ВСТУПНЕ СЛОВО

Шановний колего!

Ця книжка для Вас і для всіх представників численного загону вчителів права, прийняттям нової Конституції України зроблено ще один крок до утвердження демократичних правових цінностей у нашому суспільстві. Висока і відповідальна роль виховання вільного свідомого громадянина незалежної правової соціальної держави покладена значною мірою саме на Вас. Від Вашої професійності, переконаності, людяності залежить дуже багато: майбутнє наших дітей, їх світоглядні орієнтири, життєві принципи і врешті-решт доля самої держави. Допомогти Вам у виконанні цього високого і водночас нелегкого обов'язку покликана книга, яку Ви тримаєте у своїх руках. У ній Ви знайдете рекомендації фахівців, досвід колег, необхідні нормативно-методичні матеріали та багато іншого.

Книга починається з роздумів про роль Конституції України в нашому правовому юпті, з аналізу завдань, які покладаються на сучасну правову освіту. Значне місце відво-інться суто практичним питанням, а саме: як створити шкільну юридичну бібліотеку й оформити навчальний кабінет правознавства, як готувати учнів до участі в олімпіадах і до вступу у вищий навчальний заклад, як проводити позакласну правовиховну роботу тощо. Осереддя книги складають методичні рекомендації щодо проведення кожного з уроків, передбачених програмою курсу «Основи правознавства».

Ця книга входить в єдиний навчально-методичний комплекс з підручником «Ос-ви правознавства /За ред. І. Б. Усенка» (Київ; Ірпінь: Перун, 1997), а також може аналогічно використовуватись тими вчителями, які викладають за авторським підручником 3.Д.Наровлянського (К.: Магістр-5, 1997). ЇЇ підготував авторський колектив у такому складі: кандидат юридичних наук, заслужений юрист України І. Б.Усенко (керівник авторського колективу, відповідальний редактор праці), кандидат юридичних наук І. В.Бобровник, вчитель-методист В. І.Ваксман, кандидат юридичних наук І. В.Зуб, кандидат педагогічних наук В. Ф.Дубровський, кандидат юридичних наук Л.Г.Заблоцька, кандидат юридичних наук І. В.Музика, заслужений вчитель України О. Д.Наровлянський. кандидат економічних наук С. О.Осмоловський, кандидат юридичних наук а. М. Ришелюк, кандидат юридичних наук О. В. Шмоткін.

Організаційне забезпечення підготовки видання здійснила Українська Правнича фундація за фінансової підтримки Агенції з міжнародного розвитку США .

Автори висловлюють щиру подяку рецензентам праці, всім, хто своїми зауваженими, порадами і дружньою підтримкою сприяв виданню цієї книги.

Розділ І

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ І НОВІ ГОРИЗОНТИ ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ - НОВИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ

ДЕРЖАВНОСТІ І ПРАВА

У сонячних Карпатах на вершині Говерли гордо піднісся монумент на честь нової Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. Глибоко символічно, що у найвищій географічній точці країни споруджено пам'ятний знак про величне досягнення її народу, нагадування нащадкам про довгий і тернистий шлях української нації до створення власної незалежної демократичної держави.

Чому такого значення надається вже самому фактові прийняття нового Основного Закону, чому так багато сподівань пов'язано з цією подією?

Як видається, річ у тому, що Україна дійсно вистраждала цю Конституцію. Вона поклала край тривалому станові конституційної невизначеності і державотворчих пошуків, стала символом досягнення певної злагоди і стабільності у державі та суспільстві. Водночас Основний Закон покликаний з'ясувати найкардинальніші питання: хто ми, якою ми хочемо бачити свою державу, що ми будуємо і куди йдемо?

Відповідь на ці питання обумовлена попереднім досвідом вітчизняного державного правотворення, багатовіковими традиціями українського конституціоналізму. Іншими словами, Конституція України — це пряме і реальне втілення ідеї державотворення, ідеї української держави. А ідея української держави, в свою чергу, була невід'ємною складовою і вершиною розвитку національної ідеї, однією з головних ознак національної ментальності, історично обумовленої для українського етносу тривалим періодом прихованої або напівприхованої державності. Вона стала стимулом практичних дій і стрижнем консолідації української нації, запорукою процесу перетворення етносу в політичну націю, в націю-державу. Саме в тому і полягає програмне, ідеологічне значення Конституції України, що цей основоположний політико-правовий документ орієнтує на створення такої держави, в якій будуть реалізовані основні постулати української національної ідеї: вільний розвиток українського народу і гарантування розвитку інших етносів, які живуть в Україні; забезпечення прав і свобод людини; утвердження незалежної і соборної української держави тощо.

Конституція України зійшла на власному національному ґрунті, але водночас зібрала найкращі надбання світової політико-правової думки, загальновизнані міжнародно-правові стандарти, що засвідчило належність нашої держави до сім'ї цивілізованих демократичних країн, її прагнення стати гідним членом світового співтовариства.

Закріплюючи основи сучасного суспільного і державного устрою, які склалися на час прийняття Конституції України, Основний Закон спрямований у майбутнє, містить ряд норм-принципів і положень, які ще потребують своєї реалізації. Тим самим створено конституційний простір для подальшого демократичного і соціального розвитку України.

Для того, щоб усвідомити значення Конституції України як нового етапу розвитку вітчизняної державності і права, слід звернутися насамперед до самого змісту цього документа, до тих принципових новел, які в ньому закріплені.

Перше, на що варто звернути увагу, це загальна спрямованість Конституції. На зміну багаторічному диктатові держави, беззастережному пріоритету загальнодержавних інтересів над особистими та іншим проявам тоталітарного державницького мислення прийшло нове бачення, суть якого відбиває те, що у Конституції України найвищою соціальною цінністю визнана людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека (ст. 3). Отже, людина, її права і свободи проголошені стратегічним конституційним пріоритетом української держави. Тобто права і свободи людини та їх гарантії визначатимуть зміст і спрямованість діяльності держави, головною функцією якої стає забезпечення прав і свобод людини. Держава також відповідатиме перед громадянами за свою діяльність, межі якої визначаються правами і свободами людини.

Звідси випливає і те значення, яке надається питанню про права людини. їх трактування в Конституції України ґрунтується на концепції природного права, відповідно до якої права людини не даровані державою, а тільки визнаються нею. Вони є природними, а тому — невідчужуваними і непорушними (ст. 21). Водночас в Україні гарантується державний захист прав і свобод людини й громадянина, а разом з тим, що дуже важливо, кожен має право самостійно будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань. Основний Закон вперше у вітчизняній історії проголошує принцип невичерпності прав і свобод людини та їх нескасованості (ст. 22). Тим самим закріплюється принципова можливість подальшого розвитку, поглиблення та розширення прав і свобод людини й громадянина. Разом з тим при прийнятті або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод, що існують. У тому числі і Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свободі людини й громадянина (ст. 157).

Принагідно зауважимо, що перелік прав і свобод людини й громадянина у новій Конституції істотно розширений. Так, уперше конституційно закріплено право на життя (ст. 27); право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконані (ст. 34); право збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34), право на компенсацію матеріальної та моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями держави, державних органів і посадових осіб (ст. 56); право на свободу, пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України та право громадян у будь-який час повернутися в Україну (ст. 33); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на страйк (ст. 44); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на правову допомогу (ст. 59) та ряд інших прав і свобод.

Із вищезазначеним тісно пов'язане сучасне розуміння держави, її призначення функції у демократичному суспільстві. Новою є вже сама основоположна конституцій] характеристика України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (ст. 1). Зокрема надзвичайно прогресивною є закріплена конституційно нормою спрямованість на розбудову соціальної правової держави, що відбиває прагнення України стати сучасною цивілізованою державою нового гуманістичного типу.

За своєю суттю соціальна держава є владним органом усього суспільства і не моя використовуватись в інтересах його частини чи окремих людей. Така держава викою інтеграційну роль щодо суспільства і не може мати нічого спільного з класовими ч особистими диктатурами. Тобто соціальна держава одночасно мусить бути і демократичною.

Вона будується на засадах соціальної справедливості і має основною метою забезпечення достатнього рівня існування всіх членів суспільства. Так, у ст. 48 Конституції України закріплено право кожного громадянина нашої держави на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатні харчування, одяг, житло. А у ст. 13 Конституції України проголошено принцип забезпечення державою соціальної спрямованості економіки. Дія принципу соціальної справедливості в такій державі забезпечується також відповідністю між працею і винагородою.

Здійснення принципу соціальної держави вимагає його оптимального поєднані з принципом правової держави. У Конституції України закріплені найважливіші ознаки принципи правової держави: верховенство права (ст. 8), поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6), взаємна відповідальність держави і особи (ст. 3), не припустимість порушення прав і свобод особи (ст. 19, ст. 157), панування закону в усі сферах державного і суспільного життя (ст. 19).

Підкреслимо, що суть правової держави не лише у законослухняності і одного принципу «верховенства закону» недостатньо. Він має бути доповнений принципо правозаконності, який обмежує законодавчу владу і вимагає, щоб закони не порушуй; ли невід'ємних прав людини і відповідали загальновизнаним правовим принципам. Без дотримання цього «принципу правозаконності» закони за певних умов можуть санкціонувати свавілля, тобто мати антиправовий характер. Тому стаття 64 Конституції

України не допускає можливості обмеження прав людини. Зокрема, навіть за умов надзвичайного стану не можуть бути обмежені права людини на життя, свободу та недоторканність, захист честі і гідності, житло, судовий захист та ін. (ст. ст. 24-29.40, 47, 51, 52, 55-63).

Поєднання в одній державі вимог дотримання принципів як соціальної, так і правової держави можливе лише якщо діяльність держави відбувається виключно оповідно до правових законів, юридичною базою яких є Конституція. Законодавець, приймаючи нові закони, не може поступитись принципами ні правової, ні соціальної держави, оскільки права і свободи людини й громадянина можуть бути гарантовані лише у разі дотримання вимог соціальної справедливості.

Варто зауважити, що, крім прямого визнання нашої держави суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою, Конституція опосередковано також визнано Україну ще й національною і світською державою.

Національною наша держава насамперед є зі свого походження. У Конституції України 1996 року втілено ідею створення суверенної, демократичної, самостійної, справедливої і соборної української держави — головну мету українського національного руху упродовж багатьох століть. Така держава тепер створена юридично і фактично. Зокрема, в преамбулі Конституції України зазначається, що Верховна Рада України від мені українського народу — громадян України всіх національностей, приймає Основ­ній Закон України на основі здійсненого українською нацією, усім українським наро­дом права на самовизначення. Національною наша держава також є і з етнічного поход­ження переважної більшості її громадян, а також за політичним статусом громадян України усіх національностей, які є українським народом. У зв'язку з цим слід зауважити, що і раніше держава визнавалася політичною формою самовизначення нації, але ак­цент традиційно робився не на національному, а на інтернаціональному характері СССР та УРСР.

Світський характер нашої держави в Конституції України закріплено теж опосе­редковано. Так, у ст. 35 Основного Закону, разом із проголошенням права на свободу світогляду і віросповідання, зазначається, що церква і релігійні організації в Україні і відокремлені від держави, а школа від церкви, і жодна релігія не може бути визнана дер­жавою як обов'язкова, тобто державна.

Нова Конституція України дає відповідь і на питання про юридичну форму нашої держави. її перший традиційний елемент — форму правління визначають система ор­ганів державної влади, порядок їх формування і статус. У ст. 5 Конституції України вка­зано: «Україна є республікою», а аналіз конституційного статусу Верховної Ради Укра­їни, Президента України і Кабінету Міністрів України та інших конституційних поло­жень свідчить, що Україна є «змішаною» республікою (президентсько-парламентською або парламентсько-президентською). На користь такого визначення форми правління свідчить, зокрема, процедура формування Кабінету Міністрів України та деяких інших державних органів. Так, Прем'єр-міністр і ряд інших високих посадових осіб признача­ються Президентом України за згодою Верховної Ради України. Парламент за поданням

Президента України призначає та звільняє Голову Національного банку України, членів

Центральної виборчої комісії, а також самостійно призначав та звільняв половину скла­ду Ради Національного банку України, половину складу Національної Думи України з пи­тань телебачення і радіомовлення тощо.

Визначаючи другий елемент форми держави — її державним устрій, Конституція України закріплює принцип унітарності нашої держави, що означає єдність, соборність у політичному, економічному, соціальному і культурному плані (ст. 2).

Важливо у зв'язку з цим підкреслити, що Автономна Республіка Крим є невід'єм­ною складовою частиною України (ст.134).

Третій елемент форми держави — політичний (державний) режим прямо не ви­значається Конституцією України, оскільки він залежить від реальної державницької практики у певний проміжок часу. Проте проголошення України демократичною дер­жаною та зміст низки інших конституційних положень свідчать про прагнення до утвердження саме демократичного політичного режиму. В юридичній літературі, крім по-і пі іти «форма держави», використовується також поняття «історичний тип держави» для вивчення змістовної характеристики державного ладу, її соціально-економічного і соціального призначення. За цим кри­терієм розрізнялися рабовласницький, феодальний, буржуазний і соціалістичний типи держави. У новій Конституції України порівняно з Конституціями Української РСР зникла згадка про соціалістичний (як, до речі, і радянський) характер нашої держави. Вихо­дячи з її положень, сучасні українські державознавці роблять висновок, що Україна належить до змішаного, перехідного типу держави, поєднує за своєю сутністю соціалістичний і буржуазний типи держави. Проте безпосередньо цей стан нашої державності, що відповідає і станові суспільства загалом, не відображено в Основному Законі. Разом з тим, вже сама відсутність у Конституції України згадки про соціалістич­ний і радянський характер української держави свідчить про глибинні якісні зміни, що Відбулися упродовж останніх років у державному устроєві України.

І низку нових підходів містить конституційна концепція організації державної вла­ди. Так, у Конституції України знайшло втілення одне з найвидатніших надбань людства - доктрина суверенітету народу, визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом її влади в Україні (ст. 5). Уся повнота влади в Україні належить народові, а держава є пише виразником його волі. Народ має верховенство над усіма державними і недержавними суб'єктами у вирішенні проблем свого буття.

Зокрема, важливим досягненням у втіленні принципу народного суверенітету є закріплення в Конституції України пріоритетності безпосереднього здійснення влади народом (безпосереднього народовладдя, безпосередньої демократії). Водночас Конституція України не обмежує форми безпосередньої демократії лише виборами і рефе­рендумами та зберігає можливості для розширення їх переліку (ст. 69). Закріплення першого місця за безпосереднім народовладдям серед інших видів влади є великим кроком уперед порівняно з попередніми радянськими конституціями, які надавали перевагу здійсненню державної влади через систему Рад. Дуже важливо й те, що Конституція України зафіксувала виключне право народу визначати і змінювати конституційний устрій Україні й наголосила на неможливості узурпації цього права державою, її органами ані посадовими особами (ст. 5). Отже, є підстави стверджувати, що наше суспільство нарешті визнало пріоритет влади народу над владою держави.

Іншими словами, український народ як політична спільнота визнається не тільки рівноправним і повноправним, але й пріоритетним суб'єктом політичної системи на­шого суспільства.

Разом з тим, відповідно до Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади. Це зумовлено тим, що влада має здійснювала постійно, а народ має реальну можливість безпосередньо брати участь у її здійс­ненні лише періодично (вибори, референдуми тощо). Тому держава є основним і постійно діючим) суб'єктом політичної системи і в особі органів державної влади забезпечує здійснення влади (волі) народу.

На конституційному рівні було зафіксовано відмову від доктрини гегемонії Верховної Ради і закріплено принцип організації державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, що запобігає узурпації влади і свавіллю одного орга­ну чи окремої особи (ст. 6). Посиленню однієї з гілок влади за рахунок інших запобігає і система засобів стримування і противаг. Тому в концепцію Конституції України за зраз­ком більшості конституцій світу було закладено ідею про баланс гілок влади та необхідність їх взаємозалежності і взаємодії. Це означає взаємні обов'язки правового характеру при наявності різних за змістом повноважень гілок влади, взаємну підтрим­ку у вирішенні спільних завдань. Усі гілки влади мають діяти узгоджено, уникати протистояння і боротьби.

Система засобів стримування і противаг знайшла своє закріплення у низці статей Конституції України і полягає, зокрема, в наявності системи контролю за порушенням поділу влад. Так, Президент України має право припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ст. 106), має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з подальшим поверненням їх на наступний розгляд Верховної Ради (ст. 106). Верховна Рада України, в свою чергу, має право усунення Президента з поста через проце­дуру імпічменту (ст. 111), може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України, що має наслідком відставку Кабінету Міністрів (ст. 115) тощо. Що стосується принципу взаємозалежності і взаємодії між гілками законодавчої і виконавчої влади, то Верховна Рада України і Президент України спільно формують вищі органи виконавчої влади держави, спільно призначають вищих посадових осіб тощо. Верховна Рада Укра­їни визначає загальні засади внутрішньої і зовнішньої політики, а Кабінет Міністрів України безпосередньо здійснює внутрішню і зовнішню політику.

Багато нового внесено у конституційні характеристики вищих органів державної влади України. Так, вперше в історії щодо вищого представницького органу України верховної Ради України вжито визначення «парламент», що знаменує остаточне утвердження засад парламентаризму (зовсім недавно абсолютно неприйнятного для офіційної ідеології) у нашому суспільстві. Показове і визначення «єдиний законодавчий орган», яке чітко фіксує, що жоден інший орган, крім Верховної Ради України, не може приймати закони. У тому числі і Президент України має здійснювати лише підзаконну, а не первинну нормотворчу діяльність.

Нова Конституція України визначає Президента України главою держави, але не наділяє його функціями глави виконавчої влади. З іншого боку, Кабінет Міністрів Укра­їни визначено як «вищий орган в системі виконавчої влади». Тим самим створюються конституційні передумови для нового розуміння ролі Президента України і Кабінету Міністрів України в нашій державі.

Варто зауважити і те, що знов-таки вперше судова влада виділена як самостійна і рівноправна гілка влади нарівні з виконавчою і законодавчою. Це, зокрема, відкриває простір для підвищення ролі судових органів до рівня, належного демократичній правовій державі.

Виключно важливе місце у системі гарантування конституційного ладу відводиться Конституційному Суду України, створення якого безпосередньо пов'язане з прийнят­тям нової Конституції України, яка врегулювала найважливіші питання організації і діяльності Конституційного Суду, присвятивши їм розділ XII. Відповідно до ст. 147 Кон­ституції України Конституційний Суд визнано єдиним органом конституційної юрис­дикції в Україні. Це означає, що жоден інший орган не може виконувати функції Кон­ституційного Суду. Головним завданням Конституційного Суду є гарантування верхо­венства Конституції як Основного Закону держави (тобто вирішення питань про відповідність законів та інших нормативних актів Конституції) та офіційне тлумачення Конституції України і законів України. До прийняття чинної Конституції право тлума­чення Конституції та законів України мала виключно Верховна Рада України.

Уперше в нашій історії запроваджено такі органи, як Рахункова палата, Вища рада юстиції, посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо.

Конституція України юридично закріпила наслідки процесу переосмислення ролі органів місцевого самоврядування, який тривав упродовж останніх років. Замість «єди­ної системи Рад знизу доверху» і здійснення Радами водночас функцій органів місцевої державної влади і органів місцевого самоврядування чітко проводиться лінія на своєрідну «суверенізацію» органів місцевого самоврядування, зокрема відмежування їх від структур місцевої виконавчої влади. Конституція України вперше закріплює роль те­риторіальної громади як організаційної основи всієї системи місцевого самоврядуван­ня, матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування та відповідні фінансові гарантії з боку держави, роль місцевого самоврядування як гаранта прав і свобод грома­дян.

Слід підкреслити, що значення нової Конституції України дещо ширше, ніж традиційне розуміння її як Основного Закону держави. Окремі положення Конституції України звернені не стільки до держави, скільки до суспільства загалом. Вона, як і конституції інших країн, містить норми, що характеризують суспільний устрій, систему власності, соціально-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя.

Конституція України закріплює найважливіші принципи суспільного ладу країни: гуманізм, суверенність, демократизм, конституційність, законність, політичний, еко­номічний та ідеологічний плюралізм (багатоманітність), рівність громадян, соціальну спрямованість функціонування і розвитку суспільства тощо.

Серед цих принципів особливу увагу зосереджено на відносно новому для нашого суспільного ладу поняття політичного, економічного та ідеологічного плюралізму (багатоманітності).

Політична багатоманітність означає насамперед реальну можливість створення і діяльності різних політичних об'єднань громадян (партій, рухів тощо), головною метою яких є участь у виробленні державної політики, формуванні та функціонуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Економічна багатоманітність означає рівноправність існування різних форм власності і господарювання та однакове ставлення до них з боку держави. Зокрема державна власність втратила те пріоритетне значення, яке закріплювалося за нею у попередніх радянських конституціях.

Ідеологічна багатоманітність — це реальне право різних суб'єктів (громадян та їх

об'єднань) вільно формулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати у життя ідеї, території, погляди щодо різних аспектів життя держави, суспільства, цивілізації в цілому,

якщо вони не суперечать положенням Конституції і законам України. Жодна ідеологія : може бути визнана державою загальнообов'язковою. Цензура забороняється (ст. 15).

Звернення до тексту Конституції України дає підстави стверджувати, що вона відповідає — новий етап у розвитку національної правової системи. Так, статті 8, 9, 19 закріплюють основоположні принципи верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції, підзаконності дій органів державної влади і органів місцевого самоврядування, неприпустимості невідповідності міжнародних договорів положенням Конституції України і визнання міжнародних договорів після ратифікації (одержання згоди парламенту на їх обов'язковість) частиною національного законодавства України.

Важливе положення містить стаття 19 Конституції України, яка передбачає, що не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Водночас органам державної влади та місцевого самоврядування і їх посадовим особам дозволяється діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Прогресивне значення має визнання положень Конституції України нормами прямої дії. Це означає, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо і не потребують додаткових конкретизуючих, роз'яснювальних, процесуаль­не тощо. Гарантується судовий захист конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (ст. 8).

Нова Конституція України послідовно орієнтована на стабільність конституційного регулювання. Після тривалого періоду постійного «латання» попередньої Конституції, частих і не завжди виправданих конституційних змін взято курс на свідоме обмеження і ускладнення внесення змін до Основного Закону. Зокрема, відповідно ст.6 Конституції України законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади, розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції" - подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Причому повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І. III. XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України взагалі не може бути змінена, якщо зміни передбачають ска­сування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Також Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 15).

Прийняття нової Конституції ознаменувало вступ України у новий етап розвитку в напрямку створення демократичної соціальної правової держави нового гуманістично­го типу. Наступним етапом є реалізація норм Конституції України, що відбувається як у формі дотримання, виконання, використання і застосування, так і шляхом створення конституційно-правового законодавства. У процесі реалізації норм Конституції України протягом перших трьох років її дії постала проблема їх вдосконалення. Ця проблема спричинена насамперед умовами розвитку нашого суспільства, яке є суспільством пе­рехідного типу і продовжує поєднувати елементи як капіталістичного, так і соціалістич­ного ладу, тривалою економічною кризою, що супроводжується тотальним зубожінням основної маси населення. Такий процес розвитку суспільства зумовлений як об'єктив­ними факторами (рівень розвиненості і ефективності дії економічних, політичних, ідеологічних і правових інститутів суспільства), так і суб'єктивними (рівень загальної і правової культури суспільства, інтереси суспільних груп і конкретних осіб та форми і методи їх просування до влади). Але результати реалізації конституційних норм і, на­самперед в соціальній сфері, не вдовольняють суспільних очікувань, що може призве­сти до вкрай негативних наслідків у суспільно-політичному і державно-правовому житті. Тому вкрай необхідним є прискорення нового етапу правової реформи, голов­ною метою якого стане запровадження Конституції України в життя.

ПРАВОВА ОСВІТА НА ПОРОЗІ XXI СТОРІЧЧЯ

Нині, на межі сторіч, абсолютного значення набуває необхідність освіти в усіх сферах життя суспільства. Очевидно також, що розвиток людства неможливий без знання основних законів та принципів розвитку природи і суспільства, оскільки жодна людина, жодне суспільство, жодна держава не досягне позитивних результатів без усвідомлення сутності процесів, що відбуваються навколо.

Проблема удосконалення національних систем освіти та приведення їх у відпо­відність до визнаних у світі нормативів має дійсно глобальний характер, і її розв'язання справляє безпосередній вплив на формування світогляду нової генерації конкретного суспільства.

Особливо складні завдання стоять перед незалежними державами, що утворились після розпаду СРСР. Реформування освітньої системи цих країн відбувається на тлі складних процесів трансформації суспільних відносин, загальної модернізації на шля­ху до демократизації суспільства. Зокрема в Україні, становлення демократичної правової держави потребує суттєвого підвищення правової культури всіх верств населення, а особливо представників органів влади всіх рівнів, неухильного дотримання всіма суб'єктами права вимог законодавства, кваліфікованого його застосування. Особливої значущості набуло питання щодо формування правосвідомості громадянина нової не­залежної держави.

Правове невігластво, як і правовий нігілізм, є досить характерним для значної ча­стини населення пострадянських країн, що надає проблемі правової освіти особливої ваги. Складні соціально-політичні та економічні зміни, що відбуваються в усьому світі, і особливо в новостворених країнах, змушують замислюватись над реаліями, які нас ото­чують, переоцінювати усталені погляди та стереотипи поведінки, реформувати правову систему. Ми, безумовно, усвідомлюємо, що відбувається демонтаж тоталітарної ідео­логії, під всеосяжним впливом якої формувалася правосвідомість більшості населення.

Змінилися й сучасні правові орієнтири. Нині розвиненість національного законо­давства характеризується рівнем запровадження загальнолюдських принципів і норм, що напрацьовані демократичними країнами і закріплені у відповідних деклараціях та інших правових документах міжнародного рівня. Досконалість правових норм, у свою чергу, є основою гармонізації суспільних відносин та перманентного їх розвитку, що вважається необхідною умовою існування і стабільного розвитку країн у сучасному світі.

Сучасна точка зору полягає в тому, що основи правових знань не повинні бути прерогативою лише вузького кола фахівців. Усі громадяни України мають право на на­буття необхідного їм мінімуму правових знань. Це право залишиться лише декларацією без дієвих механізмів його впровадження у повсякденне життя. Воно насамперед має забезпечуватись розгалуженою мережею загальних та спеціалізованих навчально-виховних закладів різних форм власності, широким правовим інформуванням населення че­рез засоби масової інформації та культурно-освітні установи. Механізми створення правового громадянського суспільства мають включати, зокрема, надання правових знань усім громадянам у межах програм принаймні середньої освіти.

Такий курс цілком відповідає сучасним міжнародним стандартам. У рамках Орга­нізації Об'єднаних Націй уже давно утвердилася теза, що для подальшого демократич­ного розвитку світової спільноти необхідно щонайбільше уваги приділяти вихованню та освіті молодого покоління в дусі поваги до людської гідності та на засадах рівності прав. Так, на Міжнародній конференції з прав людини (Тегеран, 1968 р.) було прийня­то рішення закликати держави забезпечити використання усіх виховних заходів таким чином, щоб молодь розвивалась на засадах поваги до людської гідності та прав люди­ни. Конференція визначила «об'єктивну інформацію та вільне обговорення» головним підґрунтям такої освіти. Цей форум закликав послуговуватися всіма необхідними засо­бами з тим, щоб розвивати активну заінтересованість проблемами світу, що змінюється, та готувати молодь до суспільного життя. Також було зазначено, що чільне місце за своїм значенням у цьому процесі має належати викладанню курсу прав людини. Тому важливим елементом у структурі юридичної освіти і виховання має стати навчальний курс «Права людини». Права людини й основні свободи дозволяють повною мірою розвивати і використовувати такі притаманні людині властивості, як розум, талант, свідомість, та задовольняти духовні й інші потреби. Вони базуються на дедалі по­тужнішому прагненні людства до такого життя, котрому притаманні з народження гідність та цінність кожної людської особистості будуть користуватися повагою та захи­стом. Ігнорування прав і основних свобод людини стає не лише особистою трагедією, а й створює передумови для соціальної та політичної нестабільності породжує насил­ля, провокує конфлікти як всередині суспільств і країн, так і між ними. Тому це про­голошується першими рядками Загальної декларації прав людини, а саме «Повага до прав людини і людської гідності є основою свободи, справедливості та загального ми­ру», має стати основним рефреном правової освіти XXI сторіччя.

Піднесення ролі прав людини у міжнародному та національному законодавстві є необхідною запорукою демократизації суспільства, захисту природних прав людини від утиску з боку державних інститутів. Міжнародна спільнота зусиллями міжнародних ор­ганізацій визначила пріоритети принципів поваги прав людини і на засіданні Генераль­ної Асамблеї ООН в 1968 році прийняла рішення закликати усіх членів вжити заходів стосовно шкільної системи кожної країни для заохочення вивчення принципів, що про­голошені у Загальній декларації прав людини, та інших міжнародних стандартів у галузі прав людини.

З того часу ООН приділяє дуже велику увагу активізації вивчення цього предмета у школах усього світу, і цей процес набуває дедалі більшого значення для національних систем освіти, стає істотнішим чинником виховання людини нового сторіччя. Не мен­шого значення надається правовій освіті на регіональному рівні Рада Європи рекомен­дацією Комітет)' міністрів Ради Європи К (85)7 від 14 травня 1985 року пропонує уря­дам країн-членів і тих країн, які ще не стали членами Ради Європи враховуючи їхні національні системи освіти та зміст базових законодавчих актів, усіляко сприяти викла­данню та засвоєнню прав людини у школах.

Водночас Рада Європи приділяє чимало уваги розвиткові національної правової свідомості — вихованню громадян, що поважають і дотримуються норм співіснування, прийнятих у даній країні, традицій своїх співвітчизників. Рада Європи докладає значних зусиль для запровадження такого предмета, як громадянське виховання. Виховати громадянина означає підготувати молодь до участі у розв'язанні нагальних завдань держави, до управління її справами ці виконання різноманітних соціальних функцій у державі.

З іншого боку, глобалізація інформаційного середовища поступово усуває мовні, понятійні, оперативні та інші обмеження, які об'єктивно існували донедавна в межах провідних інформаційних технологій сторіччя, що минає. Досвід економічно найпо­тужніших країн свідчить, що наступним щаблем прогресу постіндустріального суспільства буде масове опанування досконалих інформаційних технологій, перехід цих країн у стадію інформаційного суспільства. За формальним визначенням таке ста­новище характеризується тим, що у відповідних країнах більшість працездатного насе­лення стає безпосередньо залученою до сфери інформаційної індустрії, тобто створен­ня чи перетворення інформації. Вже зараз новітні інформаційні технології спроможні зберігати та за допомогою глобальних комп'ютерних мереж передавати практично не­обмежені інформаційні ресурси. Ноосфера, про яку писав свого часу академік В. І. Вернадський, поступово набуває дедалі нових рис реальності, які за своїми можливостями суттєво перевершать досягнення інформаційних технологій ХХ-го сторіччя. Досить вірогідно, що у XXI сторіччі країни, які будуть неспроможні створити свою національ­ну складову найсучаснішого всесвітнього інформаційного простору і своєчасно пе­рейти у стан інформаційного суспільства, поступово втратять ознаки суверенітету та національної самоідентифікації.

Неспроможність наявної інформаційної технології забезпечувати прогресивно зростаючий суспільний інформаційний попит гальмує економічний розвиток держави, консервує наявний стан суспільних відносин саме на тому рівні, який здатна обслуговувати національна інформаційна система. Досвід індустріальних країн свідчить, що го­ловною ознакою їх успіху є опанування новітнього інформаційного простору, який утворюється відкритими для оперативного споживання інформаційними ресурсами та глобальною комунікаційною системою, що забезпечує доступ до зазначених інформаційних ресурсів. Піднесення національної інформаційної технології потребує кон­кретних заходів і усвідомлення широким загалом життєвої необхідності цих заходів. Футурологічне забарвлення викладеного має на меті підвести читача, який буде жити і працювати у XXI сторіччі, до усвідомлення того факту, що майбутнє середовище його існування буде набагато складнішим, ніж сьогодення. Обсяг опанованих знань і вмінь має суттєво перевищувати надбання попередньої генерації. При чому найбільші зміни стосуватимуться ноосфери, зокрема, інформаційного середовища існування суспільст­ва. Новітній інформаційний стан, коли кожна людина буде спроможна не лише читати та писати, але й оприлюднювати продукт власної інформаційної діяльності, вимагати­ме від кожного значно більших етичних і відповідно юридичних обмежень.

Уже наприкінці XX сторіччя має бути розроблена та впроваджена централізована інформаційна система забезпечення навчального процесу шляхом підключення її до глобальної комп'ютерної інформаційної мережі, шляхом створення спільних науково-педагогічних закладів, інноваційних структур (технопарків, технополісів, інноваційних центрів тощо), поліпшене інформаційне забезпечення впровадження в їх діяльність су­часних типів зв'язку, створення інформаційних банків.

Відповідно до цієї тези, поступово має бути скоригована і система правової освіти як вищого, так і середнього рівня акредитації. За таких умов юриспруденція повинна трансформуватись з галузевого на функціональний рівень. Викладання права — це, передовсім, інтерактивна комунікація учня та вчителя з необхідним обсягом інформаційних джерел, що стосується історичних засад предмета, його фундаментального базису і новітніх здобутків практичного законодавства з метою надбання учнем такого мінімального рівня знань і вмінь, який дозволить йому пройти відповідну офіційну сер­тифікацію національного або міждержавного рівня. Вважається, що після цього учень стає фахівцем, придатним для практичної роботи на відповідній посаді.

Сучасна національна правова освіта не обмежується лише середньою школою. Вона має виконувати важливе соціальне замовлення держави: формувати правовий інтелектуальний потенціал України, забезпечувати висококваліфікованими фахівцями галузі народного господарства, науки, культури. Загальні шляхи вирішення цього і ряду інших завдань визначені у Програмі правової освіти населення України, затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р. Ця програма передбачає створення необхідних умов для набуття і використання правових знань широкими вер­ствами населення, закріплює основні напрями правоосвітньої діяльності та першорядні заходи щодо їх реалізації. Зазначається, що правова освіта населення — це процес за­своєння знань про основи держави і права, виховання у громадян поваги до закону, до прав людини, адекватного ставлення до порушень законності та правопорядку. Право­ва освіта є обов'язковою в усіх дошкільних виховних, середніх загальноосвітніх, про­фесійних навчально-виховних, вищих навчальних закладах, навчальних закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. У програмі наголошується на важли­вості безпосередньої участі юристів у розповсюдженні правових знань, органічному поєднанні правової освіти із загальною середньою та професійною освітою, культурою, політичним, економічним, моральним, естетичним та іншими формами виховання.

Інформація про державу і право, про процеси у правовій сфері має бути відкрита й доступна, а поширення й одержання знань про державу і право — систематичне і без­перервне, власне ж підхід до навчально-виховного правоосвітнього процесу — дифе­ренційований.

Правова освіта повинна починатися у дошкільних виховних закладах, де дітям на­даються початкові знання про норми поведінки, звички щодо їх виконання, вихо­вується повага до батьків, вихователів, ровесників, людей похилого віку тощо.

У дошкільних виховних закладах правова освіта, як правило, має характер гри, во­на здійснюється на основі програм і методичних вказівок, які затверджуються Міністер­ством освіти України за погодженням з Міністерством юстиції України.

У початковій школі пропонується запровадити елементи правової освіти до інших предметів, так, наприклад, до читанок розробити тексти з вітчизняної історії про пова­гу до людини, її честі та гідності і т. д. На уроках фізичного виховання, музики та співів рекомендується зосереджуватись на розвиткові самосвідомості, індивідуальності та взаємоповаги, взаєморозуміння та дружби.

У загальноосвітніх школах обов'язковим є курс «Основи правознавства», який має стати фундаментом для створення системи правової освіти. Цей курс спрямований на формування в учнів необхідних знань і навичок для активної, свідомої участі в процесі життєдіяльності соціуму, для спілкування з різноманітними інституціями суспільства та держави. На думку авторів цього посібника, доцільно також започаткувати пропедевтичний курс, який надасть можливість засвоювати правові знання з тим, щоб впливати на поведінку учнів удома, на вулиці, у процесі спілкування з ровесниками та дорослими, а також державними закладами та установами. Такий курс, як «Право на кожний день», надасть учням можливість опанувати деякі юридичні приписи, що містяться в законах, а викладачам — будувати вивчення права за дидактичною схемою від простого до складного.

Крім того, рекомендується запровадження в 10-11 класах спеціального курсу «Права людини». Окремий навчальний курс пропонується для спеціалізованих шкіл, гімназій та ліцеїв з поглибленим вивченням права. Для них розробляються спеціальні навчальні програми відповідно до спеціалізації певного навчального закладу (зразок та­кої програми наводиться у цьому посібнику). Також необхідно розробити систему міжпредметних зв'язків, виділити елементи правової освіти в інших курсах, запровади­ти правові принципи до предметів початкової школи.

Таким чином, у перспективі має скластися правовий блок дисциплін для загально­освітніх шкіл, що буде повною мірою відповідати сучасним вимогам правової освіти. Водночас у навчально-виховних закладах має здійснюватись широка позакласна і позааудиторна правовиховна робота, до якої бажано залучати вчених-юристів, працівників правоохоронних органів, інших фахівців. Слід звернути увагу на проблеми підготовки викладачів правових дисциплін для середніх загальноосвітніх шкіл, професійних навчально-виховних закладів, вищих навчальних закладів, яка нині здійснюється вищими навчальними закладами на замовлення Міносвіти України, місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування, а також на курсах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів на базі Міністерства освіти. У цих закладах слід організувати правову підготовку та перепідготовку кадрів, діяльність яких пов'язана з виконанням законодавства та контролем за його застосуванням. Зокрема необхідно створити постійно діючі семінари, курси та інші навчальні форми. Доцільно було б проводити всеукраїнські і місцеві конференції викладачів правових дисциплін неюридичних навчальних закладів та закладів підвищення кваліфікації і перепідготов­ки кадрів.

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України та Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого мають стати головними центрами досліджень з проблем правової освіти, проводити розробку та експертизу навчальних програм та підручників. На них, зокрема, можна покласти розроблення освітніх технологій, моделей і програм розвитку правової освіти та інших питань науково-методо­логічного характеру. До реалізації програм правової освіти активно можуть долучитися аудіовізуальні засоби масової інформації, спеціалізовані осередки і бібліотеки правової освіти. Так, для кваліфікованої правової освіти населення в державних засобах масової інформації можуть створюватися загальні і навчальні теле- і радіомовні канали, випус­ки, журнали, а також запроваджуватися сторінки, рубрики та інші популярні форми.

Уже започатковано деякі передачі та програми телебачення і радіомовлення, за допомогою яких провадиться правова освіта населення; плануються також навчальні про­грами для школярів з використанням чудових можливостей документальних та ігрових фільмів, впливу електронних засобів масової інформації, а також відеофільмів.

Державні заклади культури (центри культури та дозвілля, будинки культури, кінотеатри, бібліотеки й т. ін.) також мають здійснювати цілеспрямовану правову освітньо-виховну діяльність. З цією метою ними за участю правоохоронних, інших державних органів та організацій на громадських або госпрозрахункових засадах створюються університети правових знань, лекторії, кінолекторії, проводяться виставки юридичної літератури, читацькі конференції, тематичні концерти та інші заходи.

Міністерства та інші центральні і місцеві органи державної виконавчої влади, виконавчі органи місцевих Рад мають сприяти створенню та діяльності фондів підтримки правової освіти населення, створенню регіональних госпрозрахункових навчально-інформаційних центрів, відновленню діяльності народних університетів правових знань, клубів, постійно діючих семінарів, лекторіїв та інших форм правового навчання і виховання громадян.

Щодо забезпечення методичною та навчальною літературою, то окрім програм, посібників та підручників для загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, необхідно підготувати та видати правові енциклопедії для дітей, підлітків та батьків, а також організувати уроки з вивчення норм права по телебаченню. Важливою подією в правовому житті України має стати видання багатотомної «Юридичної енциклопедії», перший том якої побачив світ 1998 року.

Одним із заходів щодо активізації вивчення права стають олімпіади та конкурси з різних галузей права, які у перспективі можуть стати міжнародними. Зокрема, слід піднести роль конкурсів-захистів наукових робіт старшокласників у рамках «Малої ака­демії наук». Так, цікаві роботи школярів варто публікувати у спеціальній збірці, розміщу­вати в інформаційній комп'ютерній мережі тощо.

Для учнів та батьків бажано практикувати проведення зустрічей з працівниками правоохоронних органів і юридичних установ або на постійній основі створити центральний та регіональні правові прес-клуби. У палацах та будинках культури, клубах, бібліотеках доцільно організувати діяльність правових лекторіїв, занять гуртків правознавців, пропагувати юридичну літературу; можливо, було б створити для громадян консультації з правових питань, а також організувати проведення тижнів і декад показу кінофільмів морально-правового спрямування, занять молоді у правових кінолекторіях. Через створення постійно діючих лекторських груп з правової тематики, ймовірно буде забезпечений попит на юридичні консультації за місцем проживання громадян.

Розвиток демократичної правової держави перебуває у тісному взаємозв'язку з розвитком громадянського суспільства. Громадянська позиція конкретної особистості має формуватись на основі загальнолюдських цінностей, природних, притаманних людині з народження. Це — свобода переконань і думок, свобода володіння власністю та її використання, рівність людей між собою, захищеність від будь-якого свавілля. Освіта в контексті прав людини та формування культури мирного співіснування є важ­ливою складовою правової освіти початку XXI сторіччя.

Розділ II ЗА РЯДКАМИ ШКІЛЬНОЇ ПРОГРАМИ

ЗАГАЛЬНОДИДАКТИЧНІ ОСНОВИ ВИКЛАДАННЯ КУРСУ «ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА»

Успішна реалізація навчально-виховних завдань шкільного курсу «Основи правознавства» залежить як від змісту навчальної дисципліни (відбору, структурування та ви­кладу матеріалу), так і від способу його подання. Важливу роль у цьому відіграє раціональне поєднання конкретного матеріалу та логічного, переконливого узагаль­нення. Одночасно програма курсу зорієнтована на використання всіх відомих форм і методів ведення занять, передбачає постійне вдосконалення організаційних форм нав­чання. Насамперед мова йде про перехід від методики, типовою рисою якої є поясню­вально ілюстративний характер викладання матеріалу, до методики, заснованої на ор­ганізації активної самостійної роботи школярів. У процесі цієї роботи учні вчаться усвідомлювати процеси та явища, що відбуваються у сучасному світі, зіставляти засвоєні правові поняття та терміни з даними інших гуманітарних дисциплін, осмислювати їх, спираючись на власний життєвий досвід, та переосмислювати первісні уявлення про права і свободи громадян, правову державу тощо.

У зв'язку з цим основою навчального процесу у викладанні шкільного курсу «Основи правознавства» повинні бути форми, методи та засоби навчання, які б забезпечували високу пізнавальну активність та самостійність учнів. Невід'ємним компонентом навчання має стати розв'язання правових ситуацій і виконання практичних завдань, спрямованих на розвиток у школярів самостійності мислення та формування навичок застосовувати набуті знання на практиці. Використання у навчанні різних форм занять (комбінованих уроків, семінарів, підсумкових співбесід) слід поєднувати з різноманітними формами позакласної роботи — диспутами, конференціями, зустрічами, самостійною роботою з джерелами права. Проте в цілому викладання курсу «Основи правознавства» — складного, проблемного, якісно оновленого — передбачає творчу ініціативу вчителя у виборі форм і методів класної та позакласної роботи.

Вивчення курсу «Основи правознавства» відбувається у різноманітних формах, що відрізняються режимом занять, місцем їх організації, складом учнів та роллю викладача у їх проведенні. Однак основною формою організації навчального процесу в школі є урок, що одночасно акумулює змістовну, процесуальну та результативну функції навчально-виховної роботи. Тому провідна роль у методиці викладання шкільного курсу «Основи правознавства» відводиться урокові, вдосконаленню його форм та підвищенню пізнавально-освітньої ефективності. З урахуванням загальних положень дидактики, особливостей і специфіки курсу як логічно поєднаної системи знань, можна виділити такі вимоги до проведення уроків «Основ правознавства»:

— Урок має в комплексі вирішувати завдання освіти, виховання та розвитку учнів (з урахуванням навчальної мети уроку).

— Тема уроку визначається програмою та викладається відповідно до змісту підручника. Учитель має простежити, щоб інформація, яку отримують учні, була не тільки теоретично розроблена, а й доступна для розуміння та засвоєння. Ретельний добір та дозування навчального матеріалу сприяє реалізації мети урок й одночасно дозволяє запобігти перевантаженню школярів домашніми завданнями.

— Додатковий матеріал, що використовується вчителем на уроці, має ілюструвати та конкретизувати поняття курсу. При цьому вчителеві не слід боятися знайомити школярів із спірними питаннями, дискусійними концепціями тощо.

— Зміст уроку кожної теми має бути якомога тісніше пов'язаний з реаліями сього­дення, процесами та явищами, що відбуваються у найближчому соціальному оточенні школяра та в суспільстві в цілому. Інакше засвоєні морально-правові поняття перетворяться на абстрактні, схоластичні догми, жодним чином не пов'язані з особистим досвідом учня.

— Кожний урок має будуватися з урахуванням реалізації головної навчально-виховної мети курсу (виходячи, звичайно, з можливостей і специфічних завдань теми). Тому при підготовці до нього важливо визначити місце теми у тематичному блоці, розділі, її значення в усій системі правознавства. Уроки курсу «Основи правознавства» мають бути взаємно пов'язані за змістом, завданнями, дозуванням навчального матеріалу, методичними прийомами роботи з учнями та розвитком у них певних умінь та навичок. Кожне поняття, сформоване у попередніх темах, має збагачуватись і розкриватися при вивченні наступних розділів курсу і одночасно слугувати підґрунтям для за­своєння нового навчального матеріалу.

— Будучи частиною педагогічного процесу, урок одночасно має бути тематично цілісний і завершений. Учителю слід чітко визначати дозування навчального матеріалу, уникаючи перенесення недоопрацьованої теми на наступний урок.

— Урок курсу «Основи правознавства» покликаний сприяти розвиткові пізнаваль­ої активності та самостійності учнів. Тому під час підготовки до нього важливе місце належить відбору ефективних засобів та методів навчання для керування пізнавальною діяльністю учнів та розвитку в них здатності самостійно засвоювати знання.

— Курс «Основи правознавства», як і всі суспільствознавчі шкільні дисципліни, ви­магає реалізації на уроках ретроспективних та перспективних міжпредметних зв'язків. Його зміст побудовано з урахуванням знань, які здобуваються учнями при вивченні інших предметів гуманітарного циклу (історії, літератури). Залучаючи ці знання при опрацюванні окремих тем, формуванні понять і у вирішенні правових ситуацій, учитель

має враховувати і перспективні міжпредметні зв'язки. Сучасний етап всесвітньої історії, курси «Права людини», «Людина і суспільство» вивчаються у школі після «Основ право­знавства». А, отже, набуті учнями правові знання, засвоєні терміни, поняття мають бути використані при вивченні інших дисциплін, стати основою формування нових пред­метних знань і категорій.

Важливу роль у підвищенні пізнавальної активності учнів, розвитку в них умінь та навичок самостійної роботи відіграє правильний вибір типу уроку, що якнайкраще спрямував би зусилля школярів на вивчення й осмислення правознавчого матеріалу, сприяв би організації їхньої діяльності на творчому рівні. У дидактичній та методичній літературі існують різні варіанти типології уроків. Найбільш поширеною у практиці викладання шкільних дисциплін є класифікація знань за ланками навчального процесу: подання нового матеріалу, його закріплення, повторення, перевірка знань та комбіно­вані уроки. За такою схемою загалом викладено матеріал і в цьому методичному посіб­нику. Не заперечуючи теоретичного і практичного значення цієї типології, слід зазна­чити, що з неї випадають такі характерні для старшої школи уроки, як лекції, семінари, заняття лабораторного типу тощо.

Виходячи з особливостей курсу та специфіки навчального процесу у старших класах загальноосвітньої школи, цілком можливе і доцільне, на наш погляд, є групування уроків, в основу якого покладено характер діяльності вчителя та учнів на уроці. Відомо, що вчитель на уроці виконує дві основні функції: інформаційну — виступає головним джерелом інформації, та управлінську — організує діяльність учнів щодо засвоєння навчального матеріалу, формування вмінь та навичок Характер діяльності учнів на уроці визначається роботою вчителя та переважанням у ній однієї із зазначених функцій. Тобто, якщо в роботі вчителя переважає виклад навчального матеріалу, само­стійна робота учнів неминуче обмежена, хоча і буде скеровуватись учителем за допомо­гою відповідних методичних засобів. І навпаки, коли вчитель організовує самостійну роботу учнів над іншими джерелами інформації, їхня діяльність за змістом, тривалістю в часі та формами буде значно більшою та ефективнішою. При групуванні уроків за ха­рактером діяльності вчителя та учнів вирізняють такі їх типи: уроки подавання нових знань учителем (шкільні лекції); заняття лабораторного типу, семінари; повторюваль­но-узагальнюючі уроки; підсумкові співбесіди, залікові уроки.

Зважаючи на особливості курсу «Основи правознавства», його понятійний характер, значну частину уроків з цього предмета доцільно проводити у вигляді шкільних лекцій. Переказ великого за обсягом та складного за змістом нового матеріалу за жор­сткого ліміту навчального часу може здійснюватися лише шляхом подавання нових знань. До того ж курс насичений великою кількістю понять, які вимагають чіткого фор­мування та виявлення взаємозв'язків, переконливої та емоційної конкретизації теоретичних положень. Уроки-лекції (уроки викладу нових знань) характеризуються таким співвідношенням діяльності викладача та учнів. Учитель протягом 30—35 хв. подає но­вий матеріал, виступаючи як джерело інформації і застосовуючи методи лекції, роз­повіді, бесіди, показу тощо. Меншою мірою (10 хв.) він організовує діяльність учнів на репродуктивному і частково-пошуковому рівнях та активізує цілеспрямоване сприйняття пізнавальної інформації при розгляді законодавчих актів України. Діяльність учнів на уроці детермінована роботою вчителя і включає елементи колективної бесіди (що ак­тивізує не всіх школярів), елементи нотування у зошити тощо. А тривалість самостійної роботи учнів обмежена кількома хвилинами, оскільки основну частину уроку займає ус­ний виклад інформації.

З метою розвитку пізнавальної самостійності учнів, закріплення у них умінь та навичок роботи з різними джерелами, окремі уроки з вивчення нового матеріалу курсу «Основи правознавства» варто проводити як уроки лабораторного типу (практикуми). На уроках цього типу під керівництвом учителя йде колективна та індивідуальна робо­та над текстами нормативних актів, підручником, довідковою літературою. Результати індивідуальної роботи обговорюються колективно (іноді складаються спільні план, конспект, таблиця, що відбивають зведений варіант підсумків виконаної роботи). Слід за­уважити, що плануючи лабораторний урок, вчитель має враховувати змістовну дос­тупність джерел, якими користується учень, та вміння, застосовані під час самостійної роботи.

На початку уроку вчитель оголошує тему і план, характеризує джерела, з якими працюватимуть учні, дає точний і якісний інструктаж щодо змісту завдання, яке має бу­ти виконане протягом уроку або певного часу. Усвідомивши суть завдання, учні визна­чають шляхи його виконання, і протягом 25-35 хвилин самостійно працюють з доку­ментами. Наприкінці заняття результати індивідуальної роботи обговорюються, з-по­між них відзначаються найбільш вдалі. Вчитель має оцінити роботу не лише з огляду на якість виконання, але й стосовно розкриття теми.

Уроки лабораторного типу — один із важливих шляхів реалізації пізнавального навчання. Протягом самостійної (індивідуальної) роботи щодо здобуття знань процес розвитку вмінь та навичок іде набагато інтенсивніше, ніж на уроках-лекціях, де учні лише фрагментарно включаються в активну роботу. Під час проведення лабораторних занять можлива індивідуальна допомога школярам, що не встигають.

Важливу роль в активізації пізнавальної діяльності учнів, набутті ними навичок самостійного засвоєння знань відіграють уроки-семінари. Основна увага в їх підготовці відводиться попередній самостійній роботі учнів з вивчення нового матеріалу. Для уроків-семінарів характерні такі особливості: попереднє (за 2-3 тижні) оголошення вчителем теми і плану уроку, рекомендування джерел, їхня характеристика; самостійна домашня робота школярів над запропонованими джерелами, які розкривають зміст уроку за основними пунктами плану; поглиблене (іноді з елементами дослідження) розроблення учнями окремих питань за рекомендацією вчителя. Безпосередньо на семінарі відбувається обговорення підготовлених виступів та відповідей на запитання, що в процесі заняття ставляться викладачем та учнями. Велику роль при цьому відіграє вступне та заключне слово вчителя. Йому належить спрямовувати хід заняття, доповнювати виступи школярів, оцінювати їх за якістю виконання. Наприкінці заняття викладач у стислій формі підбиває підсумки.

До уроків семінарського типу щільно прилягає така форма нестандартних занять, як урок-диспут. Обрана для нього тема має відзначатися проблемністю та емоційним забарвленням. Як і при підготовці до семінару, тема диспуту, приблизний перелік пи­тань та список необхідної літератури оголошуються за 2-3 тижні. Учням надається можливість, спираючись на широке коло джерел, підготуватися з будь-якого питання (за інтересами). У процесі підготовки та проведення диспуту учні усвідомлюють проб­лему та її основні аспекти, висловлюють свою точку зору, зіставляють її з міркуваннями однокласників, порівнюють виступи, дають їм оцінку, узгоджують за допомогою вчите­ля трактування дискусійної проблеми. Цінність таких уроків полягає у можливості фор­мування в кожного учня власного ставлення до питань, що обговорюються.

Головне дидактичне завдання всіх перерахованих типів уроків — засвоєння ново­го навчального матеріалу. Проте семінари та уроки лабораторного типу суттєво впли­вають на оптимізацію навчального процесу. їх підготовка та проведення посилює еле­менти самостійної діяльності учнів щодо здобуття знань з різних джерел, дає мож­ливість сильнішим із них виявити свої здібності під час виконання завдань дослідниць­кого характеру. Тому, плануючи вивчення нового матеріалу з курсу «Основи правознав­ства», вчитель має керуватися принципом педагогічно обґрунтованої різноманітності уроків, використовувати поряд із комбінованими уроками, шкільними лекціями інші форми занять.

Крім уроків з вивчення нового матеріалу, певне місце у викладанні курсу має нале­жати повторювально-узагальнюючим урокам. В основі їх проведення лежить пройде­ний навчальний матеріал (тематичного блоку, розділу), який слід узагальнити під певним кутом зору. Тема і план уроку повідомляються за 3-4 дні. Учні вдома (послуго­вуючись підручником, конспектом, текстами нормативних актів) готуються до уроку, переосмислюючи вивчений матеріал відповідно до сформульованої теми і плану. Безпосередньо на уроці, за викликом чи за бажанням, школярі дають розгорнуті відповіді на поставлені запитання, доповнюють та уточнюють відповіді товаришів і роблять необхідні висновки. Наприкінці заняття вчитель має узагальнити зроблені висновки та підбити підсумки уроку.

З точки зору співвідношення діяльності вчителя та учнів на уроці до однієї групи належать уроки-опитування, підсумкові співбесіди та залікові уроки. їх завдання поля­гає в уточненні та узагальненні набутих знань та виявленні ступеня засвоєння провідних понять та ідей курсу. Робота вчителя на цих уроках фактично обмежується запитаннями, вислуховуванням відповідей та оцінкою. Проте вона включає в себе й еле­менти коригування відповідей учнів, роз'яснення їм незрозумілих положень або хибних тверджень. Основна ж діяльність на залікових уроках переноситься на учнів, які повинні звітувати про набуті знання, уміння та навички, виявити рівень самостійного мислення.

Поряд із названими типами занять бажано також використовувати різноманітні форми нестандартних уроків (рольові ігри, колоквіуми, «круглі столи» тощо). Кількісне співвідношення окремих типів уроку залежить від характеру навчального матеріалу, обсягу навчального часу, наявності різних джерел та рівня підготовленості учнів.

Успішне засвоєння учнями курсу «Основи правознавства», ефективність застосування окремих форм занять значною мірою залежать від методів і методичних прий­омів, які використовуються вчителем у навчальному процесі.

Тривалий час у вітчизняній школі панував пояснювально-ілюстративний тип навчання, що забезпечувався системою методів, заснованою на особливостях різних джерел знань. Відповідна класифікація передбачала групування методів за словесними, наочними та практичними напрямами, а у методиці викладання історії та правознавст­ва вони поділялися на методи усного викладення, наочного навчання та роботи з друкованими текстами. Окремі методики, робота вчителя були зорієнтовані, насамперед, на формування предметних знань і — меншою мірою — на розвиток пізнавальної активності, самостійності та інтелектуальних здібностей учнів.

Поступове витіснення протягом останніх десятиріч пояснювально-ілюстративно­го типу навчання пізнавальним зумовило розробку нової класифікації методів, в осно­ву якої було покладено характер активної діяльності учнів на уроці. Виходячи з трьох рівнів засвоєння знань і формування вмінь (усвідомлене сприйняття та запам'ятовуван­ня: застосування знань за зразком; творче застосування знань у новій ситуації), було визначено п'ять загальнодидактичних методів:

1. Пояснювально-ілюстративний — подання вчителем готової інформації різними засобами; її усвідомлення, сприйняття та запам'ятовування учнями;

2. Репродуктивний — учитель організує діяльність школярів на неодноразове відтворення засвоєних знань для формування вміння застосовувати їх за зразком;

3. Проблемний виклад — вчитель формує проблемну ситуацію, самостійно її вирішує, показує шляхи та засоби вирішення. У свою чергу, учні слідкують за логікою вирішення проблеми, отримують зразки творчого мислення;

4. Частково-пошуковий (евристичний) — викладач організує школярів на пошук виходу з проблемної ситуації;

5. Дослідницький — організація творчої пошукової роботи учнів, формування вмінь застосовувати набуті знання у нових ситуаціях.

Порівняно з класифікацією методів за джерелами знань дана система методів має суттєві переваги. Проте в повному обсязі у практиці сучасної школи вона, однак, не може бути застосована. Ефективна реалізація цієї системи вимагає не лише досконалих програм та посібників, але й відповідного рівня підготовки викладача, наявності повно­го методичного комплекту. Для викладання курсу «Основи правознавства» більш прийнятна концепція відомого методиста Ю. К. Бабанського, яка доповнює перевірену пра­ктикою класифікацію методів на словесні, наочні та практичні групою репродуктивних та проблемно-пошукових. Проте вчителю слід пам'ятати, що, порівняно з репродуктив­ними, пошукові методи навчання вимагають більших витрат часу, недоступні для ба­гатьох учнів і малоефективні у вивченні принципово нових тем.

На вибір методів навчання впливає низка факторів і, зокрема, завдання та специфіка змісту навчального матеріалу. При вивченні нового, складного за характером матеріалу доцільно використовувати пояснювально-ілюстративні методи — розповідь, пояснення, бесіду, показ. Це не виключає і використання проблемних ситуацій у навчанні, але лише як методичного прийому. Наприклад, в одній із частин уроку вчитель може поставити навчальну проблему, проблемне запитання, побудувати проблемно якщо дозволяє зміст) виклад певного сюжету. Важливо враховувати також можливості та рівень підготовки учнів. Високий рівень підготовки класу дозволяє дещо збільшити обсяг самостійної пошукової роботи з навчальним матеріалом за рахунок зменшення використання елементарних словесних та наочних методів.

Певну допомогу у виборі методів і методичних прийомів навчання надає знання їхніх можливостей. Так, теоретичний і фактичний зміст матеріалу засвоюється швидше, якщо застосовуються словесні методи. Проте вони гірше вирішують завдання формування вмінь і самостійності мислення. Із застосуванням проблемно-пошукових методів добре засвоюється теоретичний і фактичний матеріал, формуються навички самостійного мислення. Однак темп вирішення освітніх, виховних і пізнавальних завдань уроку уповільнюється.

З різноманітних методів навчання методика викладання курсу «Основи правознавства» обирає ті, що найбільш відповідають меті, завданням і особливостям курсу, його місцю в навчальному плані та відведеному на вивчення часові. Зважаючи на це, основою викладання нової навчальної дисципліни мають стати словесні методи — емоційний, логічно-переконливий виклад учителем навчального матеріалу у вигляді лекції, що поєднується з бесідою репродуктивного та проблемного характеру. Одночасно сло­весні методи (лекція, розповідь, бесіда) у навчальному процесі обов'язково мають поєднуватись із проблемністю як методичним прийомом, елементами дослідження та пошуку. Сучасна дидактика орієнтує вчителів на забезпечення розвиваючої функції навчання.

Навчальний курс «Основи правознавства» є невід'ємною ланкою загальної систе­ми людинознавчої та суспільствознавчої освіти в школі. Мета останньої, як відомо, — сприяння формуванню світогляду учнів, соціалізації особистості у плані її духовно-пра­ктичного визначення у сучасному світі та вироблення певної життєвої позиції. Звичай­но, реалізація цієї мети, специфічних навчально-виховних завдань курсу залежить від способу розкриття змісту навчальної дисципліни. Важливу роль при цьому відіграє раціональне поєднання конкретного матеріалу та логічно-переконливого узагальнен­ня, що завершується формулюванням певних понять.

Досвід викладання суспільствознавчих дисциплін у школі свідчить, що інтерес учнів до теоретичних знань забезпечується таким вивченням, яке спирається на їхній власний життєвий досвід, активізує вже набуті ними знання, базується на нових вираз­них, логічних і переконливих даних, що наводяться на уроці. При цьому не слід праг­нути розкрити у шкільних умовах всю наукову глибину, багатогранність та різно­манітність зв'язків, що характеризують певне поняття. Відповідно до віку школярів, рівня розвитку їхнього абстрактного мислення беруться найбільш загальні й очевидні ознаки поняття, що відображають головне, найсуттєвіше у його змісті.

Всі поняття курсу «Основи правознавства» можна поділити за трьома ознаками: за ступенем узагальнення (окремі, загальні, найбільш загальні); за змістом (оскільки, крім правових, курс насичено морально-етичними, філософськими, економічними та соціологічними поняттями); за ступенем відомості учням (відомі, маловідомі, невідомі). Причому, остання класифікація не менш важлива, ніж перші дві, оскільки від ступеня відомості понять безпосередньо залежить зміст і тривалість роботи з ними (маловідомі та невідомі категорії вимагають більш ґрунтовної підготовки вчителя та учнів).

Розкриття та визначення окремих понять курсу вичерпується одним уроком (чи навіть його частиною). Зокрема поняття «спадщина», «заповіт» висвітлюються під час вивчення теми «Основи спадкового права»; «кабінет міністрів», «міністерства» — теми «Уряд і центральні органи виконавчої влади». Робота з поняттями «дізнання», «попе­реднє (досудове) слідство» проводиться на уроці на тему «Правоохоронні органи та ад­вокатура» і т. д.

Інші, більш складні та загальні поняття мають наскрізно проходити через ряд уроків, а їхні ознаки — розкриватися на ґрунтовному і більшому за обсягом навчально­му матеріалі. Так, поняття «основні права, свободи та обов'язки громадян» розкри­вається на основі навчального матеріалу третього розділу курсу; «правопорушення», «юридична відповідальність» — на основі матеріалу четвертого. І. нарешті, найбільш за­гальні поняття проходять через матеріали усього курсу, а їхній зміст і ознаки розкрива­ються за допомогою усього навчального матеріалу. До таких, насамперед, належать по­няття «держава» і «право» (провідні у курсі), «правова держава», «громадянське суспільст­во», «свобода», «рівність» тощо.

Загальну характеристику понятійному апаратові курсу дає програма і, зокрема, пояснювальна записка до неї. У ній же визначено найважливіші категорії тем і тематичних блоків. Проте в цілому про насиченість курсу поняттями, їх розташування, передбачену логіку розкриття і, відповідно, методику формування можна судити лише на основі підручника, а ще краще — повного методичного комплекту. При цьому доцільно врахо­вувати особливості понятійного апарату курсу «Основи правознавства». По-перше, курс насичений поняттями різного ступеня узагальнення і новизни. І це — за жорсткого ліміту навчального часу. По-друге, поняття в навчальному матеріалі розподіляються досить нерівномірно. Саме ця обставина і має враховуватись під час тематичного планування курсу. На вивчення складних тем, насичених новим теоретичним матеріалом, слід відводити більше навчального часу.

Роботу з формування понять за ланцюжком «фактичний матеріал — узагальнен­ня — формування поняття» можуть також ускладнити не досить вдалі, а інколи й суперечливі визначення у навчальній літературі. Подекуди автори посібників поширюють на текст не лише власне розуміння проблеми, а й звичний категоріальний апарат, і тоді в навчальному матеріалі поняття, що невідомі школяру (або сформовані на побутовому рівні), вживаються довільно. У результаті ці терміни та поняття немовби «провисають» і залишаються для учня лише абстракцією, якщо тільки вчитель не компенсує цю прога­лину. (Найчастіше такі терміни вживаються під час визначення основних понять теми).

Готуючись до уроку, вчителю слід не лише визначити та виписати для себе найваж­ливіші поняття теми, але й врахувати ступінь їх загальності, новизни, з'ясувати попе­редні знання учнів, які знадобляться для формування понять. Навіть завдання на повто­рення раніше вивченого матеріалу треба давати з урахуванням необхідної фактологічної бази, що допоможе засвоїти нові поняття на наступному уроці. У плані-конспекті уроку не зайве скласти таблицю, де в першій графі будуть записані всі поняття теми; у другій — ступінь їх відомості, новизни для учнів; у третій — ступінь загальності (оскільки робота із загальними поняттями проводиться на кількох уроках); у четвертій слід зафіксувати попередні знання школярів, на які можна спиратися, формуючи поняття; і, нарешті, у п'ятій — завдання на повторення.

Залежно від ступеня загальності понять робота з їх формування (розкриття та поглиблення змісту) може вестися протягом уроку, серії уроків або всього курсу. Проте не­залежно від тривалості її можна поділити -на три етапи. На першому етапі вчитель активізує попередні знання школярів, необхідні для формування певного поняття (причому, не лише фактичні, а й теоретичні). На другому етапі вони доповнюються і поглиб­люються, йде, узагальнення знань аж до формування поняття і наведення його науково­го (не побутового) визначення. Оскільки сформоване поняття не самоціль, на третьому етапі передбачається практичне і теоретичне його використання: переосмислення в новій системі знань старих уявлень про, наприклад, шлюб, сім'ю, громадянство, права дітей, а також переосмислення на основі засвоєного поняття попередніх знань, набутих на уроках історії. Сформовані поняття використовуються також як база для усвідомлен­ня та розуміння більш складних і загальних (чи окремих) категорій. Слід зазначити, що використання понять є одночасно і їх апробацією, під час якої зміст поняття поглиб­люється, розширюється і набуває нових рис. Саме тому цей процес і є завершальним етапом у формуванні категорії.

Поділ навчальної роботи з формування понять на три етапи має умовний харак­тер. У реальній практиці вони настільки взаємопов'язані, що у чистому вигляді їх виділити доволі складно. Проте кожний з них обов'язковий, а дотримання наведеної схеми роботи — запорука ефективності засвоєння категорій. У досвідченого викладача методика роботи з поняттями, як правило, Доведена до автоматизму. А вчителю, який починає викладати теоретичний курс (зокрема — «Основи правознавства»), варто вра­ховувати під час підготовки до уроку кожну дрібницю. Так, при вивченні теми «Національно-державний устрій України» програмою і підручником передбачено за­своєння близько двадцяти правових понять, а саме: «державний устрій», «унітарна дер­жава», «державна територія», «територіальний устрій», «автономна республіка», «національний устрій» і «державна мова» тощо. Хоча більшість із них вузькі, а полови­на — частково відомі, кожне вимагає пояснення, кожне може бути засвоєне лише за умови дотримання всіх трьох етапів формування (підведення фактичної бази; узагаль­нення, формулювання і визначення поняття; його використання).

Усвідомлене і якісне засвоєння учнями понять курсу «Основи правознавства» залежить від методів, які використовує вчитель при їх формуванні. Неодмінною умовою ре­зультативності цієї роботи є активна пізнавальна діяльність школярів, яка здійснюється у процесі розповіді, бесіди, створення проблемних ситуацій, а також під час самостійної роботи з документами. Найбільш поширеним і водночас ефективним методом ор­ганізації активної пізнавальної діяльності школярів у процес формування понять є бесіда з постановкою логічних завдань різного ступеня складності та створенням пра­вових ситуацій. Саме у процесі такої бесіди можна спиратися на власний досвід, на фак­ти й узагальнення, засвоєні під час вивчення інших шкільних дисциплін. А ось характер бесіди —. індуктивний чи дедуктивний — залежить від співвідношення між знаннями, які вже є в учня, і тими фактами та узагальненнями, які належить засвоїти, вивчаючи курс «Основи правознавства».

І практика викладання шкільних суспільствознавчих дисциплін, і спеціальні мето­дичні дослідження свідчать, що головну роль у формуванні понять відіграє індуктивний метод. Його сутність полягає у виведенні «загального положення з ряду одиничних фактів, або — в даному випадку — у мобілізації попередніх знань учнів, використанні нового матеріалу, здійсненні на цій основі логічних узагальнень і визначенні понять. Проте визнання пріоритету індуктивної бесіди у формуванні понять зовсім не виклю­чає можливості застосування методу дедукції. Суть його, в даному випадку, полягатиме у підведенні під уже сформульоване теоретичне положення бази фактичних даних, де­що вужчих понять, що розкривають зміст загальної категорії, підтверджують її визна­чення.

Слід додати, що при формуванні понять методи індукції та дедукції настільки взаємопов'язані, що на практиці їх важко розмежувати. Це, зокрема, пояснюється тим, що у процесі індуктивної бесіди на третьому етапі формування поняття (коли здійснюється його апробація) воно використовується і для вивчення нових понять, но­вих теоретичних положень. Саме на цьому й ґрунтується навчальний метод дедукції.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ПРОВЕДЕННЯ УРОКІВ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ ПРОГРАМОЮ НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ «ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА»

Тема 1 Суспільно-історична цінність держави і права

Перший урок курсу вчителеві доцільно розпочати з визначення мети, завдань, об'єктів вивчення і структури курсу, що містяться в підручнику «Основи правознавства» у «Слові до читачів», яке написане керівником авторського колективу. Необхідно розкрити специфіку курсу, що починають вивчати дев'ятикласники.

Провідною ідеєю уроку має стати думка про те, що держава і право є закономірним результатом розвитку цивілізації.

На прикладах, доступних і зрозумілих учням, необхідно пояснити цінність держа­ви і права як суспільного блага, а також те, що держава і право виступають засобами регулювання основних суспільних відносин.

Понятійний апарат уроку доволі складний для розуміння учнів. Тому слід чітко розмежувати поняття «влада», «політична влада», «державна влада» і роз'яснити учням їх спільні риси і відмінності.

Оскільки програма курсу «Основи правознавства» чимала за змістом, необхідно ознайомити учнів з основними видами завдань, які належить їм виконувати при вив­ченні курсу: робота з поняттями, заповнення і самостійне складання таблиць, схем, оп­рацювання проблемних завдань і питань.

На даному уроці доцільно ознайомити учнів з підручником в цілому, підкреслити, що положення про суспільно-історичну цінність держави і права наскрізно проходить через весь текст підручника.

Мета уроку: Ознайомити учнів із завданнями вивчення курсу і дати його коротку за­гальну характеристику; домогтись усвідомлення учнями призначення держави і права, їх соціальної цінності, а також певної соціальної обмеженості, політичної заангажованості державно-правових інститутів.

Формування на уроці навичок та умінь: Почати процес формування навичок роботи учнів з навчальною правовою літературою на основі навичок роботи з підручниками в цілому. Започаткувати формування систематизованих правових знань, навичок та умінь.

Тип уроку: Вступна лекція.

Структура уроку:

1. Завдання і коротка характеристика курсу «Основи правознавства».

2. Держава і право — закономірний результат розвитку цивілізації.

3. Роль держави і права у здійсненні політичної влади.

4. Політична система суспільства: поняття й основні елементи.

5. Держава, право і соціальна справедливість.

Методично-дидактичне забезпечення уроку:

1. Підручник «Основи правознавства/За ред. І. Б. Усенка» (Київ; Ірпінь: Перун, 1997) (надалі — підручник).

2. Таблиця «Час виникнення державності у народів світу» (необов'язковий елемент, виконується у довільній формі).

3. Плакат «Мислителі про державу і право» (необов'язковий елемент, може бути використано також постійне оформлення кабінету «Основ правознавства»).

Основні терміни і поняття: держава, право, соціальна (суспільна) цінність, соціальна справедливість, влада, політична влада, державна влада, політична система суспільства, політика, цивілізація, суспільні інститути, атрибути влади, суспільні і класові інтереси.

Хід уроку:

Урок вчитель розпочинає з того, що знайомить учнів з підручником «Основи правознавства». При цьому він звертає увагу учнів на структуру навчального посібника, на назви чотирьох розділів, параграфів, роз'яснює доцільність «ліхтариків» та виділених курсивом понять, роль рубрик «Цікаво знати», «Завдання і запитання», рекомендує приділити особливу увагу завданням підвищеного рівня складності, позначеним зірочкою. Подібні «мандрівки» по сторінках підручника допоможуть розвинути вміння і на­вички роботи з текстом.

Після цього вчитель переходить до стислої характеристики курсу «Основи правознавства». Він залучає учнів до співбесіди, ставлячи запитання типу «Що ви чекаєте від курсу «Основи правознавства?», «Для чого вам потрібний цей курс?», що допоможе учням чіткіше усвідомити мету курсу та їх роль у досягненні цієї мети.

У результаті співбесіди вчитель підведе учнів до висновку про цінність держави і права, що полягає в ефективній організації суспільного життя.

Спираючись на знання учнів з курсу історії, вчитель підводить їх до висновку про те, що процес виникнення держави і права має складний, тривалий, але разом з тим закономірний і об'єктивно доцільний для людства характер. Водночас він застерігає учнів від надмірної ідеалізації державно-правових інститутів, вказує на їх тісну залежність від інтересів панівних верств суспільства.

Проблеми, пов'язані з вивченням політичної влади і політичної системи суспільства, вчителеві доцільно, подати оглядово на основі тексту підручника, оскільки ці понят­тя досить складні, і процес їх вивчення триватиме не лише під час засвоєння курсу «Основи правознавства», але й на уроках історії та народознавства.

Домашнє завдання:

1. Відповісти на запитання і виконати завдання, подані наприкінці § 1 підручника.

2. Скласти схему «Політична система суспільства».