2. Дискримінація. Упередження. Толерантність.
Дискримінація – будь-яка відмінність, виключення, обмеження або перевага, що заперечує або зменшує рівне здійснення прав. Поняття охоплює виключення або обмеження можливостей для членів певної групи відносно можливостей інших груп.
Ні у Загальній декларації прав людини, ні в інших міжнародних угодах немає загального визначення поняття «дискримінація», хоча вони і згадують її досить часто, тому для дефініції зазвичай використовуються соціологічні визначення.
У міжнародних відношеннях поняття дискримінації також охоплює відношення до держави (або групі держав), зазіхання на її права, що загрожує загальновизнаним звичаям і принципам міжнародного права. Організації Об'єднаних Націй виключає расову, політичну, релігійну й інші види дискримінації в міжнародних відношеннях.
У 1948 році Загальна декларація прав людини заборонила всі форми расової й іншої дискримінації. Акти дискримінації можуть відбуватися відкрито або таємно, вони можуть одержати широке поширення, виконуватися окремими особами або анонімними групами, вони можуть бути одиничними або систематичними, незначними (наприклад, у жартах) або серйозними, що завдає психічну, матеріальну або фізичну шкоду жертвам.
Форми дискримінації
Дискримінація має дві основні форми:
de jure (або правова), закріплена в законах;
de facto (або неофіційна), що укоренилася в соціальних звичаях.
Види дискримінації
Розрізняють пряму і непряму дискримінацію.
Пряма дискримінація характеризується як намір дискримінувати особу чи групу, наприклад, бюро з працевлаштування відкидає претендента певної національної ознаки (єврея, цигана та ін.) або житлова компанія не продає квартири для осіб «кавказької національності».
Непряма дискримінація зумовлена впливом політики або конкретних заходів: це відбувається тоді, коли формально нейтральні правила, критерії або практика ставлять де-факто особу або осіб певної меншини у невигідне становище у порівнянні з іншими. Прикладами можуть бути: мінімальний критерій росту для певної професії (завдяки чому серед заявників може бути виключено набагато більше жінок, ніж чоловіків); або ж не наймати людей з певним іміджем – жінок з довгими спідницями (під що підпадають мусульманки), чоловіків із довгим волоссям або із сережками у вухах (під що підпадають чоловіки із певним особистим смаком), і т. ін. Формально ці правила є нейтральними щодо, наприклад, етнічної або релігійної приналежності, але фактично ставлять у нерівноправне положення різних членів суспільства, а деякою мірою – і представників етнічних та релігійних груп.
Дискримінації щодо осіб і соціальних груп за ознакою раси, релігії, ґендера, етнічної приналежності, походження, національності або сексуальної орієнтації заборонена у багатьох міжнародних документах з прав людини і в Лісабонській угоді, що заміняє Конституцію ЄС.
Упередження — думка, що не має фактичного підтвердження і не відповідне дійсності, але при цьому вона часто сприймається людиною за істину.
Упередження частіше за все є процесом попередньої "оцінки" чого-небудь, висловлювання думки про що не будь без достатніх на те підстав, або без прямого досвіду. Висловлення політично непопулярного некоректного погляду - саме по собі ще не є упередженням, але в той самий час і політично популярні погляди не обов'язково є вільними від упередження. Стосовно соціальних груп, упередження загалом посилається на існуючі уяви по відношенню до членів таких груп, часто базованих на соціальних стереотипах.
Найчастіше упередження стосуються уявлень, що розділяються чималою кількістю людей. Це можуть бути розповсюджені в масовій свідомості елементи існуючих або вже зниклих релігійних вірувань.
Упередження надзвичайно поширені. Понад усе вони характерні для тих областей людської діяльності, які пов'язані з предметами і обставинами, про яких немає (або в принципі не може бути) достатньо повної інформації, наприклад про релігію. Але й там, де, здавалося б, на перше місце ставиться точність, логічність і обґрунтованість (наприклад, в науці), існує велика кількість упереджень.
Толерантність – у загальному значенні здатність приймати щось, не схвалюючи це. На індивідуальному рівні – це здатність сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також – особливості поведінки та способу життя інших. Терпимість до чужого способу життя, поведінки, звичаїв, почуттів, ідей, вірувань є умовою стабільності та єдності суспільств, особливо тих, які не є гомогенними ні у релігійному, ні в етнічному, ні в інших соціальних вимірах.
Толерантність обґрунтовується на підставі досить різних точок зору, з яких найбільше поширені такі:
Держава визнає терпимість до релігійних та ін. груп, якщо вони не ставлять під сумнів владу монарха та його династії, а також певні особливості державного ладу, на підставі чого влада «добровільно» терпить практику меншості, яка, у свою чергу, не має переходити межі допустимого.
Ліберальне суспільство відмовляється від засобів політичного примусу, керується принципами демократії та дотримання прав людини, свободи асоціацій та виключення насильства над совістю членів асоціацій. В основі такого підходу – егалітарно-універсалістський критерій громадянської рівності, який вимагає як рівного ставлення, так і взаємного визнання всіх громадян в якості «рівних» і «повноцінних» членів політичної спільноти. Тільки за умови повного і безумовного включення громадян у соціум досягається громадянська єдність.
Проблемність толерантності
Щодо поняття толерантності і досі точаться дискусії. Позиції розділяються на дві протилежні:
цей термін є попереднім, хоч і є історично справедливим, однак має бути уточнений або замінений на більш позитивний та супроводжуватись чіткою оцінкою плюралізму та різноманіття;
він є абсолютним концептом, що важливий для існування суспільства та обмеження дискримінації.
Також дискусії точаться з приводу міри толерантності – якою мірою і в яких ситуаціях толерантність має бути присутня. Проблематичною є повна (радикальна) толерантність, яка вимагає толерантності навіть до радикалів, що потенційно становлять загрозу для дотримання прав частини громадян або стабільності соціальної системи.