12 Україна в роки визрівання передумов і творення незалежної держави
раїнців-русинів зафіксовано близько 4 млн чол. Отже, на своїй етнічній території, що належала обом імперіям, наприкінці XIX — початку XX ст. проживало близько 34 млн українців. При цьому варто зазначити, що різні автори називають інші дані без посилань на офіційні джерела — від 25 до ЗО млн чол. Проте найбільш вірогідні відомості містять переписи населення.
Водночас загальновідомо, що переписами охоплено тільки те населення, яке в певний час проживало на цих землях. У зв'язку з цим варто враховувати, що переписом не охоплене українство, яке проживало поза етнічними землями. Зокрема, за часів ліквідації Запорозької Січі українські козаки були вислані за Дунай, на Дон і Кубань. Масово переселялись українці до Сибіру, Далекого Сходу, на Алтай, де заснували українські поселення. Чисельність таких переселенців на початок XX ст. досягла понад 2,5 млн чоловік.
Отже, наприкінці XIX — початку XX ст. як за територією, так і за чисельністю населення українство в обох імперіях — Російській та Австро-Угорській — було провідною нацією. Обидва чинники були тією основою, що надавала право українству на створення своєї власної незалежної держави.
Пріоритетним це право було і порівняно з європейськими цивілізованими державами. Європейські нації, які на цей час уже утворили свої державні формування, за своєю чисельністю не суттєво і далеко не завжди переважали українство. Зокрема, чисельна перевага була за німцями — 70 млн чол., москалями — 50, англійцями — 42, французами — 40, українцями-русинами — 42, поляками — 16 млн чол. Виходячи з наведених даних, можна зробити висновок, що за територією українці посідали друге місце після москалів, а за чисельністю населення — п'яте. Тому цілком закономірним за наявності інших чинників було право української нації на геополітичну єдність в єдиній державі.
Чи мало українство інші складові, притаманні нації, зокрема мовний чинник та національні традиції?
Мова була і є ознакою українців, і вони пишаються нею. За цією ознакою і вирізняли українців в обох імперіях.
При цьому варто підкреслити, що за мовною ознакою в австро-угорській частині України, в західних областях українців називали «русинами» або «руснаками», і цю назву вони з гордістю зберігають і сьогодні.
У Російській імперії Україну ніяк інакше, як «Малоросія» або «окраїна» не називали. Українська мова як на офіційному рівні, так і в народі не визнавалася. Відомі й офіційні укази про заборону малоросійської мови як простонародного «малоросійського наречия».
Однак, як би не намагалися імперські «власті» принизити або зовсім заборонити мову, на початку XX ст. реально існувала українська
ГЕОПОШТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ НА МЕЖІ XIX—XX ст. 13
тільки зіпсована впливом на неї Польщі». Саме він беззастережно наголошував, «що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша».
Після валуєвського циркуляра мовні репресії царату посилюються. У 1875 р. створюється комісія, мета якої— припинення українофільської пропаганди, небезпечної для імперії, і видання літератури, а також перевезення в Росію книг українською мовою із-за кордону. На основі матеріалів комісії в 1876 р. з'являється Емський указ Олександра II про заборону ввезення українських книг із-за кордону та друкування нот українською мовою. Для остаточного знищення української мови в 1895 р. було заборонено українські книги для дітей та викладання рідною мовою в початкових школах.
Антиукраїнська імперська політика тривала і на початку XX ст. Хоча в 1906 р. Емський указ у зв'язку з революційними подіями було скасовано, проте це скасування відбулося лише на папері. На практиці навіть російська інтелігенція не визнавала української мови. Після поразки революції в 1908 р. указом Сенату культурну і просвітню діяльність в Україні було визнано шкідливою.
Русифікаторська політика царату поширювалася на громадські організації — громади, «Просвіти», товариства, братства, гуртки, клуби, бібліотеки. Під тиском реакції припиняли свою видавничу та пропагандистську роботу найпоширеніші організації — громади, а їх організатор М. Драгоманов змушений був емігрувати до Женеви, де почав видавати журнал «Громада». В цьому журналі, що став рупором поневоленої України, із-за кордону М. Драгоманов виступав проти абсолютистського режиму в Росії з його антинародністю, особливо відносно національних меншин. Драгоманов був палким поборником думки, що справедливий лад запалу є тільки тоді, коли Росія буде перебудована на засадах вільної федеративної спілки. Гостро критикуючи русифікаторську політику в Україні, він стверджував, що кожний народ має право на вільний розвиток своєї мови й культури.
Характеризуючи діяльність М. Драгоманова в еміграції як публіциста й видавця брошур чи як учасника міжнародних наукових або політичних з'їздів, варто наголосити, що це був відданий захисник соборних прав України. Звичайно, реакція на батьківщині не давала змоги виступів, які він міг дозволити собі в Швейцарії чи Франції. Єдине, що було можливе за тодішніх обставин, — це збереження і поширення української культури і науки. Емігрували за кордон і такі яскраві особистості, як С. Подолинський, М. Зібер, Ф. Вовк, щоб вільно працювати для української справи.
Згортали свою просвітницьку діяльність і товариства «Просвіти», які були майже на всій території України. Помітну роботу в «Просвітах» провадили вчителі, лікарі, адвокати, священики, які з відданістю працювали на народній ниві. Філії та численні «Просвіти» закладалися в селах і містах, залучали до навчання широкі маси простого
16 УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ
люду. Діяльність товариств не була легкою, оскільки крім загальної неграмотності Україна характеризувалася ще й економічними злиднями. Тому головним завданням «Просвіти» було показувати реакційну політику царизму і одночасно відроджувати національну самосвідомість українства. Разом з «Просвітами» ліквідувалася і база, на яку нони спиралися. Закривалися клуби, бібліотеки, хати-читальні тощо.
Дошкульно вдарила реакціях і по українській інтелігенції. Переслідувалися науковці, літератори, живописці, актори. Змушені були працювати в еміграції чи нелегально В. Винниченко, С Єфремов, М. Грушевський, Б. Грінченко.
Ледве жевріло театральне життя. Проте в той час були такі талановиті, високопрофесіональні актори та драматурги, як М. Кропив-ницький, брати Тобілевичі, знані на сцені як М. Садовський, П. Сак-саганський та І. Карпенко-Карий. Справжньою окрасою української сцени була М. Заньковецька. Коли їй запропонували блискучу кар'єру в Росії, вона відповіла, що Україна надто бідна, щоб її покинути.
Під реакційним тиском повністю припинилась діяльність видавництв, закрились редакції газет. У 90-х роках XIX ст. в Наддніпрянській Україні не видавалося жодної газети. І тільки в 1905 р. було підкрито сім періодичних видань.
Розгул антиукраїнської політики в Російській імперії в перші роки XX ст. досягнув свого апогею, і тільки з початком революції 1905 р. царизм змушений був припинити наступ реакції.
Суттєво відрізнялося політичне становище Наддністрянської України в складі Австро-Угорської імперії де панувала конституційна монархія Габсбургів. Вона давала змогу українцям Буковини, Галичини та Закарпаття відносно вільно розвивати своє політичне, економічне та культурне життя.
В українських землях в складі Австро-Угорської монархії в імперський парламент у Відні та до провінційних сеймів, заведених з 1861 p., обирались українські депутати. В останні десятиріччя XIX ст. місцеві сейми сформувалися в Галичині, Буковині, Закарпатті, Польщі. З 1.861 р. Буковина визнана автономним окремим краєм Австрії. Українці ивійшли до крайового сейму лише з 1890 р. Проте справжнє національне відродження розгортається з 1884 p., коли провід в націожитті беруть народовці. Під керівництвом С. Смаль-Стоцького, В. Пггуля-тса і М. Василенка буковинські українці спромоглися на чималі здобутки в політичному, громадському і культурному житті. Під час австрійської окупації буковинці боролися за національно-культурну автономію, за поділ краю на українську і румунську частини. Особливо гостре напруження між українцями і румунами виявилося на межі XX ст.
Постійну боротьбу за свою незалежність від Австрії, Польщі, Росії вели галицькі українці. Після 1848 р. і до Першої світової війни Галичина входила до Австро-Угорської імперії.
17
Перебуваючи в складі конституційної монархії, українське громадянство Галичини під проводом своєї репрезентації в австрійському парламенті й галицькому сеймі також домоглося чималих успіхів у досягненні автономії краю.
Особливо рельєфно політичні результати цієї боротьби проявилися в перші десятиріччя XX ст., коли представники Галичини й Буковини проголосили 18 жовтня 1918 р. у Львові Західноукраїнську народну республіку.
Відносна демократизація політичного життя в Австро-Угорській імперії в умовах парламентаризму сприяла появі громадсько-політичних організацій. Саме в австрійській частині України в 90-х роках XIX ст. створювалися перші політичні партії, які очолювали національно-визвольний рух.
Першою українською політичною партією була Українська радикальна партія (УРП), заснована на зборах радикальної інтелігенції у Львові в жовтні 1890 р. Партійна програма, ухвалена цими установчими зборами, є першим виявом організованого українського політичного руху. Під впливом ідей М. Драгоманова члени партії стали на позиції поєднання наукового соціалізму з українськими національними проблемами. Вимогами програми партії стали «найширший розвій автономії краєвої», «піднесення почуття національної свідомості в масах всього русько-українського народу через літературу, з'їзди, товариства, демонстрації, відчити, печать і т. д.». Підписали програму С. Данилович, Є. Левицький, М. Павлик, І. Франко та Р. Яро-севич.
Однак ідеї партії не набули популярності серед українського суспільства. Програма УРП викликала незгоду і критику з боку так званих молодих радикалів, які в переважній більшості вважали себе марксистами — Ю. Бачинського, В. Будзиновського, М. Ганкевича, О. Колесса, Є. Левицького, В. Охрімовича та ін. Характерною рисою концепції групи «молодих» радикалів була проблема самостійності, «щоб кожна народність... була зорганізована в самостійній політичній організації: новожитну централістичну державу», «йти до самостійності політичної руської нації, до її державної організації».
Однією із найвпливовіших громадсько-політичних організацій Галичини була «Народна рада». У грудні 1892 р. відбулися чергові збори організації, на яких було прийнято дещо ширшу «народну програму». У центральній її частині з'ясовувалася державно-правова позиція українців у Галичині і ставилася вимога рівноправності галицьких українців з іншими народами Австро-Угорщини. Програма галицьких народовців визнавала єдність усього українського народу незалежно від існуючих кордонів. У програмі йшлося про галицьких українців як про частину «русько-українського народу, що, утворивши державну самостійність, боровся віками за свої права державно-політичні і ніколи не зрікався і не зрікається прав са-
18 УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ
мостійного народу, без огляду на час і спосіб здійснення своїх прав національних». Шлях до здійснення цього ідеалу, за словами Костя Левицького, — «довести наш руський нарід до самосвідомості політичної, щоби цілий нарід руський був у силі берегти і добувати повні свободи».
У 1899 р. помірковане крило радикальної партії злилося з народовцями, і було створено Національно-демократичну партію (НДП), яка взяла провід у політичному житті народу. В програмі партії зазначалося, що «остаточною метою народних змагань є... дійти до того, щоби цілий український народ здобув собі культурну, економічну й політичну самостійність та з'єднався з часом в одноцільний національний організм, в який би загал народу на свою загальну користь орудував всіма своїми справами культурними, економічними і політичними.»
Зрозуміло, що програмні формулювання питань державності в партійних документах кінця XIX ст. грішать романтизмом та юридичною нечіткістю. Проте вони загалом адекватно відбивають стан тогочасного етапу національно-визвольних змагань передової української інтелігенції.
Звичайно, виникнення і становлення політичних партій у Галичині в 90-х роках мали певне підґрунтя. Цей процес можна вважати завершенням цілеспрямованої роботи українських діячів, які організували «Просвіти», читальні, цілу мережу громадсько-політичних організацій. Публіцисти і письменники видавали часописи, брошури і літературні твори, які пробуджували громадську національну свідомість. Така робота давала конкретні результати, оскільки зорганізована і самосвідома громада могла успішніше обирати своїх депутатів до австрійського парламенту, а також до регіональних сеймів і на місцеві виборні посади.
Отже, політичні партії Галичини, що діяли в конституційних умовах, впливали не тільки на зростання національної свідомості, а й на владні структури, які мали безпосереднє відношення до щоденного життя людей.
Такого органічного розвитку громади в українських землях Російської імперії годі було й чекати. Там будь-який прояв українськості розглядався як явне «мазепство», яке загрожувало безпеці всієї держави. Реакційна політика царату примусила східних українців скерувати всю свою політичну діяльність на нелегальні рейки.
Наприкінці XIX ст., коли соціалістичні ідеї йшли із заходу на схід, галицька соціал-демократія, яка сформувалася у вільних умовах, почала відігравати значну роль у просуванні цих ідей в Наддніпрянську Україну.
В Австро-Угорській конституційній монархії порівняно з абсолютистською Росією значно краще була поставлена освітня справа.
ГЕОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ НА МЕЖІ XIX—XX ст.
19
Щороку на освіту уряд асигнував 8 млн крон. Тому неграмотність становила 36—40 відсотків, а в російській Україні вона перевищувала 80 відсотків. У 1876 р. в Галичині було 1340 українських шкіл, яким допомагала держава.
Інша справа, що в Австро-Угорщині відбувалася міжнаціональна боротьба між українцями і поляками за всіма напрямами і уряд прихильніше ставився до польського населення. На урядових посадах переважали поляки. Польську мову було оголошено державною у Львівському університеті.
За ці привілеї поляки вели постійну безкомпромісну боротьбу. На порозі нового століття — 2 грудня 1901 р. — близько шестисот українських студентів залишили Львівський університет, який адміністрація намагалася сполонізувати. З ними солідаризувався новий митрополит Андрій Шептицький, у зв'язку з чим ця акція набула важливого значення. Митрополит наказав студентам виїхати за кордон і впродовж року утримував їх за власні кошти. В 1902 р. відбувся страйк селян і в зв'язку з цим українські депутати покинули Галицький сейм, протестуючи проти несправедливої виборчої системи. В січні 1907 р. було проголошено нове положення про вибори до федерального парламенту, проте й тут виникали суперечки. Та все ж завдяки свідомості селянства українці здобули тоді 27 ман- • датів і разом з населенням Буковини мали у Відні 32 мандати. Це вже була велика сила, з якою федеральний уряд не міг не рахуватися.
Польське панство було вкрай незадоволене успіхами галицьких українців на виборах і всіляко розпалювало ворожнечу до українців, що нерідко призводило до кривавих конфліктів. Галицькі поляки вступили в зговір з московськими шовіністами. Московський намісник в Галичині О. Бобринський при відвідинах Галичини в 1908 р. виголошував промови і підкреслював, що недалеко той час, коли «під'ярмлена Галицька Русь з'єднається з «государственною Руссю». Ці політичні заклики мали повну й активну підтримку польського намісника Потоцького у Львові.
У Петербурзі було засновано «Галицько-Руськое общество» з філіями в усіх найбільших містах, а О. Бобринський їздив усюди з доповідями про те, як «люто страждають російські люди» в Австрії, та погрожував Австрії війною. Він запевняв москалів, що Росія не спочине доти, доки в Карпатах не майорітиме московський державний прапор. Усю вину за переслідування російських людей у Галичині О. Бобринський покладав на галицьких українців, а не на польську шовіністичну адміністрацію.
Отже, реакційна російська адміністрація, переслідуючи українство в Наддніпрянській Україні, сіяла ворожнечу і серед галицьких українців, розпалюючи шовіністичні настрої серед польського громадянства.
20 УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ
Отже, на межі XIX—XX ст. Україна була розчленована як в географічному, так і політичному відношенні між двома імперіями. Перебуваючи на різних рівнях політичного розвитку, Російська та Австро-Угорська імперії проводили колоніальну політику щодо українства на підконтрольних їм українських територіях.
Однак ця політика суттєво відрізнялася. Якщо політика абсолютистської Росії мала виключно реакційний характер з позицій великодержавного шовінізму, то конституційна Австро-Угорська монархія певною мірою рахувалася з українством, керуючись законами існуючої конституції. Спільним як для українських територій у складі Австро-Угорщини, так і для українських земель у складі Росії було те, що українство вело послідовну боротьбу за свої соціальні і національні права. Стратегія цієї боротьби полягала в соборності України і створенні незалежної Української держави.
СОЦІАЛЬНО -ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ НА МЕЖІ ХШ-ХХ ст.
Належність до складу різних держав — Росії та Австро-Угорщини — суттєво впливала на соціально-політичний розвиток українських земель. Східна Україна була одним із найбільш розвинених в економічному відношенні регіонів Російської імперії. В ній відбувалися важливі соціально-економічні зрушення. Швидкими темпами розвивалася велика капіталістична промисловість, зростав приплив іноземного і вітчизняного капіталу. В результаті інтенсивних процесів концентрації та централізації капіталу утворювалися великі монополістичні об'єднання, які відігравали дедалі більшу роль в економічному житті України.
Відповідні зрушення відбувалися і в австро-угорській частині України, хоча там масштаби розвитку капіталізму в промисловості були.значно меншими. Проте соціальні протиріччя на селі у цьому регіоні набули особливої гостроти в результаті панування великого поміщицького землеволодіння і селянського малоземелля.
Ці суперечності поглиблювалися внаслідок політичного безправ'я та національного гноблення українського народу з боку імперських держав Росії та Австро-Угорщини.
22 УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ
РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ
Соціально-економічний розвиток України на початку XX ст. слід розглядати в контексті світової історії, зважаючи на те, що в світовій економіці на межі століть відбувалися бурхливі якісні зміни. Поділена між двома імперіями, Україна в економічному розвитку зазнавала змін, які були притаманні Російській та Австро-Угорській монархіям.
Завдяки своєму географічному положенню та природним багатствам на початку століття Україна була одним із найбільш розвинених у промисловому відношенні регіонів. Тут склалися такі великі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий район. Промисловий розвиток України в цей період визначався зростанням великого капіталу, який все глибше проникав у всі галузі економіки. Це основні сировинні галузі, що визначали економічне становище України.
За своїм економічним потенціалом Україна посідала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Саме тут було сконцентровано понад 20 відсотків промислових підприємств імперії, які виробляли більш як 20 відсотків промислової продукції. її вартість становила близько 15 відсотків загальної вартості всієї продукції Росії.
Формування потужних промислових регіонів засвідчує і той факт, що в окремих районах України розвиток продуктивних сил взагалі відбувався набагато швидше, ніж в обтяженому пережитками капіталізму центрі Росії. Це передусім стосувалося гірничої, металургійної, кам'яновугільної та цукрової промисловості.
Та, незважаючи на випереджальний розвиток цих галузей, стан економіки України характеризувався нерівномірністю в регіональному масштабі. Особливо це помітно на показниках східних, південних та західних регіонів. Зокрема, на Лівобережжі найбільше збереглися залишки кріпосництва. Найвищим рівнем розвитку капіталістичних відносин відзначався Південь України. З одного боку, потужний індустріальний розвиток Сходу та Півдня, а з другого — однобічний «калікуватий» стан західного регіону.
Характеристики промислового розвитку України порівняно з центральними регіонами Росії, зокрема статистичні дані загального обсягу продукції її господарства, свідчать про те, що вона піднялася на вищий щабель. Частка промисловості України становила 48 відсотків проти 40 відсотків у Росії.
Загальна характеристика стану промисловості України в перші роки XX ст. буде однобічною, якщо не з'ясувати її місце у промисло-
23
Терещенки, Бродські, водночас були членами правлінь і ради столичних банків, всеросійських монополістичних об'єднань.
Завдяки цим монополістичним об'єднанням в Україні Росія не відставала в своєму розвиткові від найбільш розвинутих країн капіталістичного світу. Тому лідер російських марксистів В. Ленін, коли робив узагальнюючий висновок про переростання капіталізму в його найвищу стадію імперіалізм в Росії, виходив насамперед із матеріалів України. В цілому для Росії це не було характерним. В. Ленін видавав бажане за дійсне. Монопольні об'єднання, зрощення банківського і промислового капіталу були реальністю для промислового розвитку України в перші десятиріччя XX ст. і лише потім захопили Росію.
Ці та інші факти економічного розвитку України на початку XX ст., де капіталістичні відносини розвивалися особливо швидкими темпами, спростовують уявлення про колоніальний характер її економіки, про те, що вона була суто сировинним аграрним придатком Росії.
За рівнем розвитку провідних галузей великої промисловості, концентрації і монополізації капіталу Україна на початку XX ст. займала одне з перших місць у Російській імперії.
Саме в Україні існували основні монополістичні об'єднання, що визначали характер промислового капіталізму в Росії в цілому, глибину його суперечностей.
ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА І НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД РОБІТНИКІВ
Зрозуміло, що промисловість в Україні могла діяти лише за участі в ній відповідних продуктивних сил. Постає закономірне запитання: що являла собою соціальна база промисловості і в яких умовах вона діяла?
За переписом 1897 р., в Україні було всього 1,5 млн чол., які жили за рахунок продажу своєї робочої сили, з них близько 387 тис. робітників, зайнятих у промисловості. З початку XX ст. і до 1917 р. у зв'язку з розвитком промисловості відбувалося швидке зростання чисельності пролетаріату. Так, якщо в 1910 р. у промисловості України було зайнято 475 тис. робітників, то в 1917 р. — 839 тис.
У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському госпо-
26 УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ
дарстві, лісництві, на нафтових промислах; на Буковині — близько 72 тис, Закарпатті — понад 14 тис. найманих робітників. Загалом в Україні на початку XX ст. промисловий і сільський пролетаріат налічував понад 2 млн чол. (в європейській частині Росії — близько 14 млн чол.).
Формування робітничого класу України нерозривно пов'язане з процесами економічного розвитку. Реформи 60-х років XIX ст. у Росії, які поклали початок розшаруванню суспільства, дали поштовх до формування робітничого класу.
Основним джерелом формування робітничого класу як продуктивної сили промислового розвитку було насамперед селянство, яке, розорюючись, було змушене залишати земельний наділ, поповнювало ринок вільнонайманих робітників.
Одним із джерел була міграція робітників з російських губерній. Вони переселялися в південні регіони і осідали на шахтах, заводах та рудниках кам'яновугільної, залізорудної, машинобудівної та суднобудівної промисловості. Саме ці галузі отримали бурхливий розвиток на початку XX ст. і потребували вільнонайманої робочої сили. Ці обставини повною мірою використав царизм при проведенні русифікаторської політики в промислових центрах України.
Іншим резервом поповнення робітничого класу були кустарі, ЯКІ також складали велику частину «резервної армії» капіталізму. Дрібнотоварний виробник не міг конкурувати з великими монополіями, розорявся і поновлював ряди пролетаріату.
Внаслідок швидкого зростання рядів робітничого класу протягом перших півтора десятиліття його чисельність в Україні 3 млн (612 тис. чол., що становило приблизно 20 відсотків загальної кількості робітників Росії. Як ця загальна кількість співвідносилася по регіонах України та по галузях промисловості? Це мас значення для подальшо-го з'ясування історичної долі народу України на шляхах соціальних потрясінь та перетворень, а в кінцевому результаті для з'ясування
і сьогоднішніх соціальних переплетінь.
У зв'язку з високим рівнем концентрації промислового виробництва в Україні концентрація пролетаріату тут була також досить значною. У металургійному виробництві 100 відсотків робітників були зайняті на великих заводах, у залізорудній промисловості — 84,4, у вугільній — 84, цукровій — 64,4, у машинобудівній і металообробній — 54,2 відсотка. У 1913 р. в Україні налічувалося 280 великих промислових підприємств, на кожному з яких працювало понад 500 чол. На них зосереджувалось 63,8 відсотка загальної кількості промислових робітників. У 1917 р. концентрація пролетаріату на великих промислових підприємств досягала 70—75 відсотків.
Найбільшими центрами зосередження пролетаріату були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь. Основна маса робітників зосереджувалась у найбільш розвинутих в промисло-
27
вому відношенні південних губерніях — Катеринославській, Харківській та Херсонській. На території цих губерній розміщувалися великі заводи, шахти та рудники Донецько-Криворізького басейну, на яких працювало 1 млн 209 тис. робітників, що становило 65 відсотків загальної кількості промислових робітників України.
На Лівобережжі найбільше промислових робітників було зосереджено в Харківській губернії — 104 тис, а на Правобережжі — в Київській — 101 тис.
Крім промислового пролетаріату на Україні існували й інші загони робітничого класу, передусім сільськогосподарських робітників, яких у 1917 р. налічувалось близько 1,2 млн чол. До непромислового пролетаріату належали також робітники, яких наймали дрібні підприємці кустарного виробництва. їх кількість досягла понад 230 тис. чол.
За національним походженням робітничий клас України відрізнявся надзвичайною строкатістю. На промислових підприємствах, шахтах та заводах працювали росіяни, українці, поляки, татари, представники інших національностей, що проживали на території України. В східних регіонах на шахтах та в залізорудній промисловості переважали російськомовні робітники. Серед шахтарів вихідці з Росії робітники становили 70 відсотків, серед металістів — 69, на залізничному транспорті — 48,8 відсотка.
В аграрно-промислових районах південно-західного краю та в західних областях України переважали робітники українського походження.
У цілому серед робітничого класу українці становили близько 70 відсотків. Національний склад робітництва України суттєво впливав на розвиток боротьби за незалежність України на наступних етапах. У східних та південних регіонах, де в містах переважав російськомовний елемент, серед робітництва панували промосковські настрої. І навпаки, робітники західних областей відстоювали самостійницькі тенденції.
Характерними рисами робітничого класу, сконцентрованого на промислових підприємствах, були організованість, стійкість і послідовність у боротьбі за свої права, особливо на початку XX ст., коли капіталізм проявляв свій хижацький характер у нагромадженні капіталу. Це суттєво проявлялось в умовах України, де робітники терпіли подвійний гніт як від іноземного, так і від національного капіталу.
Незалежно від національного походження робітничий клас України жорстоко експлуатувався підприємцями. Тривалість робочого дня не була обмежена законодавством. Він був найдовшим серед країн капіталістичного світу і тривав 12—14,5 години на добу. Зокрема, в Київському фабричному окрузі у 43 відсотків робітників робочий день становив 12—13 годин. Значного поширення набули понаднормові години.