2. Види сприймань.

Отримуючи сигнали із зовнішнього світу, ми здійснюємо їх початковий аналіз у рецепторах, потім нервові імпульси надходять до мозку, де й відбувається складний аналітико-синтетичний процес сприймання.

У процесі виникнення образів при сприйманні велику роль відіграє система аналізаторів, на які діє комплекс різних подразників, тому сприймання часто поділяють на зорові, слухові, тактильні (за домінуванням того чи іншого аналізатора).

Маємо змогу поділити сприймання на види і за змістом об'єктів, що сприймаються: сприймання простору і часу.

Сприймання простору. Основна мета сприймання простору — орієнтація в просторі, що допомагає індивіду усвідомити свою позицію (місцезнаходження) щодо об'єктів, які перебувають довкола. Важливість орієнтації залежить від значущості об'єкта сприймання (наприклад, швидше розпізнати свою позицію щодо небезпечного для нас об'єкта і захистити себе).

Усі предмети навколишнього світу перебувають у просторі та часі, займають у ньому певне місце, мають певну величину, обсяг і форму, розміщені на певній відстані, рухаються, змінюються. У сприйманні величини предмета істотну роль відіграє величина зображення його на сітківці ока. Що більше зображення на сітківці, то більшим здається предмет. Сприймання величини предмета залежить і від сприймання відстані, на якій ми перебуваємо від предмета, а також від зорового кута. Уже понад три сотні років філософів і науковців цікавить питання: як ми можемо бачити світ у трьох вимірах, якщо лише два з цих вимірів є в образі, який виникає в оці? Все це можливе завдяки бінокулярному сприйманню (сприймання двома очима). Диспарантні (відповідні) точки лівого та правого ока нам дають змогу бачити предмет чи об'єкт об'ємним.

Сприймання глибини (віддаленості) предметів виникає тоді, коли диспарантність не перевищує певну величину. У межах 65 мм в очах виникає фактично однакове зображення. Що більше віддаляється об'єкт від спостерігача, то меншою є диспарантність (зображення може подвоюватися).

Якщо збуджуються точки сітківки, симетрично розміщені у правому та лівому оці, то зображення сприймається як один предмет, в одній площині. Якщо зображення потрапляє на дві однакові точки сітківки, то ми сприймаємо предмет як плоский.

Бінокулярний зір є могутньою детермінантою сприймання об'ємності і віддаленості предмета. Однак ми можемо сприймати об'ємність і одним оком. Такий зір називається монокулярним. Монокулярний зір дає правильну оцінку віддалі в певних межах (наприклад, якщо дивитися одним оком на шнур, натягнутий на якійсь відстані від нас, то важко визначити, падає маленький м'ячик перед шнуром чи позаду). Істинне сприймання простору — дуже складний процес, в якому поєднані компоненти чуття та мислення.

Сприймання часу — це відображення тривалості, швидкості та послідовності дії подразника на організм. Сприймання часу допомагає нам орієнтуватися в навколишньому світі. Для об'єктивної оцінки часу ми користуємося календарем, годинником. Однак кожен сприймає час суб'єктивно: таке сприйняття залежить від стану організму, зайнятості, змісту та виду діяльності, інтересу, уявлень, переживань особистості тощо.

Дослідження психолога Х.Еренвальда, що стосуються суб'єктивної оцінки часу, демонструють, що одні люди недооцінюють час, інші ж його переоцінюють. На цій підставі він виділяє два типи сприймання часу: брадіхронічний (уповільнений) та тахіхронічний (пришвидшений). Піддослідні першого типу 1 хвилину сприйняли за 80 секунд, а другого типу — за 13 секунд.

Оцінка тривалості часового відрізка значною мірою залежить від того, якими подіями він заповнений. Якщо подій багато і вони цікаві — то час йде швидко. І, навпаки, подій мало — час йде повільно. Час, заповнений різноманітними подіями, ми переоцінюємо, вважаємо більш тривалим, а час, в якому відбулися незначні події, недооцінюємо. Позитивні переживання пришвидшують перебіг часу, негативні — уповільнюють. Проте як би ми з вами не сприймали час, це явище — об'єктивне. Сприймання завжди відбувається в теперішньому часі. Ми не можемо повернути час чи зазирнути в майбутнє, а лише сприймаємо те, що відбувається у певну мить.

Є люди, які виявляють феноменальні здібності сприйняття часу, вони не потребують годинника, бо мають здатність вгадувати час з відхиленням у ± 5 хв.

Сприймання музики. Століттями доведено великий вплив музики на зміни діяльності організму. Ще в І ст. до н.е. Піфагор вважав, що музика здатна підвищувати і розвивати інтелект людини, тому члени піфагорійської школи проводили заняття під музику. Сприймання музики активізувало їх розумову діяльність.

У III ст. до н.е. у парфянському царстві (існувало на території Туркменістану, Ірану, Месопотамії, Сірії та Палестини) діяв музично-медичний театр, де за допомогою спеціально дібраних методів лікували від смутку, нервових і серцевих розладів та інших хвороб. Під час сприймання певного виду музики активізувалася життєва діяльність організму, підвищувалася його опірність.

Цікаво, що бога медицини Ескулапа стародавні греки вважали ще й музикантом, а покровителя музики Орфея — цілителем. Класична музика гармонізує усі фізіологічні процеси в організмі людини, яка її сприймає. Геніальна музика завжди цілюща. Засновник музичної фармакології американець Р.Шаффлер довів експериментально, що такі шедеври, як симфонії Чайковського, увертюра Моцарта, «Лісовий цар» Шуберта, «Ода радощів» із дев'ятої симфонії Бетховена, особливо позитивно впливають на інтелектуальну діяльність, серцево-судинну, дихальну системи, стимулюють енергетичні процеси в організмі. Варто виділити ще й такий вид, як сприймання за змістом: сприймання природи, техніки, усного мовлення, наукової та художньої літератури, живопису, скульптури, театральних вистав тощо.

За активністю сприймання поділяють на ненавмисне (мимовільне) та навмисне (довільне).

Ненавмисне сприймання зумовлюють особливості навколишніх предметів: їх яскравість, розташування, незвичність. У ненавмисному сприйманні не існує заздалегідь поставленої мети. Відсутнє в ньому й вольове зусилля.

Навмисне сприймання має іншу характеристику. При його здійсненні людина ставить перед собою мету, докладає певних вольових зусиль (слухання доповіді, перегляд виставки).

У процесі пізнання навколишньої дійсності сприймання може перейти в спостереження.

Спостереження – це цілеспрямоване, планомірне сприймання об’єктів, у пізнанні яких зацікавлена особистість. Воно є найбільш розвиненою формою сприймання.

Відповідно до завдань спостереження складається його план проведення; проводиться попередня підготовка; систематичне спостереження супроводжується записами, збиранням матеріалів, які згодом ретельно аналізуються.

Якщо людина систематично вправляється у спостереженні, в неї розвивається така особистісна якість, як спостережливість (вміння вирізняти характерні, проте ледве помітні особливості предметів і явищ).

Особливості індивідуального сприймання виражаються в точності сприймання — одні люди сприймають предмети такими, якими вони є, інші ж додають щось своє до сприйнятого: емоційності — емоційні люди схильні до перебільшення чи прикрашання сприйнятого; домінуванні аналізу чи синтезу — одні схильні деталізувати, інші — узагальнювати; у мовленні — одні лише передають факти, інші інтерпретують їх.

Усі розглянуті особливості сприймання ще раз засвідчують унікальність цього процесу, незважаючи на загальні закономірності.