Різновиди сприймання.
У чуттєвому пізнанні відчуття та сприймання виявляються в єдності. Виділяють декілька підходів до класифікації сприймання (рис.): 1) за сенсорними особливостями – залежно від того, який аналізатор грає в сприйманні переважаючу роль розрізняють – зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові та ін.); 2) за відношенням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні); 3) за складністю сприймання або в залежності від обєкту відображення (сприймання простору, руху, часу).
Сенсорний склад сприймання багато в чому збігається з відчуттям, але специфічне в ньому те, що той чи інший бік зорового, слухового, тактильного сприймання стає предметом усвідомлення, розуміння його значення для життя. Сенсорне сприймання предметів та явищ дійсності відбувається у комплексі, взаємодії органів чуття: зору та кінестетичних відчуттів, зору і слуху тощо (у дотиковому сприйманні беруть участь тактильний і кінестетичний аналізатори; в слуховому і зоровому – руховий аналізатор). При цьому один з різновидів сприймання є провідним, а інші – допоміжні. Наприклад, у музичній діяльності провідним завжди є слух, а допоміжним – кінестетична чутливість; у кваліфікованого хірурга кінестетична чутливість провідна - контролює і регулює рухи, потрібні під час оперування.
За відношенням до психічного життя особистості сприймання набуває особливого значення. В об’єкті сприймання може специфічно постати інтелектуальний або емоційний бік предмета чи явища, що пізнається. Наукові знання потребують інтелектуального сприймання – сприймання змісту, розуміння понять і термінів, виконуваних дій, посиленої дії пам’яті, уваги, мислення. Емоційне сприймання яскраво постає при сприйманні художніх, мистецьких творів, в ньому провідну роль відіграє емоційний бік, безпосередній вплив сприйманого об’єкта на почуття – моральні, естетичні. Художнє сприймання відбувається в єдності з інтелектуальним (розуміння того, що сприймається), але емоційне переживання визначає його характер: піднесеність або пригніченість настрою, переживання високого, трагічного тощо.
Різні види сприймання рідко зустрічаються в чистому вигляді, зазвичай вони комбінуються, і в результаті виникають складні види сприймання. Сприймання простору, руху, часу, в яких беруть більшу чи меншу участь різні аналізатори в їх взаємозв’язку є складними видами сприймання.
Всі предмети і явища навколишнього світу існують в просторі і в часі. Об'єктивно існуючі просторово-часові відносини між предметами і явищами відображуються сприйманням.
Сприймання простору – сприймання віддаленості предметів від людини та один від одного, розрізнення їх розмірів і форми, розміщення у просторі, глибини, рельєфу. Воно має ряд особливостей, що обумовлено тим, що простір тривимірний, і для його сприймання задіяний цілий ряд спільно працюючих аналізаторів – зорового, статичного, кінестетичного та слухового. Одним з найістотніших компонентів в системі сприймання тривимірного простору є взаємозв'язок вестибулярного і окорухового апаратів, що виявляється в оптико-вестибулярних рефлексах.
Просторові властивості характерні для всіх предметів. У сприйманні простору велику роль відіграє окомір, тактильні та кінестетичні відчуття. Сліпі, наприклад, вивчаючи географію, успішно орієнтуються дотиком на рельєфному глобусі у розміщенні деталей об’єктів.
До просторових властивостей предмету відносяться: величина, форма, положення в просторі. При сприйманні величини і форми предметів велике значення має зображення їх на сітківці ока. Крупним предметам відповідає більше зображення, дрібним – менше. Зображення предмету, що знаходиться на далекій відстані, буде меншим, ніж зображення рівного йому предмету, розташованого близько від нас. Сприймання величини і форми предметів здійснюється при складному поєднанні зорових, дотикових і мускульно-рухових відчуттів. Слухом людина достатньо успішно сприймає напрямок звуків у просторі: далеко, близько, вгорі, внизу, праворуч, ліворуч.
На сприймання величини предмету може впливати: 1) ціле, в якому знаходиться предмет. Наприклад, дві абсолютно рівні діагоналі двох паралелепіпедів сприймаються різними по довжині, якщо одна з них знаходиться в меншому, а інша – в більшому паралелепіпеді (рис). Це ілюзія, викликана перенесенням властивості цілого на його окремі частини; 2) колір, обємність предмету – світлі предмети здаються дещо більшими, ніж темні; об'ємні форми (наприклад, куля, циліндр), здаються менше відповідних плоских зображень; 3) сприймання відстані від предмету. Віддалені предмети здаються меншими, ніж ближчі. Але урахування віддалення предметів в основному здійснюється за рахунок досвіду сприймання предметів при змінній відстані до них. Істотною підтримкою сприймання величин предметів є знання про приблизну їх величину – як тільки ми пізнаємо предмет, ми відразу сприймаємо його справжню величину.
Сприймання форми предмету, що знаходиться на значній відстані, може мінятися. Так, дрібні деталі контура по мірі віддалення предмету зникають, і його форма набуває спрощеного вигляду. Може мінятися і форма в цілому. Наприклад, прямокутні предмети здаються округлими.
Процес сприймання об'ємності або глибини предметів забеспечуються здатністю до бінокулярного зору (зорове сприйняття двома очима). Сприймання віддалення, глибини та рельєфності відбувається по-різному при монокулярному (сприймання одним оком) та бінокулярному (сприймання двома очима) баченні. При бінокулярному сприйманні точність визначення віддалення набагато більша, ніж при монокулярному.
Сприймання глибини та рельєфу залежить від того, як відображається предмет на сітківці ока: в кореспондуючих чи диспаратних точках сітківки. Якщо збуджуються кореспондуючі точки сітківки (симетрично розміщені у правому та лівому оці від центральної ямки), то зображення сприймається як один предмет, в одній площині. Якщо сприйнятий предмет на сітківці зображується диспаратно (в обох очах по-різному віддалено від центральної ямки), то предмет бачиться або подвоєним (якщо диспаратність є значною), або об’ємно, рельєфно (якщо вона незначна). Якщо диспарантність не перевищує певної величини, виникає сприйняття глибини, для сприйняття її велике значення мають м'язово-рухові відчуття.
У сприйманні простору важливу роль відіграють акомодація, конвергенція та дивергенція органу зору. Акомодація – це зміна опуклості кришталика відповідно до віддалі предмета, а конвергенція – це спрямування очей на предмет сприймання, яке супроводжується зведенням зорових осей очей за рахунок повороту очних яблук назустріч один одному (наприклад, під час переходу погляду з далекого предмету на близький). Ці фізичні зміни в органі зору пов’язані зі сприйманням віддалі та обсягу предмета. При переході – з близького на далекий предмет – спостерігається дивергенція очей, тобто поворот їх в сторони, розведення зорових осей. Конвергенція та дивергенція викликаються скороченням і розслабленням очних м'язів. При значному віддаленні предмету конвергенція і дивергенція припиняються.
При сприйманні простору залежно від розміщення предметів у просторі виникають зорові ілюзії – неточне сприймання розмірів, паралельності, опуклості, вогнутості. Пряма паличка, занурена у склянку з водою, здається зігнутою; два однакових кути, однакових кола здаються різними серед більших або менших за розміром зображень таких самих предметів тощо.
У сприйманні простору важливу роль грає сприймання розташування предметів по відношенню один до одного, що має часто першочергове значення, оскільки ми орієнтуємось у ньому. Додатковим механізмом для забезпечення орієнтації в просторі є абстрактні поняття «праве» і «ліве», за допомогою їх здійснюється складний аналіз зовнішнього простору.
Сприймання руху – це відображення зміни положення предметів у просторі. Воно здійснюється завдяки дуже складному механізму, природа якого ще не цілком з'ясована та залежить від того, як сприймається рухомий предмет стосовно іншого нерухомого чи рухомого предмета. У першому випадку рух предмета сприймається адекватніше, ніж у другому.
При сприйманні рухомого предмета відносно іншого предмета, що рухається в одному з ним або у протилежному напрямку, може виникнути ілюзія відсутності або прискорення руху. Нерухомий предмет, відносно якого сприймається рух іншого предмета, здається рухомим, але його рух сприймається у протилежному напрямку. Якщо в полі зору немає нерухомого предмета, відносно якого сприймався рухомий предмет, то рух сприймається у 15–20 разів повільнішим (рух літака на тлі безхмарного неба).
При русі предмету в просторі, його рух сприймається унаслідок того, що він виходить з області найкращого бачення і цим примушує нас пересувати очі або голову, щоб знов фіксувати на ньому погляд. При цьому відбуваються два явища: 1) зсув об'єкту по відношенню до положення нашого тіла указує нам на його пересування в просторі; 2) мозок фіксує рух очей, що стежать за предметом. Це важливо для сприймання руху, але важливою є не аферентна інформація про рухи очей (сигнал про переміщення очей), а копія еферентної інформації (команди на переміщення очей).
Сприймання руху пояснюється не тільки рухом очей – ми сприймаємо одночасно рух в двох протилежних напрямках, хоча око не може рухатися одночасно в протилежні сторони, причому враження руху може виникнути за відсутності його в реальності. Наприклад, якщо через невеликі часові паузи чергувати на екрані ряд зображень, відтворюючих фази руху об'єкту (рис.) – стробоскопічний ефект, для виникнення якого окремі подразники повинні бути відокремлені один від одного певними проміжками часу. Пауза між суміжними подразниками повинна бути не менше 0,06 с, коли пауза удвічі менша, зображення зливаються; коли пауза дуже велика (наприклад, 1 с), зображення усвідомлюються як роздільні; максимальна пауза, при якій має місце стробоскопічний ефект – 0,45 с.
Рис. Принцип стробоскопічного ефекту.
У сприйманні руху значну роль грають непрямі ознаки, які створюють опосередковане враження руху, механізм використання яких полягає в тому, що при виявленні певних ознак руху здійснюється їх інтелектуальна обробка і робиться висновок, що предмет рухається. Так, враження руху може викликати незвичайне для нерухомого предмету положення його частин. «Кінетичними положеннями», що викликають уявлення про рух, є наклонне положення, менша виразність контурів предмету та інші непрямі ознаки. Але враження руху може виникнути і тоді, коли ми знаємо, що руху насправді немає.
Теорії сприймання руху поділяються на дві групи. Перша група теорій виводить сприймання руху з елементарних, слідуючих один за одним зорових відчуттів окремих точок, через які проходить рух, а сприймання руху виникає унаслідок злиття цих елементарних зорових відчуттів (В.Вундт). Теорії другої групи стверджують, що сприймання руху має специфічну якість, що не зводиться до таких елементарних відчуттів. Подібно до того, як мелодія не є простою сумою звуків, а якісно відмінним від них цілим, так і сприймання руху не зводиться до суми складових (гештальтпсихологи, зокрема М.Вертгеймер). Сприймання руху є, по Вертгеймеру, специфічним переживанням (фі-феномен), відмінним від спримання самих рухомих предметів. Якщо є два послідовні сприйняття об'єкту в різних положеннях (а) і (б), то переживання руху не складається з цих двох відчуттів, а сполучає їх, знаходячись між ними.
З позицій гештальтпсихології рухомими сприймаються ті об'єкти, які явно локалізуються на деякому іншому об'єкті; рухається фігура, а не фон, на якому фігура сприймається. Так, при фіксації місяця на тлі хмар він сприймається рухомим. З двох предметів зазвичай рухомим здається менший. Але дослідження гештальтпсихологів не розкрили суті сприймання руху. Основним принципом, регулюючим сприймання руху, є осмислення ситуації в об'єктивній дійсності на основі всього минулого досвіду людини.
Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідовності дії подразника на організм або подій, що відбуваються на об'єктивному світі. Сприймання послідовності відбувається завдяки перервам у тривалості дії подразників на аналізатори. Сприймання тривалості залежить від ставлення до змісту, характеру сприйманого об’єкта.
Спеціального органу для сприймання часових явищ немає, у ньому беруть участь усі аналізатори, відображуючи тривалість їх дії. Важливу роль у сприйманні часу відіграють різні органічні зміни, відчуття, ритмічність їх дії (дихання, серцебиття, а також рухові).
Безпосередньому сприйманню піддаються тільки дуже короткі часові відрізки (0,75 с). Триваліші інтервали людина сприймає в результаті поділу та відліку їх рівними частинами в межах однієї секунди (опосередковано). Сприймання більш великих відрізків є скоріше уявленням часу.
Сприймання часу характеризується високим ступенем суб'єктивності. Сприймання тривалих відрізків часу залежить від того, чи заповнені вони діяльністю та який її характер. Сприймання цікавого (заповнені позитивно емоційно забарвленими діями) викликає ілюзію швидкості перебігу часу, а нецікавого, неприємного, вимушене очікування (незаповнені або заповнені негативно забарвленими емоційними моментами) створюють ілюзію уповільнення тривалості дії. Найбільш коротким нам здається час, протягом якого треба встигнути зробити багато.
Найбільш елементарними формами є процеси сприймання тривалості і послідовності, в основі яких лежать елементарні ритмічні явища («біологічний годинник»). До них відносяться ритмічні процеси, що протікають в нейронах кори і підкіркових утворень. Наприклад, чергування сну і відпочинку. З іншого боку, ми сприймаємо час при виконанні певної роботи, коли відбуваються певні нервові процеси, що забезпечують її. Залежно від тривалості цих процесів, чергування збудження і гальмування, надходить певну інформацію про час.
Характерною особливістю часу є його безповоротність, завдяки чому ми сприймаємо перебіг часу, встановлюючи, у свою чергу, для цього об'єктивний порядок незворотної послідовності подій на основі причинних залежностей проходження одних подій за іншими. Також ми користуємося часовою локалізацією, тобто знаємо, що певна подія повинна відбутися зараз. Локалізація часу можлива тому, що ми користуємося певними величинами часових інтервалів (день, тиждень, місяць, рік, сторіччя тощо).
Природною відправною точкою в часі є сьогодення, яке розділяє час на передуюче йому минуле і подальше майбутнє. Але сьогодення має своє положення в низці опосередкованих подій, тобто існують точки, від яких ведеться відрахування часу. Такою точкою для конкретної людини є її народження, для людства – певна загальноприйнята точка, наприклад народження Ісуса Христа.
Таким чином, в сприйманні часу людиною виділяються два аспекти: суб'єктивний і об'єктивно-умовний. Суб'єктивний аспект пов'язаний з особистою оцінкою подій та їх емоційної забарвленості. Об'єктивно-умовний аспект пов'язаний з об'єктивним перебігом подій і низкою умовно-договірних точок відліку, або інтервалів часу. Перший аспект відображає відчуття часу, а другий – допомагає орієнтуватися в часі.
Сприймання часу розвивається в результаті накопичуваного досвіду: чим багатше життєвий досвід, тим легше орієнтуватися в часі, тим легше відмовитися від суб'єктивних елементів в переживанні часу.