Розділ 5. Світове господарство і глобалізація

Тема 14. Світове господарство. Форми міжнародних економічних відносин Основні риси світового господарства

Передумовою розвитку світового господарства вважають виник­нення капіталістичного ринку у XVI—XVII ст. з відкриттям золотих та срібних копалень в Америці, великі географічні відкриття, захоплення чужих територій, торгові війні європейських країн. Однак світовий ри­нок — це перша і найменш розвинута форма світового господарства, адже переплетення національних капіталів відбувається у процесі обміну. Зовнішня торгівля є найдавнішою формою економічних відно­син.

Повноцінне світове господарство виникає лише наприкінці XIX ст. Ця доба настає після промислової революції в Англії й характери­зується переростанням вільної конкуренції у монополістичну стадію розвитку капіталізму. Виникає нове явище в економіці — інтернаціо­налізація виробництва зумовлена початком вивезення капіталу, а не лише співпрацею у галузі обігу товарів. Якщо у добу вільної конку­ренції діяла тенденція до утворення національних незалежних держав, то до кінця XIX ст. спостерігається посилення взаємозв'язку між ви­робництвом різних країн, відбувається остаточне оформлення колоній та метрополій, посилення залежності менш розвинених країн Африки, Азії та Латинської Америки від високорозвинених країн.

На зламі XIX та XX ст. склалися величезні суперечності між країна­ми, які призвели до двох світових війн. Унаслідок Жовтневої революції 1917 р. від світового капіталістичного господарства відмежувалася 1/6 частина світу. І до середини XX ст. світ був розділений на дві части­ни — світове капіталістичне та світове соціалістичне господарства (з домінуванням першого). У колишніх соціалістичних країнах вироб­лялася 1/3 світового національного доходу, країнах Ради Економічної Взаємодопомоги— 1/4.

У 60-і роки у розвитку світового господарства спостерігалися інші якісні зміни. Під впливом розпаду колоніальної системи до нього Увійшли країни, які раніше зазнавали позаекономічного примусу й насильства. До середини 70-х років створилися нові індустріальні країни: перша хвиля — 4 «малі дракони» — Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, потім країни Латинської Америки, Туреччина, Таїланд, Малайзія, Індонезія.

Після розпаду СРСР світове господарство поступово набуває єдиного цілісного утворення.

Отже, світове господарство — це глобальний економічний організм, сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії та залежності за об'єктивними законами розвитку ринкової економіки;

Сучасне світове господарство має таку картину. До постіндустріального світу належать найрозвиненіші країни (їх об'єднує організація економічної співпраці й розвитку — ОЕСР), провідна «сімка» -Велика Британія, Німеччина, Італія, Франція, США, Канада, Японія. Утворилося три центри суперництва: США, Західна Європа, Японія.

США—провідна в економічному та політичному сенсі держава, впливовіша у світі. її переваги: від початку колосальний підприємницький капітал, величезний виробничий, науково-технічний та військовий потенціал, що постійно підживлюється за рахунок «відтоку умів» з інших країн, величезна ємність внутрішнього ринку, багатство природних умов, великомасштабні закордонні інвестиції, внутрішня стабільність (конституція), відсутність тривалих війн на своїй території.

Західна Європа має такі переваги: високий рівень інтеграції, традиційні зв'язки зі своїми колишніми колоніями, вигідне географічне положення, великий історичний досвід.

Японія позбавлена явних переваг, насамперед — власних ресурсів. Але цей недолік компенсується ефективним застосуванням іноземних технологій, високою адаптаційною здатністю, національним характером (дух колективізму), мобільністю японської економіки.

До нових індустріальних країн, або економік «наздоганяючи розвитку, належать Китай, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Малайзія, Філіппіни, Таїланд, Туреччина, Мексика, Бразилія, Аргентина, Кувейт, Іран, Об'єднані Арабські Емірати. Завдяки масовим іноземним інвестиціям в останній третині XX ст. вони продемонстрували вражаючий ривок у господарському й соціальному розвитку склали для розвинених країн потужну конкуренцію. Дедалі очевидніше зміщення політичної й економічної могутності з Западу на Схід з Півночі на Південь. Найстійкіші темпи зростання за останні 30 демонструє Китай. У 2011 р. експерти ООН очікують в ньому, атак Індії відповідно 109 і 108 % зростання. Проте є й деякі мінуси прискореного розвитку — це однобічність господарських систем (у Південній Кореї переважає продукція чорної металургії, важкої та хімічної промисловості, у Малайзії—електронна промисловість тощо), переважно індустріальний характер економічно­го зростання, який до того ж базувався на екстенсивних методах і за ра­хунок високої норми накопичення капіталу. Усе це призвело до знач­ного відставання людського розвитку нових індустріальних країн від темпів економічного зростання.

До країн, які розвиваються (країн третього світу), належать від­сталі регіони Азії та Африки, економіка яких розвивається однобічно за рахунок експорту якого-небудь природного продукту (у Чилі — оло­ва, Заїрі — каучуку, Саудівській Аравії — нафти тощо) і має елементи натурального господарства.

Постсоціалістичні країни виділяють в окрему групу, оскільки за низкою ознак вони тяжіють до країн, які розвиваються (структура екс­порту, частка у світовій торгівлі й експорті капіталу, рівень розвитку споживчого сектору, рівень життя), а за іншою групою ознак — до індустріально розвинених країн (рівень наукових досліджень, особли­во у ВПК, космосі, атомній промисловості, рівень інтелектуального по­тенціалу та кваліфікації працівників, рівень освіти).

Головні риси сучасного світового господарства. Починаючи з 90-х років XX ст. ринкова модель господарювання набула загального, універ­сального характеру, зокрема й у колишніх соціалістичних країнах.

Інтернаціоналізація та зростання ступеня відкритості економік усіх країн. Зростання виробництва готових виробів, особливо високотехнологічних, забезпечує неухильну диференціацію проміжного та кінцевого продукту, значно поглиблюючи міжнародний розподіл пра­ці. Обробна промисловість, розвиваючись від середини XX ст. більши­ми темпами, ніж добувна, відтворює нові галузі та підгалузі, і це автоматично породжує потребу в міжнародному виробничому коопе­руванні та обміні готовою продукцією. Світовий експорт готових виро­бів зростає значно швидше за світовий експорт сировини та аграрних продуктів.

Відкрита економіка — це економічна система, орієнтована на мак­симальну участь у міжнародному розподілі праці. Вона передбачає формування світового простору як єдиного ринку, використання різ­них форм спільного підприємництва, ліквідацію торгових бар'єрів і за більшістю позицій — державної монополії зовнішньої торгівлі, ство­рення вільних економічних зон, формування сприятливого інвестицій­ного клімату.

Провідні країни вступили до нової постіндустріальної системи,яка продемонструвала здатність ефективно розвиватися без колоній. Індустріальна система у більшості провідних країн підживлювалася дешевими ресурсами та грабуванням залежних країн. Експорт капіталу значно змінив свій напрямок — почав спрямовуватися у науко галузі розвинених та нових індустріальних країн з переваж кваліфікованої робочої сили.

Завдяки науково-технічному прогресу створюється і сучасна світова інфраструктура. Стрімке прискорення фінансових операцій на основі інформаційних технологій, розвиток транспортного обслуговування значно прискорили грошові, товарні та інформаційні потоки.

Електронні засоби зв'язку розвиваються швидкими темпами. У 1910 р. у світі налічувалося 7 млн телефонів, у 1950 р. — 51 1999 р. — майже 1000 млн. Через 40 років після винаходу радіо кість регулярних користувачів радіоприймачами досягала 50 млн. логічний показник для телебачення становив 13 років, а для Ін-ту — 4 роки. Тільки в Україні кількість користувачів мережею в і 2010 р. становила 11,3 млн (зростання за рік — 29 %).

Як результат попередніх процесів основою розвитку світового господарства стає глобалізація економічного розвитку. Вона проявляється у формуванні економічної моделі світу як єдиної органі системи, що домінує над національно-державною формою організації життя людства і має свої автономні закономірності розвитку. Її риси розглядатимуться в темі 15.