2. Вільгельм Гумбольдт.

Вільгельм фон Гумбольдт (Humboldt), 1767-1835, — представник нового, більш радикального напрямку в німецькій правовій та політичній думці розглядуваного періоду. Найважливішою його правовою працею є "Спроба встановлення меж діяльності держави", яка побачила світ в 1792 році.

Загальна позиція, з якої Гумбольдт розглядає державу, — позиція гуманістичного індивідуалізму. Основною проблемою його праці є людина, індивід, його відносини з державою. Головне завдання, яке мислитель ставить у названій праці, — знайти найсприятливіше становище людини в державі. Вчений дотримується чіткої диференціації суспільства (громадянського суспільства) і держави. Критеріями цієї диференціації виступають відмінності: 1) між системою громадських інституцій та установ, які формуються "знизу" самими індивідами, та державними інститутами; 2) між "природним і загальним правом" та правом позитивним, яке встановлене державою; 3) між "людиною" і "громадянином". Проводячи межу між суспільством і державою, Гумбольдт не вважав їх рівноцінними величинами. З його точки зору, суспільство принципово значиміше від держави, а людина є чимось набагато більшим, ніж громадянин, тобто член державного союзу. З цієї ж причини "природне і загальне право" повинно бути єдиною основою для позитивного права, керівною засадою при розробці і прийнятті державних законів. Мета існування держави, як такої, полягає у служінні суспільству. "Істинним об'ємом діяльності держави буде все те, що вона у стані зробити для блага суспільства", — підкреслював вчений. Але суспільство виступало в нього не як абстракція, а як сума конкретних індивідів; звідси переконання, що "державний устрій не є самоціллю, він тільки засіб для розвитку людини". Держава, реалізуючи відведену їй роль, у своїй діяльності не повинна переслідувати іншої цілі, крім забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки громадян. Він рішуче не сприймав ідею і факт турботи держави про позитивне благо громадян, тобто їхнє матеріальне процвітання і суспільну кар'єру, їхню моральність, фізичне здоров'я, спосіб життя тощо. Діапазон активності держави повинен бути різко звужений. Це обумовлене тим, що об'єднання людей в єдиному соціальному союзі породжує нескінченну різноманітність прояву людських сил і діяльності. За таких умов відбувається розвиток багатства натури і повнокровності характеру людини; формується людина, наділена внутрішнім достоїнством та свободою. Держава ж, втілюючи у собі верховну владу, не сприймає цієї поліфонії, багатоманітності і тому прагне уніфікувати свідомість та поведінку людей, можливе різноманіття проявів життя людини, нації, суспільства. Особливо значну небезпеку для індивіда і нації держава становить тоді, коли починає надмірно опікувати людей, брати на себе патерналістську місію. Гумбольдт був переконаний, що розрахунок громадян на турботу про них правителя, уряду чи чиновника розслаблює їхню волю й енергію, відучує самостійно вирішувати проблеми, які виникають у житті, долати труднощі. Постійне очікування допомоги з боку держави, у кінцевому підсумку, повертається бездіяльністю людини. Терпить, при цьому, і моральність — ким часто та інтенсивно керують, легко жертвує залишками своєї самостійності і впадає в апатію. "Якщо кожен сподівається на турботливу допомогу держави щодо самого себе, то він, звичайно, тим безперечніше передасть їй турботу про долю своїх співгромадян. Ця обставина підриває співчуття до ближнього і робить людей менш готовими до надання взаємної допомоги. Суспільна ж допомога найефективнішою буде там, де у людини сильна свідомість, що все залежить від неї. Згідно з Гумбольдтом, чим значніший об'єм і ширший спектр дій державної влади, тим меншу свободу мають індивіди, їхні об'єднання. Владолюбиві слуги держави, підкреслював він, і в теорії, і на практиці ігнорують принцип: "ніщо так не сприяє досягненню зрілості для свободи, як сама свобода". Гумбольдт не заперечував засадничої цінності, важливості і необхідності держави, але він прагнув визначити ті межі, в яких держава сприяє розвитку суспільства, кожного індивіда зокрема. В цьому безперечна цінність і заслуга наукової спадщини мислителя.