Тема 8. Економіка підприємства. Підприємництво Поняття підприємства та його види. Сімейний лікар як економічний суб'єкт

Одним із суб'єктів на мікроекономічному рівні (разом з домогосподарством) є підприємство. В Україні цей термін використовується в правовому обігу для визначення економічної одиниці підприємництва. Тут поєднуються фактори виробництва і створюються матеріальні бла­га; знаходить конкретне втілення та чи інша форма власності на засоби виробництва; відбувається поєднання приватних, колективних і дер­жавних інтересів; закріплюється науковий та виробничий потенціал суспільства. Тому будь-яка економічна реформа передбачає зміни й пе­ретворення на мікрорівні.

Підприємство — це економічно та юридично самостійний суб'єкт господарювання, створений для виробництва продукції, виконання ро­біт і послуг. Економічна самостійність означає можливість розвитку під­приємства за рахунок власного прибутку. Юридична самостійність пе­редбачає виникнення юридичної особи (підприємство має свій статут, баланс доходів і витрат, розрахунковий рахунок в банку, право здійснен­ня договірних відносин). У ст. 62 Господарського кодексу України за­значено: підприємство створюється для задоволення суспільних та осо­бистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науко­во-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності у порядку, передбаченому цим кодексом та іншими законами. На 1 листопада 2010 р. в Україні працювало понад 1,2 млн підприємств та організацій зі статусом юридичної особи та понад 56 тис. — без цього статусу¹.

Якщо основною метою підприємства є отримання прибутку, то таке підприємство — комерційне. Комерційне підприємство у ринковій практиці називаються фірмою (або компанією), яка може включати в себе декілька підприємств. Якщо ж основна мета діяльності не пов'яза­на з прибутком, то підприємства є некомерційними. Прибуток може плануватися (якщо, наприклад, медичний заклад надає платні послуги окремим пацієнтам або укладає договори зі страховими організа­ціями). Це дає змогу провести розширення лікарні, зміцнити матеріаль­ну базу, збільшити доходи медичних працівників. Однак прибуток не може бути привласнено для споживання.

Некомерційні підприємства поділяються на державні та недержавні (неурядові). До державних некомерційних одиниць належать закладам охорони здоров'я. У системі МОЗ України таких — 900. Недержавні: некомерційні підприємства поширені у сфері охорони здоров'я європейських країн. Так, у Франції, Австрії, Люксембурзі, Бельгії та Ні чині на загал некомерційних лікарень припадає відповідно 15, 36 40 та 38 % ліжок, а в Нідерландах — усі 100 % (за винятком університетських клінік). Багато з них належать релігійним та іншим благодійним організаціям, певним соціальним групам, які патронують госпіталі на місцевому рівні. Наприклад, у Німеччині власником багатьох некомерційних клінік є Червоний Хрест.

Яку роль відіграють підприємства у системі мікро- та макроекономіки? Класична теорія А. Маршалла, Дж. Робінсон, Й. Шумп визначає фірму як виробничу одиницю, де обмежені ресурси перетворюються на готовий продукт. Фірма у цьому разі виступає інструментом, за допомогою якого підприємець веде свій бізнес. Інституційна теорія Р. Коуза, О. Вільямсона доповнює роль фірми — це ще й тема довгострокових контрактів, які дають змогу мінімізувати ризики. Еволюційна теорія Р. Нельсона розглядає фірму з точки зору життєвого циклу — заснування, зрілості, розпаду й появи нового підприємства.

Діяльність фірм в Україні регламентується Господарським і Податковим кодексами України і такими Законами: «Про захист економі конкуренції» № 2210-ІП від 11.01.2001 p.; «Про оподаткування прибутку підприємств» № 283/97-ВР від 22.05.1997 p.; «Про аудитор діяльність» №3125-ХІІ від 22.04.1993 p.; «Про державну підтримку малого підприємництва» № 2063-ІІІ від 19.10.2000 р. та ін.

Є різні види підприємств за формою власності:державні, колективні, приватні та змішані. У державному підприємстві бюджетне фінансування існує поряд із самофінансуванням; організація управління має ієрархічний характер. Самостійність в економічній діяльності обмежена, проте можливе їх субсидування. Тому державне підприємство стабільніше, йому менше загрожує банкрутство. Завдяки більшому владному контролю забезпечує високий рівень соціальної захищеності працівників. Державні лікарні мають менші можливості маневрів, які дуже потрібні в умовах конкурентної боротьби за державне замовлення або за контракти зі страховими компаніями, однак у них бюджетна підтримка.

Світова фінансова криза 2008-2010pp. сприяла поширенню державного сектору економіки.

За кордоном склалося кілька типів державних підприємств:

а) державні корпорації — акціонерні товариства зі стовідсотковою участю держави;

б) державні підприємства неакціонерного типу, які діють під прямим контролемдержави — «природні монополії», підприємства ВПК та державні установи соціальноїгалузі;

в) змішані, державно-приватні підприємства з контрольним пакетом акцій в рукахабо держави, або приватної особи.

Існує різниця і за характером управління державною власністю. Для японського варіанта характерна досить сильна регламентація господарської діяльності. Оперативне керування суто державними підприємствами здійснюють безпосередньо державні орга­ни. На відміну від Японії оперативне керування багатьма державними підприємствами у США переходить до рук приватних корпорацій. Держава їх контролює, дбає про збут продукції, забезпечує відповідними замовленнями. У Європі неакціонерні підприємства перебувають під прямим контролем держави, акціонерні — під непрямим, через дер­жавні холдингові компанії.

Державний сектор зосереджений у тих галузях, де найбільше вті­лені національні інтереси, а продукти й послуги мають суспільно ко­рисний характер. У Європі переважна більшість медичних закладів від­дані державі.

Водночас державні підприємства, як правило, капіталомісткі, не гнучкі, гірше налаштовуються на попит споживача, важче пристосову­ються до ринку. Система ієрархії не дає змогу раціонально використо­вувати наявні ресурси та відтворює бюрократичні перепони. Це по­вною мірою стосується і державних медичних закладів. У перехідній економіці олігархічного типу непоодинокі випадки цілеспрямованого банкрутства держпідприємств для їх приватизації за безцінь.

Різновидом державних підприємств є муніципальні,або комуналь­ні підприємства, що фінансуються місцевими органами влади. У Хар­кові, наприклад, метрополітен є комунальною власністю. Але найпо­ширеніші ці підприємства у соціальній сфері. Особливо вони набули Розвитку в охороні здоров'я Бельгії, Данії, Люксембургу, Нідерландів, Ірландії.

Колективні підприємствавідрізняються груповим прийняттям Рішень; самостійністю у керуванні виробництвом, невтручанням дер­жави. У Франції деякі клініки, а у Польщі — поліклініки стали колек­тивною власністю лікарів.

Для приватних підприємствхарактерні персональна відповідаль­ність менеджерів за виробничу діяльність, самостійність у керуванні, тому що створюються вони за кошти власника і розвиваються на і самофінансування. Приватні фірми, зокрема в медицині, мобільні, легко пристосовуються до попиту, сприйнятливі до інновацій. Вони не обтяжливі для держави, бо майже не користуються суспільними ресурсами. Однак тут складніше здійснювати контроль за оподаткуванням. Праця робітників соціально є менш захищеною, ніж у державному торі, можливий високий рівень експлуатації. Діяльність мале приватних підприємств можуть пригнічувати великі монополії. В охороні здоров'я багатьох країн приватний сектор переважає у стоматології.

Змішані підприємствастворюються шляхом об'єднання різних форм власності. Часто ці підприємства виступають у ви­різного роду товариств.

Перехідною формою господарювання (від державного підприємства — до колективного або від колективного — до приватного) єорендні підприємства. Тут власність — у руках орендодавця, вироблений продукт — у руках орендаря; у будь-якому разі існує самостійність у розподілі валового доходу та прийнятті управлінських рішень.

З точки зору відповідальності за результати діяльності всі підприємства поділяються на п'ять типів: акціонерне товариство; товар з обмеженою відповідальністю; товариство з додатковою відповідальністю; командитне товариство; повне товариство.

Акціонерне товариство(AT), або корпорація,має статутний фонд, розділений на певну кількість акцій згідно з номінальною вартістю. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тіл межах акцій, що їм належать. Акціонерне товариство поділяють на криті товариства, акції яких поширюються шляхом відкритого підписання та купівлі-продажу на біржі, та закриті, акції яких поширю" тільки в самому підприємстві.

Акціонерні товариства у нашій країні були дуже популярні в НЕПу. На 1 січня 1925 р. у колишньому СРСР налічувалося 161 акціонерне товариство, які мали статутний капітал понад 340 млн руб. на початку 30-х років XX ст. вони почали згортатися, тому що не вписувалися в адміністративно-командну систему, і з'явилися знову роки радянської перебудови.

Їхні переваги перед державними підприємствами очевидні: можливість залучення до управління виробництвом самих працівників послаблення відчуженості від засобів виробництва; можливість використання вільних грошових коштів в економіці; послаблення навантаження на бюджет.

Товариство з обмеженою відповідальністю(ТОВ) має статутний фонд,розділений на частки, розмір яких визначається установчими до­кументами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах своїх внесків (в акціонерному товаристві акції продають на ринку, а у товаристві з обмеженою відповідальністю частка може бути повернена власникові).

Товариство з додатковою відповідальністю(ТДВ) також має ста­тутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається статутни­ми документами. Але учасники такого товариства відповідають за його борги не лише своїми внесками до статутного фонду, а й майном, що їм належить.

Командитне товариство(з одним чи більшою кількістю учасни­ків, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном) включає також одного або більше учасників, відпові­дальність яких обмежується певним внеском до майна товариства.

Повне товариствопередбачає, що всі учасники займаються спіль­ною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном.

Практика підприємницької діяльності свідчить, що товариство з до­датковою відповідальністю, повне та командитне товариства не дуже популярні серед суб'єктів ринку.

За кількістю учасників, окрім названих вище товариств, розрізня­ють індивідуальне, одноосібне підприємство.Наочним його прикла­дом у медицині стали стоматологічний, діагностичний або косметоло­гічний кабінети «на одне крісло». Вони активно розвиваються. Ска­жімо, рентабельність діючих кабінетів біорезонансного обстеження (у столиці їх близько 50) сягала в передкризові роки 30-40 % .

До індивідуального підприємства в медицині тяжіють структури сімейного лікаря,які активно працюють в європейських країнах, бо є не лише медичним, а й активним економічним суб'єктом, що має певні права власності, самостійно приймає економічні рішення на мікрорівні та відповідає за них. Сімейний лікар може працювати в умовах оренди приміщення клініки (поліклініки) або прямо з місцевими органами вла­ди. Йому надають фонд грошових коштів, а далі він сам формує штат­ний розклад, набирає медпрацівників, визначає умови договорів з ними, отримує доходи і розпоряджається ними. Наприклад, у Великій Британії статус держателів грошових фондів мають понад 50 % лікарів загальної практики, які обслуговують 60 % населення. Вони змушені діяти раціонально, зіставляючи витрати і результати, як і годиться підприємцеві. Сімейний лікар розраховується за спеціалізованімедичні послуги, тому зацікавлений в економному витрачанні стартову капіталу. Його підприємство набуває такої характеристики, як конкурентний розвиток, тому що пацієнти мають право вибору до кого звернутися. Наприклад, у Швеції існує такий вибір у разі звернення лікаря первинної ланки у межах регіону. Ось чому інститут сімейні лікаря контролює до 70—80 % усіх витрат, що врешті підвищує економічну ефективність охорони здоров'я.

В Україні розвиток сімейної медицини долає безліч перепон.Cередних: суперечності законодавства, психологія медичних працівників, керівників поліклінік та пацієнтів, сформована в старій моделі, недосконалість статистики, що має відстежувати реформи. Різке відхилення від звичної траєкторії розвитку може призвести до погіршення медичне обслуговування. Однак і повна відмова від сімейних лікарів неможлива з причин раціонального використання коштів охорони здоров'я, інтернаціоналізації та глобалізації світової економіки. Уніфікація низки характеристик різних моделей охорони здоров'я, мабуть, неминуча, оскільки вона сприяє формуванню міжнародного права у цій сфері. До того ж, становлення інституту сімейного лікаря не є абсолютним запозиченням історії Російської імперії вже був прецедент — земська медицина.

Практика структурних перетворень свідчить про те, що їх слід а проваджувати поступово, без ривків і несподіванок, адже медицина консервативна, а населення не сприймає радикальних змін. Очевидно, що найактивніше поведінка сімейного лікаря може проявлятися на селі. Але і в Києві вже функціонують близько ста амбулаторій сімейної медицини, які фінансуються з міського бюджету. А в Дніпропетровській області, де здійснюється експеримент реформування охорони здоров'я, визначений МОЗ, з початку 2009 р. відкрито 29 закладів загальної практики шляхом перепрофілювання 15 сільських лікарські амбулаторій, 3 дільничних лікарень, 4 ФАПів із населенням понад 1 тис. осіб, 60 дільниць міських поліклінік. З загальної кількості 1; сільських закладів амбулаторії сімейної медицини переважно отримали статус юридичної особи. Це і означає новий статус сімейних лікарів, які стають не лише медичним, а й активним мікроекономічним суб'єк­том.

Тепер варто звернути увагу на основи господарської діяльності підприємств, незалежно від їх видів. Оскільки вони отримують прибуток, то цю категорію, а також інші, пов'язані з нею поняття, потрібно розглянути глибше.