,

УДК 930(477)«312»(075.8) ББК 63.3(4 Укр)я73 H73

Гриф надамо Міністерством освіти і науки України (рішення колеги від 24 лютого 1999 р. № 3/4-18)

...

Автори: А. Г. Слюсаренко, д-р іст. наук, чл.-кор. АПН України, В. X. Гусєв, д-р іст. наук, проф., В. П. Дрожжин, канд. іст. наук, доц., М. Ю. Козицъкий, В. Ф. Колесник, Б. І. Корольов, С. В. Кульчицький, д-ри іст. наук, професори, В. М. Литвин, д-р іст. наук, проф., чл.-кор. НАН України, В. В. Мусієнко, д-р іст. наук, проф., \Г. І. Сургай}, канд. іст. наук, проф.

Рецензенти: доктори історичних наук, професори В. М. Даниленко (Інститут історії України НАН України) та Ю. М. Алексеев (ректор Слов'янського університету, м. Київ)

Редакція літератури з історії, права, економіки Редактор Н. М. Шевченко

Новітня історія України (1900—2000): Підручник / А. Г. Слю-Н 73 саренко, В. І. Гусєв, В. П. Дрожжин та ін. — К: Вища шк., 2000.—663 с.

ISBN 966-642-004-X

Висвітлено питання формування української національної ідеї. Розглянуто утворення національних політичних партій, участь України в Першій світовій війні, українську національно-демократичну революцію та її наслідки. Викладено проблеми, пов'язані з періодом радянсько-більшовицької доби, за якої було сформовано тоталітарно-репресивний режим в Україні, що спричинив терор проти народу, голодомори, війну та повоєнні політичні репресії. Розглянуто період після проголошення та утвердження державної незалежності України. Максимально враховано сучасні наукові погляди, уточнено концептуальні положення, оцінки історичних подій та осіб.

Для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. Може бути корисним усім, хто цікавиться новітньою історією українського народу.

ББК 63.3(4 Укр)я73

© А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. П. Дрожжин та ін., 2000

Isbn 966-642-004-X

ПЕРЕДМОВА

Історія України — це шлях боротьби і звитяг українського народу за незалежність. До її здобуття доклали зусиль багато поколінь українців-патріотів. Нині Україна є повноправним членом світової спільноти цивілізованих країн як держава, що має право не тільки на самостійний поступ у майбутнє, а й на власну історію. Маємо змогу осягнути істинне історичне минуле українського народу, яке впродовж століть на догоду пануючій у той чи інший період владі «перелицьовували» фальсифікатори різного гатунку.

Історія багатостраждального українського народу насичена яскравими сторінками як блискучих перемог визволення, так і поразками, що повертали його до попереднього стану. Багатовікова історія українського етносу з покоління в покоління передає історичні подвиги народу в його боротьбі за свою незалежну державу, за рівність з іншими народами в політичному, соціально-економічному та культурному розвитку. Це був беззавітний потяг народу, що так вдало висловив Вольтер: «Україна завжди змагалася до волі».

Прагнення мати свою незалежну державу було стрижнем боротьби українського народу. Особливої гостроти вона набуває з кінця XIX та в XX ст. Саме на межі століть було остаточно закладено теоретичні підвалини української державності. Вони формувалися видатними діячами національно-визвольного руху, а згодом декларувалися в програмних документах національних політичних партій, що утворювалися в Україні з початку XX ст.

Імперії, до складу яких входила Україна на межі XIX—XX ст., роздирали соціальні протиріччя, наслідком яких були революційні вибухи і Перша світова війна. Все це сприяло активізації розвитку українського національно-визвольного руху. Повноводною рікою він розлився всією Україною в 1917—1921 pp., що в результаті привело до становлення Української Народної Республіки. І хоча вона проіснувала недовго, чотирирічний досвід перемог і поразок засвідчив здатність українського етносу до власного державотворення.

Російська більшовицька експансія в Україну зруйнувала відроджену національну державу. Деспотична диктатура, встановлена в Росії партією більшовиків, за довгі десятиліття перетворила Україну на колонію. Внаслідок репресій тоталітарного режиму, політичних переслідувань української еліти, голодоморів Україна стала полігоном геноциду проти українців. Саме тут відпрацьовувалися найновітніші методи русифікаторської політики більшовизму.

Однак найжорстокіші репресії диктаторського режиму не змогли згасити боротьби українського народу за національне самовизначен-

ПЕРЕДМОВА

5

ня. Наприкінці 20-х років визвольний рух розгортається з новою силою. Його очолюють ПУН-ОУН, керовані відданими патріотами свого народу. З початком Другої світової війни вони створили Українську Повстанську Армію, яка з однаковою самовідданістю та послідовністю вела відчайдушну боротьбу як проти гітлерівського фашизму, так і проти сталінського реакційно-репресивного режиму. І не вина в тому українських патріотів, що вони віддавали своє життя у нерівній збройній боротьбі за незалежну Україну проти регулярних військ Червоної Армії. У свою чергу в боротьбі проти фашизму, виявляючи радянський патріотизм, мільйони бійців Червоної Армії навіть гадки не мали, що після перемоги вони стануть в'язнями ще жорстокішого за гітлерівські концтабори сталінського ГУЛАГу*.

Не принесла полегшення українському народу перемога над фашизмом. Навпаки, вона обернулася новими стражданнями. Це і новий голодомор, і політичні репресії, і русифікаторська політика сталінського режиму. В 60—70-ті роки XX ст. в Україні поширюється дисидентський рух. Дисиденти становили інтелігентську еліту українського народу. Однак усі вони зазнали переслідувань і скінчили свою непримиренну боротьбу з режимом у в'язницях або емігрували.

У 90-х роках XX ст. у боротьбу за незалежність вступили нові сили, зокрема «Народний рух України». Вони змогли об'єднати свідомий визвольний рух і спрямувати його проти існуючого режиму. Ось чому безпідставно розглядати його як несвідомий, що намагаються робити деякі історики. Безумовно, цей рух сьогодні, в умовах розбурханості суспільства, ще не набув достатньої єдності. Проте здобута Українською державою незалежність зміцнюватиметься за умови всенародної злагоди, і надалі зростатиме національна свідомість широких народних мас. Це запорука розбудови Української держави на цивілізованих засадах.

Передмова до підручника «Новітня історія України» окреслює структурну побудову та зміст її розділів. Стрижневою ідеєю її є визвольні змагання українського етносу за свою державність упродовж XX ст. Хронологічні межі — початок XX ст. — обумовлені якісними соціально-політичними та економічними змінами, що характеризують початок нового етапу в історії України. Це, зокрема, диференціація суспільства, якісно нові зміни в політичному і економічному розвитку, які яскраво виявилися у становленні та зростанні національної свідомості народу, що характеризується формуванням власної інтелігенції, об'єднанням її в громадянсько-просвітницькі товариства і братства, першими в історії соціально-політичними вибухами, що сколихнули всю Російську імперію, та ін.

*ГУЛАГ — російська абревіатура назви Головного управління виправно-трудових таборів. Оскільки вона більш знайома нашому читачеві порівняно з ГУВТТ, тут і далі використовуватимемо саме її.

в

Це видання є однією з перших спроб систематизованого викладу історії України новітнього часу. Зважаючи на те, що новітня історія України нині є предметом дискусій істориків різних напрямів і шкіл, матеріал підручника викладено на основі першоджерел, що є запорукою наукової об'єктивності. Водночас наведено матеріали, які відображують позицію представників різних політичних партій та рухів. Такий добір документів та інтерпретація їх авторами підручника сприятимуть не тільки закріпленню та розширенню історичного світогляду студентів, а й кращому розумінню гостроти протистоянь в історії України, причин тих чи інших історичних колізій, виробленню самостійного історичного мислення.

Автори прагнули об'єктивно переосмислити оцінки тих чи інших подій і подолати існуючі стереотипи та ідеологічні штампи.

Хто ж це так із тебе насміяться смів? Хто у твоє серце ніж загородив? Виростали діти в хаті, як в гаю, Без ясного сонця в рідному краю. Накипіла злоба, сповнились серця — Гей, курки спустили в матір і отця! Хто ж це так із тебе насміяться смів? Хто у твоє серце ніж загородив? Засівали поле потом і слізьми. Не родило жито — що хоч, те й візьми. Тож сокири брали, щоб в крові погріть. І йшли брат на брата однімать, ділить... Хто ж тобі зготовив цей кривавий час? Хто ж так люто кинув на поталу нас? І сказали людям: ми вас поведем! Рушимо з ножами у наш край-едем. І взялися кров'ю поле і гаї, Бо рубались, бились ріднії, свої. Хто ж тобі зготовив цей кривавий час? Хто ж так люто кинув на поталу нас? І сказали люде: годі нас дурить! Будем ще й на волі у кайданах гнить: Ждали ми героя, а встав свинопас, Хто ж так люто кинув на поталу нас?

П. Тичина

«Хто ж це так із тебе насміяться смів?...»

часів у прагненні до незалежності. Достатньо охарактеризувати позиції щодо цього окремих гетьманів України. Зокрема, гетьман П. Дорошенко вбачав успіх у боротьбі за незалежність в єдності українського народу. Він зазначав: «Хоч український народ роз'єднаний і видаємося одні одним ворогами, одначе ніхто чужий не є такий прихильний, як ми самі собі». Однозначно розглядав незалежність І. Виговський: «Нехай Великоросія буде Великоросією, а Україна — Україною. З Росією у нас може бути тільки повна рівність, а не так звані братні відносини».

Устами гетьманів не тільки окреслювалася кінцева мета боротьби народу, а й виховувалися його патріотичність, усвідомлення своєї визвольної місії. Саме в цій борні розвивалась національна самосвідомість широкого загалу українства.

Наприкінці XIX ст. почалося відродження національної свідомості теоретично в працях М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драго-манова, М. Тру шевського. Згодом національно-визвольна ідея пропагувалася через громади, «Просвіти», товариства, гуртки тощо.

В останні десятиріччя XIX — на початку XX ст. визвольна ідея знайшла наукове обгрунтування в двох чітко окреслених напрямах. Один з них передбачав автономістсько-федералістський шлях розвитку, другий — самостійницький. Більшість діячів вважали, що шлях до незалежності проходить саме через федеративне будівництво Української держави в межах всеслов'янської федерації. Інші відстоювали утворення незалежної, рівноправної держави. Саме під таким кутом зору провадилась робота в товариствах, культурних об'єднаннях, просвітницьких організаціях. Через них формувалась масова національна самосвідомість як запорука успіху в боротьбі за незалежність. Це потребувало величезної самовідданості, самопожертви в ім'я великої мети — відродження незалежної держави великої культурної нації з прекрасними традиціями. Тільки заради цього варто було працювати і боротися за світле майбутнє свого волелюбного народу.

У 30-ті роки XX ст. М. Хвильовий зазначав: «Нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли знайде їй одній властивий шлях розвитку».

Піднесення національної самосвідомості ставало дедалі реальнішим чинником і спонукало до боротьби за об'єднання українських земель в соборну державу. Усвідомлення того, що тільки в соборній державі українство здатне відродити свою політичну незалежність, економічну могутність та культурні традиції, стало запорукою розгортання боротьби на межі XIX—XX ст.

ГЕОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ НА МЕЖІ XIX—XX ст. 11

ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ УКРАЇНИ НА МЕЖІ _______XІХ—XX ст._______________________

Результатом третього поділу Польщі (1795) став поділ території України між двома імперіями — Російською імперією Романових та Австрійською імперією Габсбургів (Австро-Угорська з 1867 p.).

До складу Російської імперії було приєднано близько 80 відсотків українських земель. На початку XX ст. українські землі в складі Росії входили до дев'яти губерній: Волинської, Подільської, Полтавської, Київської, Катеринославської, Херсонської, Харківської, Чернігівської та Таврійської (без Криму). Водночас значна частина українців проживала за межами цих губерній — на Дону та Кубані. Змішаним було і населення прикордонних губерній — Курської, Воронезької, Гродненської, Мінської.

Територія етнічних українських земель, загарбаних Російською імперією, становила 618 000 км².

До Австрійської імперії після розпаду Королівства Польського відійшли західні землі в складі Буковини, Галичини, Бессарабії з територією близько 72 000 км². Разом з етнічними землями, загарбаними Російською імперією, українські землі становили 690 000 км².

Постає питання, чи мала Україна рівне з іншими європейськими націями право на утворення незалежної держави з погляду на розміри своєї етнічної території? Порівняльні дані з територіями, які займали в той час провідні держави Європи, однозначно свідчать на користь української нації.

За територіальними ознаками ці дані були такими, тис. км²: Російська імперія — 17 000, Україна — 690, Австро-Угорщина — 673, Німеччина — 440.

Отже, за територією Україна мала б бути другою після Росії незалежною державою тогочасної Європи. Таке географічне положення українських земель зберігалося до початку Першої світової війни, а з її початком та ескалацією постійно змінювалося. Українські землі знову ділилися іншими державами, однак без змін залишався бездержавний статус України.

Наскільки обгрунтовані вимоги українства щодо власної державності з погляду чисельності населення? Вичерпну відповідь на це запитання дають загальні переписи населення в обох імперіях, що проводилися на межі століть. Згідно з переписом населення 1897 p., у Російській імперії українців налічувалося близько ЗО млн чол., а в австро-угорській частині України переписом населення 1900 р. ук-