Міністерство освіти і науки України

Миргородський художньо-промисловий коледж імені М.В. Гоголя

Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка

ЗАТВЕРДЖУЮ

Заступник директора коледжу

з навчальної роботи

_____________О.О. Тараненко

«____» ___________20 ___ року

Курс лекцій

дисципліни ПСИХОЛОГІЯ

Галузь знань: 0202 «Мистецтво»

Спеціальність: 5.02020801 «Декоративно-прикладне мистецтво»

Миргород

2013 рік

Курс лекцій дисципліни «Психологія» складений на основі навчальної програми спеціальності: 5.02020801 «Декоративно-прикладне мистецтво»

Укладач: _____________ Кікто С.М., директор коледжу, вища категорія.

Курс лекцій розглянуто і схвалено на засіданні циклової комісії загальноосвітніх, гуманітарних та соціально-економічних дисциплін

^{(назва циклової комісії)}

Протокол № ______ від «___»______________20___ року.

Голова циклової комісії

_______________ _______________

^{(підпис) (П.І.Б.)}

„___“_____________ 20___ року

Тема. Вступ до психології, її корені, історичні погляди.

Мета: ознайомити з коренями психології, історичними поглядами на природу людської душі, розвитком психології в Україні, предметом психології.

Обладнання: схема «Основні наукові течії в психології», схема «Основні форми прояву психіки».

Хід заняття

І. Організаційна частина

Перевірка присутності студентів на занятті.

Ознайомлення з особливостями курсу «Основи психології».

ІІ. Основний зміст заняття

План

1. Корені психології, історичні погляди.

2. Психологія в Україні.

3. Поняття про душу.

4. Предмет психології.

Лекція

1. Корені психології, історичні погляди.

Якщо проаналізувати всі сучасні наукові знання про живу та неживу природу, то виявиться, що найменше ми знаємо про людину. Питання «Хто ми, звідки і куди йдемо?» й сьогодні залишається без відповіді, ми прагнемо пізнати таємничість людського буття, і це бажання існувало завжди. Сократ наголошував: «Пізнай себе!» Людина може досягти своєї мети в житті, реалізувати себе за умови глибокого самопізнання.

Кожний, хто вивчає психологію і хоче глибше оволодіти цією цікавою наукою, має усвідомити, для чого йому потрібні ці знання.

По-перше, психологічні знання потрібні для глибшого розуміння себе та інших.

По-друге, психологічні знання необхідні для самовдосконалення, пристосування до змін у навколишньому середовищі. Без саморозвитку людина не відповідає вимогам сучасності, не може самореалізуватись в суспільстві.

По-третє, вивчення психології потрібне для підвищення ефективності власної професійної діяльності, найповнішого використання особистісного потенціалу людини.

Звідки ж ми отримуємо відомості про природу, як розкриваємо таємниці нашої психіки? На допомогу нам приходять різноманітні джерела психологічних знань: досвід людства, власний досвід, народна психологія, побутова психологія, релігійна психологія, парапсихологія та наукова психологія. Психологія народу, що формувалася впродовж віків, знайшла своє відображення у прислів'ях та приказках, які передаються з покоління в покоління. Людина черпає знання і з власного досвіду, який отримує в процесі навчання, праці, життя і спілкування з іншими. Релігійна психологія людини характеризується спрямованістю до божества і базується на вірі у певні постулати духовного життя. Останнім часом набуває поширення парапсихологія – сукупність нетрадиційних поглядів на незвичайні явища та «таємниці» психіки. Однак без наукових знань ці знання будуть неточними, а в окремих випадках хибними. Часто ми впевнені, що характеризуємо людей, а фактично проектуємо на них уявлення про себе як особистість. Усе це є справедливим щодо нас, фактично є нашою характеристикою.

Життєвий досвід акумулювався в науку. Науковий шлях пізнання психіки людини дає змогу не лише отримати достовірні відомості, але й на цій підставі прогнозувати поведінку людини в тих чи інших умовах. Використовуючи науковий метод вивчення людської природи, поведінки та досвіду, дослідники акцентували свою увагу на різноманітних проблемах. Наприклад, чимало гуманітарних наук займається вивченням психіки людини: антропологія (раси, походження), етнологія (культура, мистецтво, звичаї та обряди), соціологія (група й колектив, міжособистісні стосунки), історія (розвиток суспільства, роль особистості в історії), анатомія (будова тіла та його функції). Серед усіх цих наук одне з центральних місць посідає наука психологія.

Відтоді, як існує людина, вона не могла не зауважити особливості психіки інших суб'єктів і, помічаючи цю специфіку, намагалася трактувати її. Перші згадки про спроби проникнення у таємниці людської душі знаходимо у середині І тис. до н. е. Елементарні початкові відомості про психіку з'явилися у стародавньому світі (Індія, Китай, Єгипет, Вавилон, Рим, Стародавня Греція). Представники філософії та медицини по-різному тлумачили душу.

Піфагор (бл. 542-497 pp. до н. е.) та його учні трактували душу і розум «як певну комбінацію чисел» — так стверджує у своїй «Метафізиці» Арістотель. Символом душі у піфагорійців є число 7. Душу вони вважали рухомою і найвищою досконалістю. Однак у тілі людини, яке є для неї в’язницею, душа стає певною мірою недосконалою. Перебуваючи в такому стані, вона повинна постійно вести боротьбу проти зла. Душа, на їхню думку, складається з трьох частин: розум, свідомість, чуттєвість.

Піфагорійці визнавали, що душа властива й тварині, а розум — лише людині. Вони вважали, що душа очищується на Землі, а зі смертю тіла, як безсмертна субстанція, залишає його й знову переселяється в лоно Бога. Усе це відбувається лише за умови повного очищення душі від усього земного. У протилежному випадку душа повинна залишатися на Землі й переселятися в іншу істоту (можливо, навіть тварину), щоб повністю спокутувати земні гріхи (реінкарнація). Ця ідея могла бути запозичена зі східних вірувань.

Однією з перших літературних пам'яток вважають трактат Apjстотеля (384-322 pp. до н. е.) «Про душу». Саме він висунув ідею неподільності душі та тіла, вважав душу формою тіла. На його думку, душа одухотворює тіло і є активним началом людини, якому воно підпорядковується.

Демокріт, Епікур. Лукрецій Кар тлумачили душу як матеріальний орган, керований розумом (духом), що вдихає життя у тіло. Душа та дух - тілесні й складаються з кулястих, дрібних, вічних, незмінних рухливих атомів. Філософи-матеріалісти стверджували, що психіка – властивість самої матерії, а отже, й гине разом з тілом, не є безсмертною.

Гіппократ і Ерасистрат наголошували, що душа людини — речовинна частинка космосу. Платон Афінський (бл. 427 — бл. 347 pp. до н. е.) і його послідовники вважали, що душа нематеріальна й безсмертна. Первинним, на думку Платона, є потойбічний світ незмінних, вічних і непорушних ідей; джерелом знань — пригадування душею світу ідей, в якому вона перебувала до втілення у тіло. Через певний період душа реінкарнується в інше тіло, повертається у світ.

Цікаво, що у грецькій міфології втіленням людської душі була Психея. ІІ зображали у вигляді метелика або дівчини. Згідно з легендою, яку розповів давньоримський письменник Aпyлей у «Метаморфозах», вродливій Психеї заздрила сама Афродіта — богиня краси та кохання.

У І тис. н. е. психологічні вчення продовжували розвиватися у кращих своїх традиціях. Одним з відомих представників цього періоду був Ібн-Сіна (лат. Авіценна, 980-1037 pp.), філософ і лікар, який приділяв належну увагу проблемам психіки. Згідно з його вченням початком буття є дві субстанції: матеріальна та ідеальна. Виникаючи шляхом еманації з божественного начала, світ за своєю суттю матеріальний і різноманітний.

Італійський філософ Помпонацці (1462-1525 pp.) у трактаті «Про безсмертя душі» поділяє думку Арістотеля про те, що душа є матеріальною, а тому не є безсмертною. Безсмертя душі, на думку Помпонацці, неможливо раціонально обгрунтувати, в нього можна лише вірити.

Леонардо да Вінчі (1452-1519 pp.) вважають великим психологом, бо він зумів втілити «мудрість природи», індивідуальність, красу душі та тіла людини у своїх безсмертних творах.

Сімнадцяте століття відкриває нову епоху у розвитку психологічних знань. У цей період розвивається детермінізм, згідно з яким усі явища породжуються внаслідок дії матеріальних причин і законів. Французький вчений Р.Декарт (1596-1650 pp.) відкрив рефлекторну природу психіки, поведінки. На його думку, тіло діє як годинниковий механізм, що бере енергію зі зовнішнього світу і не потребує для цього втручання душі: «Я спробую пояснити механізм нашого тіла так, щоб у нас було так само мало підстав вважати душею рухи, не пов'язані з волею, як мало є в нас підстав вважати, що у годинника є душа, яка примушує його показувати час». Душу він визнавав як щось незалежне від тіла, як особливу сутність, властиву лише людині: «Наша душа, оскільки вона є субстанцією, яка відрізняється від тіла, відома нам завдяки своєму мисленню...»

На противагу Декарту англійський матеріаліст Т.Гоббс (1588-1679 pp.) заперечував існування душі людини як особливої субстанції. Він вважав, що є лише механічний рух, підпорядкований законам психології.

Нідерландський філософ і матеріаліст Б.Спіноза (1632 - 1677 pp.) так само як і Гоббс, обстоював ідею єдності світу: «Душа й тіло складають одну й ту ж річ».

Видатний німецький мислитель, філософ-ідеаліст Г.Лейбніц (1646 – 1716 рр.) першим висунув поняття про несвідому психіку та продемонстрував складну взаємодію свідомого та підсвідомого. Він вважав, що Всесвіт складається з безлічі душ — «монад» (неподільних частинок). Будь-яка монада — це своєрідне дзеркало Всесвіту. Поступово розвивалася дослідна, або емпірична психологія. ЇЇ засновником був Дж.Локк (1632-1704 pp.). Згідно з його вченням, людська душа —«це чиста дошка, яку заповнює зовнішній (відчуття) і внутрішній (рефлексія) досвід відомостями про знання. Абсурдність подібного твердження довела експериментальна психологія, практика. Вчення Дж.Локка сприяло розвитку матеріалістичних та ідеалістичних ідей.

Французькі матеріалісти ХVІІІ ст. Гельвецій, Гольбах, Дідро, Ж.Ламетрі та інші цікавилися проблемами психіки. Вони ототожнювали душу й тіло. Зокрема, Клод Адріан Гельвецій (1715-1771 pp.) заперечував існування душі як окремої субстанції. Ж.Ламетрі під душею розумів здатність тіла відчувати та мислити.

Німецькі ідеалісти Й.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель вірили в абсолют, який є першоосновою всього існуючого. Наприклад, Ф.Шеллінг під абсолютом розумів тотожність буття та свідомості, матерії та духу, об'єкта та суб'єкта.

Психологія інтенсивно розвивається відтоді, як стала самостійною наукою. Таке відокремлення відбулося у другій половині ХІХ ст. і було зумовлене створенням першої у світі експериментальної лабораторії у Лейпцігу німецьким вченим В.Вундтом (1879 p.). Згодом, у 1884 р., В.Вундт опублікував книгу «Основи фізіологічної психології», у передмові до якої писав: «Праця, яку я випускаю у світ, є спробою виділити нову галузь науки». Розвиваючись як самостійна наука, психологія зазнала значних змін.

Робота з схемою «Основні наукові течії в психології» (додаток 1)

Історично у психології склалися такі основні класичні моделі, як структуралізм, функціоналізм, гештальтпсихологія, біхевіоризм, гуманістичні теорії, когнітивізм. Розглянемо кожну з них зокрема.

Структуралізм. Після заснування В.Вундтом експериментальної лабораторії його та його послідовників почали називати структуралістами, оскільки вони стверджували, що людська свідомість, психіка, складається з фундаментальних елементів, структур, вивчення яких є основним завданням психології. Інтроспекція була основним методом вивчення структури психіки. Наприклад, людині пропонували об'єкт чи написане на карточці певне речення і просили описати своїми словами в деталях, що вона відчула, про що дізналася, як його зрозуміла тощо, і за цими експериментальними даними намагалися охарактеризувати її душу.

Структуралізм Вундта не витримав випробування часом, оскільки інтроспекція, на думку психологів, не давала змоги вивчати окремі види психічних явищ, наприклад, емоційні реакції тощо, і не була справжньою науковою технікою. Хоча, слід зазначити, що сьогодні знову відродився інтерес до опису людьми своїх внутрішніх станів з метою їх пізнання.

Функціоналізм. На зміну структуралізму прийшов функціоналізм, який замість запитання «Що таке свідомість і яка. її структура?» поставив запитання «Які функції та цілі свідомості?», тобто яка її спрямованість. Представників цієї течії цікавила роль поведінки особистості під час її адаптації до оточення. Лідерами в цій групі психологів були В.Джеймс та Дж.Р.Анжелл. Звичайно, основну увагу вони зосередили на процесі навчання. Відомий американський просвітитель Дж. Д'юї, грунтуючись на темі функціоналізму, розробив основи навчання студентів шляхом вправляння (шкільна психологія).

Психоаналіз. Ця течія породжена функціоналізмом. На думку її засновника З.Фройда і його послідовників, вивчення підсвідомості є ключем до розкриття людської поведінки, її характеристик.

З.Фройд був медиком, психіатром і неврологом, досліджував та лікував психічні розлади. Він мало цікавився такими традиційними проблемами академічної психології, як природа відчуттів, сприймань, мислення, інтелекту тощо, отже, ігнорував проблеми свідомості, спрямував усі свої зусилля на вирішення проблем підсвідомості. Оскільки, на його думку, вивчити підсвідомість за допомогою інтроспекції та лабораторного експерименту неможливо, Фройд розробив нову методику, яка ґрунтується на інтерпретації вільних асоціацій пацієнтів (вільний плин думок) та їхніх сновидінь. Він вважав, що такий шлях дає змогу пацієнтам усвідомити себе, зрозуміти краще і таким чином вільно вибирати правильну відповідь на стимули зовнішнього світу у будь-якій ситуації. Впродовж багатьох років психоаналіз модифікувався, збирав факти «за» і «проти». Психодинамічні теорії (психоаналіз Фройда і теорії неофройдистів) мали великий вплив не лише на психологію, але й медицину, літературу та філософію.

Гештальтпсихологія виникла як реакція на структуралізм. Започаткували її німецькі психологи М.Вейтгермер (1886 – 1944), В.Келер (1887-1967 pp.), К.Коффка (1886-1941 pp.). Представники ґештальтизму основним предметом психології вважали вивчення процесу організації сприймання, його цілісності. Кредо гештальтпсихології звучало так: «Ціле є більше, ніж сума його частин». Цінним у гештальтпсихології було те, що вона привернула увагу психологів до питань сприймання і творчого мислення.

Біхевіоризм — провідний напрям в американській психології, для якого основним предметом є людська поведінка, механічна реакція у відповідь на зовнішні подразнення. До речі, ця течія виникла як реакція на метод інтроспекції В.Вундта.

Дж.Уотсон — перший американський психолог, якого вважають засновником біхевіоризму, був переконаний, що для вивчення поведінки важливе значення має вивчення та модифікація умов, у яких перебуває людина.

Ідеї біхевіоризму знаходимо в працях російського фізіолога І.Павлова (1849 - 1936 pp.) про умовні рефлекси, а також американського вченого Е.Торндайка (1874-1949 pp.), кращого учня В.Джеймса, про основні принципи поведінки. До речі, Торндайк не був біхевіористом. Він розробив закон вправляння (вироблення навичок у результаті багаторазового повторення) та закон ефекту — якщо поведінка схвалюється, то навичка закріплюється, якщо ж ні — забувається.

Дж.Уотсон зрозумів, що вчення І.Павлова про умовні рефлекси та Торндайка про вироблення навичок — успіх біхевіористичного методу. Обережно контролюючи зовнішні стимули, ці вчені продемонстрували можливості модифікації поведінки у передбаченому варіанті.

Ідеї біхевіоризму знайшли своє продовження у сучасних біхевіористичних теоріях Б.Скіннера, К.Халла, Е.Толмена та інших і успішно використовуються в медицині (лікування психічних розладів, приборкання агресивності, розв'язання сексуальних проблем), психіатрії, соціальній та віковій психології.

Залежність поведінки від зовнішніх стимулів була визначена біхевіористами правильно, але не дала її якісної характеристики.

Гуманістичні теорії. Як відомо, біхевіоризм виник як реакція на іптроспекціонізм, а гуманістична теорія розвинулася у відповідь на психоаналіз і біхевіоризм. На думку гуманістів, ці теорії не брали до уваги особистість, її почуття, досвід, проблеми, потреби. А саме особистість та її внутрішній світ мають бути у центрі досліджень. Центральною концепцією гуманістичної психології є потреба у реалізації наших можливостей.

На противагу психоаналітикам, які стверджували, що дії людини, її поведінка визначаються підсвідомими внутрішніми стимулами, а також біхевіористам, на думку котрих поведінка визначається зовнішніми умовами, представники гуманістичної психології стверджують, що людина має можливість вибору і, якщо суспільство дає їй більше свободи, вона відповідно реалізує себе і досягає успіху. Кожна особа, на їхню думку, має внутрішні чесноти, яким необхідні певні умови для розвитку та виявлення.

Гуманістична модель найкраще підкреслює роль психології в удосконаленні людського життя.

Найбільш видатними постатями у гуманістичній психології є американські психологи А.Маслоу та К.Роджерс.

Коґнітивізм — одна з найновіших тенденцій у психології, яка частково розвинулась зі структуралізму — фокусує свою увагу на процесах пізнання людиною навколишнього світу. Виникла ж вона у відповідь на теорію біхевіоризму, на ігнорування біхевіористами інтелектуальної діяльності особистості та свідомості.

В основі когнітивних теорій – праці Арістотеля про образи та досвід, а також інтроспекціонізм Вундта. Метою коґнітивної психології є розкриття закономірностей відбору зовнішніх стимулів, їх запам'ятовування та усвідомлення особистістю, тобто вивчення про-цесу пізнання.

Жодна з перелічених течій не дає повної характеристики психіки людської душі, а висвітлює лише якусь окрему її грань. У той чи інший період, на тому чи іншому етапі якась з них переважає.

І сьогодні психологи мають протилежні думки, точки зору, погляди на природу людства, по-різному трактують предмет психології, її завдання та методи.