Моделі фінансування охорони здоров'я у сучасному світі

Фінансування охорони здоров'я є складовою фіскальної політики держави й спрямоване на регулювання потоків грошових коштів в^: пацієнта до лікаря. Світова практика характеризується значним розмаїттям форм, напрямів, взаємозв'язків цих потоків, ступені участі в розподілі держави та суспільних інститутів. Тому можна говорити п різноманітні варіанти фінансування охорони здоров'я.

У колишньому СРСР існувала патерналістська модель М. Семашка, що мала єдине джерело фінансування охорони здоров'я держбюджет, з досить жорсткою централізацією управління галуззю. Проте у 1960 р. витрати на охорону здоров'я у розрахунку на душу на­селення колишньої УРСР і США були приблизно на одному рівні (близько 150 дол.), а в більшості європейських країн — навіть менше. Зменшення фінансового забезпечення медичної галузі в СРСР почало­ся з 1975 p., і вона все більше розвивалася за остаточним принципом, тобто гроші на охорону здоров'я витрачалися після витрат на важку промисловість, військову галузь, сільське господарство, тобто мате­ріальне виробництво. Водночас у радянській моделі М. Семашка до­мінував профілактичний напрям медицини, і за цим критерієм вона вважалася однією з найефективніших.

Бюджетне фінансування характерне для контрольованих на цент­ральному або місцевому рівні національних систем охорони здо­ров'я(НСОЗ) Беверіджа(назва — на честь англійського економіста-реформатора системи соціального забезпечення Вільяма Беверіджа). Вони функціонують у Великій Британії, Данії, Ірландії та скандинав­ських країнах, частково в Італії, Португалії. Рівень фінансування охо­рони здоров'я в цих країнах становить від 6 до 10 % ВВП. У Великій Британії національна система охорони здоров'я функціонує з 1948 р. Джерелом грошових коштів, призначених для медицини, є податки, які стягуються з фізичних та юридичних осіб. Хворі лікуються на безо­платній основі, а платником виступає держава. У Греції, яка перебуває на етапі створення НСОЗ, діяльність великих клінік та медична допо­мога на селі фінансуються за рахунок держбюджету, а амбулаторна до­помога — за рахунок страхування. Дії як покупців, так і продавців у рамках НСОЗ плануються й координуються.

Від патерналістської моделі європейські НСОЗ відрізняються тим, що використовують можливості конкуренції та передбачають також платні послуги, які задовольняють додатковий попит на лікування, з покращеним сервісом для забезпечених верств населення. Окрім дер­жавних лікарень, що мають надавати встановлені стандарти медичної Допомоги, існують і приватні клініки, оплата послуг яких здійснюється або на прямій основі, або за рахунок добровільного страхування. Зазви­чай лікарі можуть обирати працювати у державному чи у приватному секторі, а часто просто працюють за сумісництвом. Однак медичний ринок жорстко регулюється з приводу ціни та якості лікування. Через Це приватний сектор у тих країнах не має суттєвого поширення.

Офіційно бюджетне фінансування існує і в Україні, його рівень у 2010 р. становив 3,6 % ВВП. Водночас застосовуються кошти благодійних фондів на користь медицини. Проте офіційне фінансування співіснує тіньовими, неформальними платними послугами, в обхід податкових закладів. Разом з ними рівень фінансування в Україні наближається; європейського. Але порушається конституційний принцип рівного д ступу до охорони здоров'я різних верств населення. Різні форми н офіційної оплати медичного персоналу існують також у Греції, Пол щі, Угорщині, країнах СНД.

У Німеччині, Австрії, Бельгії, Нідерландах, Франції, Люксембурзі, деяких країнах Латинської Америки переважає модель соціально обов'язкового медичного страхування (ОМС) Бісмарка (назва честь німецького канцлера Отто фон Бісмарка, який наприкінці XIX ст. перетворив розрізнені медичні фонди в єдину й розгалужену систему медичного страхування). І зараз німецька система відрізняється н явністю не одного, а різних медичних фондів державного обов'язкового страхування, а також присутністю державних і приватних надавачів медичних послуг, децентралізацією охорони здоров'я. Рівень фінансування охорони здоров'я в системах Бісмарка становить від 10 до 13 ВВП. Обов'язкове медичне страхування характерно також для Канади стало буденною справою для нових країн ЄС та Росії.

Державні та соціально-страхові моделі охорони здоров'я виконують функцію перерозподілу ресурсів. Податки (або відрахування медичне страхування) на законодавчій основі включаються до де бюджету (або сукупного національного фонду страхування з територіальними підрозділами), а потім розподіляються відповідно до медичних потреб. Повна сума суспільних ресурсів, потрібних для надання державних медичних послуг складається з бюджетних коштів та ресурсів страхового фонду. У системах охорони здоров'я Беверіджа переважає перше джерело, у системах Бісмарка — друге. При цьому об" моделі спираються на особливу роль держави у регулюванні ринку медичних послуг. їх переваги полягають у найвищому ступені соціальної справедливості й солідарності населення, коли реалізується принцип ««здоровий платить за хворого, багатий — за бідного». Страхування, зокрема, дає змогу мінімізувати ризик непередбачених витрат на лікування за рахунок поєднання багатьох полісів в один портфель.

Соціальне страхування в названих країнах може співіснувати з договірним ОМС для громадян та суб'єктів господарювання, де функції страхування поширюються на обмежене коло страхових компаній (у тому числі комерційних), які ним ліцензуються. Його завдання — стимулювати конкуренцію між страховими компаніями, демонополізувати страховий ринок, покращити якість страхових послуг. Обидві системи — Беверіджа і Бісмарка — не виключають добро­вільне медичне страхування (ДМС), яке здійснюється лише комер­ційними страховими компаніями. Воно може бути колективним (гру­повим), коли страхувальником виступає підприємство, а застраховани­ми — його робітники. Інший варіант — індивідуальне добровільне страхування, коли і страхувальником, і застрахованим виступає фізич­на особа.

Тарифи на медичні послуги у системах ОМС і ДМС встановлюють­ся таким чином: на подушний норматив, на повну вартість одного відвідання поліклініки або одного ліжко-дня у стаціонарі, на локальну медичну послугу, на закінчений випадок стаціонарного лікування. Вони контролюються державою та страховими компаніями. Підготов­ка, погодження й затвердження тарифів передбачає договірну практи­ку та участь усіх сторін, які представляють інтереси всіх суб'єктів стра­хового ринку.

В Україні ринок ДМС теж розвивається досить швидко. Деякі стра­хові компанії навіть виділяють ДМС в окрему вертикаль підприємниц­тва зі створенням власної мережі клінік по Україні. Сьогодні її мають такі страхові компанії як «Українська страхова група», «ТАС» і «Доб­робут». Більшими темпами зростає групове страхування за оптовими цінами працівників великих приватних фірм або державних монопо­лій, бо ціна одного поліса в цьому разі буде значно нижчою, ніж при індивідуальному страхуванні.

Становлення і розвиток страхової медицини в Україні передбачає прийняття закону про обов'язкове медичне страхування.

У Західній Європі медичне страхування вперше з'явилося у XIX ст., у Німеччині на хвилі індустріалізації. Медичні фонди організовували робітники підприємств для взаємодопомоги. Ця ініціатива користувалася підтримкою у підприємців, оскільки знижувалися витрати виробництва. Аналогічні тенденції спостерігалися і у вітчиз­няній економіці. Так, у 1894 р. товариства взаємодопомоги діяли на 22 підприємствах Одеси. А у Харкові, згідно з архівними дослідженнями істориків, у 1869 р. було введе­но лікарняний збір з громадян обох статей, крім поліцейських, пожежних та найбідніших. Його розмір і порядок стягання затверджував особисто імператор, а на­правляли його на утримання першої міської лікарні. Контроль за сплатою цього збору Здійснювався домовласниками і поліцією. Так він «являв собою своєрідну зародкову форму обов'язкового медичного страхування»⁷.

Модель приватного медичного страхування є характерною для США, Швейцарії, Філіппін, Південної Кореї та Австралії. До цієї групипочали наближуватися також Азербайджан і Грузія. Між страховими компаніями, лікувальними комплексами розвивається інтенсивнаконкуренція за найбільш привабливих пацієнтів з точки зору платоспроможності й віку. У США — найвищі витрати на охорону здоров’я майже 18 % від ВВП. Це не тільки позитивний наслідок інвестування людського капіталу. Є й інші причини — у приватних американських закладах оплата лікування йде за принципом «гонорар за послугу(fee-for-service),що знижує стимули до виправданої економії прискорює (на тлі проблем з асиметрією інформації) зростання в^-охорону здоров'я. До того ж, американська система страждає раціональної структури, адже там переважає лікарняний (найвитратніший) сектор. Саме в США важливим чинником збільшення на охорону здоров'я була незначна роль держави, яка зазвичай ефективніше регулює ціни на медичні послуги та поведінку їх надавачів (держава оплачувала медичні послуги тим, хто не може отримати або оплатити страховку, через системуMedicare). За даними соціологічних опитувань Центру вивчення змін в системі охорони здоров'я (CentreofStudingHealthSystemChange), 57 млн американців проблеми під час оплати медичних рахунків. 35 % респондентів сподіваються на успішне домашнє лікування або медичні пре що вільно продаються в аптеці, а не на допомогу лікарів. Середнятривалість життя американців менша, ніж у Греції або Іспанії, п дитячої смертності — вищий, ніж в Англії. Розшарування населення за рівнем споживання медичних послуг значно сильніше, ніж у європейських країнах, але платоспроможні американці мають найвищий рівень охорони здоров'я у світі. Ось чому президент США почав економічні реформи з охорони здоров'я. Восени 2010 р. було прийнято новий федеральний закон, відповідно до якого право на медичне страхування отримуватимуть всі громадяни, в тому числі безробітні. Їх страховку відтоді сплачує держава.

У країнах, які розвиваються, переважає ринок приватних медичних послугі прямий рух грошових коштів від пацієнтів до лікаря у вигляді безпосередніх платежів. Державний сектор охорони здоров’янезначний.

Загальносвітовою тенденцією розвитку сучасної охорони є децентралізація його фінансування. В Англії та Ірландії регіональні органи отримують грошові фонди з центральних бюджетів з урахуванням подушного нормативу, а потім самостійно розпоряджаються ними. Італія та Швеція пішли далі: місцеві ради мають лікарні у своїй влас­ності та отримують додаткові ресурси за рахунок регіонального оподаткування та платних медичних послуг. У Канаді на мікрорівні про­водять лише загальну стратегію розвитку, а кожна провінція має са­мостійну політику, виходячи з регіональної структури захворюваності. 0 Італії нова роль регіонів закріплена законодавчо на референдумі у жовтні 2001 р. У Польщі регіональна влада є відповідальною за залу­чення інвестицій та за борги лікувальним закладам".

Делегування відповідальності за розвиток охорони здоров'я ло­кальній ланці стимулює інновації, сприяє чуйній реакції на потреби хворих, прозорішому розподілу бюджетних коштів. Витрати на охо­рону здоров'я та освіту зазвичай домінуючі у місцевих бюджетах, тому взаємозв'язок між сумою місцевих податків і тією частиною, яка спрямовується на медичніпотреби, є очевидним. Ось чому місцеве оподаткування наближається до платежів на медичне страхування, що є адресним за своєю сутністю. Децентралізація фінансування охо­рони здоров'я є також умовою формування контрактних відносин між територіальними органами охорони здоров'я та медичними виробни­ками.

Децентралізація охорони здоров'я спостерігається і в Україні, проте існують серйозні регіональні відмінності у його фінансуванні. Має місце: нерівномірний розподіл доходів держбюджету по регіонах на централізовані заходи та національні програми охорони здоров'я; недофінансування регіональними бюджетами лікувальних закладів; значна диференціація розміру оплати праці медичного персоналу, ви­ділення більших квот податкових державних кредитів для отримання вищої освіти у медичних ВНЗ тих регіонів, в яких більший розмір зар­плати лікарів та менша забезпеченість лікарями; невідповідність ско­рочення медичних кадрів демографічній ситуації у регіоні. Регіональна політика у галузі охорони здоров'я потребує якісного вдосконалення.