Розділ 1. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Тема 1. Предмет і метод економічної теорії

Поняття «економіка». Етапи розвитку економічної теорії

Поняття «економіка» багатогранне. З одного боку, це господарська система, в якій людина здійснює усвідомлену діяльність з метою добування життєво необхідних для неї благ. Вона охоплює сукупність галузей людської діяльності - промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво; торгівлю й громадське харчування; ЖКГ; освіту, охорону здоров'я та ін.; сукупність сфер господарської діяльності, а саме сфер виробництва матеріально-речових благ, нематеріальних благ - продуктів інтелектуальної власності, а також послуг; сукупність державного і недержавного (приватного) секторів; сукупність регіональних господарств. З іншого боку, економіка є наукою, в основі якої лежить фундаментальна економічна теорія.

Предмет економічної теорії визначився в результаті тривалої еволюції. Спочатку економічні знання не виділяли у спеціальну галузь. Вони зберігалися та передавалися від покоління до покоління у вигляді навичок, звичаїв, заповідей та правил поведінки. Економіка була предметом аналізу китайського мислителя Конфуція (552—479 pp. до н.е.), давньогрецьких та давньоримських філософів: Ксенофонта (430— 355 pp. до н.е.), Платона (427—347 pp. до н.е.), Аристотеля (384— 322 pp. до н.е.); вченого-енциклопедиста Варрона (116—27 pp. до н.е.), письменника і політичного діяча Марка Порція Катона (234—149 pp. до н.е.), письменника й агронома Колумелли (І ст. до н.е.). Вони до­сліджували проблеми розподілу й організації праці в межах натурального господарства рабовласницького типу. Оптимальним способом здобування багатства вважали загарбання нових територій і рабів з по­дальшою раціоналізацією їхньої праці. Крім того, Аристотель зауважив ще й про зародження ринку. Він замислився над тим, що є спільного у різних товарах і чому ними обмінюються. Для описання обміну, торгівлі запропонував новий напрям — хремастику.

На подальший розвиток економіки значний вплив справило християнство: засуджувалася соціальна нерівність, встановлювалася обов'яз­ковість праці. З точки зору християнських норм моралі богослов і вчений-схоласт Ф. Аквінський (1225—1274) розглядав проблеми «справедливої ціни», яка, на його думку, передбачала домовленість між продавцем і покупцем. Таким чином, у добу античності й середньовіччя європейська економічна думка розглядала окремі питання загального вчення про справедливість і стосовно управління домашнім господарством. Цей період в історії економічних знань так і називається — ойкономія(від грец. Oikos- домашнє господарство, nomos- закон).

В Україні у XI—XVI ст. економічна думка відображала прагнення давньоруської держави до самостійної ролі у міжнародному житті. Вона розвивається в таких пам'ятках: «Руській правді» Ярослава Мудрого (XI ст.), «Повчанні» Володимира Мономаха (XII ст.), «Слові о полку Ігоревім» (XII ст.), «Повісті минулих літ» (кін. XI — поч. XII ст.), Київському (XII ст.) та Галицько-Волинському літописах (XII— XIII ст.). В Україні християнство також вплинуло на розвиток економічних знань. Так, на думку просвітителя І. Вишенського (XVI— XVII ст.), який досліджував панщину, оброк, податі, торговельний та лихварський прибуток тощо, майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей.

У XVI—XVII ст. виникає наука про державне господарство, яка аналізує закономірності розвитку європейських національних держав. Вона одержала назву «політична економія»,що в перекладі з давньогрецької означає: politikos— державний, суспільний; oikonoтіа— управління домашнім господарством. Цьому сприяв бурхливий розвиток капіталістичних ринкових відносин, різноманіття їх форм, ускладнення суспільних взаємозв'язків. Саме в цей час виникають перші наукові школи. Основне питання, на яке вони прагнуть знайти відповідь, — як примножити багатство держави.

Перша наукова школа політичної економії — меркантилізм (від італ. merkante— купець) відображає інтереси торгової буржуазії. Меркантилісти вбачали джерело заможності країни в ефективній зовнішній торгівлі та накопиченні золота, яке відігравало роль світових грошей. В економічній політиці переважала всебічна підтримка вітчизняного купецтва. Дослідження виробництва мало у меркантилістів другорядний характер. Справа у тому, що в XVI—XVII ст. ринкові відносини охопили передусім сферу обігу та золотодобування завдяки відкриттю нових земель і нових шляхів мореплавства. Стрімко розвивалася зовнішня торгівля. На зміну феодально роздробленій Європі прийшли національні держави, які функціонували на принципах політичного аб­солютизму. З'явилися національні інтереси, що вимагали наукового обґрунтування. Тому меркантилізм виник одночасно у багатьох краї­нах Європи — Франції, Англії, Італії та ін. Його першим представником був француз А. Монкретьєн. У 1615 р. світ побачив його «Трактат політекономії», в якому містилися поради щодо збереження і примноження саме державного багатства. Інший відомий представник школи меркантилізму — Ж. Б. Кольбер, міністр фінансів при королі Франції Людовіку XIV. Розвивалася і вітчизняна школа — у Києво-Могилян-ській академії, яка з другої половини XVII ст. стала головним центром культури та освіти країни. її провідний діяч — ректор Ф. Прокопович, якого згодом Петро І запросив до Москви ректором Духовної академії. Прогресивним ідеям меркантилізму були віддані також росіяни І. Посошков та В. Татіщев. Загалом вони відіграли велику роль у розвитку європейського ринкового господарства й у первісному нагромадженні капіталу, були підґрунтям для виникнення згодом класичної політичної економії.

У середині XVII ст. великий внесок у розвиток української еко­номіки зробив Б. Хмельницький: ліквідував велике поміщицьке землеволодіння поляків та литовців, розвинув внутрішню й зовнішню торгівлю, а також зв'язки України з іншими державами, сприяв розвитку ремісництва, сформував прообраз промисловості. За часів правління Хмельницького Україна підтримувала економічні зв'язки з Угорщиною, Грецією, Кримським ханством, Росією, Туреччиною, Румунією та ін. Це позначилося на економічній думці, спрямованій на захист національної незалежності українських земель, які були захоплені польською шляхтою.

Друга велика наукова економічна школа – фізіократизм (від грец. «влада природи»). Виникла в середині XVII ст. у Франції, де провідним залишалося землеробство. Фізіократи вважали землю основним джерелом багатства. Засновник цієї наукової школи Ф. Кене (1694—1774) — лікар за фахом, який заклав підвалини теорії відтворення суспільного капіталу, створивши першу макроекономічну модель. Вона базувалася на русі сукупного суспільного продукту між трьома класами: виробничим (землероби), класом земельних власників та невиробничим (усі особи, не пов'язані із землеробством).

Поширення мануфактурного та становлення машинного виробництва привели до пошуку джерела багатства у сфері індустріального виробництва. Виникли передумови для становлення в Англії класичної школи політичної економії (кінець XVIII ст.). Першим її представником став В. Петті (1623—1687), який досліджував природу грошей, заклав основи статистики й випередив погляди основних представників цієї школи А. Сміта й Д. Рікардо. Його вважають Колумбом політеко­номії (хоча сам він називав свою науку політичною арифметикою).

У праці «Політична арифметика» (1683) В. Петті приділив серйозну увагу проблемам демографії та бідності в Англії. Як державний діяч і лікар за освітою, В. Петті цікавився кількістю, станом і використанням лікарень та притулків-ізоляторів, кількістю лікарів та хірургів, впли­вом епідемій на зменшення населення тощо. Він першим запропонував встановлювати, де можливо, рід занять померлих, тобто наблизився до вивчення захворюваності й смертності залежно від професій. Поставив перед «політичною арифметикою» завдання перевірки такої статистики, забезпечення її достовірності. В. Петті встановив «стандарт здоров'я» як співвідношення кількості хрещених та похованих у Лон­доні й Дубліні, дав порівняльну оцінку «багатства населення» Лондона і Парижа.

У XVIII ст. Англія почала значно випереджати у своєму розвитку європейські країни, а промислова буржуазія виступила з вимогами свободи підприємництва, ліквідації пережитків феодалізму. Це визначило розвиток англійської школи політекономії, яка отримала назву класичної. Основні роботи її представників: А. Сміт — «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776), Д. Рікардо — «Начала політичної економії та оподаткування» (1817). Класична школа вважала матеріальне виробництво, і саме працю людини, головним джерелом збагачення суспільства. Була створена трудова теорія вартості, яка ґрунтувалася на думці, що вартість товару залежить виключно від кількості людської праці, необхідної для його виготовлення. Тобто праця розглядалася як головний фактор виробництва.

Що стосується сфери обміну, то на відміну від меркантилістів, представники класичної школи виступали за вільну торгівлю, бо вважали, що вона забезпечує ефективне використання ресурсів. Більше того, держава не повинна бути надміру присутньою і у виробництві. Класики виходили також з гіпотези про раціональну поведінку людей, які прагнули досягнення максимальних результатів. Вони вважали, що підприємці, задовольняючи свої інтереси, зрештою задовольняють і суспільні потреби, тому їм не можна перешкоджати. Отже, класична школа виступала за вільний ринок, який саморегулюється, невтручання держави в економічний розвиток. Тому А. Сміта і Д. Рікардо вважають родоначальниками лібералізму в економічній теорії. І що важливо — вони дали класичні трактування товару, грошей, капіталу, при­бутку, процента. Англійська класична школа політекономії мала великий вплив на усю економічну науку.

Один з напрямів політичної економії XVII—XIX ст. — школа камералістів. Її представники робили основний акцент на дослідженні суспільного здоров'я. Спочатку ця школа виникла для обслуговування господарських питань монархів, феодалів, у подальшому завдяки австрійському клініцисту, гігієністу і реформатору медичної освіти І. Франку та іншим провідним вченим-медикам набула іншого спрямування. «Першоджерело багатства країни — у численному і здоровому населенні, у здорових робочих руках, у виробничій силі здорової людини, у систематично застосовуваних державою заходах медичної поліції» — писав І. Франк.

У середині XIX ст. в європейській економічній думці утворюються дві течії економічної теорії — марксистська і немарксистська. Марксистська політична економія підтримала положення класичної школи щодо основи розвитку суспільства — матеріального виробництва. К. Маркс трансформував теорію трудової вартості у теорію додаткової вартості, яка створюється на основі експлуатації чужої, найманої праці. У «Капіталі» він дав глибокий аналіз домонополістичного періоду ка­піталізму, обґрунтував протиріччя між трудом і капіталом. Це дуже важливо, тому що в деяких течіях економічної теорії відсутній аналіз соціальної складової економічних відносин, що на практиці призводить до недооцінки проблем власності та розподілу доходів, їх впливу на всі суспільні процеси. Тому не дивно, що під впливом світової фінансової кризи 2008—2010pp.поновився інтерес до «Капіталу».

Разом із тим К. Маркс недооцінив еволюційний розвиток капіталістичного суспільства, можливості розв'язання конфліктів і протиріч без революції. Представники реформістського напряму марксизму (наприклад, видатний український економіст М.І. Туган-Барановський (1865—1919)) пропонували не сприймати марксизм як догму і бачили необхідність послідовного трансформування ринкових відносин. Але у практиці радянської економіки запанувало ортодоксальне ставлення до ринку і грошей як причини всіх негараздів, що разом з іншими факторами призвело до відставання СРСР від провідних країн світу. Представником ортодоксального напряму був В.І. Ленін.

У Російській імперії марксистські економічні ідеї завоювали широке коло прихильників. У 1850—1860-х роках виник революційно-демократичний напрям суспільної думки. Його видатним представником був український митець Т.Г. Шевченко, який, закликав народ до боротьби проти феодального гноблення, до створення «сім'ї вольної, нової». Водночас осібно існувала київська школа, яка розвивалася на базі кафедри політекономії Київського університету. Засновником її був І.В. Вернадський, виходець із родини незаможних дворян Чернігівської губернії, перший у Російській імперії історик економічної думки.

Його вважали прихильником і пропагандистом західних економічних ідей (А. Сміта й Д. Рікардо) у Росії. Дружина Вернадського була першою жінкою-економістом в країні. Його послідовники (простежувалися до початку XX ст. і в еміграції) не сприймали марксизм і соціалізм. Вони виступали за розвиток капіталізму в сільському господарстві, ка­тегорично заперечували необхідність суспільної власності на засоби виробництва. Радянська економічна думка повністю ігнорувала київ­ську школу, визнаючи лише Вернадського.

Немарксистський напрям економічної думки, сформований у Європі, називався маржиналізмом(від франц. marginal— граничний). Започаткували його одночасно австрієць К. Менгер, англієць У. Джевонс і француз Л. Вальрас у 1870—1880-і роки. У 1890-і роки маржина-лістську революцію продовжив видатний представник кембриджської школи А. Маршалл (1842—1924), з ім'ям якого пов'язана поява мікро-економіки. Основна праця А. Маршалла «Принципи економічної науки» (1890) кілька разів перевидавалася і була підручником не лише в Англії, але й в інших країнах. На відміну від попередніх шкіл маржиналісти розглядали проблему примноження багатства не взагалі, а в умовах обмежених ресурсів, тобто на перший план ставили завдання альтернативності економічного вибору. Маржиналістів не цікавили соціальні відносини суспільства, вони створили теорію раціонального господарювання, яка була придатною як посібник для підприємця. Свій аналіз вони зосередили на граничних (прирістних) величинах — граничному продукті, граничному прибутку, граничних витратах тощо. Маржиналісти піднесли значущість споживання до рівня виробництва і поєднали обидві сфери як об'єкт цілісного пізнавання. Крім того, застосували метод математичного моделювання економічних процесів. Відтоді традиційна назва економічної науки «політична економія» була змінена на користь більш нейтральної — «економікс», відокремленої від глибоких соціальних досліджень.

На відміну від марксизму маржиналізм пропагував незалежність ринку від державного втручання і являв собою неокласичний напрям економічної науки. В українській школі його найвідомішим представником був Є. Слуцький, який започаткував теорію поведінки споживача та поєднав аналіз функції корисності з його грошовими доходами і споживчим бюджетом.

У XX ст. мікроекономічна теорія не дуже змінилася, але була доповнена теорією державного регулювання економіки, або макроекономікою. Разом вони склали повноцінну теорію — економікс.

Засновником макроекономіки справедливо вважають американ­ського вченого Дж. Кейнса, радника президента США Ф. Рузвельта і його активного помічника у заходах із подолання «великої депресії» 1929—1933pp., автора праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936). Кейнс був не просто теоретиком, він розробив конкретні методи державного регулювання економікою. Школа кейнсіанствапосідала домінуючі позиції в західній економічній науці аж до 1970-х років і стала підґрунтям змішаної економіки. Наприкінці 1960-х років з'явилася альтернативна теорія макроекономіки —монетаризм(від англ. Monetary - грошовий, валютний), засновником якої став лау­реат Нобелівської премії у 1976 p., керівник Чиказької школи М. Фрідман (його предки — вихідці із Західної України). Ця теорія не виступала проти державного регулювання, а наголошувала на необхідності його обмеження тільки антиінфляційним, грошовим регулюванням.

Альтернативою до кейнсіанської теорії на початку 80-х років XX ст. стала також школа економіки пропозиції, центральне місце в якій посіли питання скорочення податків з метою стимулювання підприємницької активності. У той же час виникли теорії довгострокового економічного зростання та раціональних очікувань.

Паралельно макроекономічним школам у XX ст. розвивалася й інша школа, яка виникла у 30-і роки в США, — інституціоналізм. Вона стала альтернативною щодо неокласики, тому що тяжіє до інтеграції з іншими суспільними науками і бере до уваги вплив духовних, моральних, правових та соціальних факторів на економічний розвиток. Під інститутами розуміють державу, сім'ю, монополії, приватну власність, профспілки, релігію, звичаї, підприємництво тощо, які саме і впливають на традиції, норми поведінки людей, їх менталітет і зрештою — на економічний розвиток. Розвиток мікроекономічних, макроекономічних ідей та інституціоналізму характерний і для сучасної економічної думки в Україні.

Широку палітру сучасного економічного мислення надають періодичні видання в різних країнах. Найвідоміші — «JournalofPoliticalЕсоnomу» та газета «Economist», які друкуються відповідно у Чикаго та Лондоні. Головні українські наукові журнали, в яких висвітлюються актуальні проблеми економічної теорії, — «Економіка України», «Економічна теорія», «Економіст», «Україна: аспекти праці», «Економіка, фінанси, право», «Бізнес», «Комерсант». Дуже популярні московські наукові журнали «Вопросыэкономики», «Экономист», «Мировая экономика и международные отношения», «Российскийэкономический журнал».