Державна політика доходів населення

Нагадаємо, що відповідно до теорії трьох факторів виробництва існує чотири види доходів: рента (дохід на землю та ресурси), відсоток (дохід на капітал), підприємницький дохід (дохід на підприємницькі здібності), заробітна плата. Три перші види пов'язані з реалізацією власності та відображають у своїй сумі доходи найзаможніших верств населення й держави. Четвертий вид — це доходи на трудові послуги працівників найрізноманітніших професій. Усі доходи поділяються на номінальні (які не залежать від оподаткування та зміни цін) та реальні (з урахуванням усіх виплат та інфляції).

Державна політика доходів спрямована насамперед на запобігання поляризації суспільства та зняття соціального напруження. Інакше Збувається соціальний вибух, який порушує стабільність життя су­спільства.

Для кількісної оцінки диференціації доходів застосовуються різніпоказники:

а) ступінь нерівності у розподіленні доходів (крива Лоренца показує фактичне розподілення доходів). Якби між усіма членами суспіль існував абсолютно рівний розподіл доходів, то його можна було б від разити за допомогою бісектрисиOA. Насправді ж, ступінь нерівності показує заштрихована ділянка ОСА між бісектрисою та кривою Лоренца. Що далі крива від бісектриси, то більшою є нерівність (мал. 13.1);

б) коефіцієнт концентрації доходів — індекс Джині — велич відхилення фактичного розподілу доходів населення від лінії їх рівномірного розподілу. Розраховується таким чином:

Заштрихована площа ОСА

К_Дж= _______________________

Трикутник OAD

Що вище коефіцієнт Джині (Кдж), то більшою є нерівність. Вона змінюється від 0 до 1;

в) децильний коефіцієнт виражає співвідношення між середи" доходами 10% найвисокооплачуваніших громадян та середніми до дами 10 % найменш забезпечених. У ЄС децильний коефіцієнт ставить 6:1, а в Україні (відповідно до непрямих оцінок та з урахуванням тіньових доходів) — 30:1. Це дуже велика нерівність, сформована під впливом недосконалості парламентаризму, напівкримінальної прива­тизації та лобіювання своїх егоїстичних інтересів великими фінансо­во-промисловими групами за допомогою інститутів влади. Українська бідність має кілька специфічних особливостей: низька якість життя пе­реплітається з психологічним неприйняттям економічної нерівності, поширеністю бідності навіть серед працюючого населення. Близько половини бідних— це родини, де хто-небудь із дорослих працює. Саме низький рівень доходів є одним із чинників захворюваності та су­часної демографічної кризи.

На ринку медичних послуг нерівність населення щодо розподілу доходів трансформується в дедалі більшу нерівність у споживанні цих послуг. Зі зростанням доходів громадян частка їхніх витрат на охорону здоров'я зменшується: заможні сплачують меншу частину, ніж бідні. Тобто нерівність доходів, яку відображає коефіцієнт Джині, поси­люється нерівністю в оплаті медичних послуг. В Україні її особливо за­гострює відсутність загальнодержавного соціального страхування. Інша причина нерівності полягає в тому, що незаможні верстви насе­лення, насамперед діти, літні люди, психічно хворі взагалі більш за­лежні від медицини. Крім того, існує суперечність між тим періодом життя, коли люди спроможні сплатити медичні послуги (середина жит­тя), і віком, коли їм особливо потрібне лікування (на початку та на­прикінці життя). Отже, нерівність у доходах поглиблюється нерівністю у фінансуванні медичних послуг, а остання доповнюється нерівністю в отриманні необхідного лікування, і малозабезпечені верстви лікуються менше за потрібне.

Для стримування невиправданого розшарування й поляризації рів­ня життя держава перерозподіляє доходи через держбюджет та встанов­лює прожитковий мінімум. Вирівнювання доходів зазвичай відбу­вається через прогресивну шкалу оподаткування доходів громадян. Ступінь перерозподілу вищий у соціал-демократичних моделях со­ціальної політики (до 50 % національного доходу), менший — у кон­сервативній. Але спільна тенденція — це зростання ролі держави у ви­рішенні соціальних проблем. На жаль, порівняно невеликим рівень пе­рерозподілу ВВП через бюджет залишається в Україні — майже 30 %. Прожитковий мінімум не відображає всієї повноти потреб громадяни­на. Так, відповідно до Державного бюджету України на 2011 р. з 1 січня він становить лише 894 грн, а з 1 грудня — 953 грн.

Важливим елементом державного регулювання оплати праці є використання інституту мінімальної заробітної плати. Вона є державною соціальною гарантією, обов'язковою для підприємств усіх власності, а також фізичних осіб, які використовують працю найма робітників. Але в Україні мінімальна заробітна плата з 1 січня 201 дорівнює лише 941 грн, з 1 грудня — 1004 грн. З 2010 р. вона розраховується також в погодинному вимірі і з 1 січня 2011 р. дорівнює 5,66 грн, з 1 грудня — 6,04 грн.

Втім підвищення мінімальної заробітної плати має не лише соціальний, а й економічний зміст. Приріст кожної гривні заробітної плати додатковий податок на прибуток у місцевий бюджет. Певна коштів повертається державі за рахунок економії на житлові субсидії, а також у вигляді ПДВ на придбані додаткові товари завдяки зростанню попиту. Додаткові відрахування йдуть до страхового і пенсійного фондів. Збільшується зайнятість, зменшується допомога з безробіття, зростає подохідний податок тощо. Отже, збільшення мінімальної заробітної плати тотожно інвестиціям в економіку країни. Це ще раз підкреслює роль соціальних чинників в економічному розвитку.

Крім мінімальної заробітної плати й прожиткового мінімуму, законодавством багатьох країн передбачається виплата допомоги та субсидій, встановлення пільг. Навіть у США, де менший рівень соціального регулювання, ніж у Європі, виплати та пільги з соціальних фондів становлять приблизно 25 % реальних доходів населення. Але як показує світова практика, посилюється тенденція виплати адресної допомоги малозабезпеченим. Ця проблема нагальна і для України, де панує стара система пільг. Вона не сприяє реальній підтримці тих громадян, що найбільше її потребують, породжує зловживання та гальмує зростання економічної ефективності.

Державне регулювання доходів може також включати: стимулювання зростання доходів громадян як фактора підвищення внутрішнього попиту та економічного розвитку (західноєвропейські країни);забезпечення перевищення темпів зростання продуктивності праці над темпами зростання заробітної плати (Японія, колишній СРСР); стримання зростання заробітної плати для зниження витрат виробництва та заохочення інвестування (Гонконг, Тайвань, Південна Корея, Китай). У XX ст. у Західній Європі поширювалася також антиінфляційна політика доходів, яка включала індексацію доходів залежна зростання цін. Потім від неї почали поступово відмовлятися, адже політика пригнічує стимули до праці та прискорює інфляцію.

У перехідній економіці України суттєвим напрямом державного регулювання є боротьба з тіньовими доходами. Залежно від їх видів можуть застосовуватися різні методи — адміністративні (наприклад, урядові програми із запобігання корупції та контрабанди на митниці, виявлення виплат зарплат у «конвертах»), правові (удосконалення законодавства, судової системи), економічні (удосконалення фіскальної, кредитно-гро­шової політики). Зазвичай, найбільший ефект досягається під час поєд­нання всіх методів. Проте найзлободеннішим питанням для сучасної України є політичне, а саме відокремлення бізнесу від влади та політична воля верхніх ешелонів влади до боротьби з тіньовою економікою.