;

4. Короткочасна. З одного разу людина в змозі запам’ятати від 5 до 9 цифр, слів, фігур, малюнків, кусків інформації.;

5. Оперативна – це вид пам’яті, яка проявляється в ході виконання певної діяльності;

6. Проміжна (промежуточная) пам’ять забезпечує збереження інформації на протязі декількох годин, накопичує інформацію на протязі дня, а час нічного сну відводиться організмом для очищення проміжної пам’яті і категоризації інформації, накопиченої за минулий день, переводячи її в довготривалу пам’ять.

Розлади пам’яті.

1. гиперфункція пам’яті – пов’язаний розлад з сильним збудження, хвилюванням, прийомом деяких наркотиків чи гіпнотичним впливом;

2. нав’язливі спогади: пов’язані з порушенням емоційної рівноваги, почуттям невпевненості, стурбованості, тривожності – задаються тематичною спрямованістю. Приклад: непереборні спогади (в образній формі) своїх дуже неприємних чи ганебних вчинків. (Називається «пам’яттю совісті»).

3. послаблення вибіркової репродукції, утруднення в відтворенні потрібного в даний момент матеріалу (дат, імен, назв, термінів тощо).

4. прогресуюча амнезія. Причини – алкоголізм, травми, склероз, вікові і негативні особистісні зміни, деякі захворювання.

При амнезії спочатку втрачаються здібності запам’ятовувати нову інформацію, потім послідовно скорочуються інформаційні запаси пам’яті. В першу чергу забувається, те, що було засвоєно нещодавно (нові дані, нові асоціації), потім втрачаються спогади про останні роки життя. Зафіксовані в пам’яті події дитинства, юнацтва зберігаються набагато довше.

Швидше люди втрачають пам’ять, пов’язану з правилами складних дій мислення, комплексних оцінок.

Мислення – найбільш узагальнена і опосередкована форма психічного відображення, яка установлює зв’язки і відношення між об’єктами пізнання.

Функція мислення – розширення кордонів пізнання шляхом виходу за межі почуттєвого сприймання.

Завдання мислення – розкриття відносин між предметами, виявлення зв’язків і відділення їх від випадкових збігів (совпадений). Мислення оперує поняттями і приймає на себе функції узагальнення і планування.

Навички і способи мислення розвиваються у людини в онтогенезі при впливі середовища – людського суспільства.

Ступені інтелектуального розвитку людини:

1. Наочно-дійове мислення: маніпулювання предметами малюка в кінці першого – на початку другого року життя. На розвиток мислення великий вплив надає розвиваюча мова.

Дитина починає сприймати мову після 6 місяців спочатку тільки як компонент-подразник.

• спостереження дитини;

• у віці 3 – 6 років дитина починає помічати відносність деяких властивостей і положень («камені йдуть до дна»).

Наочно-дійове мислення – це вид мислення, яке спирається на безпосереднє сприймання предметів, реальне перетворення в процесі дій з предметами.

2. Наочно-образне мислення – вид мислення, яке спирається на уяви і образи;

3. Словесно-логічне мислення – відбувається за допомогою логічних операцій з поняттями.

Розрізняють: теоретичне, практичне, інтуїтивне, аналітичне, реалістичне, аутистичне, продуктивне, репродуктивне мислення.

Структура процесу мислення по вирішенню проблеми:

1. Мотивація (бажання вирішити проблему);

2. Аналіз проблеми (виділення «що дано», «що потрібно знайти» тощо);

3. Пошук рішення;

4. Логічне обґрунтування знайденої ідеї рішення, логічний доказ правильності рішення;

5. Реалізація рішення;

6. Перевірка знайденого рішення;

7. Корекція.

Операції мислення:

1. Порівняння: речі, явища, їх властивості, вияв схожості, різниці;

2. Аналіз – подумки розчленування предмету, явища чи ситуації для виділення складових елементів;

3. Синтез – зворотній аналізу процес, який відновлює ціле, знаходячи суттєві зв’язки і відношення. Аналіз і синтез в мисленні взаємопов’язані;

4. Абстракція – це виділення однієї якої-небудь сторони, якості, властивості і відволікання від інших. Так, розглядаючи предмет, можна виділити його колір, не помічаючи форми;

5. Узагальнення (чи генералізація) – це відкидання одиничних при знаків при збереження загальних з розкриття суттєвих зв’язків. Узагальнення може відбуватись шляхом порівняння, при якому виділяються спільні якості.

Індивідуальні відмінності в мисленні:

1. Широта – це здібність охопити все питання в цілому, не упускаючи при цьому часностей;

2. Глибина – уміння проникати в сутність складних питань;

3. Самостійність – уміння людини висувати нові завдання і знаходити шляхи їх вирішення;

4. Гнучкість думки – виражається в свободі думки від сковуючого впливу закріплених в минулому прийомів і способів вирішення завдань, в умінні швидко міняти дії при зміні обстановки;

5. Швидкість розуму – здібність людини швидко розібратись в новій ситуації, обдумати і прийняти правильне рішення;

6. Квапливість (торопливость) розуму – проявляється в тому, що людина, не продумував всебічно питання, вихоплює яку-небудь одну сторону, спішить дати рішення, висказує недостатньо продумані відповіді і судження;

7. Критичність розуму – уміння людини об’єктивно оцінювати свої і чужі думки, ретельно і всебічно перевіряти всі висунені положення і висновки.

ІНТЕЛЕКТ

Сукупність пізнавальних процесів людини визначають її інтелект – глобальна здатність діяти розумно, раціонально мислити і добре справлятися з життєвими обставинами, здатність людини адаптуватися до оточуючого середовища.

Структура інтелекту.

1. Здатність до рахування (оперувати цифрами);

2. Вербальна (словесна) гнучкість: легкість, з якою людина може пояснюватись, використовуючи найбільш підлящі слова;

3. Вербальне сприймання: здатність розуміти усну і письмову мову;

4. Просторова орієнтація: здатність уявляти різні предмети і форми в просторі;

5. Пам’ять;

6. Здатність до міркувань (рассуждений);

7. Швидкість сприймання схожості чи відмінностей між предметами та зображеннями.

Розвиток інтелекту залежить від уроджених факторів:

1. генетичних факторів спадковості;

2. хромосомних аномалій.

5.

І. Павлов неодноразово стверджував, що фізіологічною основою мислення є тимчасові нервові зв'язки, які утворюються в корі великих півкуль. Ці умовні рефлекси виникають під упливом слів, думок, що відображають реальну дійсність, але обов'язково на основі першої сигнальної системи (відчуттів, сприймань, уявлень). За його твердженням, кінестетичні подразнення, що надходять до кори від мовних органів, є другими сигналами, тобто сигналами сигналів. Вони є абстрагуванням від дійсності й допускають узагальнення, що становить суто людське, найдосконаліше мислення.

У процесі мислення обидві сигнальні системи тісно пов'язані. Якщо цей зв'язок послаблений, слова для людини не мають реального значення, не співвідносяться з конкретними предметами й явищами, то вони перестають бути сигналами дійсності. Мислення відбувається нормально лише за участі обох сигнальних систем, за провідної ролі другої, оскільки слово-сигнал багатше за змістом і пов’язане з процесами узагальнення та абстрагування. Деякі вчені не поділяють такого погляду. Одні з них уважають, що мозок лише приймає й обробляє чужі думки, а не продукує власні. Інші твердять, що люди думають не лише мозком, а й усім тілом. Нервова система, на їх думку, відіграє провідну роль у процесі мислення, але органи чуття, м’язи та інші органи теж виконують важливі функції у розумовому процесі.

Розвиток мислення. Захопленість, зацікавленість проблемою, оптимальна мотивація – важливі фактори продуктивності мислення.

Для активізації мислення можна використовувати спеціальні форми організації розумового процесу, наприклад, „мозковий штурм”. Розвивати та стимулювати мислення можна за допомогою розв’язання різних задач.

4.

Мислення людини тісно пов’язане з мовою. У цьому його принципова відмінність від примітивного мислення тварин, яке перебуває лише на наочно дійовому рівні та не може бути опосередкованим мовою, реалізуючись як пізнання. Мова є носієм пізнаного й водночас знаряддям пізнання нового.

Будь-яка думка виникає і розвивається у нерозривному зв’язку з мовленням. У слові вона дістає матеріальне вираження й стає доступною для інших людей. Це свідчить, що мова є засобом вираження думки, формою і існування та тривалого збереження. Чим ґрунтовніше продумана думка, тим чіткіше вона виражається в словах.

Знаряддям формування думки є приховані мовні реакції (внутрішнє мовлення), котре як внутрішнє промовляння, шепотіння тощо завжди супроводжують процес мислення. Завдяки слову вможливлюється розгорнуте, послідовне міркування, тобто чітке і правильне зіставлення основних думок.

Суспільна природа мислення передбачає його тісний зв'язок із мовою. Виникнувши в процесі трудової діяльності людини, мислення стало могутнім засобом формування індивідуального й суспільного досвіду. Суспільно історична зумовленість мислення визначається тим, що в кожному акті пізнання людина спирається на досвід попередніх поколінь. Розвиток особистості відбувається шляхом присвоєння нею культурно-історичного досвіду людства, який закріплений у знаннях і передається з покоління в покоління. Хоча мислення кожної людини формується та розвивається в процесі активної пізнавальної діяльності, його зміст і характер залежать від загального рівня пізнання, який на кожному етапі суспільного розвитку має свої особливості.

Лекція 3: Емоційно-вольова сфера.

1.Класифікація емоційних проявів.

2.Характеристика вольових якостей. Функції емоцій та волі.

3.Види емоцій і почуттів та їх місце в діяльності особистості.

4.Воля як психологічний феномен та її аналіз.

1. Різні дослідники по різному класифікують емоції в залежності від сфери явищ, що визначають їх виникнення. Одним з найбільш загальних є поділ емоцій ( в залежності від модальності переживання ) на позитивні, негативні та нейтральні. Якщо певні предмети, явища оточуючого світу відповідають нашим потребам,вони викликають в нас позитивне відношення та, відповідно, виникають позитивні емоції.  Якщо ж те, що відбувається не відповідає нашим потребам, то виникає негативне відношення та негативні емоції. Наступний поділ емоцій відбувається за характером впливу на організм. Тут виділяють стенічні та астенічні емоції. Стенічні емоції (від грецького слова «стенос» - сила ) підвищують активність,енергію та життєдіяльність, викликають підйом та бадьористь. Це радість,захоплення, ненависть. Астенічні емоції (від грецького слова «астенос» - слабкість, безсилля) зменшують активність та енергію людини, пригнічують життєдіяльність. Це пригніченість, смуток, туга. Деякі емоції можна віднести як до астенічних, так і до стенічних (горе, страх). Все залежить від індивідуальних особливостей людини, зокрема типу нервової системи. Наприклад, бурхлива радість - стенічна емоція, бо викликає в людини приток сил. Тиха радість - астенічна емоція, оскільки розслаблює. Наступна класифікація є однією з найбільш повних. Вона була розроблена Б.І. Додоновим. У ній виділяють наступні види емоцій: [5] Альтруїстичні емоції. Виникають на основі потреби у співпраці, допомозі іншим людям: бажання приносити людям щастя і радість,хвилювання за долю кого-небудь і т.д. Комунікативні емоції – виникають на основі потреби у спілкуванні. Це почуття симпатій, прихильності, і т.д. Глоричні емоції (від лат. «слава»), пов’язані з потребою в самоствердженні і славі: почуття гордості, переваги. Праксичні емоції, що викликаються діяльністю, її змінами, успішністю чи неуспішністю, труднощами здійснення: захоплення роботою, приємна втома, приємне задоволення від того, що справу зроблено. Пугнічні емоції (від лат. «боротьба»), визначаються потребою у безпеці, інтересом до боротьби: почуття спортивного азарту, спортивна злість. Романтичні емоції: устремління до всього незвичайного, таємного: почуття містичного, почуття особливої значущості того, що відбувається. Гностичні емоції (від грецьк. «знання»), пов’язані з потребою в пізнавальній гармонії: бажання проникнути у сутність явищ, подив при зіткненні з проблемою, радість відкриття істини. Естетичні емоції, пов’язані з ліричними переживаннями: насолода гармонією і красою об’єкта чи явища, насолода звуками, поетично-споглядальні переживання. Гедоністичні емоції пов’язані із задоволенням потреби в тісному та душевному комфорті: насолода приємними фізичними відчуттями – від смачної їжі, тепла, сонця, почуття безтурботності. Акізитисні емоції (від. франц. «придбання») , що породжуються інтересом, тяжінням до накопичень, приємне відчуття від перегляду своїх накопичень. В структурі особистості ступінь представленості окремих видів емоцій може мати велику кількість додаткових відтінків, форм прояву, може бути індивідуальною. Психологи нерідко користуються поняттям фундаментальних (базових, первинних) емоцій. Емоція вважається фундаментальною, якщо вона має свій власний механізм виникнення (специфічний внутрішньо детермінований нервовий субстрат), виражається ззовні особливими мімічними чи нервово-мімічними засобами і володіє особливим суб’єктивним переживанням (феноменологічною якістю). До фундаментальних емоцій відносяться (згідно К.Є. Ізарду): Інтерес – позитивна емоція,що мотивує навчання, розвиток навичок та вмінь, творчі устремління. Радість – позитивне емоційне збудження, що виникає при появі можливості досить повно задовольнити актуальну потребу, ймовірність чого до цього моменту була невисокою чи невизначеною. Горе – емоція зумовлена комплексом причин, пов’язаних з не відтвореними життєвими втратами. Гнів може викликати бажання покарати, наказати. Може сприяти мобілізації сили, викликати відчуття впевненості у правильності власних дій. Огида часто виникає разом з гнівом, але має свої власні ознаки і по-іншому переживається. Огида являє собою бажання позбавитись від когось чи від чогось. Презирство - емоція,що відображає втрату іншою людиною чи цілою групою своєї значущості для індивіда, переживання останнім своєї переваги в порівнянні з іншими. Страх – переживання, зумовлене отриманням прямої чи опосередкованої інформації про реальну чи уявну загрозу, очікування невдачі при здійсненні дій, обумовленої ситуацією, що виникла. Вважається, що страх являється однією з найбільших негативних емоцій. Страх може паралізувати людину, а може і мобілізувати її енергію. Подив – різке підвищення нервової стимуляції, що виникає в наслідок несподіваних подій. Виникнення даної емоції сприяє миттєвій орієнтації всіх пізнавальних процесів на об’єкт, що викликав подив. Сором – виникає як переживання неузгодженості (дійсного чи тільки уявного ) між нормою поведінки і фактичною оцінкою, прогнозування засуджуючої чи різко негативної оцінки оточуючих. Сором мотивує бажання сховатися, зникнути. Провина - емоція, схожа на сором, оскільки також виникає у результаті неузгодження очікуваної та реальної поведінки. Однак сором може з’являтися внаслідок будь-яких помилок, вина ж виникає при порушеннях морального чи етичного характеру, при чому в ситуаціях, в яких людина відчуває особливу відповідальність. Також деякі автори виділяють в окрему групу інтелектуальні емоції. До інтелектуальних емоцій відносять: сумнів,подив, задоволення, впевненість, здогад. Ці емоції можуть бути як позитивними, так і негативними. Зрозуміло, що інтелектуальні емоції пов’язують з процесом творчості.

2. Емоція - емоційний процес середньої тривалості , що відображає суб'єктивне оціночне ставлення до існуючих або можливих ситуацій . Емоції відрізняють від афектів , почуттів і настроїв

Емоції - особливий клас суб'єктивних психологічних станів , що відбивають у формі безпосередніх переживань , відчуттів приємного або неприємного , відношення людини до світу і людей , процес і результати його практичної діяльності .

Цілісне визначення емоцій має брати до уваги три аспекти:

а ) внутрішнє переживання ;

б) фізіологічну активацію (процеси , що проходять в нервової, ендокринної та інших системах організму);

в) піддаються спостереженню виразні комплекси емоцій ( зовнішнє вираження в поведінці ) .

види емоцій

 Афект - найбільш потужна емоційна реакція. Він повністю захоплює психіку людини , зумовлюючи єдину реакцію на ситуацію в цілому. Відмінні риси афекту : ситуативність , узагальненість , велика інтенсивність , мала тривалість .

 Власне емоції - триваліші стану . Вони можуть бути реакцією не тільки на доконаний події , але і на ймовірні або згадувати. Емоції відображають події в формі узагальненої суб'єктивної оцінки й передбачають результат дії .

 Почуття - ще більш стійкі психічні стани , що мають чітко виражений предметний характер. У радянській психології поширеним є твердження , що почуття відбивають соціальну природу людини і складаються як значущі ставлення до навколишнього світу . Нерідко емоцією називають тільки конкретну форму протікання пережитого почуття .

 Настрій - найтриваліше емоційний стан , окрашивающее все поводження людини.

 Стрес - емоційний стан, викликаний несподіваною і напруженою обстановкою . Для організму, що у такому стані , характерний комплекс реакцій для пристосування до нових умов : реакція тривоги ; опір ; виснаження .

Приватні класифікації емоцій:

За тривалістю емоції діляться на короткочасні ( афекти ) і тривалі (настрій) .

За інтенсивністю - інтенсивні ( афект) і слабо виражені (настрій) .

За характером дії на організм - стенические ( позитивно впливають ) і астенічні ( негативно впливають ) .

По модальності - позитивні і негативні.

Психологічні теорії емоцій

Емоції згідно еволюційної теорії Ч. Дарвіна з'явилися в процесі еволюції живих істот як життєво важливі пристосувальні механізми, що сприяють адаптації організму до умов і ситуацій його життя. Тілесні зміни , які супроводжують різні емоційні стани , зокрема , пов'язані з відповідними емоціями руху , за Дарвіном , є не що інше , як рудименти реальних пристосувальних реакцій організму.

Згідно Психоорганічний теорії емоцій У. Джемса і К. Ланге , відповідні тілесні зміни відбиваючись у голові людини через систему зворотних зв'язків , породжують емоційне переживання відповідної модальності . Спочатку під дією зовнішніх стимулів відбуваються характерні для емоцій зміни в організмі і тільки потім - як їх наслідок - виникає сама емоція.

Альтернативну точку зору на співвідношення органічних і емоційних процесів запропонував У. Кеннон . Він одним з перших відзначив той факт , що тілесні зміни , спостерігаються при виникненні різних емоційних станів , вельми схожі один на одного і за різноманітністю недостатні для того , щоб цілком задовільно пояснити якісні відмінності у вищих емоційних переживаннях людини.

Д.О. Хеббу вдалося експериментальним шляхом одержати криву , яка має залежність між рівнем емоційного збудження людини і успішністю його практичної діяльності .

Для досягнення найвищого результату в діяльності небажані як занадто слабкі , так і дуже сильні емоційні збудження. Для кожної людини є оптимум емоційної збудливості , що забезпечує максимум ефективності в роботі . Оптимальний рівень емоційного збудження , у свою чергу , залежить від багатьох факторів. Занадто слабка емоційна збудженість не забезпечує належної мотивації діяльності , а надто сильна руйнує її , дезорганізує і робить практично некерованою.

У теорії когнітивного дисонансу Л.Фестингера позитивне емоційне переживання виникає у людини тоді , коли його очікування підтверджуються , а когнітивні уявлення втілюються в життя , тобто коли реальні результати діяльності відповідають наміченим . Негативні емоції виникають і посилюються в тих випадках , коли між очікуваними і дійсними результатами діяльності є розбіжність , невідповідність або дисонанс .

Згідно когнітивно - фізіологічної теорії С.Шехтера , на що виникло емоційний стан крім сприймаються стимулів і породжуваних ними тілесних змін впливають минулий досвід людини і оцінка їм готівкової ситуації з точки зору актуальних для нього інтересів і потреб.

Вітчизняний фізіолог П. В. Симонов , автор інформаційної теорії емоцій , спробував в короткій символічній формі представити свою сукупність факторів, що впливають на виникнення і характер емоції. Він запропонував для цього наступну формулу:

Е = Г ( П , ( Ін- Іс , ...)) ,

де Е - емоція , її сила і якість ; П - величина і специфіка актуальної потреби ; ( Ін - Ів ) - оцінка ймовірності (можливості ) задоволення даної потреби на основі вродженого і прижиттєво купованого досвіду; Ін- інформація про кошти, прогностично необхідних для задоволення існуючої потреби ; Іс - інформація про засоби , якими володіє людина в даний момент часу. Відповідно до формули , запропонованої П. В. Симоновим (його концепція також може бути віднесена до розряду когнітівістскіх і має спеціальну назву - інформаційна) , сила і якість виникла у людини емоції в кінцевому рахунку визначаються силою потреби та оцінкою здатності її задоволення в ситуації, що склалася .

функції емоцій

1 . Експресивна функція - функція вираження емоцій (Ч. Дарвін )

2 . Функція відображення - емоції відбивають актуальну потребу людини або тварини , а також ймовірність задоволення даної потреби , на основі оцінки генетичного і набутого досвіду ( теорія П.В. Симонова )

3 . Оціночна функція - емоції оцінюють не саму корисність або шкідливість впливу , а його значимість в даній ситуації при даному стані організму , залежно від індивідуальних особливостей ( н -р , біль)

4 . Функція перемикання - емоції спонукають індивіда змінювати поведінку в напрямку мінімізації або максимізації певного стану .

5 . Функція підкріплення - дія біологічно значущого подразника надає сигнальне значення іншому, біологічно незначного подразника при їх поєднанні ( експерименти І.П. Павлова , ідея позитивного і негативного підкріплення ) .

6 . Компенсаторна функція - емоції забезпечують надлишкову мобілізацію ресурсів організму в ситуації прагматичної невизначеності (стрес , сильний переляк ) .

Воля - вищий рівень довільної регуляції діяльності, який би подолання труднощів при досягненні мети.

Рівні регуляції поведінки:

1 . Мимовільна регуляція ( допсіхіческіе мимовільні реакції).

2 . Довільна регуляція ( речемислітельний рівень регулювання ) .

3 . Вольова регуляція .

Специфіка вольового регулювання

 Вольовий акт завжди пов'язаний з додатком зусиль , прийняттям рішень та їх реалізацією , воля припускає боротьбу мотивів .

 Воля припускає самообмеження , стримування деяких досить сильних потягів, свідоме підпорядкування їх іншим , більш значимим і важливим цілям , уміння придушувати безпосередньо виникаючі в даній ситуації бажання і імпульси . На вищих рівнях свого прояву воля припускає опору на духовні цілі і моральні цінності , на переконання й ідеали.

 Наявність продуманого плану для здійснення вольових дій . Дія , що не має плану або не виконується за заздалегідь наміченим планом , не можна вважати вольовим .

 Істотними ознаками вольової дії є посилена увага до такої дії і відсутність безпосереднього задоволення , одержуваного в процесі й у результаті його виконання . Вольова дія зазвичай супроводжується відсутністю емоційного , а не морального задоволення . Навпаки , з успішним здійсненням вольового акта звичайно зв'язане саме моральне задоволення від того , що його вдалося виконати.

Компоненти вольового регулювання:

1) Когнітивний ( раціональний ) - планування , цілепокладання . Воля нерозривно пов'язана з готівковим планом дій. За допомогою вольової дії людина планово здійснює стоїть перед ним ціль , підпорядковуючи свої імпульси свідомому контролю і змінюючи навколишню дійсність у відповідності зі своїм задумом .

2 ) Емоційний - переживання боротьби мотивів . Воля виникає , коли людина здатна до рефлексії власних потягів, може якось поставитися до них.

3 ) Поведінковий ( діяльнісний ) - вольове дію. Вольова дія пов'язане з потребами , але не випливає з них безпосередньо . Воно опосередковано усвідомленням спонукань до дії як мотивів і його результату як цілей

Структура вольового акту :

1 ) спонукання та усвідомлення мети;

2 ) боротьба мотивів ;

3) акт прийняття рішення;

4) виконання .

Розвиток волі у людини

Розвиток вольової регуляції поведінки у людини здійснюється в декількох напрямках. З одного боку - це перетворення мимовільних психічних процесів у довільні , з іншого - набуття людиною контролю над своєю поведінкою , з третього - вироблення вольових якостей особистості . Всі ці процеси онтогенетично починаються з того моменту життя , коли дитина опановує мову і навчається користуватися нею як ефективним засобом психічної і поведінкової саморегуляції .Воля особистості виражається у вольових якостях. Вольові якості — це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, які визначають рівень свідомої саморегуляції особистістю своєї поведінки, її влади над собою.

Індивідуальні особливості волі властиві окремим людям. До пози­тивних якостей зараховують такі якості, як наполегливість, цілеспря­мованість, витримка тощо. Якості, що характеризують слабкість волі особистості, можна визначити такими поняттями, як безпринципність, безініціативність, нестриманість, боязкість, упертість тощо.

Перелік позитивних і негативних вольових якостей дуже великий, тому розглянемо основні з них. В.К. Калін називає такі базальні (первин­ні) вольові якості особистості, як: а) енергійність; б) терплячість; в) вит­римка; г) сміливість.

Функціональні вияви цих якостей є односпрямованими регулятор­ними діями свідомості, що набирають форми вольового зусилля.

Під енергійністю розуміють здатність вольовим зусиллям швидко піднімати активність до необхідного рівня.

Терплячість визначають як уміння підгримувати шляхом допоміжного вольового зусилля інтенсивність роботи на заданому рівні за умов виникнення внутрішніх перешкод (наприклад, якщо є втома, поганий настрій, за незначних хворобливих проявів).

Витримка - це здатність вольовим зусиллям швидко гальмувати (послаблювати, сповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення.

Сміливість - це здатність у разі виникнення небезпеки (для життя, здоров'я чи престижу) зберегти стійкість організації психічних функцій і не знизити якість діяльності. Тобто, сміливість пов'язана з умінням протистояти страху і йти на виправданий ризик задля визначеної мети.

Інші якості мають системний характер, пов'язаний з широким спектром функціональних виявів різних сфер (вольової, емоційної, інтелектуальної). Такі вольові якості є вторинними, системними. Наприклад, хоробрість охоплює такі складові як сміливість, витримку, енергійність; рішучість - витримку та сміливість.

Системними є такі якості як наполегливість, дисциплінованість, самостійність, цілеспрямованість, ініціативність, організованість. При цьому важливо знати, що базальні (первинні) вольові якості становлять підґрунтя системних (вторинних) якостей, їх ядро. Низький рівень будь-1 яких базальних якостей дуже ускладнює утворення більш складних, системних вольових якостей.

Цілеспрямованість полягає в умінні особистості керуватися у своїх діях і вчинках поставленими цілями, зумовленими твердими переко­наннями. Цілеспрямована особистість завжди спирається на загальну, часто віддалену мету і підпорядковує їй свою конкретну мету.

Наполегливість - це вміння домагатися мети, переборюючи труднощі й перешкоди. Наполеглива особистість правильно оцінює обста­вини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети. Така особис­тість здатна до тривалого і неослабного напруження енергії, неухильного руху ДО поставленої мети.

Протилежними до наполегливості виявами є впертість і негативізм, які свідчать про недоліки волі. Вперта людина обстоює свої хибні позиції, попри розумні доводи.

Принциповість - це вміння особистості керуватись у своїх вчин­ках і поведінці стійкими принципами й переконаннями. Принциповість виявляється в стійкій дисциплінованості поведінки, у правдивості, об'єктивному ставленні до вчинків товаришів, чуйних вчинках. Проти­лежні до цих якості має людина безпринципна.

До вольових якостей, які найбільше характеризують силу волі особистості, належать самостійність та ініціативність.

Самостійність - це вміння діяти згідно зі своїми задумами, не підпадаючи під вплив інших, критично оцінювати їх думки. Самостійність особистості виявляється в здатності з власної ініціативи організовувати діяльність, ставити мету, а в разі потреби - вносити в поведінку зміни. Самостійна особистість не чекає підказок, вказівок від інших людей, активно обстоює власні погляди, може бути організатором, повести за собою до реалізації мети.

Ініціативність - це вміння знаходити нові, нешаблонні рішення й засоби їх здійснення. Протилежними якостями є безініціативність та залежність. Безініціативна людина легко піддається впливу інших людей, їхніх дій, вчинків, власні рішення ставить під сумнів, не впевнена в їх правильності та необхідності. Особливо виразно ці якості виявляються у формі навіювання.

Рішучість - це вміння приймати обдумані рішення у складній обстановці, не вагаючись. Нерішучість є виявом слабкості волі. Нерішуча людина схильна або відкидати остаточне прийняття рішення, або без кінця його переглядати.

Волю особистості характеризує також її організованість, яка полягає в умінні людини керуватися у своїй поведінці чітко визначеним планом. Ця властивість вимагає вміння не тільки неухильно втілювати в життя свій план, а й виявляти необхідну гнучкість у разі зміни обставин дійсності.

Сукупність позитивних (базальних і системних) вольових якостей утворює силу волі особистості. Люди бувають із:

• дуже сильною волею (їх називають залізними, вольовими);

• сильною волею;

• помірною волею;

• слабкою волею;

• безвольні.