Фінансування шляхом отримання позик

Позичальник

Власник заощаджень

Грошові кошти

Облігації

Канали прямого фінансування – це канали, якими грошові кошти рухаються від власників заощаджень до позичальників через фінансових посередників.

Фінансові посередники – це фінансові установи, які збирають грошові кошти населення, тимчасово вільні кошти підприємств і фірм та надають їх у тимчасове користування іншим фірмам. Це банки, інвестиційні та страхові компанії, пенсійні фонди.

1.2. Структура грошового ринку

За видами інструментів грошовий ринок складається з двох взаємопов’язаних і доповнюючих один одного, але окремо функціо-нуючих ринків:

0. ринок позичкових капіталів;

1. ринок цінних паперів.

Ринок позичкових капіталів охоплює відносини з приводу акумуляції кредитними установами грошових коштів фізичних і юридичних осіб та їх надання у вигляді позик на умовах зворотності, строковості і платності. Об’єктом оперування є не гроші, а право на тимчасове користування грошовими коштами.

Ринок цінних паперів охоплює як кредитні відносини, так і відносини співволодіння, які оформляються цінними паперами, що можуть продаватися, купуватися, погашатися.

Залежно від призначення та ліквідності фінансових активів, що обертаються на грошовому ринку, виділяють дві його основні частини:

0. ринок грошей;

1. ринок капіталів.

Ринок грошей – продаються і купуються грошові кошти у вигляді короткострокових позик та фінансових активів (боргові зобов’язання до одного року).

Ринок капіталів – грошові кошти продаються і купуються у вигляді середньо- і довгострокових кредитів та фінансових активів (боргові зобов’язання на строк більше одного року) та акцій.

Структура грошового (фінансового ринку)

Фінансовий ринок

Ринок грошей

Ринок капіталів

Ринок коротко-строкових позик

Ринок коротко-строкових фінансових активів

Ринок цінних паперів

Ринок середньо- і довгострокових позик

Ринок грошей – мережа спеціальних інститутів, які забезпечують взаємодію та пропозицію на гроші як специфічний товар. Об’єктом купівлі-продажу на ринку є тимчасово вільні грошові кошти. Економічні агенти купують гроші як капітал, тобто беруть у борг з виплатою процента. Отже, ціною товару, що продається і купується на ринку, є процент.

Ринок грошей складається із двох секторів:

0. міжбанківський ринок;

1. відкритий ринок.

Міжбанківський ринок стихійно виникає у кожній країні для забезпечення проведення банківських операцій та надання кредитів, для вирівнювання міжбанківського платіжного обороту.

Операції на цьому ринку дають змогу банкам отримувати додаткові прибутки, управляти процентами та банківськими ризиками.

Відкритий ринок – на ньому відбувається купівля та продаж цінних паперів центральним банком.

Об’єктами грошового ринку є банки, держава, спеціальні фінансово-кредитні інститути, які продають і купують короткострокові боргові зобов’язання.

Інструментами ринку грошей є скарбницькі та комерційні векселі, облігації, депозитні сертифікати, банківські акцепти.

Головні учасники грошового ринку – комерційні банки, які постійно або час від часу можуть виступати як продавці, покупці або посередники. Комерційні банки мобілізують тимчасово вільні грошові кошти клієнтів (інших банків) – депозити. Частка залучених коштів становить фонд обов’язкових резервів, які комерційні банки зобов’язані тримати в центральному банку у визначених пропорціях до вартості своїх зобов’язань. Решта коштів може бути використана для проведення операцій на міжбанківському та відкритому ринках.

Держава також виходить на ринок як позичальник шляхом розміщення та реалізації державних цінних паперів. Ці її функції виконує центральний банк. Він надає банківській системі позики, щоб комерційні банки в свою чергу позичали гроші іншим економічним агентам. Національний банк кредитує комерційні банки через викуп цінних паперів, кредитні аукціони. На ринку грошей також функціонують посередницькі організації:

0. позабіржові маклери, які зводять кредиторів і позичальників, отримуючи за це комісійні винагороди, що їм виплачують позичальники;

1. ділерські контори – облікові контори, які мають статус банків і здійснюють грошові операції, позичаючи кошти в одних учасників ринку, щоб дати в борг іншим і отримують прибуток з різниці процентних ставок.

1.3. Попит на гроші

Теорія попиту на гроші базується на "рівнянні обміну" І.Фішера, яке виражає пряму залежність між кількістю необхідних для обігу грошей і швидкістю їх обігу, з одного боку, та абсолютним рівнем цін і реальним обсягом виробництва з іншого. Формування цієї теорії матиме вигляд:

M · V = P · Q,

де M – кількість грошей, що перебуває в обігу (пропозиція грошей);

V – швидкість обігу грошей;

P – рівень цін;

Q – реальний обсяг виробництва.

Звідси можна визначити грошову масу, необхідну для обігу (розміщення і реалізації реального продукту):

.

Індекс цін: .

Він прямо пропорційно залежить від кількості грошей в обігу.

Швидкість обігу грошей: .

Оскільки швидкість обігу грошей (V) обернено пропорційна до їх кількості (М), то високе значення V зменшує потребу в грошах, в їх додатковому випуску.

Якщо припустити, що пропозиція грошей дорівнює попиту на них, то параметр (М) можна замінити на параметр (Md) – величину попиту на гроші, тобто кількість грошей, яку економічні агенти бажають зберігати як частку своїх портфелів активів. Тоді формула попиту матиме вигляд:

.

І свідчить вона про те, що кількість грошей, необхідна для обігу, прямо пропорційна реальному обсягові виробництва та обернено пропорційна до швидкості обігу грошей (V). У цьому рівнянні гроші функціонують тільки як засіб обігу і платежу.

Згідно з теорією касових залишків ("кембріджське рівняння"), грошові кошти (касові залишки) перебувають у розпорядженні фізичних та юридичних осіб (учасників господарського обігу). Далі гроші, що перебувають у господарстві, поділяють на дві частини: одна призначена для задоволення особистого та виробничого споживання, друга – для заощадження. Отже в теорії касових залишків враховані такі функції грошей – засіб обігу, засіб платежу і засіб нагромадження. Попит на гроші визначається на основі "портфельного" підходу. Такий підхід передбачає вибір між вигодою, що може отримати власник грошей у функціях засобу обігу чи платежу або ж реалізуючи функцію нагромадження. Одна справа, коли йдеться про гроші як найліквідніший актив (М₁), а інша – коли відбувається нагромадження (тезаврація) грошей (М₂-М₁). Так звані "трансакційні" гроші не мають доходу. Додаткові параметри (М₂-М₁) мають властивість до самозростання. Величина приросту залежить від норми процента: чим вона вища, тим нижчою буде оцінка переваг залишків грошей, які не мають доходу. Тому глибшим за змістом вважається "кембріджське рівняння грошового обігу":

M = K · PQ.

Монетаристи ввели в теорію касових залишків положення про те, що пропозиція грошей (емісія) відбувається екзогенно (автономно), а тому М визначає Р. На їх думку, гроші нав’язуються господарству, відбувається їх насильне розміщення (покриття видатків, замовлень) через продаж державних цінних паперів та додаткових грошей.

1.4. Пропозиція грошей

Грошову пропозицію визначають на основі попиту на гроші. Неврахування цього може призвести до розходження між пропозицією і попитом, що в свою чергу може спричинити проблеми платіжного балансу, падіння ВВП, високі темпи інфляції. Дж.Кейнс вважав, що зростання грошової пропозиції підвищує ліквідність в економіці, і тому рівень процентної ставки падає. Сукупний попит при цьому розширюється опосередковано, оскільки зниження процентної ставки призводить до збільшення інвестицій.

На противагу цьому М. Фрідмен доводив, що зростання грошової пропозиції спричинює додаткові витрати безпосередньо і тим викликає інфляцію. Він стверджував, що люди завжди зберігають визначену частку свого доходу у вигляді готівки і що зростання грошової пропозиції збільшує сукупний попит на товарному і фондовому ринку.

Монетаристи не заперечують процентного регулювання, але вбачають свою "проміжну ціль" у грошовій масі. У наукових працях Фрідмена сформульовано відоме "грошове правило", за яким грошову масу необхідно збільшувати поступово.

Центральний банк зобов’язаний не допускати сезонних та інших коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп її зростання. Під час визначення грошової пропозиції М.Фрідмен пропонує орієнтуватися на стійкий приріст ВВП і довгострокову тенденцію до сповільнення швидкості обігу грошей.

Таким чином монетаристи вважають, що на відміну від попиту, який визначає економічні процеси, пропозиція грошей є незалежною від функціонування економіки. М.Фрідмен та його прихильники закликають "не чіпати гроші", пояснюють, що кризи, інфляція, безробіття є причиною втручання держави в грошово-кредитну сферу, де вона орудує, "як слон у крамниці для посуду". Головну причину недоліків у грошовому обігу монетаристи вбачають у безладному коливанні грошової маси, дефіциті бюджету і надто дешевих кредитах. Приборкання інфляції можна досягти шляхом гальмування зростання грошової маси.

У класичній формулі Д.Рікардо міститься теоретичне обгрунту-вання пропозиції грошей у відкритій економіці:

M = D + R ,

де M – пропозиція грошей у відкритій економіці;

D – внутрішня депозитна емісія;

R – емісія грошей, що забезпечується валютними резервами.

Показник D означає ту кількість національних грошей, яка утворюється комерційними банками, виходячи з їхнього депозитного потенціалу і потреб господарських агентів у кредитах.

Показник R виражає сальдо платіжного балансу країни і взаємодію внутрішнього грошового ринку з валютними. Брак або надлишок грошей впливають на стан платіжного балансу країни. Якщо створюється внутрішня нестача грошової маси (D), то слід активізувати зовнішній канал припливу коштів (експорт товарів, продаж цінних паперів на зовнішньому ринку), що може поліпшити стан платіжного балансу.

Якщо створюється внутрішній надлишок грошей (незадоволений попит), то резиденти відповідатимуть на нього пожвавленням купівлі товарів і цінних паперів за кордоном, що вимагатиме обміну національної валюти на іноземну, валютні резерви будуть скорочуватися. Але вільні перекачування коштів із R у D і зворотний процес можливі лише за умов конвертованої валюти.

1.5. Механізм формування пропозиції грошей

На монетарному ринку пропозиція завжди протистоїть попиту на гроші. Банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу відповідно до зміни попиту на гроші. Центральний банк може впливати на формування грошової пропозиції і регулювати грошовий обіг в країні, спираючись на такі економічні важелі (показники): грошова база, банківські резерви, грошово-кредитний мультиплікатор.

Грошова база – це показник резервних грошей банківської системи, на основі якого через грошовий мультиплікатор формується пропозиція грошей.

Тоді пропозиція грошей (Ms) прямо пропорційна грошовій базі (Mh) і залежить від величини грошового мультиплікатора (m):

M = Mh · m .

Грошова база складається з суми готівки в сейфах (залишків кас банків) і резервів комерційних банків, що є на рахунку у центральному банку. При цьому загальний обсяг банківських резервів включає суму запасів у касах комерційних банків та їх коштів на рахунках у центральному банку.

Компоненти грошової бази та пропозиції грошей

Г рошова база

М₀ – готівка R – резерви

М₀ – готівка Д – депозити

Г рошова маса

У таблиці грошова маса (пропозиція) показана як сума двох грошових компонентів : М₀ – (готівка в обігу) і Д (депозити до запитання):

М₁ = М₀ + Д

Грошова база включає М₀ (гроші готівкою) і R (банківські резерви).

Банківські резерви – це резервна категорія, яка включає готівку, що зберігається в касах банків. Їх особливістю є те, що ці гроші не перебувають в обігу і не входять до складу грошових агрегатів (М₀ і М₁). Але між банківськими резервами і масою грошей в обігу існує тісний зв’язок, який впливає на структуру грошової маси. Гроші готівкою можуть переходити у форму депозитних грошей, збільшуючи банківські резерви, і навпаки. В обох випадках маса грошей (М₁) залишиться незмінною. На масу грошей впливає система регулювання банківських резервів.

Якщо фактична сума резерву, включаючи залишок каси, виявиться меншою, ніж сума обов’язкового резерву, банк зобов’язаний негайно поповнити свої резерви, а якщо більшою, то це свідчить про наявність у банку вільного (наднормативного) резерву, в межах якого комерційний банк може здійснювати кредитну експансію.

Зв’язок між банківськими резервами та масою грошей в обігу можна визначити за допомогою грошового мультиплікатора (коефіцієнта).

Грошовий мультиплікатор – це величина коефіцієнта, на яку збільшується кількість грошей в обігу в результаті операцій на монетарному ринку.

Величина цього коефіцієнта визначається за формулою:

де с – відношення суми готівки до депозитів (25%);

r – норма обов’язкового банківського резерву (15%).

Підставивши значення, отримаємо:

Коефіцієнт грошового мультиплікатора показує, у скільки разів зростає ефективність грошової бази. Його величина є зворотною величиною норми обов’язкових резервів. Зі збільшенням резервної норми величина грошового мультиплікатора зменшується. Він показує максимальну кількість нових грошей, яку може утворити кожна грошова одиниця від операцій на відкритому ринку. У нашому прикладі величина грошового мультиплікатора становить 3,125, тобто якщо центральний банк закупить пакет цінних паперів на 1 млн. доларів, то грошова маса відповідно зросте на суму 3,125 млн. доларів.

Взаємодія грошової бази і грошового мультиплікатора визначає потенційні можливості банківської системи щодо забезпечення приросту грошової маси, тобто додаткової пропозиції грошей.

 Питання для самоконтролю

1. Поняття про ринок грошей.

2. Що таке заощадження та інвестиції?

3. Відмінність між прямим і непрямим фінансуванням.

4. Функції фінансових посередників на ринку грошей.

5. Структура грошового ринку.

6. Суб’єкти грошового ринку.

7. Процес грошово-кредитної мультиплікації.