Методичні рекомендації

Термін „постмодернізм”, з’явившись у 1917 році, поширився наприкінці 60-х спершу для означення стильових течій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та техніцизму, а невдовзі – у літературі та мистецтві живопису. Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батея, Ж.-Ф. Ліотара.

Філософ А.-М. Фуко назвав цей напрям „хворобливим дитям літератури кінця віку, сповненим лихих передчуттів, катастрофічності, страху перед дійсністю”.

Для постмодерніста характерний погляд на світ як на щось до кінця невизначене, а відтак і не зрозуміле, часом ірреальне утворення. Водночас передбачається, що письменник і не мусить дошукуватись кінечного сенсу людського існування – бо зазвичай це призводило до нав’язування певних стереотипів мислення, взаємин, поглядів. І все ж, якщо сенс неможливо знайти, його слід створити “шляхом занурення в уже написані художні твори”, зрозумівши всю безпідставність претензій на оригінальність індивідуальної творчості, перетворити на “переосмислювання” відомих цитат, уривків, фрагментів, сюжетів.

Постмодернізм – це складний і багатомірний рух сучасної думки, її своєрідна реакція на зміни у світовій цивілізації.

Термін “постмодернізм” окреслює світовідчуття кінця ХХ століття, стан і спрямування свідомості, що починає формуватися наприкінці 60 – початку 70-х років, - відчуття кінця історії, сучасності, реальності. Коротко його можна окреслити як: пріоритет тиші над словом; текст як палімпсест (кожен новий текст записується по-старому; змішування жанрів високої і низької культури; інші стосунки між текстом і кодом: тут важливо, як оповідати, ніж про що); переосмислення елементів культури минулого (пародіювання, іронізування); гра як невід’ємний компонент життя.