Поняття про мову і мовлення. Фізіологічні механізми мовної діяльності.
Мова і мовлення пронизують усе психічне життя людини і забезпечують можливість активного задоволення її пізнавальних і суспільних потреб, вони є також засобами реалізації внутрішнього світу та можливостей особистості.
Мова є специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єктивно в духовному житті людського суспільства.
Мова – це система умовних символів, знаків, які функціонують як засоби спілкування і знаряддя думки. За допомогою них передаються поєднання звуків, що мають для людей певне значення і сенс.
Мова – суспільне явище, найважливіший засіб організації людських стосунків, за допомогою якої люди досягають розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, передають їх нащадкам, отримують можливість налагодити спільну діяльність в усіх галузях людської практики.
Одним з феноменів мови є те, що кожна людина навчається вже готовій мові, на якій говорять оточуюючі. Але, ставши носієм мови, людина стає потенційним джерелом її розвитку і модернізації.
Слово і мова є найважливішими змістовними і структурними компонентами психіки. Слово пов'язане зі всіма проявами психіки людини. На рівні відчуттів мова впливає на пороги чутливості, тобто визначає умови проходження стимулу. Виділення предмету з фону, утворення цілісного образу залежить від завдання сприйняття, поставленого словесно. Уявлення викликається словом і тісно з ним пов'язано. Почуття людини викликаються не тільки об'єктами матеріального світу: слово може підбадьорити людину і уразити, принизити і прославити. Наміри як компонент особистості і волі виражаються в слові. Особливо тісний зв'язок існує між мисленням і мовою – думка існує і виражається в слові.
Мова включає слова з їх значеннями і синтаксис, а також певну систему значущих слів – лексичний склад мови; певну систему різних форм слів і словосполучень – граматика мови та певний звуковий, або фонетичний склад, властивий тільки конкретній мові. Засоби, з яких будується мовне повідомлення, є фонеми (усна мова) і графеми (письмова мова). З цих соціально відпрацьованих звуків і графічних знаків будуються слова і речення, що закріплюють досвід людства. Граматичні категорії мови поєднуються з логічними, які є загальнолюдськими. Вираз логічних категорій через відповідні граматичні побудови специфічний для кожної мови. При перекладі з однієї мови на іншу думка залишається інваріантною, а мовні засоби виразу змінюються. На відміну від поняття (логічна категорія), яке має строго певний зміст, слово, що виражає поняття, асоціюється в мові з різними значеннями і своєї визначеності набуває в контексті фрази.
Слово як одиниця мови має 2 боки – зовнішній звуковий (фонетичний) та внутрішній смисловий (семантичний), єдність яких (але не тотожність) утворює слово. Зовнішня фонетична форма слова – це умовний знак предмета або явища, що не передає прямо й безпосередньо його властивостей.
У слові зливаються функції знака та значення. Значення історично розвивалося, звужувалось, узагальнювалось, переносилось на нові об’єкти. Унаслідок цього виникла багатозначність слів.
Основні елементи мови – її словниковий склад і граматична будова.
Словниковий склад – це сукупність слів у кожній окремій мові. Його специфіка характеризує рівень розвитку мови: чим багатший і різноманітніший словник, тим багатша і різноманітніша мова. У практиці користування мовою розрізняють такі словники – активний (слова, якими людина користується для вираження власних думок при спілкуванні з іншими) та пасивний (слова, які вона розуміє, коли їх чує або читає, але сама вживає не всі з них). Обсяг і характер активного та пасивного словників людини залежать від її освіти, професії, міри володіння мовою, характеру та змісту діяльності. Але словниковий склад, узятий сам по собі, ще не становить мови.
Граматика визначає правила зміни слів, сполучення їх у речення, що забезпечується граматичною будовою мови. Граматика формулює правила зміни слів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис) і цим дає змогу виражати поняття та судження, робити умовиводи про предмети та явища, їх ознаки та відношення.
Основні функції мови: 1) сигніфікативна (означальну) – фіксація у слові об’єктивної реальності та суспільно-історичного досвіду в різних формах їх прояву; як система знаків, мова забезпечує закріплення за кожним словом певного значення, яке є завжди узагальненням. Наприклад, слово «машина», об'єднує цілу систему предметів, наприклад, автомашини всіх різновидів і будь-яких моделей або які-небудь механічні пристрої, що виконують певні операції; 2) вираження змісту предмета інформації – забезпечує можливість формулювання думки і передання змісту повідомлення. Вона зумовлюється потребами людського спілкування та розвитком її граматичної будови.
Охарактеризовані основні елементи та функції мови стають засобом спілкування, засобом обміну думками за умови, що відбувається процес мовлення між людьми.
Мова і мовлення — поняття не тотожні. Мовлення – це процес використання людиною мови для спілкування. Мовлення може здійснюватися у формі повідомлення, вказівки, питання, наказу. Предметом психологічного вивчення є мовлення, а не мова.
Мовлення – це складне явище. Для того, щоб передати за допомогою нього яку-небудь інформацію, необхідно підібрати відповідні слова, що мають певне значення і конкретизувати їх. Будь-яке слово є узагальненням, тому в мові воно повинне бути звужене до певного сенсу, що досягається введенням слова в певний контекст. Так, в прикладі з машиною якби ми запитали: «Чия це машина?», то тим самим співбесіднику було б ясно, що нас цікавить не сам предмет, а те, кому він належить.
Окрім сенсу, в мові виражається і емоційне відношення до того, про що ми говоримо – емоційно-виразна сторона мови, яка обумовлена тоном звучання слів, який використовується для вимовлення висловлюваної фрази.
Мова може мати і психологічну сторону, оскільки в ній часто міститься смисловий підтекст, що відображає мету (або мотив мови), з якою була сказана та або інша фраза. Наприклад, коли ми запитуємо про щось, то тим самим показуємо співбесіднику, що нас цікавить особливості цього явища і все, що з ними пов'язане. Але смисловий підтекст не у всякій фразі використовується як певне інформаційне навантаження. У певних випадках він може носити характер латентного (прихованого) сенсу. Наприклад, ми запитали про автомобіль, знаючи про захоплення нашого співбесідника автомашинами, і тим самим більше розташувати його до себе, показавши йому, що нас цікавлять ті ж проблеми, що і його.
Мовлення розглядається і як мовна діяльність, бо воно забезпечує спілкування, розв’язання мнемонічних або мислиннєвих завдань. При цьому мовлення може набирати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої діяльності, наприклад, трудової чи навчальної.
Отже, мовне спілкування (мовлення) є складним і багатогранним процесом та специфічно людською діяльністю.
Мова є основним засобом людського спілкування, яка надає людині можливість отримувати і передавати велику кількість інформації, зокрема таку, яка несе велике смислове навантаження або фіксує в собі те, що неможливо сприйняти за допомогою органів відчуттів (абстрактні поняття, безпосередньо не сприймані явища, закони, правила тощо). Письмове мовлення виконує функцію передавання досвіду майбутнім поколінням та багатьом людям своїх думок і почуттів. Завдяки мовленню індивідуальна свідомість людини, не обмежуючись особистим досвідом, збагачується досвідом інших людей, причому в набагато більшому ступені, чим за допомогою спостереження та безпосереднього пізнання, здійснюваного через органи чуття. Через мовлення психологія і досвід однієї людини стають доступними інших людей, збагачують їх, сприяють їх розвитку.
За своїм життєвим значенням мова має поліфункціональний характер, вона є: засобом спілкування і мислення, носієм свідомості, пам'яті, інформації (письмові тексти), засобом управління поведінкою інших людей і регуляції власної поведінки людини. Відповідно до цього мовлення є поліморфною діяльністю – в своїх різних функціональних призначеннях представлена в різних формах: зовнішня, внутрішня, монолог, діалог, письмова, усна тощо.
Важливо відрізняти мову від мовлення. Їх основна відмінність полягає тому, що мова – це система умовних символів, за допомогою яких передаються поєднання звуків, що мають для людей певне значення і сенс. Мовлення ж – це сукупність вимовних або сприйманих звуків, що мають той же сенс і те ж значення, що і відповідна ним система письмових знаків. Мова єдина для всіх людей, що користуються нею, а мовлення є індивідуально своєрідним, в ньому виражається психологія окремо узятої людини або спільності людей, для яких дані особливості мови характерні, а мова відображає в собі психологію народу, для якого вона є рідною, і не тільки сучасних людей, але і тих, які жили раніше і говорили на цій мові.
Мовлення без засвоєння мови неможливе, тоді як мова може існувати і розвиватися відносно незалежно від людини, по законах, не пов'язаних з її психологією та поведінкою. Разом з тим мова існує як жива тільки за умови, що активно використовується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування, а мовлення є формою актуального існування кожної мови.
Зв'язуючою ланкою між мовою і мовленням є значення слова, яке виражається як в одиницях мови, так і в одиницях мовлення. Мовлення несе в собі певний сенс, що характеризує особу тієї людини, яка нею користується. Сенс на відміну від значення виражається в суто особистих думках, відчуттях, образах, асоціаціях, які дане слово викликає саме у цієї людини. Сенси одних і тих же слів для різних людей різні, хоча мовні значення можуть бути однаковими. Сенс відображає не тільки об'єктивний, але і суб'єктивний світ даної людини і суто індивідуальний. У мовленні, насиченому суб'єктивним смисловим змістом, відображується вся психологія людини. Залежно від віку, характеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою. Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе, а іншої – навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків, інтонуванні, логічній виразності; кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.
Все це є підставою для використання мови в системі особистісної психодіагностики.
Фізіологічним підгрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої є слова, “сигнали сигналів” (І.Павлов), що замінюють безпосередні предмети та їх властивості. Як подразник слово постає у 3-ох формах: слово почуте; слово побачене; слово вимовлене. Функціонування слова пов’язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та центрально-мозкових фізіологічних механізмів.
До центральних відносяться певні структури головного мозку, а до периферійних – голосовий апарат і органи слуху.
Периферійний (голосовий) апарат мовлення (рис. 1) складається з 3-ох основних систем: 1) органів дихання (легенів, бронхів, трахеї); 2) гортані; 3) порожнини рота і носа (глотки, носової порожнини, носоглотки, язичка, піднебіння, язика, зубів і губ). Кожний з цих органів відіграє певну роль в утворенні звуків мови.
Органи дихання забезпечують струм повітря, що примушує вібрувати голосові зв'язки гортані, коливання яких і створює звукову хвилю. До органів дихання, крім легких і м’язів, що приводять їх в рух, відноситься також діафрагма (грудобрюшна перешкода), яка, вигинаючись куполоподібно вгору, тисне знизу на легені і спричиняє окремі видихальні поштовхи різної сили, що забезпечує вимовлення складів мови. По бронхах і трахеї повітря підводиться до гортані.
Гортань (А) є продовженням дихального горла (Б), вона утворена 4–ма хрящами, в просторі між якими в горизонтальній площині розташовані голосові зв'язки (В) – два еластичні м'язи, які приводяться в коливальний рух струмом повітря. Голосові зв'язки можуть здійснювати зміни двоякого роду: 1) можуть натягуватися або залишатися ненатягнутими; 2) можуть бути зімкнуті між собою або розходитися своїми кінцями так, що між ними утворюється простір – голосова щілина. Завдяки цьому відбувається наступне: 1) якщо голосові зв'язки натягнуті і зближені між собою (голосова щілина закрита), то повітря, що видихається, прориваючись між зверненими один до одного краями зв'язок, приводить їх в коливальний рух, який утворює голосову хвилю; 2) якщо зв'язки не натягнуті і голосова щілина не закрита, то повітря проходить вільно, не викликаючи ніякого звуку.
Проходячи крізь гортань, струм повітря породжує звукову хвилю, яка потрапляє в порожнину рота і носа, які виконують функції резонуючої труби. Порожнина рота – це головний резонатор звукових хвиль, що виникли в гортані. Шляхом зміни величини і форми порожнини рота утворюються різні звучання явних звуків. Порожнина рота є також органом, що створює перешкоди струму повітря, який, долаючи ці перешкоди, породжує звуки – приголосні.
Носова порожнина виконує функцію додаткового резонатора, прохід в який може бути відкритий або закритий піднебінною завіскою (задньою рухомою частиною ньоба). У 1–му випадку виходять так звані носові звуки — м, н, а у 2–му – неносові.
Діяльність периферійного мовного апарату підпорядкована корі великих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією якого вона є. Ця функція властива лише людському мозку. Мовні зони кори становлять собою кілька аналізаторів, які взаємодіють і координаційно пов’язані з усією діяльністю НС. Мовлення як рефлекторний за природою процес здійснюється за участю 2-ої сигнальної системи в тісному взаємозв’язку з 1-ою.
Слово завдяки попередньому психічному досвіду людини пов’язане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до кори великих півкуль, і може сигналізувати про них, змінювати їх чи викликати певні реакції на них. У результаті в корі утворюються відповідні системи тимчасових нервових зв’язків. В утворенні цих зв’язків беруть участь зоровий, слуховий і руховий аналізатори.
Кора великих півкуль двобічно-еферентними та аферентними шляхами пов’язана з різними частинами периферійного мовного апарату.
Процес мовлення залежить від роботи всієї кори великих півкуль, але окремі її ділянки відіграють специфічну роль, яка полягає в локалізації в них мозкових закінчень аналізаторів, що регулюють процес слухання та говоріння.
Встановлено, що центри мовлення розташовані у скроневій частині лівої півкулі, проте вся ця ділянка пов’язана з різними мовно-руховими механізмами мовлення.
Понад 100 років тому П. Брока помітив, що пошкодження певної ділянки кори, а саме задньої частини 3-ої чолової звилини лівої півкулі, призводить до порушення мовної артикуляції – моторної афазії – хворий втрачає здатність довільно висловлювати слова, думки, хоча руховий артикуляційний апарат залишається непошкодженим. Зовні залишається здатність вимовляти звуки, рухати язиком, але людина як би втрачає «пам'ять прийомів вимовлення слів», тобто порушується інтеграція окремих звуків в слова. П. Брока дійшов висновку, що ця ділянка (центр Брока) є центром “моторних образів слів”– руховим центром мовлення. Цей нервовий центр присутній тільки у людини. Центр Брока пов'язаний з іншим – слуховим центром кори Верніке.
Рис. 2. Центральні органи мовлення (за В. В. Крамером).
Пізніше К.Верніке встановив, що внаслідок ураження верхньої скроневої звилини лівої півкулі у хворого порушується розуміння мови, тобто у цій частині локалізуються “сенсорні образи слова”. Центр Верніке – це специфічний слуховий нервовий центр мовлення, який забезпечує розрізнення звуків мови. Його ушкодження призводить до сенсорної афазії – порушення здатності розуміти мову інших (впізнавати слова – людина не може пов’язати звучання слів з певним значенням), хоча окремі слухові відчуття залишаються непорушеними.
При афазії Брока у хворого спостерігається уривчастість мови, вона дуже неплавна, навіть у простих реченнях багато пауз і замешательств. Навпаки, у пацієнтів з афазією Верніке мова бігла.
Крім того, мовлення пацієнта з афазією Брока складається в основному із знаменательних слів, у ній мало складних речень, їй властивий телеграфний стиль, що нагадує двухсловну стадію придбання мови. У пацієнтів з афазією Верніке, мова зберігає синтаксис, але помітно позбавлена змісту, тут явні проблеми з підбором потрібного іменника, і час від часу слова винаходяться випадково. Тобто, при афазії Брока порушення відбувається на синтаксичному рівні, а при афазії Верніке – на рівні слів і понять.
Отже, мова тісно пов'язана із слуховою (центр Верніке) і моторною (центр Брока) зонами, що забезпечують її здійснення.
Розвиток здатності вимовлення членороздільних звуків пов'язаний з розвитком здатності їх сприймати, яка здійснюється за допомогою органів слуху – навчаючись говорити членороздільно, людина вчиться і розуміти те, що вона говорить. Мовна діяльність завжди знаходиться під контролем, і в неї можуть бути внесені необхідні корективи тільки завдяки слуху.
У людини в слуховій зоні знаходяться специфічні мовні центри (рис.2): нервові шляхи, які пов'язують з мозком кортієв орган, що знаходиться на барабанній перетинці, закінчуються в звилині Гешля. Порушення функцій цієї звилини викликає випаданню відповідного слухового відчуття. Наприклад, поразка її внутрішньої частини спричиняє за собою втрату слуху відносно високих звуків, порушення зовнішніх частин – втрату слуху відносно низьких звуків. Отже, ця область є проекцією кортієва органу і є центром, з яким первинно пов'язані слухові відчуття, інтеграція яких відбувається на суміжних ділянках скроневої частини, розташованих в 1-й і частково в 2-й скроневих звилинах.
Зі слуховими центрами мови пов'язана також і письмова мова. В ситуаціях порушення функцій слухової мови порушується і письмова мова. Але для процесів письма необхідна також нормальна робота центрів інтеграції тонких рухів руки, зокрема центрів інтеграції зорових сприймань, що знаходяться в потиличних долях, відповідаючих за співвідношення зорового сприймання із звуковими образами центрів скроневих доль, регулюючих рухи очей центрів лобових доль. Отже, всі форми мовної діяльності регулюються не окремими мозковими центрами, а їх складною системою, об'єднуючою багато ділянок кори головного мозку. Тобто всі ділянки кори, що відповідають за окремі мовні функції не є самостійними й суворо ізольованими центрами мовного процесу, а лише окремими ланками складного нервового процесу мовної діяльності.
Так, дослідженнями М. Жинкіна, присвяченими з’ясуванню механізму мовлення, доведено існування кількох механізмів мовної діяльності.
За М.Жинкіним, перш ніж будувати мовний акт, людина будує його смисловий кістяк (за допомогою предметно-зображувального кола уявлень, образів і схем) – це і є механізм програмування висловлювання. Далі включається група механізмів, пов’язаних з переходом від плану програми до граматичної (синтаксичної) структури речення. До цієї групи належать механізм граматичного прогнозування синтаксичної конструкції, механізм, що забезпечує запам’ятовування, зберігання та реалізацію граматичних характерних слів, механізм переходу від одного типу конструкцій до іншого (трансформація), механізм розгортання елементів програми у граматичні конструкції та ін.
Окрім названих М. Жинкін виокремив ще механізми, які забезпечують пошуки потрібного слова за смисловими та звуковими ознаками, механізм вибору необхідних звуків мови та механізм реального існування звукового мовлення.
Отже, фізіологічне підгрунтя процесу мовлення складне, воно розгортається в певній послідовності та в часі.
Сприймання мовлення забезпечується механізмами, аналогічними говорінню. Сприймання мовлення – це також поетапне переведення сприйнятого на смисловий (предметно-зображувальний) код, ототожнення окремих слів, словосполучень, а також цілих фраз із мовним досвідом. Розуміння мовлення є завершальною стадією процесу переведення, коли людина співвідносить зміст сприйнятого (звернену мову, прочитаний текст тощо) із змістом свідомості та різними чинниками діяльності.
Такі уявлення про фізіологічне підгрунтя та механізми мовлення підтверджуються сучасними дослідженнями мовної діяльності, афазій, що виникають при пораненнях, пухлинах та ін. порушеннях діяльності тих чи інших ділянок кори великих півкуль. Істотний внесок в їх характеристику на рівні різних механізмів зробив вітчизняний психолог О. Лурія, який виокремив динамічну афазію, пов’язану з порушенням здатності говорити фразами, хоча хворий не відчуває труднощів ні в повторенні слів, ні в називанні предметів, ні в розумінні мови. Це є наслідком порушення механізму програмування висловлювання або механізму граматично-семантичної організації.
Сенсорна афазія виявляється у втраті фонематичного слуху – в порушенні зв’язку між звуковим складом і значенням слова, що є наслідком порушення звукового аналізу слова.
Семантична афазія – це порушення, що виявляється у труднощах знаходити слово та в розумінні семантичних відношень між словами. Наприклад, хворий розуміє слова “батько”, “сестра”, але не може зрозуміти, що означає сполучення “сестра батька”.
Еферентна моторна афазія – руйнування структури висловлювання при збереженні окремих слів і відсутності здатності поєднувати слова у певній послідовності. Близькою за характеристикою є аферентна моторна афазія – порушення членоподільних мовних артикуляцій, труднощі підбору потрібного звука.
Крім розладів мовлення, що пояснюються ураженням коркових частин аналізаторів, трапляються і функціональні його розлади, пов’язані з діяльністю мовно-рухової частини. Одним із них є заїкання, яке викликається судомами мовних м’язів, до яких можуть приєднуватися судоми обличчя, рук тощо.
Заїкання виникає з різних причин: сильного нервового збудження, нервової травми, інфекції, успадкування. Усунути його можна, якщо своєчасно звернутися до лікувальних логопедичних закладів.
Друга сигнальна система працює в єдності з першою, а порушення взаємодії веде до того, що мова перетворюється на беззмістовний потік слів.
Різновиди та функції мовлення.
Прояви мовної діяльності неоднорідні, їх поділяють та класифікують на певні різновиди за різними ознаками. Розрізняють 2 форми мовлення: зовнішню і внутрішню. Зовнішнє мовлення включає декілька психологічних своєрідних видів: усну (діалогічну і монологічну) і письмову, схожість між якими полягає в тому, що письмова мова, як і усна, є звуковою: знаки письмової мови виражають не безпосереднє значення, а передають звуковий склад слів.
Усне мовлення – основний різновид мовлення, яке є звучним і сприймається іншими за допомогою слуху. Воно поділяється на діалогічне та монологічне.
Діалогічне мовлення – мовлення, що протікає у формі розмови між двома або кількома співрозмовниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто говорить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник. Поділ на “активного” та “пасивного” учасника розмови відносний, оскільки і одна, і інша сторона виявляють активність, хоча й різного плану. Співбесідник ставить в ході її уточнюючі питання, може закінчити думку іншого, дати свої репліки, що полегшує говорячому можливість виразити свою думку, висловити своє відношення і бути зрозумілим співбесідником. Діалог ведеться при емоційно-експресивному контакті учасників розмови в умовах їх взаємного сприйняття одне одного. Співрозмовники впливають один на одного жестами, мімікою, тембром і інтонацією голосу, часто спільно спостерігають за обговорюваним предметом.
Отже, діалогічне мовлення – це розмовне мовлення, головною особливістю якого є те, що воно активно підтримується співбесідником, тобто в процесі розмови беруть участь двоє, використовуючи прості обороти мови і фрази.
Це мовлення в психологічному плані є найбільш простою формою, бо не вимагає розгорненого виразу мовлення, оскільки співбесідник в процесі розмови добре розуміє те, про що йде мова, і може в думках добудувати фразу, вимовлену іншим співбесідником. У подібних випадках одне слово може замінювати собою цілу фразу.
Рівень знання мови, її лексичного багатства, граматичної будови та фразеології, практика користування мовою відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічної форми мовлення. Засадовим щодо цього процесу є автоматизм, вироблений на системі тимчасових нервових зв’язків. Діалогічне мовлення тісно пов’язане із ситуацією, в якій ведеться розмова, й тому називається ситуативним. Водночас воно є контекстуальним, бо, здійснюючись як певна діяльність двох або кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням.
Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та стилістично, і як правило здійснюється простими мовними конструкціями, які зумовлені контекстом, попередніми висловлюваннями. Велику роль у ньому відіграють звичні сполучення слів, репліки, шаблони, ідіоматичні вирази, наприклад: “так би мовити”, “от”, “і хто б міг подумати” тощо.
Монологічне мовлення – це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову, але прямо в ній не приймають участі. Це також тривалий, послідовний, зв'язний виклад системи думок, знань однією особою. Прикладами монологічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення вчителем нового матеріалу тощо. Це відносно розгорнутий і складний різновид мовлення, який потребує від говорящего уміння зв'язно, строго послідовно висловлювати свої думки, при цьому він повинен оцінювати те, як засвоюється передавана ним інформація слухачами, тобто він повинен стежити не тільки за своїм мовленням, але і за аудиторією.
У монологічному мовленні порівняно мало використовується позамовна інформація, яку отримують з розмовної ситуації. Порівняно з діалогічним монологічне мовлення більшою мірою є активним чи довільним його різновидом. Так, для того щоб виголосити монологічний акт мовлення, той, хто говорить, повинен усвідомлювати повний зміст думки і вміти довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи послідовно кілька висловлювань.
Монологічне мовлення є організованим різновидом мовлення. Той, хто говорить, наперед планує чи програмує не лише окреме слово, речення, а й увесь процес мовлення, увесь монолог загалом, іноді подумки, а іноді як запис у вигляді плану чи конспекту.
Монологічне мовлення у розгорнутих формах потребує певної підготовки, яка полягає в попередньому відборі змісту, чіткому плануванні та відповідному словесному оформленні.
За своєю зовнішньою формою ці два види мовлення можуть бути схожі один з одним. Так, наприклад, монолог може бути побудований по своїй зовнішній формі як діалогічна мова, тобто той, що говорить звертається періодично або до слухачів, або до уявного опонента.
Діалогічна і монологічна мова може бути активною або пасивною – ці терміни умовні і характеризують діяльність людини, що говорить або слухаюча. Активна форма мови – це мова людини, що говорить, мова слухаючої людини виступає в пасивній формі (коли ми слухаємо, ми повторюємо про себе слова того, що говорить). Зовні це не виявляється, хоча мовна діяльність присутня.
В зрілішому віці люди розрізняються за ступенем розвитку активної і пасивної форм мови. Дуже часто буває так, що людина добре розуміє мову іншої людини, але погано передає свої власні думки, або навпаки.
Письмове мовлення – це особливий різновид мовного процесу, що дає можливість спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як сучасниками того, хто пише, так і з майбутніми поколіннями.
Воно є різновидом монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів). Історично письмове мовлення виникло пізніше від усного і на його грунті порівняно з усним має низку специфічно психологічних особливостей: 1) воно відбувається поза безпосереднім контактом із співрозмовниками, а тому виключає інтонацію, міміку і жести, сприймання реакції читача, його репліки, які мають важливе значення для усної мови; 2) у ньому і зміст, і своє ставлення до нього треба виразити на папері, тому воно більш розгорнуте, ніж усне монологічне; 3) у ньому треба зважати на майбутнього читача, дбати про те, щоб писемні знаки були зрозумілі йому, йому слід усе пояснити, щоб не виникало жодних непорозумінь.
Отже, структурна складність письмового мовлення набагато зростає порівняно з усним; перше висуває більше вимог до людини, потребує більш розгорнутого, розчленованого, послідовного, повного викладу думок, суворішого дотримання правил граматики, добору слів і виразів. Якщо в усному мовленні пропуск окремих слів можна заповнити певними виражальними засобами, то такі пропуски роблять письмове мовлення незрозумілим. Письмове мовлення – це найдовільніший різновид мовлення. Сприйняття письмової мови обов'язково припускає роботу уяви.
Успішне використання письмового мовлення потребує оволодіння людиною її засобами. У процесі індивідуального розвитку людина навчається письму і читанню значно пізніше, ніж говорінню усно, але між усним та письмовим мовленням існує тісний зв’язок. Так, оволодіння письмом, читання художньої літератури сприяють подальшому розвитку усного мовлення особистості, збагаченню її активного словника та усвідомленню граматичної будови. Письмове мовлення, спираючись на усне, не тільки доповнює, а й приводить до певної його перебудови. Для більшості людей залежно від їх освіти та змісту діяльності письмовий виклад думок буває важчим, ніж усний. Тому навчання організованому культурному мовленню містить і навчання письмовому.
Однією з найважливіших відмінностей усної мови від письмової полягає в тому, що в усній мові слова строго слідують одне за іншим, так що коли звучить одне слово, то те, що передує йому вже не сприймається ні тим, що говорить, ні слухачами. У письмовій мові справа йде інакше – як той, що пише, так і той, що читає мають в полі свого сприймання одночасно ряд слів, а в тих випадках, коли в цьому є потреба, вони можуть знов повернутися на декілька рядків або сторінок назад. Це створює певні переваги письмової мови перед усною. Письмову мову можна будувати більш довільно, оскільки написане завжди перед нашими очима, тому письмову мову легко зрозуміти. З іншого боку, письмова мова є складнішою формою мови, бо вимагає більш продуманої побудови фраз, точнішого викладу думок, тому що можна додати письмовій мові емоційне забарвлення, супроводжувати її необхідними жестами. Крім того, процес формування і виразу думцки протікає в усній і письмовій мові неоднаково. Так, що нерідко одним людям легко виразити свою думку письмово, а іншим – усно.
Існує ще один вид мовлення – кінетичне мовлення, який в даний час використовується в основному як емоційно-виразні елементи мови – жести, які дуже часто супроводжують нашу мову, що додає їй додаткову виразність.
Існують досить великі групи людей, для яких кінетичне мовлення як і раніше залишається основною формою мови (глухонімі від народження люди або ті, що втратили можливість чути або говорити в результаті нещасного випадку або захворювання). Така мова володіє цілою системою знакових сигналів.
Існує також поділ мовлення на 2 основні різновиди: внутрішнє і зовнішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, що може виражатися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням, яке пов'язане з процесом спілкування, обміну інформацією. Внутрішня мова перш за все пов'язана із забезпеченням процесу мислення, це дуже складне з психологічної точки зору явище, яке забезпечує взаємозв'язок мови і мислення.
Внутрішня мова – розмова людини з самою собою, за допомогою якої протікає мислення, виникають наміри і плануються дії. Основною ознакою внутрішнього мовлення є її невимовність, вона беззвучна. Внутрішнє мовлення розділяють на внутрішнє промовляння і власне внутрішню мову. Людина користується, коли щось обмірковує, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми.
Внутрішнє мовлення беззвучне, тобто не вимовлюється вголос, хоча часто виявляється у вигляді шепотіння, а то й починає звучати, переходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у разі великого напруження думки, що супроводжується виразними емоціями.
За структурою внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішнього тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, у ньому виключається більшість другорядних членів речення. Унаслідок цього внутрішнє мовлення справляє враження незв’язності та незрозумілості для іншого, часто в реченні залишається один тільки підмет чи присудок, що є центром думки, навколо якого об’єднуються образи. Можливість такого скорочення внутрішнього мовлення пов’язана з тим, що людині, яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеться, тому і відпадає нібито необхідність розгорнуто викладати свої думки для себе. Звичка думати таким “скороченим” способом має й недоліки. Часто те, що немовби цілком зрозуміле при внутрішньому мовленні за його спрощеною та скороченою синтаксичною структурою, виявляється далеко не таким зрозумілим, коли доводиться переказувати зміст думки іншим людям: окремі моменти виявляються незрозумілими, думки неаргументованими, логічно непослідовними. Відомі випадки, коли добре зрозумілу думку передати у зв’язній мові усно чи письмово неможливо.
Внутрішнє мовлення породжується потребою, перш ніж виразити щось усно чи письмово, спланувати його, окреслити основні контури, побудувати вислів, схему міркування.
Обидва різновиди мовлення людини (зовнішнє та внутрішнє) перебувають у тісному взаємозв’язку та постійних взаємопереходах. Легкість і швидкість таких взаємопереходів залежать від багатьох умов, а саме: змісту, складності та новизни розумової діяльності, мовного досвіду та індивідуальних особливостей людини.
Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що виявляються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічній послідовності, образності висловлювання думок. Індивідуальні особливості мовлення людини залежать від її вміння володіти мовленням, використовувати його як засіб спілкування, регулювати його. Залежно від цього одні люди балакучі, інші відзначаються певною стриманістю, замкненістю. Вольова саморегуляція мовлення є важливим моментом його функціонування. Характер діяльності позначається на мовленні й разом з тим потребує володіння певними його особливостями. Мовлення повинно бути стилістично і логічно досконалим та переконливим, емоційно-образним, науково доказовим і впливовим. Такі властивості професійного мовлення не просто виробляються у процесі набуття практичного досвіду, вони потребують і власної саморегуляції, прагнення до вдосконалення мовлення.
Будь-який вид мови, зокрема усна і письмова мова, виконує певні функції. Основними функціями мовлення є вираз, дія, повідомлення, позначення.
Функція виразу полягає в тому, що за допомогою мови людина висловлює своє відношення до певного предмету, явища і до себе. При вислові нашого відношення до чого-небудь мовлення має певне емоційне забарвлення, що сприяє розумінню оточенням нашого відношення до предмету, про який мовиться.
Функція дії полягає в тому, що за допомогою мовлення ми намагаємося спонукати іншу людину або групу людей до певної дії або формуємо у слухачів певну точку зору на що-небудь. Ця функція мовлення здійснюється через наказ, заклик або переконання. Фізіологічною основою здійснення даної функції мовлення є особливе положення другої сигнальної системи в структурі психічної регуляції організму і поведінки людини. Так, за допомогою суггестії лікар-психотерапевт може викликати у людини певні відчуття, зокрема пов'язані з лікувальним ефектом. Наприклад, навіювання відчуття тепла часто дозволяє зняти напад астми.
Функція повідомлення полягає в обміні думками і інформацією між людьми за допомогою слів. Ця функція забезпечує здійснення контактів між людьми. В процесі цих контактів ми організовуємо не тільки обмін інформацією, але і нашу взаємодію.
Функція позначення полягає в здатності давати назви предметам і явищам. Завдяки цій функції ми в змозі мислити відвернуто за допомогою абстрактних понять, а також вести обмін інформацією з іншою людиною. Ця функція є вищою функцією мови, здійснення якої можливе лише на вищих ступенях мовного розвитку.