2. Становлення психології як науки.

Прийнято вважати, що наукова психологія має коротку історію та тривале багате минуле. Офіційну історію наукової психології прийнято вважати 70-ті роки ХІХ ст. Але питання про природу людини, про те, що її відрізняє від інших істот, хвилювали людей ще в родовому суспільстві та в античності.

Основні етапи становлення психології як науки та її предмета:

1 етап – психологія як наука про душу – це визначення психології дано понад дві тисячі років тому. Донауковий період – усі уявлення про психіку зводились до поняття «душа».

Спочатку виникло уявлення про те, що в тілі людини є щось, що дозволяє їй розуміти те, що вона бачить і чує, дає можливість відчувати, добиватися мети, володіти собою. Так виникло уявлення про душу, наявністю якої намагались пояснити всі незрозумілі явища в житті людини. Душу вважали незалежною від тіла, що вона може жити власним життям (наприклад, у ві сні), її пов’язували з диханням, яке зникало у мертвої людини (вважалось, що душа покидає тіло людини з останнім подихом). Це уявлення виразилось у міфах різних народів та поглядах старовинних філософів.

Древньогрецькі філософи уявляли душу, як щось схоже на полум’я або рух повітря. Душа – основа ідей древньогрецьких філософів – Геракліта (ок. 544-483 до н.е.), Демокрита (ок. 460-371 до н.е.), Платона (ок. 428-348 до н.е.), Аристотеля (ок. 384-322 до н.е.) та інших.

Отже, психологія виникла як наука про душу, і протягом багатьох віків психологічне знання накоплювалось в рамках філософської думки. Одним з головних питань, що хвилювало філософів була проблема звязку душі та тіла. Дуже довго переважала думка про різність природи душі та тіла, вважалось що душа впливає на тіло, але не навпаки.

Французький філософ Р.Декарт (дуалістичний підхід) (1596-1650) вважав, що душа і тіло мають різну природу і діють за різними законами. Тіло, за думкою Декарта матеріально та діє за законами механіки, душа – нематеріальна, а її головна властивість – мислити та відчувати. Він вважав, що не тільки душа може впливати на тіло, але й тіло на душу. Так, в XVII – XVIII ст. завдяки бурному розвику природничих наук замість поняття «душа» виникло поняття «свідомості» і психологія стала наукою про свідомість.

2 етап – психологія як наука про свідомість – виникла у ХVII сторіччі. Здатність думати, бажати називали свідомістю. Свідомість включала думки людини, її почуття, потреби, бажання – все те, що людина знаходить, думаючи про себе, звертаючи погляд всередину себе. Основним методом вивчення вважалось спостереження за собою та опис фактів.

У цей час виникло питання – як і під впливом чого формується свідомість людини. Передбачалось, що все матеріальне оточення впливає на органи почуттів, під впливом чого виникають відчуття, які можуть поєднуватися між собою за допомогою ланцюга асоціацій. Цей напрямок мав назву асоціанізм.

Відповідно розумівся і розвиток людини. Відомий англ.філософ Джон Локк (1637 – 1704) вважав, що в свідомості немає нічого, чого не було би у відчуттях, розглядав свідомість дитини при народженні як (табула раса) – тобто чисту дошку, на якій життя відкладує відбиток. Дж.Локк надавав особливу увагу вихованню, в тому числі формуванню позитивного відношення до гарних вчинків та негативного – до поганих. Ідеї Локка отримали значне відображення в різноманітних психолого-педагогічних теоріях, стверджуючих провідну роль зовнішніх впливів для розвитку та виховання людини.

3 етап – психологія як наука про поведінку та вчинки людей – виникла у ХІХ – ХХ ст. Розвиток наукової думки в багатьох галузях призвів до формування розуміння цінності знання, отриманого експериментальним шляхом (за допомогою досвіду). Найбільше значення для становлення психології як експериментальної науки мав розвиток фізіології.

Прийнято вважати, що психологія як самостійна експериментальна наука бере свій початок від часу створення В.Вундтом у 1879 році в Німеччині в Лейпцизькому університеті першої в світі лабораторії експериментальної психології. В.Вундт, Е Тічнер та інші вважали, що для вивчення свідомості необхідно розбити це складне явище на окремі елементи – відчуття, образи та почуття та виявляти структурні відношення між ними. Теорія, що розроблялась ними отримла назву структуралізму.

А представників іншого напрямку – функціоналізму цікавило перш за все питання – як діє та функціонує психіка. Найвідоміші представники цього напрямку – Ф.Гальтон (1822-1911); У.Джеймс (1842-1911). Функціоналісти вважали, що роль свідомості – у пристосуванні людини до оточуючого світу. Тому головне для психолога – зрозуміти функцію свідомості – як вона допомагає людині пристосовуватися до оточуючого світу і вирішувати життєві завдання. Функціоналісти багато уваги приділяли практичному застосуванню психології, в тому числі і до практики навчання.

Так, У.Джеймс вважав, що велике значення для розвитку мають різні звички (практичні, емоційні, розумові). тому головні дії вчителя повинні бути спрямовані на виробку корисних звичок. Великий вклад цей вчений вніс у розвиток психології емоцій.

Отже, і структуралізм і функціоналізм займались явищами, що доступні для осмислення. Завдання – спостереження за тим, що можна побачити, а саме – за поведінкою, вчинками, реакцією, але мотиви, що зумовлюють дії людини, не враховувалися.

Одночасно в цей період (кін. 19 – поч. 20 ст.) було багато спроб створити фізіологічну психологію, вивчати психологічні явища фізіологічними методами. Але багато цих спроб були невдалими з прични труднощів співвідношення точних фізіологічних показників з субєктивними (змінними, протиречливими). Це викликало сумнів у багатьох вчених в можливості наукового вивчення психологічних явищ. В результаті психологія розділилась на 2 напрямки: 1) фізіологічна психологія – за допомогою точних методів намагались вивчати відносно прості психологічні процеси, як відчуття і сприймання; 2) описувальну (суб’єктивну) психологію – розглядала вищі психічні процеси – пам’ять, мислення, які такими способами не могли бути вивчені. Для цих цілей був створений особливий метод дослідження – інтроспекція (дивитися всередину), тобто спостереження людини за тим як діє її психіка та субєктивне описання цього. Ця ситуація призвела до кризи психології як науки.

Але на початку 20 ст. виникли напрямки, які дали значний поштовх для розвитку сучасної психологічної науки – біхевіоризм (вивчення зовнішньої поведінки та психоаналіз – на вивчення несвідомих процесів).

4 етап – психологія як наука, що вивчає факти, закономірності та механізми психіки – сформувалася на базі філософії діалектичного матеріалізму. Основою сучасної психології є теорія відображення.

Для розвитку сучасної психології як науки важливу роль мали праці відомого фізіолога І.М. Сеченова (1829-1905), який досліджував рефлексивні прояви психіки (найбільш складні процеси психічного життя необхідно розглядати з матеріалістичних позицій – як складні рефлекси). Ідеї Сеченова були розвинуті І.П Павловим (1849-1936) відомим фізіологом, засновником об’єктивного вивчення вищої нервової (психічної) діяльності за допомогою умовного рефлекса. Його вчення І.П.Павлова про умовні рефлекси як фізіологічну основу психологічної науки дуже вплинули і на американську психологію та на виникнення напрямку біхевіоризму (науки про поведінку Дж.Уотсон).

Нинішня психологічна наука сформувалась на основі філософії, сучасних досягнень біології, анатомії, фізіології і вивчає факти, закономірності та механізми становлення та розвитку психічних пізнавальних процесів, властивостей, станів та утворень, в тому числі і під час професійної діяльності.

Деякі вчені вважають, що актуальним для сучасної психології є заміна суб’єктивного описання складних форм свідомого життя їх обєктивним науковим аналізом, не підміняючі цього завдання вивченням фізіологічних процесів, що лежать у їх основі, і не обмежуватись тільки зовнішнім їх описанням.