4. Основні напрями розвитку зарубіжної психології та їх характеристика.

До найбільш відомих напрямків сучасної психології відносяться: біхевіоризм, когнітивна психологія, психоаналітичний напрямок, гуманістична психологія, гештальтпсихологія.

Біхевіорізм. Назва цього напряму походить від англійського слова behavior - поведінка. Його розробляли американські психологи Е.Л. Торндайк (1874-949), Дж. Уотсон (1878-1958) і ін. На розвиток біхевіоризма значний вплив мало вчення росіян – учених І.П. Павлова і В.М. Бехтєрева про природу рефлексів.

Вчені-біхевіористи вважали, що свідомість людини, її думки, відчуття, переживання - дуже суб'єктивні і не можуть бути зареєстровані об'єктивними методами, тому вони не підлягають дослідженню. Вивчати можна лише те, що точно спостерігати в поведінці і фіксувати. Психологія почала розумітися ними як наука про поведінку. Основна схема поведінки була описана біхевіористами в символах «S-R: стимул - реакція». Під стимулом розуміється будь-яка дія на організм, під реакцією - будь-яка у дія відповідь. Поведінка визначається складною сукупністю стимулів, які відносяться до навколишнього середовища, або ситуації. Реакція також може бути простою (наприклад, відсмикування руки від вогню) і складною. До складних реакцій відносяться всі форми людської діяльності, які містять будь яку–дію (наприклад, їжа, написання тексту, гра). Мова людини, як зовнішня (вголос), так і внутрішня (про себе), також відносилася ними до реакцій.

Проте, такий підхід виключав принципову різницю між психологією тварин і людини. Часто дані отримані на тваринах в роботах цих вчених безпосередньо переносилися на людину.

Надалі дослідники, що розвивали ідеї біхевіоризма, визнали, що формула «S-R: стимул - реакція» не може повністю описати поведінку і діяльність, причому не тільки у людини, але і у тварин. На думку сучасних психологів-біхевіористов існує безліч чинників, що впливають на них, наприклад – між стимулом і реакцією у людини є проміжний механізм – пізнавальні процеси: мислення, пам'ять, уява. Ці ідеї лягли в основу необіхевиоризма, основними представниками якого є Е. Толмен (1886-1959), К.Халл (1884-1953), Б. Скіннер (1904-1990) і ін.

Центральними для психології біхевіоризма і необіхевіоризма впродовж всієї його історії були питання навчання, тобто про сутність процесу набуття індивідуального досвіду і умов досягнення якнайкращих результатів. Одна з сучасного напрямку біхевіоризма так і називається - теорія соціального навчання. Його засновник А. Бандура (р. 1925) вважає, що навчення у людини може відбуватися двома основними шляхами: 1) прямим: безпосереднім підкріпленням; 2) непрямим підкріпленням - в процесі спостереження за поведінкою інших людей і того, до чого може призводити така поведінка.

Багато в чому завдяки біхевіорізму і школі соціального навчання психологія стала об'єктивною наукою, що почала використовувати точні експериментальні прийоми та методи визначення і вимірювання певних явищ.

Критика біхевіоризма стосується:

1. механістичного погляду на людську психіку;

2. ігнорування психічних явищ - волі, емоцій, потреб людини, її активності, у звязку з чим уявлення про жорстку обумовленість поведінки і розвитку людини зовнішніми обставинами.

Когнітивна психологія (лат. cognitio - знання, пізнання) – провідний напрямок сучаної закордонної психології у дослідженні пізнавальних процесів, і особливо памяті та ролі пізнання в мотивації та поведінці.

Виникла напр. 50 – поч. 60-х рр. XX ст. як реакція на біхевіористичне заперечення ролі внутрішньої організації психічних процесів та під впливом бурхливого розвитку комп'ютерної техніки та кібернетики. Когнітивісти вважають, що поведінка людини опосередкована пізнавальними (когнітивними) чинниками, які дозволяють їй сприймати навколишній світ і вибирати способи правильної поведінки в ньому. Найбільш відомі представники КП: Джордж Міллер, Джером Брунер, Ульрик Найссер.

Дослідження когнітивної психології охоплюють як свідомі, так і несвідомі процеси психіки, при цьому і ті та інші трактуються як різні способи переробки інформації.

Серйозним досягненням когнітивізма у дослідженні психіки тварин є гіпотеза про виборчу готовність, суть її полягає в тому, що у тварин можуть виникати тільки ті поведінкові реакції, до яких вони психологічно підготовлені і які відповідають рівню їх психічної організації, тобто відстоюється значення «видоспецифічних» властивостей у формуванні поведінки.

КП розвивались уявлення про поетапну переробку інформації – стимули зовнішнього світу проходять усередині психіки через ряд послідовних перетворень. Крім того, ними зроблено припущення про обмежену ємкість системи переробки інформації: обмеженість здатності людини освоювати нову інформацію і перетворювати вже існуючу, що примушує шукати найбільш ефективні і адекватні способи роботи з нею. Вводиться постулат про кодування інформації в психіці, що фіксує припущення про те, що фізичний світ відбивається в психіці в особливій формі, яку не можна звести до властивостей стимуляції.

Найбільш відомими у рамках КП є наступні дослідження:

1) аналогій між процесами переробки інформації у людини і в обчислювальному пристрої; виділення численних структурних складових (блоків) пізнавальних процесів, зокрема короткочасної та довготривалої пам'яті (Дж. Сперлінг, Р. Аткінсон);

2) вирішальної ролі знання в поведінці суб'єкта – ширший підхід, включав всі напрями та критикував біхевіоризм і психоаналіз з інтелектуалістичних позицій (У. Найссер, Ж. Піаже, Дж. Брунер, Дж. Фодор);

3) організації знання в пам'яті суб'єкта, зокрема про співвідношення вербальних і образних компонентів в процесах запам'ятовування і мислення (Р. Бауер, А. Пайвіо, Р. Шепард);

4) когнітивні теорії емоцій (С. Шехтер), індивідуальних відмінностей (М. Айзенк) і особистості (Дж. Келлі, М. Махоні).

Сучасна КП складається з багатьох розділів: сприйняття, розпізнавання образів, увага, пам'ять, уява, мова, психологія розвитку, мислення і ухвалення рішення, в цілому природний інтелект і частково штучний інтелект. Варіантом когнітивної психології, що завойовує велику популярність останніми роками, є теорія рівнів переробки інформації (Ф. Крейк, Р. Локхард). В даний час когнітивна психологія бурхливо розвивається і є одним з найвпливовіших напрямів світовій психологічній думці, причому у нього немає визнаного лідера.

З розвитком когнітивної психології стало можливим комп'ютерне моделювання таких процесів, як навчання, робота пам'яті, мислення і навіть розвиток неврозів (комп. програми, що моделюють процеси обробки інформації, що протікають в мозку людини – закладення в комп. прогр. логіки людського мислення), що допомагає психологам зрозуміти, як здійснюються вищі психічні функції. Але слово «моделювання» попереджує про те, що, хоча за допомогою комп'ютерів можна вирішити деякі завдання, доступні тільки людині, та сам процес навчання людини, її мислення і пам'ять рішучим чином відрізняються від компютерних процесів!

Критика КП пов'язана з тим, що дослідження цього напрямку ототожнюють мозок людини з машиною, істотно спрощуючи тим самим складний, багатоманітний внутрішній світ людини, розглядаючи його як відносно спрощені схеми і моделі.

Як варіант розвитку ідей когнітивної психології є генетична психологія Ж. Піаже (швейцар. психолог 1896-1960) – розробив теорію розвитку інтелекту. Вивчав як дитина вчиться пізнавати і розуміти навколишній світ, як в цьому процесі формується її мислення. Учений розглядав розвиток в процесі адаптації дитини до навколишнього світу, а центральною ланкою адаптації вважав розумовий розвиток, оскільки тільки він може дати правильне уявлення про світ і розуміння його.

Адаптація розумілася Ж.Піаже як активний процес взаємодії дитини з оточенням: розвиваючись, дитина постійно стикається з новими ситуаціями, завданнями, проблемами, вирішення яких порушує у неї деякий баланс. Щоб повернути відчуття «врівноваженості», вона починає шукати нові відповіді на ці проблеми. Розвиток мислення дитини проходить ряд стадій, кожна з яких якісно відрізняється від іншої. Він забезпечується дозріванням нервової системи, формуванням досвіду спілкування з різними людьми і оволодіння предметами, об'єктами навколишнього світу. Теорія Ж. Піаже дуже вплинула на подальший розвиток психології (особливо, дитячої, а також педагогіки).

Психоаналіз – заснований австрійським психіатром і психологом, лікарем З. Фрейдом (1856-1939) в кінці ХIХ ст., розвинувся з методу вивчення і лікування істеричних неврозів, досліджуючи які зроблений висновок, що джерелом багатьох захворювань є неусвідомлювані хворими комплекси, які, будучи витисненими зі свідомості, викликають патологічні симптоми (розлади рухів, пам'яті, емоційної сфери і ін.). Тому вирішальну роль в організації поведінки Фрейд надавав несвідомому ядру психічного життя, що утворюється могутніми потягами, перш за все сексуальними (лібідо).

Взагалі, до основних положень психоаналізу відносяться наступні:

1) розуміння психічного розвитку як мотиваційного, особистісного;

2) уявлення про розвиток як адаптацію до середовища, яке хоч і не завжди є повністю ворожим, проте завжди протистоїть конкретному індивіду;

3) уявлення про рушійні сили психічного розвитку як природжені і несвідомі;

4) ідея, що основні механізми розвитку, також є природженими, і закладають основи особистості та її мотивів вже в ранньому дитинстві, причому істотної зміни ця структура в подальшому вже не зазнає.

Психіка за Фрейдом має своєрідну багаторівневу структуру – 3 рівні: несвідомий, передсвідомий і свідомий. Свідомість займає лише зовнішній, поверхневий шар, несвідоме — з'єднує свідомість з фізіологією. Несвідоме – джерело інстинктивного заряду мотиваційної енергії, передсвідоме містить психічні акти і явища, які без особливої напруги можуть бути усвідомлені суб'єктом. Свідоме не є пасивним віддзеркаленням того, що відбувається у сфері несвідомого, але знаходиться з ним в незмінному конфлікті, з причини необхідності пригнічувати сексуальні потяги. Для опосередковування відношення несвідомого з іншими рівнями служить цензура, яка витісняє засуджувані особистістю почуття, думки і бажання в сферу несвідомого і не допускає зворотній прорив витисненого змісту в свідомість. Проте лібідо (несвідоме) намагається прорватися крізь "цензуру" свідомості і шукає різні обхідні шляхи – випадкові форми – обмовки, описки, сновидіння, неврози тощо.

Для Фрейда особистість – є складною енергетичною системою, яка керована законом збереження психічної енергії, у її структурі виділялись 3 взаємодіючі компоненти: Ід (Воно), Эго (Я), Суперэго (Зверх-Я), з різною природою та функціями. Специфіка взаємодії цих компонентів пояснювалось Фрейдом так: джерелом енергії для всієї особистості є Ід, яке має біологічну природу – зберігає природні інстинкти. несвідомі і колись витіснені неприємні думки, почуття, спогади, які підсвідомо впливають на поведінку людини. Ід живе за принципом задоволення i не підкоряється принципу реальності, маючи при цьому необмежену владу. Вимоги Ід задовольняються Эго (Я) (свідомим рівнем), яке слідує принципу реальності, суспільним і культурним нормам, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища та регулювати напругу між внутрішніми (потягами або інстинктами) і зовнішніми подразниками (з навколишнього середовища) та контролювати вимоги Ід. Але деколи «Я» втрачає контроль над «Воно» – тоді свідоме підкоряється несвідомому.

А Супер–его (Зверх-Я) – джерело моральних і релігійних поглядів, своєрідний цензор вчинків і думок особистості (так звана совість), що включає в себе традиційні норми батьків та використовує механізми обмеження, осуждення і заборони. «Супер-его» спілкується із зовнішнім світом тільки через «Я».

«Воно» і «Супер-его» постійно знаходяться в конфлікті, який як правило відбувається в «Я» – своєрідне «поле битви інстинктів і суспільних норм». Вимоги «Воно» і «Супер-его» несумісні, тому «Я» постійно удається до захисних механізмів, серед яких Фрейд виділяє сім – витіснення, проекцію, заміщення, заперечення, регресію, ідентифікацію, раціоналізацію, які існують об'єктивно в психіці будь-якої людини. Витіснення здійснюється неусвідомлено, але витиснене продовжує жити в «Воно» і діяти у вигляді символів, які прийнятні «Супер-его».

Якщо рівновага між «Воно», «Я», «ЗВЕРХ-Я» порушується, то починається хвороба — невроз.

Фрейдом вважалося, що в період розвитку організму від дитинства до зрілого віку сексуальний інстинкт зазнає ряд метаморфоз або фаз, і завданням було – виявлення цих фаз для знаходження джерела сексуальних порушень, що викликають у особистості невроз в пізній період її життя. Особливе місце відводилося "Едипову комплексу" - кожен хлопчик у віці між 3 і 5 роками переживає почуття потягу до матері і сприйняття отця як суперника, що викликає ненависть і страх покарання з боку отця, що призводить до ототожнення з батьком. А у дівчинки також може проявлятися ворожість до матері і закоханість в отця, проте у неї це відбувається менш інтенсивно (К.Юнг назвав це комплексом Електри). Подолання цих комплексів Фрейд повязував з остаточним утворенням супер-его.

Для проникнення в несвідоме Фрейд використовував методику розшифровки вільних асоціацій, сновидінь, прийшов до висновку, що позбавлення від колись пережитих в дитинстві травм шляхом їх усвідомлення дає позитивний лікарський ефект. Психоаналіз як метод терапії полягає у виявленні, потім переведення у сферу свідомого переживань несвідомих травмуючих ідей, вражень, психічних комплексів.

В даний час ефективність класичного психоаналізу З.Фрейда дуже низька, і на сьогоднішній день існують різні методи роботи психоаналітиків, які грунтуються на різних концепціях; часто використовується все краще з декількох теорій.

Погляди Фрейда були багато в чому помилковими, перебільшеними, але найважливішим його відкриттям вважається звернення до дитячого досвіду для розуміння переживань дорослої людини, а також зміна поглядів на людську свідомість і виділення в ній несвідомої частини.

Напрями критики теорії 3. Фрейда:

1) міфологічне пояснення «сексуальних комплексів», антиісторичний підхід до аналізу культурних і соціальних процесів суспільства;

2) неправомірне перенесення висновків, зроблених на основі приватного спостереження, на більш загальні закономірності розвитку природи і суспільства;

3) біологізованість, відсутність соціального чинника, що впливає на розвиток особистості;

4) переоцінка ролі сексуальності в розвитку психіки і надання вирішального значення раннім дитячим переживанням на противагу цьому доводилося, що під впливом суспільних чинників - навчання, школи, активного фізичного і інтелектуального розвитку сила сексуальних інстинктів слабшає.

Критика і реконструкція ідей психоаналізу з боку його послідовників, спрямована на введення соціальних детермінант розвитку особистості.

Так, Карл Гу́став Юнг (1875 - 1961) — швейцар. психіатр, засновник одного з напрямків глибинної – аналітичної психології, розширив концепцію несвідомого – розвинув уявлення про існування в психіці людини, разом з індивідуальним несвідомим, глибшого шару – колективного (соціального) несвідомого, яке складається з особливих мотиваційних чинників або загальнолюдських образів — архетипів (образ матери-землі, мудрого старця, героя і ін.), серед яких центральна роль належить архетипу "самості" (das Selbst) – потенційне ядро особистості. Архетипи лежать в основі міфології, символіки сновидінь, художньої творчості тощо та передаються до спадку. Юнг відкинув сексуальну інтерпретацію лібідо З.Фрейдом, запропонував розуміння лібідо як психічної енергії взагалі.

Юнг виділяв декілька рівнів несвідомого: індивідуальне, сімейне, групове, національне, расове і колективне несвідоме, яке включає універсальні для всіх часів і культур архетипи.

Значну увагу приділяв розробці концепції особистості, в т.ч. питанням її становлення, структури і самореалізації. Згідно Юнгу кожен індивід з'являється на світ з «цілісним власним ескізом, представленим в потенції з самого народження», а навколишнє середовище виявляє те, що вже було в особистості закладено раніше і існує певна успадкована структура психічного, що розвивалася сотні тисяч років, яка примушує нас переживати і реалізовувати наш життєвий досвід цілком – певним чином. Ця визначеність виражена в архетипах, які впливають на наші думки, відчуття, вчинки.

Одним з найважливіших відкриттів К.Г. Юнга є виділення психологічних типів людей, спрямованих на зовнішній або внутрішній світ: екстравертів – спрямованих зовні і інтровертів - спрямованих на себе.

Основне завдання психотерапії – відновлення порушених звязків між різними рівнями та системами психіки, а основним змістом психічного життя людини є процесс "індивідуації" – прагнення особистості до повної реалізації своїх можливостей, тому ціль психотерапії по Юнгу – здійснення індивідуації особистості.

Юнг досліджував несвідоме не тільки за допомогою інтерпретації снів, але і через тлумачення архетипічних образів, що виникають у пацієнтів – через мовні асоціації (метод асоціацій) – (швидке реагування на кожне з слів, що пред'являються, будь-яким іншим словом, причому затримана відповідь, нездатність відповісти взагалі або повторення слів свідчить про існування т.з. «комплексу» – сукупності емоційно забарвлених несвідомих ідей і уявлень). Асоціативний метод доведений до рівня фундаментального методу психол. дослідження.

Ідеї К.Юнга вплинули на становлення і розвиток психоаналізу та ін. напрямів глибинної психології, а також на соціологію, філософію, естетику і культурологію.

Інший послідовник З.Фрейда, А.Адлер (1870-1937) розробив власну систему – концепцію індивідуальної теорії особистості, поставивши під сумнів вирішальну роль несвідомого у розвитку особистості. А центральною рушійною силою розвитку вважав прагнення до переваги і відчуття неповноцінності. Він стверджував, що дитина народжується на світ з певним відчуттям неповноцінності і невпевненості в собі, що обумовлене її безпорадність і залежність від оточення. Це відчуття породжує прагнення до переваги, тобто до самоствердження. Він розглядав невроз як наслідок комплексу неповноцінності. Розвиток особистості, залежить від того, яким чином цей комплекс компенсуватиметься. У патологічних випадках людина може намагатися компенсувати свій комплекс неповноцінності за рахунок прагнення до влади над іншими (компенсаторна теорія влади).

Замість вивчення снів, Адлер звернувся до дослідження ранніх спогадів, які вважав ключем до розуміння поведінки, мотивації і особистості. Особистісні проблеми виникають з відчуття соціальної даремності, а соціальні відчуття і інтереси є необхідною складовою частиною повноцінного психічного життя.

Головним сучасним відгалуженням психоаналізу є неофрейдизм, який заперечує виняткову роль сексуальних чинників в розвитку, надаючи істотне значення соціальним чинникам: особливостям спілкування дитини з дорослими, перш за все в перші роки життя (К.Хорні, (1885-1953), Г.С. Саллівен (1892-1949), характеристикам соціального середовища, її цінностям (Е. Фромм (1900-1980).

Серед психоаналітиків, що займалися проблемами розвитку, особлива роль належить амер. психологу Е. Еріксону (1902-1994). Він розробив оригінальну концепцію розвитку особистості людини від народження до смерті і вважав, що в основі цього процесу – отримання ідентичності, тобто уявлення про власну повноцінність, тотожність самій собі в часі, здатності управляти своїм «Я» в різних ситуаціях, відчувати себе здібним до вирішення тих завдань, які ставить перед нею життя.

Психоаналіз і зараз бурхливо розвивається. Він не тільки вплинув на безліч напрямів сучасної психології, а також на суспільну свідомість нашого часу, особливо на Заході, але в цьому виявився його негативний вплив на суспільну мораль.

Гуманістична психологія – виникла в 60-і роки 20 ст. в американській психології як природний розвиток поглядів Адлера, Хорні і Саллівана на роль соціокультурних чинників в психічній діяльності.

Основна ідея – новий погляд на розвиток людини, а саме оптимістичний підхід до розуміння природи людини, віра в творчі можливості та сили кожної людини, в здатність її свідомо вибирати свою долю і будувати своє життя. Тому назва цього напряму humanus (лат.) - людяний. Основні принципи цього напрямку: 1) важливість самоактуалізації - задоволення властивої індивіду потреби у виявленні і розвитку власне людських особистісних рис – як умови становлення особистості; 2) необхідність аналізу особистості як цілого (холізм); 3) заперечення редукціонізму - опису власне людських властивостей мовою природних наук (приклад – зведення любові до «сексуальної хімії» або до біологічних інстинктів).

Найбільш відомими представниками цього напряму є Карл Роджерс (1902-1987) і Абрахам Маслоу (1908-1970), Гордон Олпорт (1897–1967).

Найбільш відомим досягненням А. Маслоу (1908-1970) (амер.психолог, російського походження) є його теорія потреб («піраміда» потреб), згідно якої потреби людини мають ієрархічну структуру (від нижчих до вищих), і людина розвивається відповідно до актуальних для неї потреб. Причому, задоволення потреби більш високого рівня неможливе без задоволення нижчої потреби. Найвищою потребою за А.Маслоу є потреба в самоактуализації - уміння зрозуміти себе і реалізувати свій внутрішній особистісний потенціал.

К.Роджерс (1902-1987) (амер. психолог) розробив феноменологічну концепцію розвитку особистості, згідно якої визнається цінність і унікальність людської особистості та її досвіду, що виникає в процесі всього життя і об'єднаного в поняття «феноменальне поле». Фундаментальним компонентом структури особистості вважав «я-концепцію», що формується в процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім соціальним середовищем і є інтегральним механізмом саморегуляції його поведінки. Важливими поняттями К.Роджерса були також: 1) конгруентність (ступінь збігу або неспівпадання бачення суб'єктом свого внутрішнього світу з реальною дійсністю) – відповідно висока конгруентність веде до позитивного особистісного розвитку, а низька - до внутрішніх конфліктів, тривожності, невротичного розвитку; 2) самоактуализація як контакт зі своєю індивідуальністю, можливий тільки в ситуації життя в сьогодення (відмова від самоактуализації викликає невротизацию особистості); 3) самооцінка як найважливіший компонент особистості, в СО виражається суть людини і яка володіє здатністю мінятися залежно від ситуації; а відвертість новому досвіду є важливим чинником її формування.

Гордон Олпорт (1897–1967) – амер. психолог, теоретик рис особи, фахівець з психології особистості. Його теорія особистості побудована на основі понять Я і самоактуализація (прагнення особистості до досягнення чого-сь осмисленого і значного в житті). Показав, що мотиви, і біологічні потреби, при їх задоволенні можуть набувати достатньо незалежного від біологічної основи характеру (принцип функціональної автономії мотивів – з'явившись для задоволення якої-небудь дитячої потреби, мотиви починають жити своїм автономним життям, перетворюючись на самостійні потреби, задоволення яких може само по собі бути джерелом задоволення).

Гештальтпсихологія («гештальт» – нім. Gestalt - форма, образ, структура) виникла на початку 20 ст. в Германії з досліджень сприйняття. Її засновниками були німецькі психологи Макс Вертгеймер (1880-1943), Курт Коффка (1886-1967) і Вольфганг Келер (1887-1967), що висунули програму вивчення психіки з погляду цілісних структур — гештальтів. Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленування свідомості на елементи і побудови з них складних психічних феноменів, вони пропонували ідею цілісності образу і неможливості зведення його властивостей до суми властивостей елементів (цілісний - холістичний підхід).

На думку теоретиків ГП, предмети, що складають наше оточення, сприймаються відчуттями не у вигляді окремих об'єктів, а як організовані форми. Причому, ціле – зовсім інше, ніж сума його частин. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Навпаки властивості цілого визначають властивості окремих його частин (напр., муз.мелодія не може бути зведена до послідовності різних музичних звуків).

Власне гештальт являє собою функціональну структуру, що упорядковує різноманіття окремих явищ, тобто в центрі уваги цього напрямку – характерна тенденція психіки до організації досвіду в доступне розумінню ціле.

Стосовно психології особистості ідеї гештальт-психології розроблялися нім., а потім амер. психологом Куртом Левіним (1890-1947), який розширив сферу застосування гештальт-психології шляхом введення особистісного виміру, а свою теорію особистості назвав "Теорія психологічного поля". В ній представлено життя і розвиток особистості в психологічному полі оточуючих предметів, кожен з яких має певний заряд (валентність), який для кожної людини має свій знак. Але існують і такі предмети, які для всіх мають однаково привабливу або відштовхуючу силу. Впливаючи на людину, предмети викликають у неї потреби, які є свого роду енергетичними зарядами, що викликають напругу людини. У цьому стані людина прагне до розрядки, тобто задоволення потреби. Вчений розрізняв два види потреб - біологічні і соціальні (квазіпотреби), які знаходяться у взаємозвязку та в певній ієрархії. Причому квазіпотреби, які повязані між собою, можуть обмінюватися своєю енергією (процесс комунікації заряджених систем), що робить поведінку людини гнучкішою, дозволяючи їй вирішувати конфлікти, знаходити задовільний вихід зі складних ситуацій, розряджаючи напругу. Це розширює її адаптаційні можливості. Вчений вважає, що не тільки неврози, але і особливості когнітивних процесів (збереження, забування) пов'язані з розрядкою або напругою потреб.

Відомим втіленням гештальтпсихології є гештальт-терапія (Фріц Перлз), базова ідея якої полягає на здібності психіки до саморегуляції, на творчому пристосуванні організму до навколишнього середовища і на принципі відповідальності людини за всі свої дії, наміри і очікування. Основна роль терапевта полягає в тому, щоб фокусувати увагу клієнта на усвідомленні того, що відбувається «тут і зараз» (в результаті розвивається усвідомленість, відповідальність і відновлюється здібність до переживання своїх реальних емоцій і почуттів).