4.2. Організаційна структура мвф

Політику МВФ контролює Міжнародний валютно-фінансовий комітет (МВФК), 24 членів якого є міністрами фінансів чи головами центральних банків країн і груп країн, представлених у Виконавчій Раді (див. рис. 1). МВФК проводить засідання двічі на рік і надає Фонду рекомендації щодо загального напряму заходів політики.

Більшість членів МВФК також є членами Ради керуючих, в якій кожна держава-член має свого керуючого. Рада керуючих є вищим органом МВФ, до функцій якої належить прийняття нових членів до МВФ, вибори виконавчих директорів, збільшення фінансових ресурсів Фонду, розподіл чистого доходу тощо. Сесії цієї Ради проводяться щороку. Кількість голосів країни-члена визначається пропорційно до суми її внеску у Фонд.

Оперативною діяльністю Фонду керує Виконавча рада, вона призначає директора-розпорядника на п'ятирічний термін, до обов'язків якого належить ведення поточних справ і призначення вищих посадових осіб МВФ. Директор-розпорядник має трьох заступників: першого заступника директора-розпорядника (на цю посаду завжди призначаються громадяни США) і двох інших заступників (з інших країн). Виконавча рада, яка визначає політику і відповідає за більшість прийнятих рішень, складається з 24 виконавчих директорів. Директорів призначають п'ять країн із найбільшими квотами у Фонді — це США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія. Ще три країни — Китай, Росія і Саудівська Аравія — мають досить великі квоти, щоб вибирати своїх виконавчих директорів. Решта 176 країн організовані в 16 груп, кожна з яких вибирає по виконавчому директору. Групи формуються країнами за спільністю інтересів і, як правило, з одного регіону.

До складу МВФ входять: (див. рис.).

У штаті МВФ приблизно 2500 співробітників із понад 160 країн, більшість з яких працюють у штаб-квартирі МВФ у Вашингтоні (округ Колумбія, США). Невелика кількість співробітників працює в регіональних та місцевих представництвах по всьому світу. Співробітники МВФ організовані в основному по департаментах з регіональними (територіальними), функціональними, інформаційно-координаційними і допоміжними функціями. Співробітники відстежують зміни в економіці на глобальному та регіональному рівнях, в окремих країнах і проводять аналіз економічної ситуації та політики, що служить основою для поточної роботи МВФ, яка полягає в наданні рекомендацій з економічної політики, кредитів і технічної допомоги.

4.3. Членство у мвф, джерела грошових коштів

Членство в МВФ є відкритим для будь-якої країни, яка здатна і готова виконати пов'язані з цим зобов'язання. Незаперечною умовою для кожної країни, яка вступила до МВФ, є повна відкритість економіки, відсутність будь-яких таємниць від інших країн щодо валютно-фінансового стану, розмірів та динаміки зростання валового національного продукту та національного доходу, запасів валютного металу та іноземної конвертованої валюти, зовнішньоекономічної діяльності тощо.

При вступі до МВФ кожна держава-член виплачує внесок за підпискою, що називається «квотою». Квота обчислюється за досить складними формулами, куди входять показники ВВП, обсяги зовнішньої торгівлі та валютних резервів країни, а також варіабельність зовнішньої торгівлі. На поточний момент США має найбільшу квоту (17,08% сукупності усіх квот), Україна, для порівняння, посідає в МВФ 21-ше місце за розміром своєї квоти (0,64%).

У Фонді значну увагу приділяють проблемі вдосконалення критеріїв, за якими розраховують квоти держав-членів, бо саме від них залежить розмір фінансового сприяння з боку МВФ, на який країна може розраховувати. За час існування МВФ квоти переглядались і збільшувались.

Об'єднані внески держав-членів у капітал МВФ утворюють фонд ресурсів, які МВФ використовує для надання допомоги державам, які зазнають фінансових труднощів. Названі ресурси дають змогу МВФ надавати фінансування дефіциту платіжного балансу на підтримку держав-членів, що здійснюють програми економічної стабілізації та реформ.

Країни виплачують 25% у рахунок своєї квоти у вигляді резервних активів, що визначаються як спеціальні права запозичення (СДР, розрахункова одиниця МВФ), або основної валюти (долар США, японська єна, фунт стерлінгів). У разі потреби задля кредитування МВФ може запросити решту, що належить виплаті у власній валюті держави-члена. Квоти визначають не тільки внески, які виплачуються країною, але й суму фінансування, яку вона може отримати в МВФ, а також її частку в розподілі СДР. Загальна сума квот у МВФ еквівалентна 204,1 млрд. СДР (приблизно 308 млрд. дол. США). Кількість голосів кожної країни складається з її «базових голосів» і голосів, що визначаються на основі її квоти. Кожна держава-член МВФ має 250 базових голосів (що встановлені у Статтях угоди як рівні для всіх країн) плюс по одному додатковому голосу на кожні 100 000 СДР квоти.

Спеціальні права запозичення (СДР) — штучна валюта, створена в межах МВФ. їх виникнення було офіційно оформлене прийняттям першої з двох поправок до Статуту МВФ, що набрала чинності 28 липня 1969 року. Друга поправка до Статуту МВФ, зафіксована Ямайськими угодами, закріпила заміну золота з 1978 року спеціальними правами запозичення і в ролі основної резервної валюти. Унаслідок СДР дістали визнання як еталон міжнародної вартості, основний резервний авуар і засіб міжнародних розрахунків. їх поява була зумовлена загостренням проблеми міжнародної ліквідності в середині 60-х років, коли стала зрозумілою неможливість нормального функціювання світової торгівлі та міжнародних розрахунків через нестачу наявних запасів золота та його замінників.

СДР вважаються доброякісним авуаром, проте механізм розрахунку їхньої вартості постійно змінюється. Упродовж перших п'яти років їх існування одиниця СДР прирівнювалася до долара, ціна якого з 1969 по 1971 р. визначалася з розрахунку 35 доларів за тройську унцію, у подальші два роки — 38 дол., аз 11 лютого 1973 р. до ЗО червня 1974 р. — 42,2 дол. за унцію. З липня 1974 р. вартість СДР почали визначати за відношенням до кошика з 16 тих валют, які найактивніше використовувались у міжнародних валютних операціях. З 1981 р. кошик валют зменшився до п'яти, а з 2001 р. — до чотирьох валют.

Співвідношення поміж валютами, що визначають вартість одиниці СДР, переглядається кожних п'ять років.

Статут МВФ передбачає, що на додаток до власного капіталу, що є головним джерелом фінансування, у разі потреби, МВФ може використовувати також позичкові кошти. МВФ може позичати як у держав і міжнародних організацій, так і на світовому фінансовому ринку. Дотепер МВФ одержує міжнародні кредити від казначейств і центральних банків країн-членів, Швейцарії (не була до травня 1992 р. членом МВФ), а також Валютного агентства Саудівської Аравії. МВФ ще не користувався послугами приватних кредиторів.

МВФ має два набори постійних домовленостей про позичання грошей у держав-членів на випадок подолання загрози міжнародній валютній системі.

+ Звіт МВФ за 2010 р. ст. 9,11,21,27, 28