Завдання

1. Підготуватися до диктанту (див. самостійну роботу № 9). Принести зошити для

контрольних робіт.

2. Скласти речення зі складеним підметом, який виражається: а) сполученням власне

кількісного числівника з іменником у формі називного відмінка множини чи родового

однини або множини; б) сполученням іменника або особового займенника з іменником

у формі орудного відмінка з прийменником З; в) неподільним словосполученням;

г) назвою твору або цитатою.

3. Виписати предикативну основу кожного речення, визначити різновиди присудків.

Пісню змагання уперту, дзвінку, я хочу відбити у кожнім рядку, щоб буть

українським поетом (Д.Павличко). Хотіла б я піснею стати у сюю хвилину ясну

(Л.Українка). Нехай душа моя голосить (А.Чубинський). Очі їхні – любов та благання,

синій смуток ячить з-під повік (М.Луків). Велить закласти князь Софію во славу воїнам

своїм (М.Луків). Я був готов за стіни ті вмирати (Л.Костенко). І плетиво сивих

незнаних доріг я серцем вивчав – полюбити не зміг (А.Малишко). Павло, заохотивши

дружину до науки, й сам не пас задніх (Ю.Яновський). Поет доби моєї – це борець

(П.Загребельний). Спинитися – вмерти з одчаю й знемоги (М.Бажан). Олень знову стук

да стук (Д.Павличко). Трудитись має кожен, як бджола (Д.Павличко). Мій дід теж

Матвієм звався (М.Стельмах). Що може бути прекраснішим за усміх дитини?

(О.Гончар). Він повернувся того вечора з роботи невеселий (Г.Тютюнник).

4. Укласти схему «Класифікація другорядних членів речення» (з прикладами).

5. Переписати схеми і зразки синтаксичного аналізу речення.

6. Зробити синтаксичний аналіз речень за схемою усного розбору (письмово).

Знадвору веранду обплітав густими завоями дикий виноград (В.Кучер). На сході

одразу якимсь чародійним помахом розгонисто вималювалась сонячна крона

(М.Стельмах).

Методичні рекомендації

Речення – це граматично оформлена за законами даної мови цілісна комунікативна одиниця, в якій формується і виражається відносно самостійна закінчена думка. Речення має ряд ознак, головною із яких є предикативність. Предикативність – співвіднесення змісту речення з реальною дійсністю – реалізується у граматичних категоріях об’єктивної та суб’єктивної модальності (оцінка змісту мовцем з погляду реальності/ірреальності), часу (відношення висловленого до моменту мовлення) та особи. Виражається предикативність за допомогою головних членів речення, перш за все формами дієслова-присудка, модальними словами, частками та інтонацією. До інших ознак речення належать: самостійність функціонування, інтонаційна оформленість, граматична організація, відносна завершеність висловлювання.

Речення можуть бути класифіковані за функцією, за емоційним забарвленням, за структурою, за головними членами речення, за членованістю, за повнотою структури, за наявністю другорядних членів, за модальністю. Слід звернути увагу на основні різновиди неповних речень (контекстні, ситуативні та еліптичні) й на нечленовані речення (слова-речення).

Члени речення – це мінімальні синтаксичні одиниці, що виконують у реченні формально-синтаксичні й семантико-синтаксичні функції та виражаються повнозначними словами або сполуками слів. Між частинами мови та виконуваними ними в реченні синтаксичними функціями немає прямої відповідності. Різні частини мови мають різний діапазон синтаксичних функцій, найбільш поліфункціональними виступають іменники. Морфологізовані члени речення виражаються частинами мови, для яких ця синтаксична функція є основною (додаток, виражений іменником; обставина, виражена прислівником; тощо). Неморфологізовані члени речення виражені частинами мови, для яких дана синтаксична функція є неосновною (додаток, виражений інфінітивом; обставина, виражена іменником тощо).

Члени речення традиційно (за формальною ознакою входження чи невходження у предикативну основу) поділяються на головні та другорядні. Другорядні члени речення синтаксично залежні від головних або від інших другорядних членів, уточнюють, доповнюють і розвивають їх понятійне значення. Вони не входять у той мінімум, який необхідний для функціонування речення (предикативну основу), однак в інформативному плані інколи можуть бути більш важливими, ніж головні.

Прості речення, які мають один граматичний центр, можуть бути двоскладними й односкладними. У двоскладних реченнях предикативна основа представлена підметом і присудком. Підмет і присудок – головні члени речення, оскільки вони є обов’язковими компонентами його структури, що формують предикативну основу як мінімум, необхідний для функціонування речення. Головні члени речення займають синтаксично незалежну позицію, а між ними встановлюється особливий вид зв’язку – координація.

Підмет означає предмет, котрому в реченні приписується дія чи стан, названі присудком. Він може бути простим (вираженим одним словом) і складеним (вираженим кількома словами). Зверніть увагу на те, що підмети, які виражені лексичними словосполученнями чи фразеологізмами, належать до простих.

Присудок означає дію, стан чи ознаку, котра приписується підметові. Він класифікується за способом вираження (іменний чи дієслівний) та за структурою (простий, складений та складний). При виділенні складених та складних присудків можуть виникати труднощі, пов’язані зі встановленням їх меж. Тому слід ураховувати, що присудок характеризує підмет – вказує на дію, процес, стан, якість тощо. Разом, підмет і присудок, повідомляють мінімум необхідної інформації. Так, у реченні Він з самого дитинства хотів стати вчителем виділяється граматична основа він (підмет) хотів стати вчителем (присудок); пор.: він хотів стати (інформація неповна).

Необхідно пам’ятати й про таке: 1) до простих дієслівних присудків належать присудки, що виражені інфінітивом, вигуком (вона зирк), фразеологізмом з дієслівним значенням (ти байки плетеш), синонімами чи антонімами (світ тріпоче-міниться, маяк блимає-гасне), повторенням слова (він ходив-ходив); 2) у складеному іменному присудку іменна частина може виражатися не тільки іменником у називному відмінку, але й іменною частиною мови будь-якої форми (за винятком кличного відмінка), інфінітивом (жити – боротись), дієприкметником (питання вважається вирішеним), прислівником (кохати – це прекрасно). Інколи іменна частина може ускладнюватися поширювачем (Микола був веселим хлопцем); 3) не кожне сполучення дієслова з інфінітивом є складеним дієслівним присудком. Звичайно не становлять єдиного присудка з інфінітивом сполучення дієслів зі значенням руху, мовлення та спонукання (я пішов купатися, де купатися – обставина мети; я попросив прийти, де прийти – додаток); 4) складні присудки представляють собою поєднання елементів дієслівного й іменного присудків. Складний дієслівний нагадує складений дієслівний, тільки роль неозначеної форми виконує дієслівне сполучення (інфінітив + іменна частина, інфінітив + інфінітив: вона не могла лишатися байдужою, він продовжував хотіти їсти). Складний іменний присудок нагадує структурою складений іменний, тільки роль дієслова-зв’язки виконує повнозначне дієслово, а іменна частина найчастіше виражається прикметником або дієприкметником (шлях стелився далекий).

Крім головних у поширених реченнях виділяються і другорядні члени. Види другорядних членів речення розрізняються за типом відношень, що встановлюються між словом і другорядним членом речення, який залежить від нього: додаток, означення і обставина (відповідно – об’єктні, атрибутивні та обставинні відношення). Кожен другорядний член речення повинен характеризуватися за такою схемою: а) що означає; б) на яке питання відповідає; в) з яким словом пов’язаний і яку функцію щодо нього виконує; г) позиція щодо головного слова; д) тип зв’язку з головним словом; е) спосіб вираження; є) різновид.

Слід звернути увагу на розрізнення непрямих і прямих додатків (вони залежать від перехідного слова і стоять 1) у знахідному відмінку без прийменника; 2) у родовому відмінку при дієсловах з заперечною часткою (не боюся зморшок); 3) у родовому відмінку, якщо дія переходить на частину предмета, названого іменником (випив чаю). Означення можуть бути узгодженими й неузгодженими (залежно від типу зв’язку). Як окремий вид виділяють прикладку – узгоджене у формі відмінка означення, що виражається іменником. Обставини за своїми значеннями поділяються на обставини: способу дії, міри і ступеня, місця, часу, причини, мети, умови, допустовості.

Студенти повинні знати: визначення таких понять: «речення», «член речення», «предикативність», «модальність», «підмет», «присудок», «додаток», «обставина»; ознаки речення; класифікацію речень; відмінні риси головних і другорядних членів речення; основні структурні та семантичні різновиди головних і другорядних членів речення; схему повного синтаксичного аналізу простого речення.

Студенти повинні вміти: визначити тип речення за функцією, структурою, членованістю, повнотою структури, наявністю другорядних членів, модальністю; виділяти предикативну основу речення; визначати тип підмета і присудка; розрізняти другорядні члени речення та їх різновиди; робити синтаксичний аналіз простого речення; будувати речення відповідно до синтаксичних норм.