5. Розвиток вітчизняної психології.

Розвиток вітчизняної психології спочатку здійснювалося в руслі двох основних напрямів - філософсько-релігійного і природничо-наукового.

Перший напрям виходить з ідей видатного вітчизняного філософа Володимира Сергійовича Соловьйова (1853-1900), а найвидітнішими представниками цього напряму є Микола Якович Грот (1852-1899), Георгій Іванович Челпанов (1862-1936), Лев Михайлович Лопатін (1855-1920), Микола Онуфрієвич Лосський (1870-1965), які вважали, що основним предметом психології є душа та її дія, а як основний метод виділяли інтроспекцію.

Другий напрям пов'язаний з ідеями об'єктивно-експериментального дослідження людської психіки. Його найвідоміші представники - видатні вітчизняні фізіологи Іван Михайлович Сеченов (1829-1905), Володимир Михайлович Бехтєрев (1857-1927), Іван Петрович Павлов (1849-1936), Олексій Олексійович Ухтомський (1875-1942), ідеї яких лягли в основу рефлексології - наукового напряму, засновником якого був В.М. Бехтєрев. Як предмет психології в цьому напрямі почали розглядатися рефлекси, що протікають за участю кори головного мозку в співвідношенні з тими зовнішніми подразниками, які запускали їх дію. Психічна діяльність вивчалася у зв'язку з протіканням нервових процесів, а для пояснення психічних явищ використовувалася теорія фізіології вищої нервової діяльності.

Разом з тим розвивалися і інші підходи, представники яких прагнули знайти інші способи (строго наукові) вивчення психічних явищ, які дозволяли зрозуміти цілісну картину розвитку людини. Так, у 1911 р. Олександр Федорович Лазурський (1874-1917) запропонував схему природного експерименту. Ці ідеї знайшли продовження в працях Михайла Яковича Басова (1892—1931), присвячених розвитку методу спостереження як ведучого при вивченні психічного розвитку дітей.

Після жовтневої революції вітчизняна психологія продовжувала бурхливо розвиватися, виникла безліч шкіл і напрямів. Проте поступово, особливо в 30-50-і роки, вітчизняна психологія, як і інші галузі науки і культури, виявилась під ідеологічним тиском, все більш упроваджувалось управління наукою за допомогою адміністративних методів. Заборонялись всі напрями так званої ідеалістичної психології, тобто психології як науки про душу. Її засновників виганяють з інститутів і університетів.

Єдиною філософсько-методологічною базою радянської психології висувається марксизм, при цьому максимально посилюється значення фізіологічних пояснень, які починають розглядатися не просто як необхідне, але як центральна ланка при дослідженні будь-яких психологічних явищ. Велику втрату психологічна наука понесла у зв'язку з проголошенням учення І.П. Павлова єдино вірним і можливим, у тому числі і для розвитку психології (1950). Проте психологія продовжувала розвиватися всупереч ідеологічному диктату, грунтуючись на єдиній методологічній базі - марксистсько-ленінському вченні про суспільно-історичну і соціальну суть людини і діяльність як основи її існування. Але на цій загальній основі розвивалися різні школи і напрями, формувалися різні галузі психології, що внесли істотний внесок до світової психології.

Засновником культурно-історичної концепції був Лев Семенович Виготський (1896-1934). Згідно цієї концепції психіка людини має культурно-історичний характер, і в процесі історії людство виробило певні засоби, за допомогою яких людина будує свої відносини зі світом, з навколишніми людьми, з самою собою. Ці засоби втілені у всьому, що складає людську культуру, починаючи від способів дії з різними предметами (напр., користування ложкою), складніших способів людської діяльності до вищих зразків науки, витворів мистецтва. Тому вищі форми психіки за Л.С.Виготським є опосередкованими формами.

За Л.С. Виготським психічний розвиток дитини – це перш за все процес її культурного розвитку, оволодіння, привласнення культурно заданих засобів дій з предметами і оволодіння собою, своєю психічною діяльністю, внаслідок чого розвиваються власне людські, вищі психічні функції і формується особистість. Вищі психічні функції (логічна пам'ять, понятійне мислення, довільна увага) відрізняються від простих, елементарних, «натуральних», по термінології Л.С. Виготського, форм. Вищі психічні функції спочатку виникають в зовнішній наочній діяльності, спілкуванні між людьми і опосередковані знаками (засобами і способами, які були створені культурою). Універсальною формою знаку є слово. Тільки тоді вони переходять у внутрішній, психічний план, стаючи змістом психічного розвитку.

Згідно з законом розвитку вищих психічних функцій Л.С. Виготського – кожна вища психічна функція проявляється в процесі розвитку поведінки двічі: спочатку як функція колективної поведінки, форма співпраці або взаємодії та засіб соціального пристосування (категорія інтерпсихологічна), а потім повторно – як спосіб індивідуальної поведінки дитини, засіб особистого пристосування та внутрішній процес поведінки (категорія інтрапсихологічна). Такий підхід взагалі вирішував проблему «непідвладності» суб'єктивних психологічних явищ об'єктивному вивченню, і вплинув на розвиток багатьох напрямів вітчизняній психології.

Одним з найважливіших напрямів розвитку цієї теорії з'явилася розроблена Олексієм Миколайовичем Леонтьєвим (1903-1979) теорія діяльності. Діяльність розглядалася О.М. Леонтьєвим як активна взаємодія з навколишньою дійсністю, що виражає відношення людини до світу і сприяє задоволенню її потреб. Психічний розвиток людини багато в чому складає процес розвитку його діяльності. О.М.Леонтьевим розроблена теорія провідної діяльності як такої, яка стає центральною, основною на різних етапах розвитку і робить найбільший вплив на формування свідомості особистості дитини на цьому етапі. Такою діяльністю для дошкільників є гра, а для молодших школярів - навчання. У руслі цього напряму працювали такі вітчизняні психологи, як Петр Якович Гальперін (1902-1988), Олександр Романович Лурія (1902-1977), Даніїл Борисович Ельконін (1904-1984), Олександр Володимирович Запорожець (1905-1981), Людмила Ілінічна Божович (1908-1981) та інші.

Єдність свідомості і діяльності. Одним з найважливіших питань, які хвилювали психологію з самого її початку, було питання про недоступність явищ свідомості об'єктивному дослідженню. Вітчизняний філософ і психолог Сергій Леонідович Рубінштейн (1899-1960) намагався вирішити це питання, сформулювавши як основний пояснювальний психологічний принцип – принцип єдності свідомості і діяльності. Діяльність для С.Л. Рубінштейна - це перш за все праця по перетворенню навколишнього світу. У праці людина створює «олюднене» середовище, культуру, свою власну психіку, змінює навколишній світ і себе. Тому, для вивчення свідомості необхідно не описувати ті або інші її сторони, доступні лише самоспогляданню, а аналізувати, як в процесі конкретної діяльності відбуваються зміни в об'єктах. Цей метод психологічного дослідження С.Л. Рубінштейн назвав методом єдності дії і вивчення.

С.Л. Рубінштейн дав відповідь і на питання про те, що визначає психічні явища - вплив середовища або внутрішні чинники. Він заперечував проти абсолютизації ролі середовища, яке було на той час майже пануючою ідеологічною установкою, що охоплювала не тільки психологію, але і всі природні науки. На противагу цьому він висунув принцип, згідно якому зовнішні причини впливають на об'єкт, у тому числі і людську психіку, через внутрішні умови.

Більшу частину свого життя С.Л.Рубінштейн перебував в Україні, в Одесі і багато сприяв становленню психології в Україні.

Психологія індивідуальних відмінностей – напрям у вітчизняній психології пов'язаний з такими іменами, як Борис Михайлович Теплов (1896-1965), Володимир Дмитрович Небиліцин (1930-1972), Вольф Соломонович Мерлін (1892-1982). У цьому напрямі отримала змістовну психологічну розробку теорія І.П. Павлова про типи вищої нервової діяльності. На її основі була розроблена психологія індивідуально-психологічних відмінностей, або диференціальна психологія. У руслі цієї теорії отримали нову розробку теорія типів темпераменту та теорія здібностей. Було визначено, що в основі здібностей лежать природжені особливості – завдатки, проте реальний розвиток здібностей здійснюється тільки в діяльності, що створює можливість для реалізації і формування цих здібностей.

Психологія відносин. Засновником цієї теорії був вітчизняний психолог, психоневролог і психотерапевт Володимир Миколайович Мясищєв (1892-1973). Він виходив з уявлення про те, що будь-яка людина з самого народження включена в систему суспільних відносин, які формують її суб'єктивні відносини до навколишнього світу, іншим людям і самої себе. Внутрішня система відносин, що формується таким чином, складає ядро особистості людини. Саме вона, а не характер, здібності або темперамент, визначає особливості особистості людини. Дійсні відносини людини, як вважав вчений, до певного моменту можуть не виявлятися, вони існують лише потенційно і розкриваються лише тоді, коли людина діє в дуже значущій для неї ситуації.

При цьому особистість В.М.Мясищев розглядав не як застиглу психічну істоту, що раз і назавжди сформувалася, а підкреслював її динамічність, мінливість під впливом зовнішніх, в першу чергу – соціальних дій.

Людинознавство як комплексна дисципліна - напрям отримав свою розробку в дослідженнях Бориса Герасимовича Ананьєва (1907-1972). Він вважав, що повноцінне вивчення людини може здійснюватися в руслі особливої комплексної дисципліни – людинознавства, об'єднуючої весь комплекс наук про людину, в його єдності з історією людства і розвитком всесвіту.

Основні напрями дослідницької діяльності Б.Г.Ананьева, окрім історії психології, стосувалися методологічних і теоретичних проблем психології; праці по загальній, педагогічній, віковій, індивідуальній психології, психології праці, мистецтва та ін., а також фундаментальні дослідження з проблеми відчуттів і сприйняття, дослідження життєвого шляху людини.

Проте основними напрямами теоретичних досліджень ученого є:

1) науково–обгрунтоване осмислення принципів сполучення наук, предметом пізнання яких виступає людина;

2) теоретична і інструментальна розробка і впровадження в науковий ужиток основ комплексного підходу до вивчення як найпростіших, так і найбільш складних утворень психіки і всього психічного світу в цілому;

3) освоєння нових, важливих, напрямків в психологічній науці — онтопсихологии (психологія буття – досліджує психичні процеси в їх первинній актуальності) та акмеології (досліджує психол. особливості та умови досягнення людиною акме (вершина) – найвищих досягнень).

В рамках комплексної дисципліни людинознавства психологічне дослідження зв'язується з рядом суміжних наук — біологічних, педагогічних, медичних, технічних, взаємодія яких необхідна при рішенні теоретичних і особливо практичних завдань. Так, інженерна психологія розглядалась Б.Г.Ананьевим як приклад створення нових психологічних дисциплін на межах наук, що розвиваються в зустрічних напрямах.

Вчений виділяв ієрархічно підлеглі одне одному (соподчиненные) рівні організації людини: індивід, особистість, індивідуальність, вважаючи, що остання складається на основі взаємозв'язку особливостей людини як особистості і як суб'єкта діяльності, які обумовлені природними властивостями людини як індивіда. Діяльність вважалась Б.Г.Ананьєвим однією з детермінант розвитку психіки, а індивідуальний розвиток розумівся як внутрішньо суперечливий процес, залежний від спадковості, середовища, виховання і власної діяльності людини.

Системоутворюючим в концепції Ананьєва є принцип цілісності людини, а предметом психології – багаторівнева системна організації психіки, що розглядається у всіх її зв'язках з різними сторонами природи людини (структурою, розвитком і діяльністю).

Тому, одним з основних питань в рамках онтопсихологічної науки вважалось вивчення процесу становлення цілісності особистості як багаторівневої системи, процесу перетворення її з об'єкту соціальних дій в суб'єкт індивідуального і суспільного розвитку впродовж всього життєвого шляху людини.

Теорія установки – особливий напрям в психології представляє система поглядів грузин. психолога Дмитра Миколайовича Узнадзе (1886 – 1950) і його учнів. Сам факт існування установки наголошувався психологами ще до Узнадзе, проте в його теорії установка є не приватним явищем в процесі сприйняття або діяльності, а загальнопсихологічним явищем, що розуміється як загальне явище в житті людей, яке грає в ній основну визначальну роль. Феномен установки в теорії Узнадзе перетворюється на центральне пояснювальне психологічне поняття.

Установка розумілася їм як цілісний психічний стан готовності суб'єкта до здійснення певної поведінки, що виникає на основі мотиваційних і ситуативних чинників, завдяки чому набуває здатності регулювати здійснення доцільної поведінки. Розробивши просту і ефективну експериментальну модель вивчення установки (метод фіксованої установки), Узнадзе разом із співробітниками виявив цілий ряд істотних загальнопсихологічних і диференціально-психологічних властивостей установки (цілісність, збудливість, міцність, динамічність ін.). На цій основі їм була побудована установочна типологія особистості. У роботах вченим розкрита і обгрунтована цілісно-особистісна природа установки, її несвідомий характер, закони її формування і протікання. Взагалі теорія установки пояснює особливості несвідомих процесів, доцільної діяльності, а також закономірності соціальної поведінки людини.

Згідно поглядам Д.М.Узнадзе і його учнів, несвідоме, що лежить в основі протікання всього психічного життя і визначальна своєрідність процесів свідомості, існує і діє у формі установок. Концепція Узнадзе служить з'ясуванню шляхів формування структури і функцій несвідомого.

Оригінальним є трактування Д.М. Узнадзе психології - наука про цілісну духовну особистість, мотиви і вчинки якої можуть носити неусвідомлюваний характер.

Розвиток психологічної науки в Україні. У 30-х роках 20 ст. у Харкові на базі Психоневрологічного інституту створена Всеукраїнська психоневрологічна академія з сектором психології, яку очолював Олександр Романович Лурія, основні наукові досягнення якого повязані зі створенням ним теорії системної локалізації вищих психічних функцій людини та особливої галузі психологічної науки – нейропсихології. Крім того, найважливіші наукові розробки О.Р.Лурії стосуються: 1) вивчення форми порушень психічних процесів залежно від локалізації цих порушень (нейропсихологія пізнавальних процесів); 2) формулювання принципу мозкової організації вищих психічних функцій людини; 3) визначенні ролі глибинних підкоркових і серединних структур у мозковій організації психічних процесів.

Відділом дитячої та генетичної психології завідував О.М.Леонтьєв. У цьому відділі працювали Запорожець Олександр Володимирович, Божович Лідія Ілінічна, Гальперин Петр Яковлевич (1902—1988), Зінченко Петр Іванович. Відділ розробляв такі основні проблеми як «психологія практичної діяльності», «образ - процес», свідомість і дільність, память.

О.В.Запорожець із співробітниками досліджував проблеми сприймання, зокрема естетичного, Л.І.Божович та П.І.Зінченко – психологічні особливості засвоєння знань учнями на основі розвитку мислення, причому П.І.Зінченко вказував на залежність продуктивного запамятовування матеріалу від його місця у структурі діяльності. Зрештою було створено загальну теорію памяті, визначено відношення памяті до мотиву діяльності, дії, а організуючим фактором в системі людської пам’яті та у становленні індивідуального досвіду визначено – орієнтацію на майбутнє. Згодом було здійснено вихід до зв’язку пам’яті з особистістю, стратегією її поведінки, що виявляє принциповий учинковий підхід, учинковий системний осередок, який зібрав в єдиний методологічний вузол різні компоненти психічних феноменів (пам’ять, мислення, діяльність, поведінку тощо). Цей принцип став грунтом, на якому українська психологія 20 ст. розвивала свій оригінальний напрям – психологію вчинку.

Важливий внесок в розвиток української психологічної науки зробив також П.Я.Гальперин, найважливішою розробкою якого стала теорія поетапного формування розумових дій та понять. Усередині цієї теорії були висунуті і розвинені положення про види і властивості людських дій, про типи орієнтовної основи дії і відповідні ним типи навчання. Як теорії другого рівня Гальперин висунув і експериментально обгрунтував теорію мовної свідомості, теорію уваги та ряд інших приватних психологічних теорій.

Після війни сфери наукових інтересів вказаних українських дослідників дещо розділилися, практично кожний з них став займатися власною проблематикою і став засновником свого напрямку в психології: О.М.Леонтьєв - теорії діяльності, О.В.Запорожець - теорії сприйняття, П.І.Зінченко - теорії пам'яті, П.Я.Гальперин - теорії поетапного формування розумових дій, Л.І.Божович - теорії особистості. Але усі ці напрямки мали загальну підставу - теорію діяльності, що розроблялася спільними зусиллями. Хоча, О.М.Леонтьєв був лідером харківської групи, але її концепція створювалася колективним розумом. Крім того всі ці вчені вважали себе учнями Л.С.Виготського.

В Одеському регіоні було започатковано дослідження сприймання часу (Давид Генріхович Елькін), а згодом однієї з найважливіших галузей - історичної психології, що має насамперед своїм предметом становлення менталітету українського народу (Ілля Григорович Белявський). Розробляються методологічні засади історії психології, досліджуються окремі визначні періоди цієї історії, зокрема через ідею героїчного з урахуванням вчинкового напрямку у тлумаченні відповідних подій.

Львівський осередок української психології має своєрідність, що визначалась багатосторонніми впливами. Тут у першій половині 20 ст. консолідується українська і польська вченість зі своїми спрямуваннями, які в розробці ряду проблем сягали світового рівня. Львівсько-Варшавська філософська школа вплинула і на методологію психологічних досліджень. Найвідомішими в цьому напрямку були вчені – Юліан Охорович (1850—1917) та Степан Володимирович Балей (1885—1952).

Ю.Охорович – польсько-український психолог, філософ, засновник наукової психології в Західній Україні и Польші - займався проблемами психофізіології, історії психології, і проблемами несвідомого (дехто навіть стверджує, що окремі висновки, котрі ввійшли до концепції психоаналізу, Охорович сформулював раніше від З. Фрейда, а деякі представив точніше, наприклад стосовно сновидінь). Теоретик психологічної науки, прихильник експериментального напряму В.Вундта, пропагандистом прикладного значення психології, прагнув пов'язати її з педагогікою, історією, філософією, логікою, фізіологією і медициною. Розробляв наукові проблеми гіпнозу і методику психотерапії. Відстоював незалежність психології від філософії, указуючи, що предмет психології — явища духовного життя людини.

Основний науковий внесок Ю.Охоровича в розвиток психологічної науки полягав в тому, що він в конкретних теоретичних і досвідчених дослідженнях розробляв питання загальної, вікової, педагогічної, соціальної, медичної психології, а також психології народів, психології творчості і ін., як один із засновників цих галузей психології. Одним з перших він звертається до питань соціальної і історичної психології, підкречлюючи, що в поясненні соціальних явищ історик повинен виступати як психолог.

Степан Володимирович Балей – україно-польський психолог, психоаналітик, філософ, лікар, що створив підвалини психології виховання, розвинув вчення психоаналізу, не обмежуючись ідеями З. Фрейда, а розглядаючи його ширше, схиляючись до «глибинної» психології А. Адлера і К. Г. Юнга, чим створив ґрунтовну для свого часу наукову теорію особистості в Україні і Польщі, яка не втратила своєї цінності і в наші дні. Своєю творчістю він стверджував гуманістичні ідеали, повагу до людини, її особистості, толерантність у суспільних відносинах. У 20-х роках 20 ст. видав психологію українською мовою)

Ідеї культурно-гуманістичної психології посіли чільне місце в наукових працях та педагогічній діяльності О.М.Раєвського (1881-1971), який тривалий час очолював кафедру психології в Київському університеті. Його розробки насамперед стосувалися історії всесвітньої психології, проблем особистості та її мовного визначення. Раєвський виховав плеяду відомих психологів, серед них і один з найбільш видатних вчених та організаторів психологічної науки в Україні Г.С.Костюк, з ініціативи якого було створено Український інститут психології.

Григорій Силович Костюк (1899 – 1982) – видатний український психолог, ініціатор створення Науково-дослідного інституту психології (тоді – Наркомпроса УРСР) (жовтень 1945 р.), перший його директор (впродовж 27 років). Весь цей час Г.С. Костюк вів інтенсивну і плідну роботу з організації психологічних досліджень, підготовці психологічних кадрів, з успіхом продовжував викладацьку діяльність. Він багато зробив для зміцнення зв'язків психології з соціальною практикою і з суміжними науками – педагогікою, фізіологією і ін. Його плідна співпраця з найбільшим ученим-кібернетиком – академіком В.М.Глушковим, знашла втілення в сумісних публікаціях з проблем програмованого навчання та в організації в НДІ психології УРСР досліджень психолого-кибернетического профілю.

Основні наукові праці Г.С.Костюка присвячені проблемам становлення людської особистості, психології мислення, психічного розвитку дитини, зокрема - здібностям та їх розвитку у дітей та принципу розвитку в психології. Вченому також належить багато праць з провідних питань психологічної теорії, з історії психології.

Одне з основних понять, що розрооблялось в працях Г.С.Костюка було поняття «завдання», яке виступає у нього як ефективний засіб психологічного аналізу. Вчений вважав, що в основі розуміння нового об'єкту лежить рішення певного пізнавального завдання. Саме пізнавальне завдання ставить перед учнями новий для них учбовий матеріал (наприклад, новий описовий текст, доведення геометричної теореми тощо). Г.С.Костюк характеризує учбові завдання як "структурні одиниці учбового матеріалу", диференціює їх за провідною роллю тих чи інших психологічних процесів (наприклад, мисленнєві, перцептивні тощо), підкреслює необхідність забезпечення центрального місця розумових завдань в структурі учення.

При дослідженні проблеми психічного розвитку дитини Г.С.Костюком підкреслювалось, що він не повинен зводитися до простого накопичення учбових надбань, а характеризується якісними змінами особистості дитини в цілому. В рамках цієї проблеми вчений розробляв питання про взаємозвязок та роль кількісних та якісних змін в психічному розвитку дитини. При цьому, рушійні сили психічного розвитку Г.С.Костюк убачав в характерних для суб'єкта внутрішніх суперечностях. Причому, за думкою вченого, педагогічні дії повинні сприяти, з одного боку, вирішенню суб'єктом його внутрішніх суперечностей в потрібному для суспільства напрямі, з іншого – виникненню нових внутрішніх суперечностей, без яких неможливий подальший розвиток.

Г.С.Костюк неодноразово наголошував про важливість врахування категорії «суб’єкта» у психічній діяльності, вважаючи, що ігнорування суб’єкта та суб’єктивного у психічній діяльності відриває останню від її носія.

Вчений вважав, що існуючі психологічні закономірності не можуть бути зведені до закономірностей фізіологічних, або соціальних, що відкриває можливість побудови справжньої наукової психології.

Зосереджуючись на проблемі розвитку, Г.С. Костюк, розробив принцип діяльності (враховуючи психологію вчинку). У теорії розвитку психіки він поглиблює ідеї саморуху, ініціативи, творчої активності, що призводить його до відшуку психологічних джерел особистості. У своїх визначних працях вчений закладає методологічні підвалини певної системи психології.

В останні десятиріччя пожвавилася розробка засадничих питань методологічних проблем психології. О.В.Киричук пропонує концепцію системно-суб’єктивного підходу до обєкта психолого-педагогічних досліджень, убачаючи в цьому альтернативу безсубєктивності підходу, що позбавляє людину права на вільний вибір життєвого шляху, індивідуальне самовираження, саморозвиток, творчість. В цьому контексті, психологія має сприяти формуванню життєво-активної, гуманістично спрямованої особистості, яка у своїй життєдіяльності керується національними та вселюдськими культурними цінностями.

Одним з найвидатніших українських вчених-психологів був Володимир Андрійович Роменець (1926-1998). Основним його науковим доробком є праці в галузі історії психології, загальної психології, психології творчості. Центральним поняттям, довкола якого В.А.Роменець будував свій внутрішній і зовнішній світ було поняття «вчинку», в якому він бачив сутнісне ядро людського буття, із спроможністю до вчинку повязував можливість високого злету людської душі і людського духу. Був глибоко переконаний у тому, що психологія повинна вивчати сутнісні особливості людини, а серед них – те найвидатніше, на що вона може бути здатною. Тому серед категорій, що вивчалися вченим (крім вчинку) були поняття «творчість», «свобода», «самопожертва», «святість». Його приваблювала героїчність в людині. Особливо відомі розробки В.А.Роменця стосуються питань історії психології та психології творчості. (Віталій Олександрович Татенко, Тетяна Михайлівна Титаренко – учні Роменця).

Володимир Янів – сучасний український психолог, соціолог, історик (Мюнхен, Німеччина), будує свою психологію на теологічних засадах, убачаючи серьйозні недоліки гуманістичних учень 20 ст., в яких людина позбавлена думки про залежність від Бога і втрачає ціннісні критерії вищого порядку. Абсолютизація детермінізму (наукових підстав) гальмує розвиток учень про людську індивідуальність, творчу неповторність субєкта, що сам себе пізнає і сам себе створює, заглиблюючись у субстанцію народу і вселюдського. В.Янів указує на певний наступ деперсоналізації, втарату людської самості в масових явищах та двоякість моральних принципів сьогоднішнього стану людинознавства як системи наук про людину.

6. Рефлекторний характер психіки, умовні та безумовні рефлекси.

Відображувальна діяльність людської психіки зумовлена рефлекторною діяльністю мозку. Засновником вчення про рефлекторну природу психіки є видатний російський фізіолог І.M. Сеченов, який у свох працях зазначав, що джерелом психічних актів, як відображувальної діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм, а взаємодія індивіда з оточенням здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку, причому всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлексами і без зовнішнього чуттєвого подразнення психічна діяльність неможлива.

Ідеї Сеченова були розвинуті І.П.Павловим у вченні про вищу нервову діяльність. Засадовим стосовно вчення Павлова про ВНД є матеріалістичне розуміння єдності організму та середовища – в організмі все із середовища, а зв’язок організму з середовищем здійснює нервова система. Поведінка організму визначається тими умовами, середовищем, в якому живе і діє жива істота.

У своїх дослідженнях І.П.Павлов довів, що великі півкулі г.м. відіграють провідну роль у життєдіяльності всього організму, а кора великих півкуль г.м., разом з підкорковими нервовими центрами здійснює складну аналітично-синтетичну діяльність – у ній утворюються найскладніші тимчасові нервові зв’язки, за допомогою яких регулюються відносини організму з зовнішнім середовищем та його діяльність. Діяльність великих півкуль головного мозку була названа вищою нервовою діяльністю.

Поведінка живого організму є певною системою реакцій або рефлексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовища.

Рефлекс – основна форма нервової діяльності, реакція організму у відповідь на роздратування із зовнішнього і внутрішнього середовища, яка здійснюється за участю ЦНС.

І.П.Павлову належить ідея про те, що рефлекси діляться на дві великі категорії. До першої належать природжені рефлекси – смоктання, ковтання, рефлекс «що таке?» (напрям погляду на новий подразник), відступ у разі небезпеки – безумовні рефлекси, які виникають без всяких додаткових умов, від народження, однотипно проявляються у живих істот одного і того ж виду (належать виду в цілому).

Безумовні рефлекси — це уроджені, генетично запрограмовані реакції організму, властиві усім тваринам і людині. Вони виробилися і закріпилися у процесі тривалого періоду біологічного розвитку живих істот, вони потрібні тварині з перших днів життя для забезпечення її існування (забезпечують пошук їжі, уникнення шкідливих впливів тощо). Безумовні рефлекси мають консервативні, що мало змінюються рефлекторні дуги, які проходять головним чином через підкіркові відділи центральної нервової системи.

БР – спричинені безумовними подразненнями, діючи на відповідні рецептори – смаковий, дотиковий та інші, викликають відповідні реакції організму. Вони не зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Складна система безумовних рефлексів становить діяльність, яка зветься інстинктивною.

Безумовні рефлекси повністю не задовольняють потреб вищих організмів, що живуть у складних умовах, оскільки зовнішнє середовище постійно змінюється, і пристосовуватися до нього неможливо за допомогою лише БР. Виникає необхідність доповнення їх тимчасовими звязками, які утворюються в процесі життя.

Основним принципом роботи півкуль головного мозку, як довів Павлов, є утворення тимчасових нервових звязків, або умовних рефлексів – друга категорія рефлексів, які виробляються в процесі індивідуального життя і розвитку тварин, людини, в процесі їх взаємодії з соціальним і природним середовищем. Умовні рефлекси — індивідуальні, придбані реакції вищих тварин і людини, що виробилися в результаті научения (досвіду). Ці рефлекси завжди індивідуально своєрідні та виникають при поєднанні певного роздратування, що не має значення для живої істоти (нейтрального подразника) з життєво важливим для неї (їжею або небезпекою). Наявність такої обов'язкової умови спричинило назву – умовні рефлекси. Вони індивідуальні – належать індивіду, особистості. Рефлекторні дуги умовних рефлексів характеризуються високою рухливістю, здатністю змінюватися під дією факторів середовища. Вони проходять через вищий відділ головного мозку — КГМ.

І.П. Павлов і його співробітники проводили безліч цікавих дослідів (з собаками, мавпами), і у найбільш відомих його експериментах собаки вчилися реагувати на нейтральний подразник (дзвінок, спалахи світла тощо) так само, як реагують на їжу – виділенням слини. Ці подразники були названі умовними. Було показано, що коли на тварину діють два подразники: один – безумовний (іжа) і другий умовний, що сам по собі не викликає рефлексу (дзвінок), то у головному мозку виникають 2 осередки збудження – від їжі та від дзвінка, і через те, що вони діють одночасно, між збудженими нервовими центрами утворюються замикання – тобто нервовий звязок, внаслідок якого умовний подразник починає викликати рефлекторну реакцію, як безумовний.

Умови для формування умовних рефлексів: 1) умовний подразник повинний завжди трохи передувати безумовному підкріпленню, тобто служити біологічно значимим сигналом; 2) умовний подразник по силі свого впливу повинний бути слабкіше безумовного подразника; 3) для формування умовного рефлексу необхідно нормальний (діяльний) функціональний стан нервової системи, насамперед — головного мозку.

Могутніми факторами, що сприяють формуванню умовно-рефлекторної діяльності, є заохочення і покарання. При цьому слова «заохочення» і «покарання» розуміються в більш широкому сенсі, ніж просто «задоволення голоду» чи «болючий вплив», саме в такому сенсі ці фактори широко застосовуються в процесі навчання і виховання дитини.

Але, до 3 років для вироблення корисних рефлексів у дитини ведуче значення має ще «харчове підкріплення».

Але потім ведуче значення як підкріплення при виробленні корисних умовних рефлексів здобуває «словесне заохочення». Експерименти показують, що в дітей старше 5 років за допомогою похвали можна виробити будь-який корисний рефлекс у 100 % випадків.

Таким чином, навчально-виховна робота, завжди зв'язана з виробленням у дітей і підлітків, різних умовно-рефлекторних реакцій або реакцій їх складних взаємозалежних систем.

За зміною умов життя змінюються і рефлекси – вони зникають (гальмуються), якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.

У рефлекторному механізмі розрізняють три частини – чуттєва, центральна та рухова (від перифірії до центру та зворотньо), що являють собою рефлекторну дугу.

Рефлекторна діяльність – основна форма діяльності НС.

Умовно-рефлекторна діяльність людини – надзвичайно складна, різноманітна і тонка система зв’язків. Нові нервові зв’язки утворюються на грунті не лише безумовних, але і вже існуючих, раніше утворених умовних звязків, які набрали відповідної сили та стійкості. Необхідними умовами утворення умовних рефлексів є оптимальна сила подразника, активність кори великих півкуль г.м. та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні, наприклад, такими підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування новизною явищ.

Рефлекторний характер діяльності нервової системи забезпечує:

1. Сприйняття дій, що йдуть із зовнішнього середовища і внутрішніх органів і систем організму.

2. Перетворення їх в нервові (електричні) імпульси і передачу команд в мозок.

3. Переробку прийнятої інформації і передачу їх відповідним органам і системам організму.

4. Прийом і переробку інформації про результати дії (зворотний зв'язок).

5. Корекцію повторних реакцій і дій з урахуванням цього зворотного зв'язку.

Павлівська теорія показала, що рефлекторна діяльність мозку (що завжди включає безумовний і умовний рефлекси) — продукт приуроченої до мозкових структур динаміки нервових процесів, що виражає змінні відносини індивіда із зовнішнім світом. Просування рефлекторного принципу на головний мозок призвело до включення психічної діяльності в рефлекторну діяльність мозку.

Ядром рефлекторного розуміння психічної діяльності служить положення, згідно якому психічні явища виникають в процесі здійснюваної мозком взаємодії індивіда зі світом, тому психічні процеси, невіддільні від динаміки нервових процесів, не можуть бути відособлені від дій зовнішнього світу на людину, її дій, вчинків, практичної діяльності, для регуляції якої вони служать.

Рефлекторне розуміння психічної діяльності виражається в двох положеннях: 1) психічна діяльність не може бути відокремлена від єдиної рефлекторної діяльності мозку; вона «інтегральна частина» останньої; 2) загальна схема психічного процесу аналогічна будь-якому рефлекторному акту: психічний процес бере початок в зовнішній дії, продовжується в ЦНС і закінчується у відповідь діяльністю індивіда (рухом, вчинком, мовою). Психічні явища виникають в результаті «зустрічі» індивіда із зовнішнім світом.

Отже, затвердження рефлекторного характеру психічного пов'язано з визнанням психічного відображення буття.

7. Основні процеси і закони вищої нервової діяльності.

Теорія І.П. Павлова спрямована на розкриття внутрішніх закономірностей нервових процесів, найбільш важливим є фізіологічний аспект рефлекторної теорії. Внутрішніми законами НП є відкриті І.П.Павловим закони іррадіації і концентрації збудження і гальмування та їх взаємної індукції.

Фізіологічні механізми психічної діяльності у людини набувають якісно іншого характеру - свідоме управління своєю поведінкою і діяльністю, планування їх і оцінка результатів.

ВНД людини забезпечує сенсорну, еферентну, асоціативну і психічну функції і є головною в регуляції діяльності всіх систем цілісного організму.

Координація функцій кори великих півкуль здійснюється завдяки взаємодії основних процесів НД – збудження і гальмування. На кору головного мозку одночасно діє багато різних подразників, але на велику кількість з них організм не реагує, оскільки збудження, викликані ними, гальмуються.

Динаміка руху і взаємодії процесів збудження і гальмування відтворює головний механізм діяльності ВНД, який підлягає законам ірадіації, концентрації та інтеграції.

Діяльність кори підкоряється двом основним законам: 1) ірадіації та концентрації НП (закон поширення чи зосередження збудження та гальмування) – при розповсюдженні (ірадіації) збудження по корі одночасно відбувається процес гальмування, що концентрує збудження в одному участку мозку; при концентрації збудження у певній ділянці кори, інші її ділянки в цей час гальмуються. Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різні асоціації – образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують виконувану діяльність;

2) взаємної індукції (закон взаємодії збудження і гальмування) – нервовий процес викликає (індуцирує) в сусідніх участках мозку протилежний процес – збудження в певних ділянках кори викликає гальмування в інших ділянках і навпаки. Так, завдяки гальмуванню цілої низки ділянок кори, збудження скеровується у якомусь одному напрямку й зосереджується в певній ділянці кори.

Розрізняють позитивну і негативну індукцію.

При позитивній індукції гальмування в певній ділянці кори викликає збудження в інших її ділянках. При цьому діяльність організму відбувається в напрямі збудження (посилюється увага до змісту діяльності).

При негативній індукції збудження в якійсь ділянці кори викликає гальмування в тих її ділянках, які були до цього діяльними – спостерігається при відхиленні від основної діяльності й зосередженні на випадкових подразненнях, які гальмують збудження від основного подразнення (відвертається увага від виконуваної діяльності).

Гальмування НП буває безумовне (зовнішнє), і умовне (внутрішнє).

Зовнішнє (безумовне) гальмування настає внаслідок дії сильного стороннього подразника. Вироблений умовний рефлекс (наприклад виділення собакою слини на засвічування електричної лампочки), припиняється, якщо починає діяти сильний звук.

Зовнішнє гальмування як прояв дії негативної індукції може проявлятися у вигляді позамежового гальмування – коли дія збудження перевищує можливості працездатності нервової клітини. При цьому сила подразника не викликає посилення реакції, а навпаки – реакція зменшується або зовсім гальмується, це оберігає нервову клітину від руйнування (захисне гальмування).

Внутрішнє (умовне) гальмування також зумовлюється зовнішніми обставинами – коли умовний подразник (світло), на який вироблений умовний рефлекс час від часу не підкріплюється безумовним подразником (їжею) – утворений звязок при цьому гальмується і рефлекс згасає. Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загальмований тимчасовий нервовий звязок легко поновлюється, і умовний подразник знову викликає умовний рефлекс. Одним з проявів внутрішнього гальмувння є послаблення тимчасових звязків (гальмування тимчасових нервових звязків спричиняє забування).

Проявом внутрішнього гальмування є диференційне гальмування – при вибірковому підкріпленні умовних подразників, на які виробився умовний рефлекс, безумовним подразником (деяких з них), умовний рефлекс виникає саме на ті умовні подразники, які підкріплюються безумовними. При цьому збудження від інших подразників, що не підкріплюються, гальмуються (умовний рефлекс на них не проявляється). Якщо у виробленому умовному рефлексі на звук підкріплювати звук лише певної частоти чи інтенсивності, то умовний рефлекс далі виникатиме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, яка підкріплюється. Відбувається диференціювання подразнень – організм відрізняє точно дійові (підкріплювані) подразники від недійових, що не підкріплюються безумовним подразником.

Диференційне гальмування сприяє уточненню та розрізненню виправданних життям подразників від невиправданих (спостерігається в навчально-виховній роботі). Розрізнення, уточнення та засвоєння знань або актів поведінки ефективні тоді, коли істотні властивості в них тими чи іншими засобами підкріплюються, а неістотні – гальмуються.

Будь-яка поведінка визначається потребами, які створюють в ЦНС очаг збудження, який визначає діяльність, що слугує задоволенню саме цієї потреби. Сильне вогнище збудження підпорядковує собі інші, об'єднує їх. Чим сильніше потреба, тим більш сильним є цей очаг і об'єднання, тим більше він домінує в поведінці. Вітчизняний фізіолог А.А. Ухтомський (1875-1942), що відкрив і описав це явище, назвав його домінантою.

Наприклад, ви прийшли додому, вам треба терміново комусь подзвонити, і, при цьому ви страшно голодні. Якщо ви дуже сильно голодні, то в першу чергу відкриєте холодильник, а якщо там їжі не буде - почнете шукати її в шафі, духовці тощо. В цьому випадку домінувати буде потреба в їжі і, отже, відповідний тимчасовий орган.

Якщо ж телефонний дзвінок, який Ви повинні зробити, для Вас дуже важливий, то Ви можете забути про їжу і відразу почнете дзвонити, а якщо телефон зайнятий, Ви будете знов і знов набирати номер, забувши про все. Домінантний очаг збудження здатний загальмувати всі конкуруючі очаги збудження. Тому, коли ми сильно захоплені чим-небудь, то не чуємо і не бачимо нічого, що відбувається навколо.

Поряд із замикальною функцією великі півкулі головного мозку виконують також аналітико-синтетичну.

Взаємодіючи із середовищем, організм відповідає лише на ті подразнення, які слугують задоволенню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші ні - так аналізуються предмети зовнішнього світу.

Найпростіший елементарний аналіз виконують і нижчі відділи ЦНС. Вищий аналіз (засадовий щодо актів поведінки) здійснюється за допомогою кори великих півкуль головного мозку, суть роботи яких полягає в аналізі та синтезі подразнень, які надходять до неї.

Аналітична діяльність відбувається за допомогою спеціальних механізмів, які Павлов назвав аналізаторами. Великі півкулі є грандіозним аналізатором зовнішнього і внутрішнього світу організму. Аналізатори здійснюють аналітичну діяльність у звязку з гальмівними процесами в корі великих півкуль головного мозку.

Одні подразнення чи комплекси подразнень, що надходять до кори великих півкуль гол.мозку, виокремлюються - викликають там збудження (на них спостерігається реагування, відповідь), а інші подразнення гальмуються - на них немає відповіді.

Аналіз має підгунтя: 1) в аналізаторній здатності рецепторів, перифірійних закінчень; 2) у процесі гальмування, що відокремлює відповідні дійсності подразники від невідповідних і сприяє вдосконаленню коригування аналітичної діяльності великих півкуль головного мозку.

Одночасно з аналізом великі півкулі г.м. здійснюють синтез, сутність якого полягає в замиканні нервових звязків. Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною - утворюються цілі ланцюги і системи тимчасових звязків. Асоціації – це утворення тимчасових звязків (акти синтезу). Мислення є асоціацією (спочатку – елементарною, а потім – ланцюгами асоціацій), проте кожна перша асоціація є моментом народження думки.

Для орієнтування в оточенні необхідно вміти аналізувати та синтезувати його. Пізнавальні процеси, мислення – це складна аналітико-синтетична діяльність кори великих півкуль г. м.

Специфічне людське мислення виникає на грунті складнішої аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку – це сигнальна діяльність, вони реагують завжди на різноманітні подразники - сигнали про значущі для життя організму події (наприклад, звук може сигналізувати про наявність небезпеки тощо). Сигнали можуть безпосередньо уловлюватися органами чуття (відчуття кольору, запаху, відчуття болю, втрати рівноваги і тощо), або можуть бути представлені через мову, через слова.

Сигнали, які викликають предмети та їх властивості або явища природи, становлять собою першу сигнальну систему, що властива тварині і людині, яка є фізіологічним підгрунтям відчуттів, сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сигналізується майже виключно подразненнями, які безпосередньо надходять до спеціальних клітин зорових, слухових та інших рецепторів організму, та їх відображеннями у великих півкулях.

ВНД людини якісно відрізняється від ВНД тварин, перш за все тим, що у людей є звукова мова як засіб звязку та взаємного спілкування. Слово у житті людини є своєрідним сигналом – воно є другою специфічно людською сигнальною системою дійсності. Кожне слово замінює відповідний перший сигнал – сигналізує перші сигнали.

Відчуття та сприймання предметів і явищ навколишнього світу для людини – перші, конкретні сигнали дійсності, а мова (насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть до кори головного мозку від мовних органів) – це другі сигнали – сигнали сигналів.

Слово є засобом спілкування, носієм абстракції і узагальнення, реальність думки, і повязано з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до великих півкуль – воно їх сигналізує, замінює і може викликати всі дії, реакції, які викликають конкретні подразнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої і без неї існувати не може, вона діє лише у звязку з першою сигнальною системою, вступаючи з нею у найскладніші взаємозвязки. Друга сигнальна система у взаємодії з першою - фізіологічне підгрунтя вищого, абстрактного мислення людини та її свідомості, засіб самопізнання, а також процесів сприймання, пам'яті, уяви, утворення навичок тощо. Участь другої сигнальної системи у цих процесах робить їх свідомими.

Але друга сигнальна система, як і перша, — це не система зовнішніх явищ, що слугують подразниками, а система рефлекторних зв'язків в їх фізіологічному вираженні; це не мова і не мислення, а принцип кіркової діяльності, створюючий фізіологічну основу для їх пояснення.

Дві сигнальні системи взаємоповязані та взаємозумовлені. Слово може викликати радість або смуток навіть більше, ніж конкретний предмет. Приклад, шкільні неврози у дітей часто викликаються грубими, а іноді і просто необережними словами вчителя.

Розвиток першої і другої сигнальної системи має дуже велике значення для людини. Наприклад, при відносному переважанні першої сигнальної системи формується художній тип особистості, а при переважанні другої – мисленнєвий.

Великі півкулі г.м. – дуже складна динамічна система, в процесі її діяльності постійно утворюються нові умовні звязки, які обєднуються в певні системи, що забезпечує успішну діяльність тварини та людини. Процеси, які відбуваються у великих півкулях г.м., постійно прагнуть до стериотипної обєднувальної діяльності. Безліч подразнень, що надходять до великих півкуль ззовні і зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються й завершуються динамічним стериотипом, що потрібний для успішної взаємодії організму із середовищем.

Звикаючи до певного способу дій, виробляючи певний спосіб сприймання, мислення, людина автоматизуючи свої дії виробляє навички і звички. Провідну роль у цьому відіграють динамічні стериотипи.

Динамічний стереотип (від грец. - твердий і “typos”– відбиток) – поняття, що відображає інтеграцію умовнорефлекторних процесів в корі великих півкуль, яка досягається при багатократному пред'явленні одних і тих же позитивних або гальмівних умовних подразників, що слідують з постійними інтервалами часу між ними. Тобто, динамічним стереотипом є стійке закріплення певної послідовності реакцій.

При формуванні динамічного стереотипу відбуваються істотні енерговитрати, які надалі окупаються за рахунок підвищення ефективності роботи нервової системи, оскільки після кожної реакції відбувається автоматична підготовка до подальшої.

Отже, організм пристосовується до зовнішніх дій, що стереотипно повторюються, виробленням системи реакцій. Динамічний стереотип — фізіологічна основа багатьох явищ психічної діяльності людини, наприклад навичок, звичок тощо. Комплекс динамічних стереотипів є фізіологічною основою стійких особливостей поведінки особистості.

Динамічний стереотип є виразом особливого принципу роботи мозку – системності – полягає в тому, що на складні комплексні дії середовища мозок реагує не як на ряд окремих ізольованих подразників, а як на цілісну систему. Зовнішній стереотип — закріплена послідовність дій відоборажується у внутрішньому нервово-динамічному стереотипі. Зовнішніми стереотипами є всі цілісні предмети і явища (вони завжди представляють певну сукупність ознак): звична обстановка, послідовність подій, устрою життя тощо.

Злам звичного стереотипу завжди супроводжується великою нервовою напругою (суб'єктивно це виражається в смутку, нервозності, дратівливості і тощо).

Але нові умови формують новий стереотип (тому він і названий динамічним). В результаті багатократного функціонування він все більше закріплюється і у свою чергу стає важкозмінним.

У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стериотипи, при цьому старі не зникають, а взаємодіють з новоутвореними (сприяють або перешкоджають їх утворенню), внаслідок чого успішне утворення нових стериотипів гальмується.

Динамічний стериотип краще утворюється і підтримується за умови дії подразників у певній системі, послідовності та порядку (підтримка ДС додержанням певного зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності).

8. Методологічні принципи загальної психології.

Методологія науки – це її світоглядні позиції, що визначають розуміння предмету, що вивчається, підхід до нього, призначення, спрямованість і спосіб досліджень.

Іншими словами, методологія – це вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідження діяльності.

Методологія базується на своєрідності предмета науки і поділяється на на технічну та філософську.

Технічна методологія вивчає зовнішні та спеціальні ознаки явищ, які потребують спеціальних прийомів дослідження. Технічна методологія психології визначає процедурні особливості як методик психологічного дослідження, так і методик психологічного впливу.

Філософська методологія пізнає загальні широкі властивості та співвідношення явищ, які взагалі відрізняють одну науку від інших. Філософською методологією психології є філософія людини (філософська антропологія), яка виявляє себе у принципах побудови психологічного дослідження – тобто вихідних положеннях, які обумовлюють наукову взаємодію психолога із психологічно-змістовними явищами світу.

Найбільш загальноприйнятими методологічними принципами дослідження психіки та психічних явищ є наступні: детермінізму, випереджального відображення, єдності психіки (свідомості) та діяльності, розвитку, системності, обєктивності.

Принцип детермінізму (або системного детермінізму психічного) – визнання причинної обумовленості психічних явищ процесами вищої нервової діяльності і діями зовнішнього середовища.

Цей принцип означає:

1) всі психічні явища, як і психіка в цілому, розуміються як вторинне утворення, явища, причинно обумовлені об'єктивною дійсністю, як віддзеркалення цієї дійсності;

2) всі психічні явища розглядаються як обумовлені діяльністю мозку;

3) принцип припускає при вивченні психічних явищ обов'язкове встановлення причин, які викликали ці явища.

В цьому аспекті, цей принцип вказує на причинну обумовленість, загальний закономірний зв'язок природи, суспільства, мислення, закономірну і необхідну залежність психічних явищ від чинників, що породжують їх.

Тобто, це припускає необхідність врахування впливу різних чинників на виникнення і розвиток психологічних явищ, і зокрема, обумовленість потреб, інтересів, установок, уявлень людей соціальним мікро- і макросередовищем, в якому вони знаходяться. При цьому, необхідно враховувати, що поведінка людини детермінується не тільки зовнішніми матеріальними причинами або соціальною ситуацією, але і мотиваційно-цільовими суб'єктивними чинниками, а також уявленнями про минулі, справжні і майбутні події.

Принцип детермінізму був запропонований С.Л. Рубінштейном у формулюванні «зовнішнє через внутрішнє» (тобто зовнішні причини впливають на людину, лише заломлюючись крізь внутрішні умови); за внутрішнім як суб'єктом визнається влада внутрішньої причинної обумовленості психічних явищ – внутрішнє корегує зовнішні впливи, воно не повністю залежить від зовнішнього, а має власну сутність, розвивається за власною логікою.

О.М. Леонтьєв його переформулював як «внутрішнє через зовнішнє» (внутрішнє, суб'єкт, діє крізь зовнішнє, й тим себе змінює); підкреслюється, що діяльність слугує засвоєнню індивідом соціально вироблених засобів діяльності.

О.М. Ткаченко прийняв обидва формулювання як такі, що складають діалектичну єдність.

Принцип випереджального відображення – твердження, що свідомість є суб'єктивне віддзеркалення об'єктивного світу.

Визнання необхідності для психологів вивчати психіку не просто як щось, що розвивається за власними законами, а як обумовленої об'єктивним буттям, віддзеркаленням якого вона є.

У найбільш жорсткій формі – психічне не є само по собі об'єктивним буттям, а просто віддзеркалює у свідомості буття зовнішнього світу. Згідно з цим принципом всі психічні функції за своєю природою є відображувальними; причому психічне відображення має сигнальний характер (повідомляє суб'єкта про значущі для нього об'єкти за допомогою нейтральних подразників).

Принцип єдності психіки (свідомості) та діяльності (належить С. Л. Рубінштейну, але у нього мова йшла про єдність із діяльністю свідомості). Згідно з цим принципом психіка (свідомість) і діяльність завжди знаходяться в нерозривній єдності, взаємозв’язку і взаємовпливі. Психіка (свідомість) створює внутрішній план діяльності (життєдіяльності, засвоєння соціального досвіду, його виробництва), діяльність є не просто умовою, але й засобом виникнення і розвитку свідомості.

Отже, в рамках цього принципу діяльність розуміється як умова виникнення, чинник формування і об'єкт (приложения) свідомості людини. А свідомість є регулятором поведінки і дій людини.

Свідомість невіддільна від діяльності, вона не тільки проявляється, але і формується в процесі діяльності. Психіка виникає та розвивається в рамках діяльнісної активності людини. Тому кращий спосіб дослідження психічних явищ - це вивчення їх в умовах реальної діяльності або моделювання компонентів провідної діяльності в психологічних тестах (наприклад, в лабораторному експерименті).

Отже, цей принцип визнає необхідність для психологів вивчати психічні процеси не абстрактно, а у зв'язку з конкретними видами діяльності.

Принцип розвитку передбачає, що психіку можна правильно зрозуміти, якщо її розглядати в безперервному розвитку як процес і результат впливу вікового фактора, життєвих умов, діяльності, яка виконується, соціального оточення й особистої активності людини. Всі компоненти, які створюють внутрішній світ людини, безперервно змінюються.

Тобто, іншими словами, принцип розвитку припускає розгляд психічних явищ в постійній зміні, русі і розвитку, вирішенні протиріч під впливом системи зовнішніх і внутрішніх детермінант. Даний принцип орієнтує психологів на вивчення умов виникнення психічних явищ, тенденцій їх зміни, якісних і кількісних характеристик цих змін.

Принцип системності – (системно-структурний принцип – або системного устрою психічних явищ) представляє психіку як систему взаємопов'язаних елементів; причому особливий акцент робиться на відкритості цієї системи: взаємодія із біологічною, соціальною системами та культурно-історичними цінностями суспільства.

Тобто, цей принцип трактує психічні явища як внутрішньо зв’язані компоненти цілісної психічної організації. Жодне з психічних явищ не може бути відірваним від загального контексту життєдіяльності або цілісної організації внутрішнього світу людини, приймаючи у відповідному контексті нерідко зовсім інший сенс і значення, ніж якби воно аналізувалося окремо.

Принцип системності вимагає аналізувати кожен елемент психіки в тісному зв'язку з її функціонуванням в цілому. Він припускає, що психічні явища виникають тільки як результат єдиних, взаємозв'язаних процесів цілісно працюючого організму, що має нервову систему і здійснює зовнішню поведінку. Психіку не можна «зліпити» з відчуттів, сприйняття, пам'яті і інших процесів, бо психічне є системою взаємодіючих компонентів її структури.

Принцип об'єктивності (вивчення психічних явищ) потребує вивчення психічних явищ за їх об'єктивними показниками, які виникають в процесі якоїсь діяльності. В основі цього принципу - ідея про цілісність свідомості, психіки та діяльності.

Цей принцип означає, що при вивченні психічних явищ завжди необхідно прагнути до встановлення матеріальних причин їх виникнення. Через це даний принцип вимагає, щоб будь-які психічні явища розглядалися в єдності з тими зовнішніми причинами і внутрішніми умовами, в яких вони виникають і проявляються. При цьому реалізується основний принцип психології — детермінізму — причинної зумовленості психічних явищ.

Принцип об'єктивності вимагає також вивчення людини в процесі її діяльності, оскільки про психічні особливості людини можна судити тільки по її реальних вчинках. Виходячи з цього принципу необхідно вивчати психічні явища як у типових, так і нетипових для конкретної людини умовах, аналізувати треба всі факти, в тому числі й суперечливі, які не можна просто відкидати. Останні повинні привернути особливо пильну увагу, їх у жодному випадку не можна просто відкинути, а обов'язково слід або знайти їм пояснення, або провести додаткове вивчення.

Тільки у такому разі можна всесторонньо охарактеризувати людину і не упустити нічого істотного.

Принцип об'єктивності також потребує, щоб використані в дослідженні методи і позиції дослідника не впливали на здобуті результати. Доказом збереження принципу об'єктивності є отримання однакових результатів не тільки в разі повторного дослідження цим дослідником, а й іншими при використанні різних методів.

Правильність об'єктивного вивчення психіки людини підтверджується практикою життя. На практиці ми завжди судимо про людей, їх розум, почуття, характер, здібності не за їхніми висловлюваннями про себе, а за їх поведінкою — вчинками, справами.

Згаданий перелік принципів не є єдино можливим! Сучасна онтологічно-орієнтована психологія, засновником якої є С.Л. Рубінштейн, користується іншими принципами побудови психологічного дослідження. Найбільш повний перелік цих принципів наведений київським вченим І.П.Манохою: об'єктивності психологічного дослідження, багатомірного і багаторівневого існування предмета психології, дослідження психічних явищ у їх розвитку, творчої самодіяльності, організації розвиваючих та формуючих психологічних впливів.

Принципи психології використовуються у взаємозв’язку для пояснення будь-яких психічних явищ та у процесі наукового пізнання.

9. Загальні вимоги до організації та проведення психологічного дослідження.

Наукове дослідження – це вид організованої пізнавальної діяльності людини, яке орієнтовано на отримання істиного знання і є способом реалізації цієї мети в науці.

Наукові дослідження можна умовно розділити на емпіричні та теоретичні. Теоретичне дослідження відрізняється від емпіричного орієнтацією на отримання достовірного, узагальненого і зіставного знання, отриманого на основі докладного аналізу існуючих теоретичних наукових фактів, їх зіставлення, систематизації тощо.

Термін "емпірія" (емпірика) походить від грецького слова "emperia" (досвід). Початково він мав два основні значення: 1) людський досвід, сприйняття зовнішнього світу за допомогою органів чуття; 2) спостереження, здійснюване в звичайних природних умовах, на відміну від експерименту.

В даний час в багатьох науках під емпірією (емпірикою) розуміють будь-яку сукупність наукових фактів, даних, і не тільки тих, які доставляє чуттєвий досвід. Емпіричним (емпіричною частиною) називають таке дослідження, метою якого є отримання даних різними способами – методами спостереження і самоспостереження, лабораторного або природного експерименту, моделювання.

Але виділення емпіричного і теоретичного рівнів є умовним, більшість досліджень має теоретико-емпіричний характер. Будь-яке дослідження здійснюється не ізольовано, а в рамках цілісної наукової програми або в цілях розвитку наукового напряму.

У будь-якому дослідженні до збору або відбору, аналізу фактів психолог завжди приходить, зробивши вибір дослідницької парадигми і теоретичного базису роботи. З іншого боку, будь-яка теоретична робота, іноді опосередковано, спирається на той або інший масив фактів, явно або неявно ділить дані на достовірні і менш достовірні, а своїми твердженнями і висновками орієнтує в певному напрямі пошук фактів і методів їх отримання.

За характером вирішуваних завдань і залежно від ступеня орієнтації на практику дослідження можна розділити на фундаментальні і прикладні. Фундаментальне дослідження орієнтоване на аналіз психологічних закономірностей і спрямоване на пізнання реальності без одночасної настроєності на отримання практичного ефекту від застосування нових знань. Прикладне дослідження проводиться в цілях отримання знання, призначеного для вирішення конкретного практичного завдання – вироблення шляхів вдосконалення об'єкту дослідження.

Комплексні дослідження проводяться за допомогою системи методів і методик, за допомогою яких вчені прагнуть охопити максимально (або оптимально) можливе число значущих параметрів реальності, що вивчається. Унікальне дослідження спрямоване на виявлення одного, найбільш істотного, на думку дослідника, аспекту реальності.

Кожне психологічне дослідження на будь-якому етапі розвитку психології може бути реалізоване в трьох типах моделей: концептуальній, процедурній і емпіричній.

Концептуальна модель - це цілісна система понять, категорій і законів, що розкриває теоретичну суть даного явища і що дозволяє його описувати, пояснювати або безпосередньо управляти їм. У конкретному психологічному дослідженні основу концептуальної моделі складають теоретичні положення і концепції (звідси термін «концептуальна модель»), в рамках яких висувається гіпотеза для вирішення поставленої наукової проблеми.

Процедурна модель - це певні правила, алгоритми, методики і методи конкретної науки по отриманню і переробці інформації.

У емпіричній моделі як цілісній системі кількісних і якісних характеристик явища, що цікавить нас, в конкретних просторово-часових рамках реалізується ступінь правомірності концептуальної моделі.

Основою розвитку психології як науки є концептуальні моделі, на базі яких будуються процедурні і емпіричні моделі.

Основні вимоги до проведення і організації психологічного дослідження відображені в методологічних принципах (дивись питання № 8).

Наукове психологічне дослідження припускає усвідомлений вибір мети дослідження і його засобів (методологію, підходи, методи, методики), орієнтацію дослідження на відтворюваність результату. Наукове дослідження засноване на використанні наукового методу пізнання.

Психологія висуває до методів дослідження психічних явищ певні вимоги: 1) психічні явища потрібно вивчати в їх розвитку, взаємозв’язку та взаємозалежності; 2) метод психологічного дослідження має бути адекватним предметові дослідження, розкривати істотні, а не випадкові, другорядні особливості досліджуваного психологічного процесу, стану чи властивості.

Основним принципом психологічного дослідження є його об’єктивність. Методами, які забезпечують об’єктивність розкриття досліджуваного психічного явища, є спостереження, експериментальне дослідження, аналіз продуктів діяльності (навчальної, трудової, спортивної), бесіда, інтерв’ю та ін. Метод самоспостереження, особливо інтроспективна його форма, не може бути єдиним і вірогідним способом вивчення особливостей психічних процесів, станів і властивостей особистості. Самоспостереження легко піддається суб’єктивному тлумаченню психічних явищ, особливо тоді, коли досліджувана особа малорозвинена і не здатна до самоспостереження. Перевірити ж описи психічних переживань, що досліджуються самоспостереженням, здебільшого неможливо. Втім, при дослідженні об’єктивними методами самоспостереження може використовуватись у формі словесного звіту піддослідного про те, що і як він переживає під час самоспостереження психічного процесу чи стану.

Провідним принципом об’єктивних методів у психологічному дослідженні є єдність свідомості та діяльності, опосередкованість пізнання внутрішніх, психічних явищ зовнішнім їх виявленням у вчинках, поведінці, мовленні, мімічних рухах, жестах та інших реакціях. Наприклад, закономірності спостереження виявляються у ступені адекватності та швидкості розпізнавання предмета, виокремлення його серед інших об’єктів, знаходження спільного та відмінного в них.

Етапи психологічного дослідження. Задум дослідження визначає його етапи, складові та послідовність реалізації задуму дослідження.

Процес психологічного дослідження складається з ряду етапів: підготовчного, власне експериментального (збору данних), обробки, інтерпретації фактичних даних та формулювання висновків.

На підготовчому етапі здійснюється вибір теми та постановка проблеми, вивчається стан досліджуваної проблеми, проводяться попередні спостереження, бесіди, анкетування, визначаються об'єкт і предмет, мета й завдання дослідження та розробляється його програма. Важливим елементом цього етапу є формулювання гіпотези – припущення про очікуваний результат дослідження.

Усі вихідні моменти зумовлюють планування дослідження, вибір контингенту і кількості піддослідних, місця та часу проведення дослідження, технічне оснащення, відбувається вибір методів і розробка методики дослідження, форми протоколів, план кількісної (статистичної) та якісної обробки та інтерпретації даних.

В цілях уточнення методики дослідження, конкретизації його цілей і завдань іноді виділяється ще один етап – пробне (пілотажне) дослідження, цьому етапу передує оформлення методики дослідження.

На власне експериментальному етапі відбувається збирання фактичних даних використовуються емпіричні методи (експеримент, спостереження, тестування, бесіди тощо), в процесі цього здійснюється перевірка гіпотези дослідження. Експериментальні дані фіксуються в протоколі, що має бути достатньо повним і цілеспрямованим, включаючи реєстрацію усіх необхідних параметрів експериментальної ситуації та психічних властивостей.

Етап обробки даних передбачає власне кількісну обробку отриманих експериментальних данних, аналіз, узагальнення інформації, якісний аналіз та синтез зафіксованих даних.

На останньому етапі дослідження здійснюються інтерпретація даних в рамках початкової дослідницької концепції, співвіднесення результатів з існуючими концепціями і теоріями, формулювання висновків, вироблення практичних рекомендацій, встановлюється їхня відповідність чи невідповідність вихідній гіпотезі, виявляються нові питання та проблеми, на основі яких встановлюються перспективні напрямки подальших досліджень. (оцінювання перспектив подальшої розробки проблеми). Завершальний етап будується з орієнтацією на впровадження отриманих результатів в практику.

Слід зазначити, що в теоретичному дослідженні пошук і відбір фактів, їх систематизація, описання відбувається під новим кутом зору.

Логіка кожного дослідження специфічна. Дослідник виходить з характеру проблеми, цілей і завдань роботи, конкретного наявного в нього матеріалу, рівня оснащеності дослідження і своїх можливостей.

Послідовне проходження перерахованих етапів вельми умовно в реальному дослідженні, оскільки практично завжди виникає необхідність корегувати вирішення початкових етапів з урахуванням можливостей і обмежень подальших етапів.

Загальна характеристика методів психології. Принципи психологічного дослідження реалізуються в тих методах, які використовуються для збору фактичного матеріалу про психічну діяльність людини. Вибір того або іншого методу завжди визначається предметом і завданнями конкретного дослідження.

У психології, як і в інших науках, для отримання фактів, їх обробки і пояснення використовується певна сукупність методів (прийомів) дослідження.

Методи наукових досліджень — це прийоми і засоби, за допомогою яких отримують відомості, необхідні для складання практичних рекомендацій і побудови наукових теорій. Сила науки багато в чому залежить від досконалості та надійності методів дослідження. Все це справедливо і по відношенню до психології.

Методи психологічних досліджень – це сукупність засобів та прийомів вивчення фактів психічних явищ та проявів психічної діяльності.

Методи, тобто шляхи пізнання, — це способи, за допомогою яких пізнається предмет науки. Психологія, як кожна наука, вживає не один, а цілу систему приватних методів, або методик.

Явища, що вивчаються психологією, настільки складні і багатоманітні, та важкі для наукового пізнання, що впродовж всього розвитку психологічної науки її успіхи безпосередньо залежали від ступеня досконалості вживаних методів дослідження. Психологія виділилася в самостійну науку лише в середині XIX ст., тому вона дуже часто спирається на методи інших, «старіших» наук — філософії, математики, фізики, фізіології, медицини, біології і історії. Окрім цього психологія використовує методи сучасних наук, таких як інформатика і кібернетика.

Але будь-яка самостійна наука має також тільки їй властиві методи (специфічні). Такі методи є і у психології. Всі вони можуть бути розділені на дві основні групи: суб'єктивні і об'єктивні.

Суб'єктивні методи грунтуються на самооцінках або самозвітах випробовуваних, а також на думці дослідників про те або інше спостережуване явище або отриману інформацію. Найпершими методами вивчення психологічних явищ були спостереження, самоспостереження і опитування.

При користуванні так званими суб'єктивними методами вислови випробовуваних про їх власні уявлення (описи, що даються ними, або загальні характеристики уявлень) розглядаються як безпосереднє відображення якостей самих уявлень.

Об'єктивні методи – ті, що враховують лише отримані в досвіді і зареєстровані експериментатором об'єктивні дані (словесні відповіді або малюнки випробовуваного, кількісні результати досвіду тощо). Їх розглядають як показники певних властивостей уявлень.

Головні труднощі при користуванні суб'єктивними методами полягають в суб'єктивному характері описів і оцінок випробовуваного і в неможливості їх перевірки з боку експериментатора.

Однією з головних труднощів при користуванні об'єктивними методами є більш менш проблематичний характер передбачуваного зв'язку між властивостями уявлень, що вивчаються, і прийнятими як їх показники даними.

Понад дві тисячі років у психології не існувало об'єктивних методів дослідження. Однак сучасний розвиток психологічної науки показав недостатню спроможність суб'єктивного методу дослідження психіки, неможливість за його допомогою відкрити складні закономірності психічних явищ. 

Як правило в сучасній психології виділяють наступні групи методів: организаційні, емпіричні, методи обробки даних, інтерпретаційні методи та методи корекції.

До організаційних методів відносять: лонгітюдний метод, порівняльний метод (метод поперечних зрізів), комплексний метод.

До емпіричних методів відносять: спостереження і самоспостереження, експериментальні методи (лабораторний, природний, формувальний), психодіагностичні (тести, анкети, опитувальники, інтерв'ю, бесіди); аналіз продуктів діяльності; біографічний метод.

До методів психологічної корекції відносять: аутотренінг, груповий тренінг, способи терапевтичної дії.

До методів обробки даних відносять: кількісний метод (математична статистика, комп'ютерна обробка даних) і якісний метод (диференціація матеріалу по групах, його аналіз і узагальнення).

До інтерпретаційних методів – різні варіанти генетичного (аналіз матеріалу в плані розвитку з виділенням окремих фаз, стадій, критичних моментів) і структурного (встановлення структурних зв’язків між всіма характеристиками психіки) методів.

Психологія - це і наука, і практика. Методи психології, спочатку розроблені в наукових дослідженнях, переходять потім до психолога-практика і служать цілям діагностики, розвитку і корекції, психопрофілактики тощо. Тому психологічні методи, хоча і можуть бути підрозділені на дослідницькі, психодіагностичні, розвивальні, психокоректуючі, психопрофілактичні, все ж таки нерідко виступають в декількох ролях. Наприклад, діагностичні методи можуть застосовуватися і для досліджень, і для практичної роботи.

10. Характеристика організаційних методів психології: порівняльне, лонгітюдне, комплексне дослідження.

Для практики психологічної діагностики велике значення мають організаційні методи, які покликані визначати стратегію дослідження, від вибору того або іншого способу організації залежить хід всього дослідження, його кінцевий теоретичний і практичний результат.

Окрім загальної стратегії і об'єму дослідження організаційні методи також визначають вибір конкретних діагностичних засобів. Тому необхідно детальніше розглянути їх основні особливості.

Організаційні методи включають: 1) порівняльний (або генетичний) метод (зіставлення різних видових груп за психологічними показниками) та один з його різновидів метод поперечних зрізів (порівняння одних і тих же психологічних показників у відмінних за віком групах випробовуваних); 2) лонгітюдний метод — метод продольних зрізів (багатократні обстеження одних і тих же осіб впродовж тривалого часу); 3) комплексний метод (у дослідженні беруть участь представники різних наук, при цьому один об'єкт вивчають різними засобами).

Застосування організаційних методів дозволяє встановлювати зв'язки і залежності між явищами різного типу (наприклад, між фізіологічним, психологічним і соціальним розвитком особистості), особливості і закономірності психічного розвитку людей на різних вікових етапах.

Відомо, що порівняльний організаційний метод закріпився в психології раніше інших і спочатку він застосовувався для вивчення філогенезу поведінки і психічної діяльності. Широке застосування він знайшов в порівняльній психології, що вивчала передісторію становлення і розвитку психіки людини, мови, мислення, суспільних форм поведінки, взаємодії між членами групи тощо.

Порівняно-вікові дослідження псиіки людини охоплюють:

– різні періоди розвитку, наприклад порівняння психічної організації дітей дошкільного і шкільного віків;

– різні фази одного і того ж періоду, наприклад, порівняння психічної організації осіб ранньої і пізньої дорослості;

– різні рівні одного і того етапу розвитку, наприклад, порівняння психічної організації обдарованих і звичайних дітей.

До категорії порівняльних відносяться дослідження, що виявляють особливості психічної організації осіб, що розрізняються не тільки за віком, але і за статтю (хлопчики - дівчатка, чоловіки - жінки), професійною приналежністю (психологи - інженерно-технічні працівники), місцем проживання (жителі міст - жителі сільської місцевості), станом здоров'я (здорові - соматично хворі) тощо.

У всіх випадках суть порівняльного організаційного методу дослідження полягає в наступному:

1) вибираються групи для порівняння, що розрізняються за певним заданим критерієм, такі як – соціальні, психологічні, психофізіологічні, фізичні ознаки;

2) вибираються необхідні психодіагностичні методи і методики, причому одні і ті ж методики в повному об'ємі пропонуються всім групам, що беруть участь в дослідженні.

Перевага порівняльного методу полягає в тому, що його застосування дозволяє за короткий строк провести досить обширні дослідження, охопити різні вікові категорії, виявити роль численних детермінант в розвитку особистості. Він дає можливість прослідкувати зміни вікового розвитку, спадкоємність різних фаз і періодів становлення психіки.

Обмеження в застосуванні порівняльного методу пов'язані з недооцінкою ролі індивідуальної варіативності психічних проявів при вивченні загальних закономірностей.

У дитячій психології і психогеронтології порівняльний метод виступає як спеціальний метод вікових або поперечних зрізів.

Метод поперечних зрізів (синоніми – метод генетичних зрізів, порівняно-віковий метод, синхронічний метод, трансверсальна стратегія) – метод вивчення змін в певній стороні психічного розвитку людини шляхом порівняльного дослідження груп випробовуваних (вибірок), які відрізняються за параметром хронологічного віку (але на практиці ці групи як правило відрізняються не тільки за віком).

Ця стратегія була вперше обгрунтована амер.дослідником дитячого розвитку А. Гезелом.

На основі статистичної обробки матеріалів визначаються зміни, що відбулися в розвитку за проміжки часу, якими відрізняються вибірки. При цій стратегії застосовуються різні методичні прийоми – спостереження, експерименти, тести. Крім того ця стратегія застосовується і для розробки самих тестів та їх стандартизації.

Метод поперечних зрізів цілком задовільно показує, як варіює з віком та або інша функція – наприклад, для визначення середньостатистичного зростання дітей різного віку і загального відношення між віком і зростанням достатньо зіставити відповідні вибірки дітей різного віку. Та ж логіка діє при зіставленні фізичної сили, інтелекту, емоцій або ціннісних орієнтацій дітей різного віку — потрібна лише обгрунтована вибірка і адекватні способи вимірювання.

Основною перевагою цього методу є швидкість дослідження – можливість отримання протягом короткого часу результатів.

Недоліки стратегії поперечних зрізів:

1) досліджує тільки зовнішню картину змін в розвитку, що виникають з віком, не розкриваючи рушійних сил розвитку і його якісних змін при переході від одного періоду до іншого (наскільки стійкі або мінливі з віком окремі властивості особистості, як вони зв'язані один з одним в процесі індивідуального розвитку), тобто не дає можливості зробити висновок про динаміку процесу розвитку, його закономірності та безперервність;

2) існує ризик змішування віково-генетичних відмінностей з історичними або когортними (наприклад, різниця в рівні інтелекту або спрямованості інтересів пяти- і десятикласників може визначатися не стільки їх віком, скільки тим, що ці дві вибірки вчилися за різними програмами).

Паралельно з порівняльним методом у віковій психології почав розроблятися і застосовуватися лонгітюдний метод. Коли дослідники хочуть зрозуміти, як розвивається та або інша здібність, як змінюються ті або інші якості, властивості людей з віком, вони вивчають одних і тих же людей протягом декількох років. Такий метод називається лонгітюдним дослідженням (від англ. longitude - довгота), або лонгітюдом.

Лонгітюдний метод – це метод продольних зрізів, який дозволяє досліджувати динаміку психічного розвитку.

Лонгітюдне дослідження може проводитися протягом двох, три, п'яти років і більше. Найтриваліше лонгітюдне дослідження в історії психології – Каліфорнійський лонгітюд, що простежував розвиток більше 1000 обдарованих дітей – продовжувався більше 40 років!

Лонгітюдний метод має декілька синонімічних назв: метод длинника, метод подовжніх зрізів. На відміну від методу поперечних зрізів, лонгітюд припускає багатократне дослідження однієї і тієї ж людини або однієї і тієї ж групи осіб впродовж достатньо тривалого відрізку життєвого шляху.

У нашій країні велику роль в організації і проведенні лонгітюдних досліджень зіграв Б.Г.Ананьєв, під керівництвом якого проводилося 5-річне дослідження, в якому брали участь студенти-психологи.

Основна мета лонгітюдних досліджень – реєструвати соматичний і психічний розвиток особистості.

Первинне лонгітюдне дослідження (відоме як «метод подовжніх зрізів») складалося в дитячій і віковій психології як альтернатива методам визначення станів або рівнів розвитку (методам «поперечних зрізів»). Самостійна цінність лонгітюдного методу зв'язувалася з можливістю прогнозу подальшого ходу психічного розвитку і встановлення генетичних зв'язків між його фазами.

Організація лонгітюдного дослідження припускає одночасне використання інших методів: спостереження, тестування тощо. Лонгітюдне дослідження виявляється найбільш ефективним, якщо воно будується як дослідження різних варіантів розвитку.

Лонгітюд грунтується на тривалому спостереженні і постійному використанні тих або інших функціональних психологічних проб, що діагностують різні психічні утворення.

Методична специфічність лонгітюду полягає в необхідності використання на кожному етапі дослідження методів, що мають однаковою змістовною валідностью. Лонгітюд можливий лише за наявності паралельних форм психодіагностичних методик. У разі проведення дослідження в межах одного вікового періоду потрібне дотримання вікової валідности методик і одночасно складності завдань.

Переваги лонгітюдного методу полягають: 1) у вищій точності (в порівнянні з методом поперечних зрізів) прогнозу психічного розвитку окремого індивіда і подальшого ходу психічної еволюції взагалі; 2) в можливості визначення генетичних зв'язків між фазами психічного розвитку і встановлення діапазону коливань вікових норм і моментів переходу однієї фази в іншу; 3) в усуненні такого недоліку методу поперечних зрізів, як нівелювання індивідуальних соціально-психологічних, психологічних і психофізіологічних особливостей і зрівнювання всіх обстежуваних індивідів даного віку і даної популяції.

Обмеження на використання лонгітюдного методу накладає трудомісткість його організації і проведення. Перш за все, слід пам'ятати, що для отримання надійних результатів необхідне правильне визначення тривалості всього дослідження, а також кількості і періодичності проведення контрольних вимірювань. Відомо, що надійність результатів тим вище, чим триваліший лонгітюд. В той же час дослідникам навряд чи хотілося, щоб лонгітюд виходив за межі їх власного життєвого шляху.

Істотні складнощі для проведення лонгітюдного дослідження представляють вимоги до методик. Необхідні паралельні серії методик, на розробку яких йде досить багато часу. Інакше результати можуть бути обумовлені не змінами в психічній організації людини, а виникаючою з часом адаптацією до тестування і тренованістю.

При організації лонгітюдного дослідження слід серйозно віднестися до об'єму вибірки. З одного боку, обмеження невеликою кількістю вибраних об'єктів утрудняє виявлення вікових закономірностей. З іншого - тривалі дослідження супроводжуються природним скороченням учасників за рахунок хвороби, переїздів, смерті.

Комплексний організаційний метод – це метод, коли певний об'єкт вивчається різними засобами й представниками різних наук, що дає змогу з різних боків охарактеризувати особистість. Тобто, цей метод припускає вивчення різних аспектів або різних рівнів певного психічного феномена.

При реалізації цього методу в дослідженні беруть участь представники різних наук, що дозволяє встановлювати зв’язки і залежність між явищами різного роду, наприклад, фізіологічним, психічним і соціальним розвитком особистості.

Перш за все, цей метод грунтується на принципі цілісності психічної організації людини і реалізує його в експериментальних і прикладних дослідженнях. Так, наприклад, при комплексному дослідженні психологічної готовності дітей до навчання в школі виділяють соціальний, психологічний, педагогічний, медичний аспекти. Психологічна готовність визначається як складна психічна організація, що включає мотиваційний, емоційний, вольовий, комунікативний, інтелектуальний тощо потенціали розвитку особистості дитини. Тому комплексний підхід об'єднує різних фахівців (психологів, соціальних працівників, педагогів, лікарів і тощо) і нерідко визначається як міждисциплінарний.

Програма комплексного дослідження визначається спільністю предмету дослідження і розділенням функцій між окремими дисциплінами і фахівцями, що беруть участь в дослідженні. Він припускає зіставлення отриманих даних і їх узагальнення. Своєрідність комплексного методу витікає з орієнтації на встановлення взаємозв'язків між аспектами, що вивчаються, і рівнями психічних проявів.

11. Спостереження як метод психології. Можливості використання спостереження в роботі психолога.

Психологія висуває до методів дослідження психічних явищ певні вимоги: 1) психічні явища потрібно вивчати в їх розвитку, взаємозв’язку та взаємозалежності; 2) метод психологічного дослідження має бути адекватним предмету дослідження, розкривати істотні, а не випадкові, другорядні особливості досліджуваного психологічного процесу, стану чи властивості.

До емпіричних методів відносять: обсерваційні – спостереження і самоспостереження; психодіагностичні (тестування, опитування, анкетування, інтерв'ю, бесіди); експериментальні методи (лабораторний, природний, констатуючий, формуючий експеримент), аналіз продуктів діяльності; біографічний метод.

Основними методами дослідження в психології є спостереження і експеримент. Кожен з цих загальних методів наукового дослідження виступає в психології в різних і більш менш специфічних формах.

Обсерваційні методи (спостереження і самоспостереження).

Спостереження (у психології) – метод вивчення психічних особливостей індивідів на основі фіксації проявів їх поведінки. Спостереження – це спосіб збору інформації шляхом безпосереднього, цілеспрямованого і систематичного сприйняття і реєстрації зовнішніх проявів психіки (дій, вчинків, поведынки особистості) в різних ситуаціях. Спостереження є організованим, цілеспрямованим, фіксуємим сприйняттям психічних явищ з метою їх вивчення в певних умовах.

Основна суть спостереження як методу полягає в тому, що психолог збирає інформацію, не втручаючись в ситуацію.

Предметом спостереження є поведінка особистості в найрізноманітніших її зовнішніх виявах, коли реалізуються усвідомлювані та неусвідомлювані внутрішні психічні стани, переживання, прагнення. Предметом спостереження можуть бути такі прояви поведінки людини: 1) вербальна поведінка (зміст, тривалість та інтенсивність мовлення); 2) невербальна поведінка (експресія обличчя, очей, жести, міміка) 3) виразні рухи; 4) переміщення людей, дистанція між ними; 5) фізичні дії (торкання, поштовхи, удари і ін.). За особливостями мовлення, виразними рухами можна виявити й простежити особливості уваги, розуміння змісту висловлювання, емоції та вольові якості, особливості темпераменту і риси характеру. Тому вміле спостереження за поведінкою людини дає можливість з високою вірогідністю робити висновки про її внутрішні, психічні особливості.

Отже, предметом спостереження здатне виступати лише те, що можливо об'єктивно зареєструвати. Дослідник не спостерігає властивості психіки, він реєструє лише ті прояви об'єкту, які доступні для фіксації. Виходячи з припущення про те, що психіка знаходить свій прояв в поведінці, психолог будує гіпотези про психічні властивості, грунтуючись на даних, отриманих при спостереженні.

Спостереження використовується там, де втручання експериментатора може порушити процес взаємодії людини з середовищем. Цей метод незамінний у випадку, коли треба отримати цілісну картину подій і відобразити поведінку індивідів у всій повноті.

Спостереження може бути звичайним (бачення, слухання) та інструментальним, коли бачене й почуте в поведінці людини фіксується за допомогою фото-, кіноапарата або магнітофона. Інструментальне спостереження дає можливість документувати все, що спостерігається, а тому й глибше аналізувати, порівнювати.

Умовно можна виділити спостереження життєве і наукове, які потрібно розрізняти. Принципова різниця наукового спостереження від побутового в тому, що останнє обмежується реєстрацією фактів і має випадковий неорганізований характер. На противагу йому наукове спостереження базується на певному плані, програмі, фіксації фактів та особливостей ситуації, на аналізі та інтерпретації. Для нього характерні перехід від опису фактів до пояснення їх суті, формування психологічної характеристики особистості, воно не обмежується описом зовнішньо виявленого, а проникає в сутність явищ, з’ясовує причини тих чи інших актів поведінки і цим розкриває їх психологічну природу.

Найчіткіше відмінності життєвого і наукового спостереження охарактеризував Горбатов Д.С., за думкою якого наукове спостереження відрізняється від житейського наступними властивостями: 1) цілеспрямованістю – спостерігач повинен виразно розуміти, що він збирається сприймати і для чого, інакше його діяльність перетвориться на реєстрацію окремих виразних другорядних подразників, а істотний матеріал залишиться неврахованим; 2) систематичністю – дозволяє достовірно відрізнити випадкове від типового, закономірного; 3) планомірністю – слідування плану, програмі (як буде проведено спостереження, коли, де, за яких умов) сприяє підвищенню ефективності дослідження; 4) аналітичністю – припускає не тільки констатацію спостережуваних фактів, але і їх пояснення, виявлення психологічної природи; 5) чіткою реєстрацією результатів – дозволяє виключити помилки пам'яті, зменшити суб'єктивізм висновків і узагальнень; 6) оперуванням системою однозначних понять, спеціальних термінів, сприяючих чіткому і недвозначному позначенню спостережуваного матеріалу, а також одноманітності можливих інтерпретацій.

Наукове психологічне спостереження достатньо складний метод і його використання повинно відповідати ряду вимог: 1) навмисність, цілеспрямованість (здійснюється відповідно до заздалегідь чітко поставленої мети); 2) планомірність (проведення відповідно до певного плану, розроблення схеми спостережень); 3) вибірковість (спостерігаються тільки певні особливості поведінки і діяльності); 4) об'єктивність спостереження; 5) систематичність спостережень; 6) природність умов; 7) наявність достатньої інформації про спостережуване явище (якомога більша кількість фактів); 8) точна і чітка фіксація результатів спостереження (для цього використовують спеціальні бланки – карти спостереження).

Наукове спостереження висуває певні вимоги й до особистих якостей дослідника. Зокрема, він повинен мати такі якості: 1) бути об’єктивним при фіксації, словесному описі та класифікації спостережень; 2) володіти собою (його настрій та характерологічні якості не повинні впливати на спостереження та висновки); 3) не бути тенденційно упередженим в організації спостереження та очікуванні його наслідків, щоб не зробити безпідставних висновків; 4) не піддаватися першим враженням про піддослідного; 5) не бути поблажливим щодо піддослідного; 6) не приписувати піддослідному власних якостей і не пояснювати його поведінку з власної позиції.

Одноразового спостереження за якимось явищем у поведінці та діяльності особистості недостатньо для того, щоб робити висновки про її психічний склад, розум, почуття, волю, риси характеру, темперамент, цілеспрямованість, моральні якості. Для уникнення випадкових суджень, потрібні кількаразові спостереження тих чи інших морально-психологічних особливостей у різних умовах і на різноманітному матеріалі.

Спостереження може застосовуватися як самостійний метод, але зазвичай воно органічно включається до складу інших методів дослідження – бесіди, вивчення продуктів діяльності, різних типів експерименту тощо. Спостереження може здійснюватися також в цілях збору попереднього матеріалу дослідження, а також для контролю отриманих емпіричних даних.

Існують класифікації спостереження за різними ознаками:

№ п/п	Ознаки	Види	Характеристика
1	За характером сприйняття	Суцільне Вибіркове	Дослідник фіксує всі особливості поведінки, всі доступні йому об’єкти Дослідник фіксує лише певні типи поведінкових актів, реакцій або параметри поведінки.
2	Залежно від об’єкта спостереження	Зовнішнє Внутрішнє (інтроспекція)	спостереження за поведінкою інших людей самоспостереження
3	Відносно часу дослідження	Однократне Періодічне лонгітюдне	Одиничне, проводиться тільки один раз; Здійснюється протягом певного проміжку часу; Тривале за часом;
4	Від ступеня залученості дослідника в середовище, що вивчається	Включене     Стороннє (невключене)	З особистою участю спостерігача в спостережуваній діяльності; дослідник є безпосереднім учасником того процесу, за ходом якого він спостерігає. Наприклад, досліджуючи взаємини спостережуваних людей, дослідник може включитися сам в спілкування з ними, не припиняючи при цьому спостерігати за їх взаємини «зсередини». Події відбуваються без безпосередньої участі в ньому спостерігача, який реєструє події «з боку», без взаємодії і встановлення відносин з особою чи групою, що вивчається.
5	За характером реєстрації даних	Констатуюче   Оцінююче	Завдання дослідника - чітко зафіксувати наявність і характеристики значущих форм поведінки; Дослідник порівнює факти за ступенем їх виразності;
6	За ступенем стандартизованості процедури (техніки спостереження)	Стандартизоване (структуроване) Нестандартизоване (неструктуроване, вільне або пошукове)	Події, що відбуваються, фіксуються без найменших відступів від заздалегідь розробленої програми (розробленого списку ознак, які необхідно спостерігати, визначення умов і ситуацій спостереження, інструкції для спостерігача, одноманітних кодифікаторів для реєстрації спостережуваних явищ). Збір даних при цьому припускає подальшу їх обробку і аналіз за допомогою методів математичної статистики. Відсутні чіткі обмеження у виборі ознак та моментів фіксації результатів. Визначаються лише загальні напрями спостереження, де результат фіксують у вільній формі, безпосередньо у момент сприйняття або по пам'яті.
7	За систематичністю	Несистематичне спостереження Систематичне спостереження	Створюється узагальнена картина поведінки індивіда або групи індивідів в певних умовах і не ставиться мета фіксувати причинні залежності і давати строгі описи явищ. Його результат: створення узагальненої картини поведінки індивіда або групи в певних умовах. Проводиться за певним планом, при якому дослідник реєструє особливості поведінки і класифікує умови зовнішнього середовища. Результат: реєстрація особливостей поведінки (змінні) і класифікація умов зовнішнього середовища.
8	За характером взаємодії з об'єктом	Відкріте Приховане	Випробовувані знають про спостереження, що проводиться; Випробовувані не знають про спостереження, що проводиться; спостерігач маскує свої дії. Це спостереження породжує етичні проблеми.

Кожен з видів спостереження має свої особливості і застосовується там, де він може дати найбільш достовірні результати. Наприклад, вільне спостереження доцільно проводити в тих випадках, коли неможливо точно визначити, що слід спостерігати, коли ознаки явища, що вивчається, і його вірогідний хід заздалегідь не відомі дослідникові. Стандартизоване спостереження – коли у дослідника є точний і достатньо повний перелік ознак феномена, що вивчається.

Найбільш пощирені форми реєстрації даних спостереження: 1) складені заздалегідь протоколи або карти спостереження; 2) розгорнені і більш менш впорядковані щоденникові записи.

Результати спостережень зазвичай систематизуються у вигляді індивідуальних (або групових) характеристик – розгорнених описів найбільш істотних особливостей предмету дослідження. Тому, результати спостережень є одночасно початковим матеріалом для подальшого психологічного аналізу.

Закономірності спостереження виявляються у ступені адекватності та швидкості розпізнавання предмета, виокремлення його серед інших об’єктів, знаходження спільного та відмінного в них.

Отже, наукове спостереження вимагає спеціальної підготовки, в ході якої отримуються спеціальні знання і якості, що допомагають об'єктивності психологічної інтерпретації.

Як метод психологічного дослідження, спостереження має свої сильні і слабкі сторони, переваги та недоліки.

Переваги	Недоліки
1. Великий обсяг отримуваної інформації 2. Дотримання природних умов 3.Можливість використання технічних засобів 4. Необов'язково попереднє згода випробовуваних.	1. Трудоміскість 2. Значна затрата часу 3. Субєктивність результатів 4. Неможливість контролювати ситуацію, неможливість втручатися в хід подій без їх спотворень 5. Дія на спостерігача (його сприйняття і аналіз) цінностей і норм групи людей, що вивчається. Дослідник ризикує втратити необхідну нейтральність і об'єктивність при відборі, оцінці і інтерпретації даних (при включеному спостереженні).

Особливе значення має проблема спостерігача – поведінка людини або групи людей змінюється, якщо вони знають про факт спостереження з боку, причому цей ефект зростає, якщо спостерігач невідомий групі або індивіду, значущий і може компетентно оцінити поведінку.

Тому, збереження природності психічних проявів – головна вимога до спостереження як до методу наукового дослідження.

Основні труднощі спостереження повязані з: 1) необхідністю виділити в поведінці головне і не підмінити реально спостережуваний факт власною інтерпретацією; 2) впливом неусвідомлюваних установок, поглядів, пристрастей на сприйняття людини, дія яких важко контролюється (наприклад, необ'єктивність спостерігача зростає, якщо чоловіки-дослідники судять про поведінку жінок і навпаки); 3) субєктивним сприйняттям спостерігачем явищ, що фіксуються, і повязана з цим проблема відображення повноти спостерігаємих явищ; 4) ефективним забезпеченням фіксації певних класів характеристик, щоб зміст протоколу спостереження був зрозумілим і іншому досліднику.

Відомі наступні типові помилки спостереження (А.А.Єршов (1977): 1) галло-еффект – узагальнене враження спостерігача, яке веде до грубого сприйняття поведінки, ігнорування тонких відмінностей; 2) ефект поблажливості – тенденція завжди давати позитивну оцінку подіям; 3) помилка центральної тенденції – спостерігач прагне давати старанну оцінку спостережуваній поведінці; 4) помилка кореляції – оцінка однієї ознаки поведінки дається на підставі іншої спостережуваної ознаки (інтелект оцінюється за швидкістю мови); 5) помилка контрасту – схильність спостерігача виділяти у спостережуваних риси протилежні власним; 6) помилка першого враження – перше враження про індивіда визначає сприйняття і оцінку його подальшої поведінки.

Проте, не дивлячись на вказані труднощі та можливі помилки, спостереження вважається достатньо ефективним методом психологічного дослідження, а найважливіша його цінність в тому, що воно дозволяє побачити психічне явище в реальній поведінці та житті. Тому існує безліч спеціальных прийомів, спрямованих підвищення якості спостереження, рівня надійності його результатів (їх відповідності реальності).

Спостереження в психології виступає в 2-ох основних формах – як самоспостереження (інтроспекція), і як зовнішнє спостереження.

Самоспостереження (інтроспекція) - спостереження людини за своїми переживаннями (власними психічними явищами) та за зовнішніми проявами своїх психічних явищ. Він є одним із специфічних методів, вживаних тільки в психології. Пізнання власної психіки самоспостереженням завжди здійснюється в тій чи іншій мірі опосередковано через спостереження зовнішньої діяльності.

При дослідженні об’єктивними методами самоспостереження може використовуватись у формі словесного звіту піддослідного про те, що і як він переживає під час самоспостереження психічного процесу чи стану. При самоспостереженні особистість одночасно постає як суб’єкт та як об’єкт дослідження, що унеможливлює успішність дослідження. Кращою формою самоспостереження є ретроспективне спостереження – згадування про перебіг досліджуваного психічного явища після того, як воно відбулося. Людина може в такий спосіб описати, що вона відчувала у стані радості, суму, страху, як вона запам’ятовувала чи міркувала, розв’язуючи завдання.

Можливість застосування самоспостереження може бути пов'язана з описом випробовуваними тих психологічних фактів, на які направлено дослідження.

Основні недоліки самоспостереження: 1) спостерігати свої переживання дуже важко, бо вони або змінюються під впливом спостереження, або зовсім припиняються; 2) при самоспостереженні дуже важко уникнути суб'єктивізму, оскільки наше сприйняття має суб'єктивне забарвлення; 3) при самоспостереженні важко виразити деякі відтінки наших переживань.

Метод самоспостереження також дуже важливий для самого психолога – стикаючись на практиці з поведінкою інших людей, психолог прагне зрозуміти його психологічний зміст, при цьому в більшості випадків він звертається до свого досвіду, у тому числі і до аналізу своїх переживань. Тому, для того, щоб успішно працювати, психолог повинен навчитися об'єктивно оцінювати свій стан і свої переживання.

Спостереження відрізняється від експерименту: 1) пасивністю спостерігача – спостерігач не змінює навколишню реальність; 2) безпосередністю – спостерігач фіксує в протоколі те, що бачить.