69. Ціна землі залежить від:

а) величини щорічної ренти;

б) ставки банківського процента;

в) величини альтернативного доходу покупця землі;

г) усі відповіді правильні.

Розділ 4. Основи макроекономіки

Тема 10. Система макроекономіки. Основні макроекономічні показники Предмет та проблеми макроекономіки

Макроекономіка — це частина економічної теорії, яка вивчає зако­номірності розвитку і поведінку національної економіки в цілому. Макроекономічний аналіз пояснює, як і чому держава приймає еко­номічні рішення на вищому рівні. Якщо завданням мікроекономіки є дослідження окремих ринків та окремих структур (підприємства або домашнього господарства), а також вироблення рекомендацій для підприємців, то завданням макроекономіки є конструювання ідеаль­них моделей, що є метою державного регулювання економіки. Тому якщо мікроекономіка має справу з цінами та обсягами окремих товарів, то макроекономіка — з агрегованими (сукупними) величинами. Мак­роекономіка абстрагується від багатьох особливостей функціонування окремих ринків для того, щоб виявити головні причини формування макроекономічної рівноваги на національному ринку.

Макроекономічний аналіз виходить з того, що існують три головні учасники економічних процесів на національному рівні. До підпри­ємств (фірм, підприємницьких структур) і домашніх господарств, які є одночасно суб'єктами мікроекономічних процесів, підключається дер­жава. Вона не лише побічно регулює економічну діяльність, а й ство­рює суспільні товари та послуги (у галузі освіти, охорони здоров'я, без­пеки та ін.). Економічні зв'язки між усіма об'єктами формуються за­вдяки кругообігу товарів, послуг, ресурсів та доходів (схема 10.1).

Макроекономіка як наука виникла у 20—30-х роках XX ст. її за­сновником вважається Дж. Кейнс. Хоча й раніше представники різних шкіл цікавилися макроекономічними проблемами. Нагадаємо, що пер­шу макроекономічну модель створив фізіократ Франсуа Кене. Пробле­ми рівноваги на рівні суспільного відтворення також досліджував К. Маркс, близько підійшовши до необхідності державного регулю­вання економіки. У 1885 р. у схемах

відтворювання, представлених у II томі «Капіталу», він показав два підрозділи суспільного виробницт­ва, в яких створюються відповідно засоби виробництва і предмети спо­живання, і взаємозв'язок між ними, а також процеси простого та роз­ширеного відтворювання. Проте сучасна економіка складніша й біль­ша за обсягом, вона не зводиться до матеріального виробництва (І та II підрозділу), включає також нематеріальне виробництво і воєнну еко­номіку.

До XX ст. ці дослідження були суто теоретичними, вони узагальню­вали макроекономічні процеси, які вже склалися в економіці. У XX ст. миттєво зросла практична значущість макроекономіки, почався якісно новий етап розвитку економічної теорії. Серйозні розробки вів не тільки Дж. Кейнс, а й інші вчені, наприклад американський вчений російського походження В. Леонтьєв. У 30-х роках XX ст. він створив модель міжгалузевого балансу «витрати-випуск».

Починаючи з 60-х років, макроекономічні дослідження ведуть, крім кейнсіанців, монетаристи, дослідники шкіл економіки пропозиції, дов­гострокового економічного зростання, раціональних очікувань. Ніхто із сучасних вчених не виступає проти державного регулювання еко­номіки, а суперечки між ними ведуться лише про те, якою мірою до­пустиме втручання держави в економіку і які рецепти макрорегулювання. Ключовими макроекономічними проблемами, які розглядають­ся економістами, є зайнятість, інфляція, економічне зростання, зов­нішньоекономічна рівновага. Ідеальна макроекономічна модель — стійке економічне зростання в умовах повного використання всіх ре­сурсів суспільства (особливо трудових) при стабільному стані грошової системи та зовнішньоекономічній рівновазі.

У реальному житті ця модель має суттєві відхилення. Постійна стійка економічна рівновага відсутня, тому що ринкова економіка розвивається циклічно. Сучасні економісти пропонують рецепти скорочення криз, однак повністю їм запобігти не можуть. Це підтверджу світова фінансова криза 2008—2010 pp. Що стосується повної зайнятості та відсутності інфляції—це також еталон, який не досягається автоматично. У країнах із перехідною економікою і в нас, зокрема, будь які макроекономічні моделі спотворює тіньова економіка. Не може бути єдиних макроекономічних рецептів для всіх країн і через різне інституціональне середовище, в якому вони застосовуються. Крім того, умовах глобалізації світової економіки і зростання ступеня відкритості національних економік макроекономічні моделі стають усе вразливішими.

Тому завжди потрібно враховувати, що економічні моделі «працюють» за рівних умов. Прагнення до ідеальної моделі як до еталона породжує альтернативні напрямки реалізації економічної політики. Зав дання державного управління — обрати серед них оптимальний ва­ріант. Конкуренція різних шкіл та дискусії між вченими досить затребувані владою багатьох країн, які фінансують розвиток науки і запрошують представників різних макроекономічних течій як консультанті" та радників.

Національний продукт, його сутність, структура та методи обчислення

У світовій практиці для дослідження макроекономічних процесі використовується система макроекономічних показників та класифікацій, яка має назву системи національних рахунків (СНР). Серед макроекономічних показників, що вживаються в СНР, ключовим є внутрішній валовий продукт (ВВП). Він є сукупною ринковою вартістю кінцевого виробництва товарів та послуг, вироблених у країні за рік.

Кінцеві товари та послуги надходять до кінцевого споживача. Вони відрізняються від проміжних товарів та послуг, які у ВВП не враховуються. Наприклад, для такого кінцевого товару, як сукня, усі інші елементи (бавовна, тканина) будуть проміжними. Проміжні товар купуються для подальшого їх виробничого використання чи перепродажу і не включаються у вартість ВВП, щоб уникнути повторного під рахунку.

ВВП можна представити не лише у вартісній, а й у натурально-ре­човій формі. Ця форма визначає, скільки і яких товарів та послуг вироб­ляється у суспільстві з урахуванням їхніх споживчих характеристик. Однак натурально-речова форма не дає змогу точно виміряти показник динаміки розширення виробництва, оскільки однакова сукупна кіль­кість товарів у натуральній формі, підрахована в грошах, такої рівності не відображає.

Є три методи вимірювання вартісної форми ВВП. метод доданої вартості, а також вимірювання за потоком видатків на продукцію, що вироблено в країні, та потоком доходів, отриманих у результаті цього виробництва (див. схему 10.1).

Метод доданої вартостівикористовується для того, щоб уникнути повторного розрахунку при вимірюванні ВВП, який мав місце у ра­дянській економіці, де головним оцінювальним показником був сукуп­ний суспільний продукт (ССП). До його складу належав весь речовий капітал, застосовуваний у процесі суспільного виробництва впродовж року. Але додана вартість відображає внесок виробника до загальної вартості кінцевого товару на всіх етапах його формування. Це різниця між виручкою від продажу продукції і витратами на сировину, ма­теріали, енергію, транспорт та ін. Метод доданої вартості застосову­ється для підрахунку ВВП за галузями. Він дає змогу: визначити роль кожної з них і співвідношення в його виробництві, проаналізувати ди­наміку розвитку провідних галузей економіки, а також сформувати не­обхідну структурну політику. Використання методу доданої вартості за галузями наочно демонструє рівні економічного розвитку різних країн.

Більш поширеними є методи підрахунку ВВП за доходами та ви­датками (схема 10.2).

Особисті споживчі видатки— це витрати домашніх господарств на придбання товарів (хліба, одягу, автівки) та отримання послуг на споживчому ринку (побутових, консультаційних, інформаційних послуг).

Валові приватні інвестиції— це внутрішні витрати на придбання товарів виробничого споживання (устаткування, станків, будівель, си­ровини, матеріалів), а також житла.

Державні закупівлі товарів та послуг— це витрати на охорону здоров'я, освіту, утримання органів влади, безпеки та оборони, право­охоронних органів, але трансфертні платежі (виплачування пенсій, до­помог, стипендій, субсидій тощо) сюди не належать.

Чистий експорт— це сальдо (різниця) між обсягами експорту імпорту, або платіжний баланс. Його позитивна величина збільшує ВВП, а негативна — зменшує.

Державні закупівлі товарів і послуг часто передбачають контракт форму відносин між державою та приватними структурами. У США наприклад, за контрактами з місцевою владою місцеві університети керують системою шкільних закладів, приватні фірми — заклад стаціонарної психіатричної допомоги, рекреаційними зонами та пар: ми. Чимало приватних клінік страхуються державними страховими компаніями. Контракти дають змогу мінімізувати ризики, пов'язані ускладненням ринку, раціональніше використовувати наявні ресурси повніше задовольняти потреби суспільства.

Таким же чином ВВП можна визначити за доходами. Зарплата найманих працівників— це доходи від їх праці. Доходи від власності включають такі компоненти: прибуток фірм та корпорацій, ренту(доходи власника від використання землі та іншого майна), процент за кредит(доходи від використання позичкового капіталу), підприємницький дохід(доходи від використання підприємницьких здібностей). Крім того, до доходів зазвичай належать амортизаційні відрахування, тобто грошові відрахування на відшкодування зношення основного капіталу, який бере участь у створенні ВВП, і непрямі податки(наприклад, ПДВ, акциз, мито).

Сума всіх видатків у національній економіці дорівнює сумі всіх до­ходів, тому поєднання обох методів дає змогу врахувати помилки і по­хибки під час обчислення ВВП.

Розрізняють номінальний і реальний ВВП. Номінальнимє ВВП, розрахований в поточних цінах того року, коли його було створено. У 2010р. ВВПУкраїни, заданими Держкомстату, становив 1 094 607 грн. Реальний ВВП враховує зміну цін. Він охоплює вартість кінцевих то­варів й послуг у постійних цінах базового року. Такий підхід дає мож­ливість визначити зростання ВВП саме за рахунок обсягу виробництва.

Ціна товарів у поточному році

Індекс цін поточного року = _________________________________ · 100%

Ціна тих самих товарів у базовому році

Індекс цін, розрахований лише за споживчими товарами, нази­вається індексом споживчих цін. Узагальнюючий індекс цін, що ха­рактеризує зміну цін усіх товарів (споживчих, інвестиційних та інших) називається дефлятором ВВП. Застосовується для вимірювання ре­ального ВВП, який усуває вплив цінового фактора та враховує зростан­ня ВВП тільки за рахунок динаміки обсягу виробництва.

Значення показника ВВП полягає, по-перше, у тому, що з його до­помогою можна зафіксувати темпи економічного зростання та порівня­ти рівні розвитку різних країн. Так, рівень ВВП на душу населення в Україні у 2009 р. становив (за ПКС), за даними Світового банку, 2468 дол., і був нижчим, ніж у Люксембурзі, — у 42,7; Норвегії, — у 32; США, — 18,8; Швеції, — у 17,7; Німеччині, — у 16,6; Великій Брита­нії, — 14,3; Чехії, — у 7,3; в Естонії, — у 5,8; Білорусії, — 2,05 разу. За абсолютним показником ВВП перше місце в світі посідає США, а на друге нині вийшов Китай, який обігнав Японію. Щоправда, у країнах з перехідною економікою об'єктивна оцінка основних макроекономіч­них показників затушовується внаслідок великого тіньового сектору і можливість об'єктивних міжнародних зіставлень значно ускладнюється.

ВВП є базою для обчислення соціальних видатків. Наприклад ВООЗ рекомендувала всім країнам спрямовувати на охорону здоров’я 6—8 % ВВП (для нормального відтворення життєдіяльності людей) При цьомукритичною межею вважається величина у 3 %. Але в Україні цей показник в останні роки варіюється на рівні 3,2—3,6 %.

Крім ВВП у статистиці використовуються показники чистого національного продукту та національного доходу (див. схему 10.2). Чистий національний продукт(ЧНП) дорівнює ВВП за мінусом амортизаційних відрахувань. За допомогою ЧНП вимірюються доходи всіх постачальників економічних факторів виробництва (капіталу, робочої сили, землі, підприємницьких здібностей). Національний дохід (НД дорівнює ЧНП за відрахуванням непрямих податків, тобто є усіма типами зароблених доходів.

Наявний позитивний зв'язок між рівнем ВВП та рівнем життя населення. Його характеризують два показники. Особистий дохід (ОД) це частина національного доходу, яку отримують громадяни для сплати всіх податків. Сюди ж включаються трансферні платежі (пенсії, стипендії, допомоги). Дохід, що є в розпорядженні особи, — це дохід, який остаточно залишається у громадянина після сплати всіх податків.

Повна сукупність матеріальних та духовних благ, яку має суспільство і яка створена працею людей за весь попередній період розвитку, національним багатством. Це основний та оборотний капітал, грошові знаки, цінні папери, залучені у процес виробництва природні ресурси, кількість та якість трудового потенціалу країни, досягнення науці, культурі, спорті, мистецтві, знання та нагромаджений вироби:, чий досвід суспільства. У сучасній економіці складником національного багатства називають інформацію (що є «сировиною» для процесу прийняття рішень), адже суспільство, що не стало на шлях інформатизації, приречене до деградації.