4. Проблеми порівнянності й еквівалентності кваліфікацій та документів про освіту на міжнародному рівні

Завдяки реформам систем вищої освіти у ЄПВО до 2009 року досягнуто більшої узгодженості порівнянності кваліфікацій (ступенів) на національному й міжнародному рівнях. З огляду на це важливим викликом є розроблення профілів і змісту кваліфікацій. Основні інструменти ЄПВО – Європейська кредитно-трансферна система (ЄКТС-ECTS), Додаток до диплома (ДД-DS), Національні рамки кваліфікацій (НРК-NQF) стали загальноприйнятими у ЄПВО.

Нова трициклова структура (система) (бакалавр – магістр – доктор філософії (PhD) активно запроваджується у вищих навчальних закладах Європи. Проте у деяких європейських країнах такі напрями освіти, як медицина, ветеринарія, архітектура, педагогіка, теологія, право, ядерна енергетика, інженерія, охорона навколишнього середовища, безпека людини і держави, залишаються осторонь цих нових структур.

Виразно спостерігається подібність моделей двох циклів. На бакалаврських програмах першого циклу модель у 180 кредитів ЄКТС (3 роки) переважає у 17 країнах, а в 11 країнах – перевага надається її альтернативі – моделі у 240 кредитів ЄКТС (4 роки). Одночасно у магістерських програмах другого циклу модель у 120 кредитів (2 роки) є більш поширеною і тепер переважає у 29 країнах. ЄПВО є комбінацією програм першого та другого циклів у співвідношенні - 180+120 кредитів ЄКТС (3+2 роки).

Реформи і конвергенція структур ступенів активно здійснюються впродовж останньої декади. Проте, звісно, йдеться не про конвергенцію, що неминуче призводить до одноманітності систем вищої освіти в Європі, навіть у термінах ступеневих структур. Зараз створено основні зразки структур кваліфікацій, тому ключовим викликом залишається розроблення профілів різних кваліфікацій з метою кращого розуміння результатів навчання на різних Болонських циклах та розвитку ЄПВО як відкритого, гнучкого у просторі та часі.

Додаток до диплома європейського зразка (Додаток). У вересні 2003 року в Бергені міністри домовилися, що Додаток буде повністю запроваджено у 2005 році. Проте багато країн відстають у його запровадженні, що, здавалося, має бути простим і практичним заходом, хоча і таким, що потребує значних організаційних зусиль й фінансових затрат. У країнах, де Додаток широко запроваджений, лише обмежена їх кількість вдалася до моніторингу того, як насправді він використовується вищими навчальними закладами і роботодавцями. Іноді результати такої діяльності є неоднозначними, роботодавці, університети і випускники часто не отримують необхідної користі від зазначеного інструмента.

Національна рамка кваліфікацій. Більшість країн розпочали процес розроблення національної рамки кваліфікацій. Англія, Шотландія і Данія закінчили процес у цілому, включаючи самосертифікацію її порівнянності із загальноєвропейською рамкою кваліфікацій і трансформацію програм у вищих навчальних закладах.інші країни працюють над цим питанням

5. Впровадження Болонського процесу у вищі навчальні заклади України: проблеми та перспективи

Україна приєдналася до Болонського процесу на Конференції міністрів європейських країн у травні 2005 року в Бергені. Це є незаперечним фактом міжнародного визнання вітчизняної системи вищої освіти. Як учасниця Болонського процесу Україна повинна вирішити першорядні ключові завдання, що передбачають запровадження стандартів, рекомендацій та основних інструментів ЄПВО: Національної рамки кваліфікацій, інноваційної Європейської кредитно-трансферної системи, Додатка до диплома європейського зразка.

Після приєднання України до Болонського процесу в системі вищої освіти зроблено такі важливі кроки із реалізації його положень:

- запроваджено Програму дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки на 2004-2005 роки;

- створено Міжвідомчу комісію із запровадження положень Болонського процесу в систему вищої освіти та Національну групу промоутерів Болонського процесу (Natіonal Team of Bologna Promoters) (2006 р.);

- Всеукраїнська студентська рада при Міністерстві освіти і науки України стала кандидатом у члени Національних спілок студентів Європи (The Natіonal Unіon of Students іn Europe (ESІB) (2006 р.);

- запроваджено пілотну європейську кредитно-трансферну систему (ECTS) у вищих навчальних закладах України ІІІ-ІV рівнів акредитації (2006/2007 н. р.);

- підготовлено «Національний звіт – 2005-2007» до Лондонської конференції міністрів європейських країн (травень, 2007 рік).

Після Конференції міністрів європейських держав у Лондоні в системі вищої освіти України зроблено суттєві кроки до реалізації положень Болонського процесу:

- затверджено «План дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року»;

- підготовлено проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» із урахуванням стандартів і рекомендацій Болонського процесу;

- Україна стала повноправним урядовим членом Європейського реєстру забезпечення якості (EQAR) (квітень, 2008 рік);

- запроваджено систему ранжування вищих навчальних закладів відповідно до Берлінських принципів;

- Українська асоціація студентського самоврядування стала членом Європейського студентського союзу ESU (European Student’s Unіon) (грудень, 2007 р.;

- створено робочу групу Міністерства освіти і науки України із розроблення національної рамки кваліфікацій системи вищої освіти;

- підготовлено «Національний звіт – 2007-2009» до конференції міністрів європейських країн (квітень, 2009 р.).

На сучасному етапі реформа вищої освіти України здійснюється у двох площинах:

- національної стратегії соціально-економічного розвитку;

- співпраці та інтеграції в європейський і світовий освітній простір.

Запровадження основних положень Болонського процесу передбачає врахування національних підходів до організації навчання, змісту освіти, традицій у підготовці майбутніх фахівців з вищою освітою. У багатьох керівних європейських документах щодо розвитку вищої освіти зазначається, що університети значною мірою повинні зберігати свої власні традиції, надбання, досвід. Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України особлива увага приділяється тому, щоб кожен університет поряд із урахуванням загальних рекомендацій та порад міністерства для всіх університетів України формував своє власне освітнє середовище, культуру організації навчання, культуру викладачів і студентів, культуру оцінювання навчальних досягнень студентів, культуру забезпечення якості підготовки майбутніх фахівців та науково-педагогічних працівників.

Основне завдання ЄПВО полягає в забезпеченні високого рівня якості вищої освіти і сприянні мобільності суб'єктів європейських університетів шляхом кроскультурного визнання кваліфікацій та їх профілів. На сучасному етапі розвитку ЄПВО важливим викликом є запровадження стандартів, рекомендацій і основних інструментів, що сприятимуть сумісності, порівнянності, визнанню періодів і термінів підготовки (навчання) фахівців після 2010 року.

Інтеграція системи вищої освіти України в ЄПВО сприятиме:

• забезпеченню якості вищої освіти;

• визнанню періодів і термінів підготовки у ЄПВО та інших регіонах світу;

• мобільності студентів, викладачів, наукових працівників;

• забезпеченню справедливого доступу до вищої освіти;

• зміцненню позицій українських університетів на національному, європейському і світовому ринку праці та ринку освітніх послуг.

З огляду на це період з 2010-2020 року повинен стати ключовим у реалізації довготермінових стратегій забезпечення сталого розвитку та удосконалення системи вищої освіти України, визнання її у європейському і світовому просторі в контексті забезпечення якості.

Останнім часом прогресивна світова спільнота все частіше констатує, що вища освіта в усіх країнах Західної Європи переживає нелегкі часи. Цей факт зумовлений виникненням своєрідного розриву між освітою з усіма її провідними елементами (мета, структура, зміст, методи навчання) та умовами життя суспільства, що різко змінилися за останні десятиріччя.

На питання, які якості повинен мати молодий спеціаліст, роботодавці, як правило, відповідають таким переліком: високий рівень загальноосвітньої підготовки, здатність приймати самостійні рішення, готовність до перенавчання, до опанування нових тенденцій та отримання нових знань, вміння працювати в групі, комунікабельність. Цей перелік - не що інше, як нове уявлення про людину, своєрідна модель її провідних життєвих функцій. Така модель найбільш адекватна вимогам сучасного суспільства. Ключові характеристики нової моделі - освіченість, безперервність навчання, самостійність – перебувають у певному протиріччі з існуючою педагогічною системою, орієнтованою головним чином на запам`ятовування, відтворення та пасивне виконання.

Вимоги часу призвели до того, що у розвитку світової вищої школи вже визначились загальні глобальні тенденції. Провідними серед них є гуманітаризація, демократизація, диверсифікація, інтеграція та інтернаціоналізація вищої освіти.

Гуманітаризація передбачає наявність знань у галузі історії, культури, мистецтва, які, в свою чергу, допомагають сформувати систему цінностей та етичні норми поведінки. До гуманітарного циклу дисциплін належать класичні та сучасні мови, література, історія, філософія, соціологія, психологія.

Демократизація пов`язана, перш за все, із збільшення кількості студентів в усіх розвинених країнах. Значні зміни відбулися також у взаємовідносинах між вищими навчальними закладами та центральними урядовими органами. З одного боку, центральні органи управління продовжують визначати чисельність студентських міст, виходячи із норми фінансування. З іншого, значно поширюється автономія окремих вузів. Такий принцип передбачає також залучення до системи вищої освіти якомога ширшого кола охочої навчатися молоді із різних верств суспільства, але з подальшимм жорстким відбором найбільш здібних.

Диверсифікація (від лат. "різноманітність") – розширення видів та форм вищої освіти, створення альтернативних вищих навчальних закладів, що відображає потреби суспільства у різних за фахом кваліфікованих спеціалістах. На сьогодні у розвинених західних країнах склалася відносно стійка система багаторівневої підготовки. Накреслилась і загальна тенденція – зближення навчальних планів та програм за відповідними рівнями, хоча розбіжностей значно більше.

Інтеграція та інтернаціоналізація передбачають координацію як навчальних програм, так і системи навчання в цілому, а також міжнародну співпрацю вищих навчальних закладів: обмін студентами та викладачами між ВНЗ різних країн, проведення конференцій, симпозіумів, семінарів щодо проблем навчання та наукової роботи з метою визнання документів про освіту.

Сфера євроінтеграції вищої освіти набула форм Болонського процесу. Вже 45 європейських країн, включаючи Україну, є його учасниками. Значна кількість міжнародних організацій підтримують ідеї процесу та сприяють його реалізації.

Болонський процес – це процес європейських реформ, спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації 21 країною в італійському місті Болоні. Передумовою створення декларації стало підписання Великої Хартії європейських університетів. Велика Хартія як передумова Болонської декларації була підписана всіма ректорами, які зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що вважається найстарішим університетом Європи.

Процес грунтувався на ідеї створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена університетами. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій. Сприяє зміцненню зв`язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, залучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

Згідно з метою Болонського процесу до 2010 року освітні системи країн-учасниць його повинні бути змінені, щоб сприяти:

– полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Європі;

– розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Болонський процес не передбачає повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв`язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.

На сьогодні до Болонського процесу приєдналося 515 університетів, серед яких 14 українських :

1. Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту;

2. Донецький національний університет;

3. Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету;

4. Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут".

5. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого.

6. Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут".

7. Національний університет "Києво-Могилянська академія".

8. Одеська національна юридична академія.

9. Одеський національний університет ім. І. І. Мечнікова.

10. Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля.

11. Тернопільський державний технічний університет.

12. Харківська національна академія культури.

13. Харківський національний економічний університет.

14. Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна.

На національному рівні у Болонському процесі здебільшого задіяний уряд, міністри, відповідальні за вищу освіту в усіх країнах-учасницях, щоб оцінити вже зроблене та встановити керівні принципи та пріоритети наступного періоду розвитку. На інституційному рівні задіяні заклади вищої освіти, факультети та відділення, студенти, викладацький склад. В Україні поступово вводиться Європейська кредитно-трансферна система (ECTS).

Таким чином, Болонський процес, до якого приєдналася Україна, має за мету:

- встановлення системи зрозумілих та подібних наукових ступенів;

- встановлення системи, заснованої на двох основних циклах: студентському та післядипломному;

- введення системи кредитів (ECTS);

- сприяння мобільності шляхом подолання перешкод для забезпечення руху студентів, вчителів, дослідників, адміністративного складу;

- сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості;

- сприяння необхідним європейським вимірам у вищій освіті.

Такі напрями є сутністю Болонського процесу.

Незвичайність цього процесу полягає в тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 45 країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з численими міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи.