39. Міжособистісні взаємини людей у групах. Класифікація та види груп.

Спілкування людини з іншими людьми протягом життя відбувається в основному в групах і колективах.

Групи - більш менш стійкі об'єднання людей.

Групи поділяються на великі і малі. Великі представлені державами, націями, народностями, партіями, класами і ін. соціальними спільностями, що виділяються за професійними, економічними, релігійними, культурними, освітніми, віковими та ін. ознаками. Через ці групи опосередковано здійснюється дія ідеології суспільства на психологію людей.

Основним мікроелементом суспільства більшість психологів вважають малу групу, яка є безпосереднім провідником впливу суспільства і великих соціальних груп на індивіда, в якій розігруються ті соціально-психологічні процеси, від яких залежить емоційне самопочуття кожної окремої людини.

Мала група – невелике об'єднання людей (від 2–3 до 20–30 чол.), зайнятих певною загальною справою, що знаходяться в прямих взаєминах один з одним. Вона є елементарним осередком суспільства. Прикладами малих груп, найбільш значущих для людини є сім'я, шкільний клас, трудовий колектив, об'єднання близьких друзів, приятелів тощо.

Малу групу характеризує психологічна і поведінкова спільність її членів, яка виділяє і відособляє групу, робить її відносно автономним соціально-психологічним утворенням. Ця спільність може виявлятися за різними характеристиками – від чисто зовнішніх (територіальна спільність людей як сусідів) до достатньо глибоких внутрішніх (члени однієї сім'ї). Міру психологічної спільності визначає згуртованість групи – одна з основних характеристик рівня її соціально-психологічного розвитку.

Основні параметри, за якими виділяють, розділяють і вивчають малі групи в соціальній психології:

Кількісний склад групи називається її розміром, індивідуальний – композицією.

Канали комунікацій – структура міжособистісного спілкування, або обміну діловою і особистісною інформацією. Психологічний клімат групи – це етично-емоційний тон міжособистісних відносин. Групові норми – загальні правила поведінки, яких дотримуються члени групи.

Малі групи класифікують за рядом ознак: за близькістю і глибиною відносин, що складаються, принципом утворення, відношенням особистості до норм групи ін.

Вони можуть бути різними за величиною, за характером і структурою відносин, що існують між їх членами, за індивідуальним складом, особливостями цінностей, норм і правил взаємин між учасниками, міжособистісним відносинам, цілями і змістом діяльності.

Розглянемо найбільш поширену класифікацію малих груп.

За принципом і способом утворення розрізняють реальні і умовні, офіційні і неофіційні групи.

Умовна група – це спільність людей, що існує номінально, люди виділяються в групу за певною ознакою. Наприклад, команда кращих футболістів світу, символічна команда найкращих журналістів року і ін. Ці групи характеризують випадкове об'єднання людей, що не мають ні постійних контактів один з одним, ні загальної мети.

В протилежність номінальним групам виділяються реальні.

Реальна група – це фактично існуюча група, спільність людей, об'єднана реальними відносинами. Як тільки декілька чоловік вступають між собою в спілкування, між ними виникають зв'язки, які об'єднують їх в групу. Наприклад, пасажири в купе поїзда - група, що багато в чому визначає емоційну атмосферу та настрій людей.

Число реальних груп величезне. Вони розрізняються між собою за значенням для людини, за тривалістю існування, за способом виникнення.

Природними називають групи, які складаються самі по собі, незалежно від бажання експериментатора, виникають і існують, виходячи з потреб суспільства або включених в ці групи людей.

Лабораторні групи створюються експериментатором з метою проведення якого-небудь наукового дослідження, перевірки висунутої гіпотези. Вони такі ж дієві, як і інші групи, але існують тимчасово (тільки в лабораторії).

Природні групи діляться на формальні і неформальні (інша назва – офіційні і неофіційні).

Формальні групи – спеціально кимось організовані обєднання людей для виконання ними певної діяльності. Неформальні групи – ті, що виникли стихійно.

Формальні групи створюються на основі офіційних документів, вони існують лише в рамках офіційних визнаних організацій. Наприклад, клас в школі, студентська група у вузі, штат співробітників відділу, лабораторіїтощо та ін. Цілі, що переслідуються офіційними групами, задаються ззовні на основі завдань, що стоять перед організацією, в яку дана група включена.

Між членами формальної групи встановлюються ділові контакти, передбачені документами. Вони припускають супідрядність або рівноправ'я, більшу або меншу відповідальність за виконання завдання. Зазвичай ділові відносини доповнюються особистими, не передбаченими інструкціями. Психологічна близькість членів групи - симпатія, пошана, дружба - допомагає в роботі, негативні відносини - антипатія, неповага, ворожнеча, заздрість - шкодять успіху справи.

Неформальні групи виникають і діють як би поза рамками певних організацій (наприклад, шкільний клас як офіційна мала група і неформальне молодіжне об'єднання як неофіційна група). Цілі неофіційних груп зазвичай виникають і існують на базі особистих інтересів їх учасників, можуть співпадати і розходитися з цілями офіційних організацій.

Неформальна (неофіційна) група виникає на основі симпатії, близькості поглядів, переконань, смаків і ін. Офіційні документи в цьому випадку не мають значення (групи товаришів, однодумців). Коли симпатії і прихильності членів групи зникають, група розпадається.

Малі групи також можуть бути референтними і нереферентними. Референтна група виділяється за ознакою відношення особистості до норм групи.

Референтна — це будь-яка реальна або умовна (номінальна) мала група, до якої людина добровільно себе зараховує або членом якої він хотів би стати, погляди, норми якої служать зразком. У референтній групі індивід знаходить для себе зразки для наслідування, її цілі і цінності, норми і форми поведінки, думки і почуття стають для нього значущими зразками для наслідування. Кожна людина має свою референтну групу, в якій вона формує свої ідеали, переконання, з думкою якої він вважається, чиєю оцінкою вона дорожить. Саме у референтній групі людина черпає норми, цінності і установки своєї поведінки.

Нереферентною вважається така мала група, психологія і поведінка якої чужі для індивіда або байдужі для нього. Окрім цих двох типів груп, можуть існувати і антиреферентні групи, поведінку і психологію членів яких людина абсолютно не приймає, засуджує і відкидає.

Всі природні групи поділяються на високорозвинені і слаборозвинені. Слабкорозвинені малі групи характеризуються тим, що в них немає достатньої психологічної спільності, налагоджених ділових і особистих взаємин, структури взаємодії, що склалася, чіткого розподілу обов'язків, визнаних лідерів, ефективної спільної роботи. Слаборозвинені за визначенням є, умовні і лабораторні групи (останні часто лише на перших етапах їх функціонування).

Серед високорозвинутих малих груп особливо виділяються колективи.

Кожна соціальна спільність має свою історію: зароджується, проходить певні етапи розвитку, досягає вищого рівня і іноді припиняє існування. Це відноситься до формальних та неформальних груп.

Початок формування групи - асоціація - об'єднання людей на основі тимчасового і просторової ознак. (Наприклад, 1-й клас, група I курсу, туристична група і ін.). Тут ще немає загальної мети, не налагоджені контакти ділові і особисті. Але ці контакти поступово встановлюються.

Тоді асоціація переростає в якісно іншу і складнішу групу - групу-кооперацію (корпорація) - замкнуте в самому собі об'єднання людей. Тут вже присутня єдність мети та діяльності по її досягненню. Але ця мета і діяльність відособлені, нерідко протиставляються цілям інших груп, суспільства в цілому. В такій групі немає і високого рівня психологічної комунікативності.

Вищою формою розвитку соціальної спільності людей є колектив.

У конкретно-психологічному плані міжособистісні стосунки – це сукупність об'єктивних зв'язків і взаємодій між особами, які належать до певної групи.

Особистість в групі вступає у відносини, які можуть бути діловими (офіційними) і особистими (неофіційними), які складають систему міжособисісних відносин.

Ділові відносини грунтуються на спільній діяльності за рішенням соціально значущих завдань, на дотриманні встановлених в тому або іншому об'єднанні організаційних залежностей, правил і порядків. Ділові відносини також не виключають особистих симпатій.

Ділові відносини – це сукупність взаємовідносин, зумовлена об'єктивними соціальними відносинами, до яких людина залучається незалежно від її симпатій-антипатій. Такі взаємини будуються за адміністративним, технологічним чи правовим принципами. Офіційно вони фіксуються і охороняються соціальними інституціями, законодавством або інструкціями та правилами, і пов'язані з виконанням конкретної справи.

Головними особливостями ділових відносин у групі є те, що тут обовязковим є поділ праці та спеціалізація функцій; ієрархія посад; наявність системи координації дій; встановлення постійних ліній комунікації та схематичних способів передачі інформації.

Функціонування будь-якої групи залежить також і від стану особистих відносин, неформальних зв'язків між членами групи, що почувають психологічну близькість, спільність інтересів або навпаки. Особисті відносини засновані на особистих інтересах, симпатіях і антипатіях і охоплюють головним чином сферу вузькоособистісної діяльності і складаються між людьми незалежно від виконуваної роботи. Для них не існує відповідної юридичної основи, загальноприйнятих законів, твердо встановлених норм.

Особисті відносини також визначаються установками, орієнтаціями, очікуваннями особистості, крізь призму яких вона оцінює та взаємодіє з конкретною особою, групами осіб. Особисті відносини можуть існувати паралельно з діловими відносинами, саме вони значною мірою характеризують психологічний клімат групи.

Набуваючи особистого характеру, міжособистісні стосунки можуть поділятись на такі типи як: знайомство, приятелювання, товаришування, дружба, любов, подружжя тощо.

У системі взаємин, що визначають стан психологічного клімату у трудовому колективі, провідну роль відіграють відносини між керівником і підлеглим, бо від них у значній мірі залежить стиль і тон взаємин між рядовими членами колективу.

Відносини між керівником і підлеглим звуться відносинами по «вертикалі», і навпаки, а між особами, що займають однаковий статус – відносини по «горизонталі».

Для продуктивної роботи керівнику певного трудового колективу необхідно знати систему не тільки службових (ділових), але й позаслужбових (особистих) взаємин підлеглих.

Міжособистісні відносини в групі можуть формуватися з позицій домінування—рівності—підлеглості і залежності–незалежності.

На ділових, соціальних відносинах базуються формальні відносини колективу, особисті або психологічні відносини (особиста симпатія і антипатія, вузькогрупові інтереси і прагнення) лежать в основі неформальних відносин.

Ділові і особисті відносини в колективі як правило відрізняються: 1) легким прийняттям членами колективу нормативних вимог (без примушення підкоряються їм і «зверху», і «знизу»); 2) здійсненням ділового (формального) спілкування як неформального (члени колективу називають один одного по імені і на «ти»; нерідко це стосується і керівника, який також підтримує це, в тих ситуаціях, де це психологічно обгрунтовано і прийнятно на користь колективу); 3) позитивністю емоційного фону спілкування членів колективу один з одним (багатство переживань людей один за одного і на виробництві, і за його межами); 4) нерідкими зустрічами членів колективу в неслужбовій обстановці (за «чашкою чаю», святкування разом офіційних і особистих дат, урочистих подій, участь в заходах дозвілля); 5) відсутністю неформальних дрібних угрупувань в трудовому колективі і неформальних лідерів.

Колектив – ідеальна з погляду суспільства спільність, формування якої всіляко заохочується. Будь-яке суспільство прагне відтворити себе в групі, яка боролася б за втілення його цінностей.

У кожній групі існує превалююча емоційна атмосфера, від якої багато в чому залежать самопочуття людини та її вчинки, яка може бути співчуваючою або ненависною, похмурою, байдужою, творчою, занудною тощо залежно від характеру міжособистісних відносин, що склалися.

Положення людини, особливо людини шкільного віку, в групі, колективі впливає на її поведінку, психологічне благополуччя, розвиток етичних, інтелектуальних, вольових якостей.

За експериментальними даними, в класі зазвичай найбільш популярні 3-4 людини, приблизно стільки ж непопулярних або ізольованих людей. Відповідно до цього умовно виділяються – лідери, або «зірки», ті що активно спілкуються – компанійські, ізольовані та знехтувані члени групи, класу.

Лідери в групі найавторитетніші і популярніші, з ними всі хочуть спілкуватися, вони емоційно благополучні, упевнені в собі. У компанійських людей - середня популярність, вони активні учасники всіх заходів, знаходяться в непоганих контактах з лідером, їх дружнє об'єднання створює їм відчуття захищеності і емоційного благополуччя. Ізольовані не дуже упевнено відчувають себе в групі, відношення до них досить байдуже, до них не відчувають ні особливої симпатії, ні особливої неприязні. У знехтуваних неблагополучне положення в класі, з ними ніхто не хоче діяти спільно, не хоче спілкуватися.

Положення людини в міжособистісних відносинах в групі можна визначити шляхом спостереження, яке може показати – хто постійно діє активно, сприяє загальній діяльності, а хто залишається осторонь. Окрім спостереження при вивченні цього питання застосовуються різного роду бесіди, експерименти.

Для точнішого вивчення положення використовують такі психологічні процедури, які називаються соціометрією (від лат. слів societas - суспільство і metrec - вимірюю). Вимірювання полягає в підсумовуванні думок і оцінок всіх членів групи.

Результати соціометричних тестів представляють у вигляді соціограми.

Взагалі, характер міжособистісних стосунків в групі – важлива ознака, за якою можна визначити рівень розвитку групи взагалі.

40. Колектив як вища форма розвитку групи.

Колектив (лат. colligo, collectivus – об'єдную, збірний) – це група людей, об'єднаних єдиними цілями, підпорядкованих цілям суспільства.

Колектив – група високого рівня розвитку, складно організована система міжособистісних стосунків, яка впливає на ефективність спільної діяльності. В колективі міжособистісні відносини опосередковуються особистісно значущим і суспільно цінним змістом групової спільної діяльності, як виступає для членів колективу як проекція цілей, завдань і принципів суспільства. Інтереси організації для членів колективу є переважаючими.

Колективу характерні ознаки групи, проте він має власні специфічні властивості. Всякий колектив – це група, але не всяка група – колектив.

Основні специфічні ознаки колективу:

1. Суспільна значущість цілей і завдань (найважливіша ознака, якщо вона відсутня, то група не може називатися колективом). Люди об'єднані загальними цілями спільної діяльності, заради якої створений і якою на практиці займається колектив, яка повинна мати позитивне значення для дуже багатьох людей, а не тільки для членів цього колективу, тобто бути явно корисною для суспільства. Колектив надає можливості для узгодження спільної й індивідуальної діяльності.

2. Міжособистісні відносини засновані на взаємній довірі людей, відвертості, чесності, порядності, взаємній пошані тощо.

3. Налагодженість, міцність і дієвість ділових відносин і відповідальних залежностей між його членами. Кругова порука і всепрощення, в основі яких найчастіше лежать особисті, вузькогрупові симпатії і антипатії – це антипод колективу.

4. Міжособистісні відносини опосередковані суспільно ціннісним і особистісно значущим змістом сумісної діяльності.

5. Успішне виконання групою покладених на неї завдань (ефективність відносно основної діяльності).

6. Висока мораль групи, створення для кожного свого члена можливостей для особистісного розвитку, творчості – тобто як група повинна давати людям більше, ніж може дати сума тієї ж кількості індивідів, що працюють окремо.

7. Взаємини людей стійкі, носять характер взаємодопомоги.

8. В групі повинна скластися диференційована система різних ділових і особистих взаємин, що будуються на високій етичній основі – колективістські відносини, які визначаються через поняття моральності, відповідальності, відвертості, колективізму, контактності, організованості, ефективності і інформованості.

Моральність – побудова внутрішньоколективних і зовнішньоколективних відносин на нормах і цінностях загальнолюдської моралі.

Відповідальність – добровільне прийняття колективом на себе моральних і інших зобов'язань перед суспільством за долю кожної людини незалежно від того, є вона членом даного колективу чи ні. Відповідальність з боку членів колективу проявляється в тому, що вони свої слова підтверджують справою, вимогливі до себе і одне до одного, об'єктивно оцінюють свої успіхи і невдачі, ніколи не кидають почату справу на півдорозі, свідомо підкоряються дисципліні, інтереси інших людей ставлять не нижче своїх власних тощо.

Відвертість колективу – здатність встановлювати та підтримувати хороші взаємини, що будуються на колективістській основі, з іншими колективами або їх представниками, а також з новачками в своєму колективі. На практиці ця характеристика проявляється в наданні різносторонньої допомоги новачкам та іншим колективам, не членам колективу.

Колективізм включає постійну турботу членів колективу про його успіхи, прагнення протистояти роз'єднуючим і руйнуючим чинникам на колектив, це також розвиток добрих традицій, упевненості кожного в своєму колективі. Почуття коллективізму не дозволяє його членам залишатися байдужими, якщо зачеплені інтереси колективу. У колективі всі важливі питання вирішуються спільно і, по можливості, при загальній згоді.

Для істинно колективістських відносин характерна контактність – хороші особисті, емоційно сприятливі дружні, довірливі взаємини членів колективу, що включають увагу один до одного, доброзичливість, пошану і тактовність, що забезпечує в колективі сприятливий психологічний клімат, спокійну і доброзичливу обстановку.

Організованість проявляється в умілій взаємодії членів колективу, в безконфліктному розподілі обов'язків між ними, в хорошій взаємозамінюваності, це також здатність колективу самостійно виявляти і виправляти недоліки, попереджати і оперативно вирішувати виникаючі проблеми. Від неї безпосередньо залежать результати діяльності колективу.

Однією з умов успішної роботи колективу і встановлення довірчих взаємин є хороше знання членами колективу один одного і стану справ в колективі або інформованість, яка припускає знання завдань, що стоять перед колективом, змісту і підсумків його роботи, позитивних і негативних сторін, норм і правил поведінки, хороше знання членами колективу один одного.

Ефективність – це успішність вирішення колективом всіх завдань, що є у нього. Одним з найважливіших її показників у високорозвинутому колективі є нададдитивний ефект – здатність колективу як цілого добиватися результатів в роботі набагато вищих, ніж це може зробити така ж за чисельністю група людей, що працюють незалежно один від одного, не об'єднаних системою вказаних відносин.

Таких малих груп, які повністю б відповідали всім перерахованим вимогам колективу, насправді майже немає. Більшість реальних малих груп займає проміжне положення між групою і високорозвинутим колективом.

Щоб стати колективом, групі треба пройти непростий шлях розвитку від «групи-асоціації» (або «дифузної групи») до групи-колективу.

Колектив формується під впливом зовнішніх і внутрішніх сил, він зростає з групи, причому на ранніх етапах розвитку він має ознаки групи і лише в розвитку набуває властивостей колективу.

На першій стадії група людей об'єднується вимогами керівника. Кожен член групи визнає ці вимоги, виконує їх – так відбувається об'єднання, здійснюються і затверджуються зв'язки між індивідами. На другій стадії вимоги до особистості пред'являє група, які приймаються особистістю до виконання. На третій стадії особистіть пред'являє вимоги сама до себе виходячи з ціннісних орієнтацій, установок, цілей колективу.

Нижчим рівнем об'єднання людей є конгломерат (використовується також інший термін – дифузна група), неорганізоване, через обставини, випадкове скупчення людей. На стадії конгломерату немає ні загальної мети, ні керівництва, а отже, ні організації, ні змістовного спілкування, стійких взаємин. Ця спільність вільно виникає і розпадається безболісно для кожного індивіда.

Кооперація – це об'єднання, в якому вже налагоджені змістовні контакти, встановлена взаємозалежність. Головними її ознаками є наступні: зосередженість людей одночасно в одному місці, наявність чіткої організації, спрямованість зусиль на рішення задачі, що стоїть перед об'єднанням. Кооперація припускає вільне ділове спілкування її членів. Розвиток кооперації приводить до становлення колективу.

Розвиток кооперації і перехід до колективу припускає виникнення і зміцнення почуття солідарності і згуртованості, що виявляється в єдності оцінних думок, ціннісних орієнтацій, турботі про честь, гіднсть, авторитет колективу. Колектив не застигла спільність, він – живий соціальний організм: у ньому змінюється зміст діяльності, перебудовується структура, положення конкретних осіб, змінюються відносини між ними.

На стадії кооперації і переходу її до колективу можуть бути відхилення. Може сформуватися корпорація – замкнута в собі спільність. Цілі корпорації не виносяться за її межі. За змістом вони можуть бути близькими або тотожними з цілями суспільства, але можуть різко розходитися з ними. У таких спільностях є ознаки колективу, окрім головного – зв'язок і узгодженість цілей з суспільними.

Група на шляху просування до колективу зазвичай проходить ряд етапів, що включають не тільки прогресивні зміни її психології, але і своєрідні кризи. А.Г.Кирпічником була встановлена, наприклад, така залежність: будь–яка група на шляху свого розвитку до колективу (якщо розвиненість оцінювати за психологічним кліматом) обов'язково проходить через період тимчасового спаду. На самому початку розвитку групи спостерігається, як правило, підйом, який супроводжується підвищеною активністю, піднесеним настроєм, ентузіазмом, який потім зміняюється більш менш помітним спадом. Надалі, якщо групі вдається зберегти себе як спільність і придбані раніше колективістські якості, знову спостерігається підйом, який не досягає тієї висоти, на якій з погляду загальної психологічної настроєності колектив знаходився на початку. Відповідна динаміка зміни психологічного клімату в групі у міру її просування до колективу схематично зображена на рис. 1.

Рис. 1. Гіпотетична крива розвитку групи (її психологічногостану) за А.Г.Кирпичником.

Тимчасовий психологічний спад в групі пояснюється складними внутрішніми процесами перебудови групової психології, зокрема міжособистісних відносин, у міру просування групи до колективу: 1) спочатку ці взаємини будуються майже виключно на емоційно безпосередній основі. Новизна ситуації, перші сприятливі враження членів групи один про одного створюють у них емоційно позитивний настрій, який відбивається в показниках психологічного клімату; 2) знов створена група включається в спільну діяльність, і новий, більш різносторонній досвід спілкування один з одним в процесі їх спільної діяльності, виявляє, що у кожного є не тільки достоїнства, але і недоліки. Виявлення цього факту та труднощі взаєморозуміння, що виникають на основі цього, знижують задоволеність, що отримується від спілкування один з одним, що позначається на загальному емоційному настрої групи. 3) емоційний настрій групи тимчасово знижується, але здатний знов піднятися, якщо в ході спільної діяльності членам групи вдасться подолати виниклі труднощі міжособистісного характеру.

Шлях руху різних малих груп до колективу індивідуальний, і кожна з них проходить його по–своєму, включаючи період кризи. Ця криза може наступити в різні періоди існування групи, бути більш менш глибокою, долатися з різним ступенем успішності і в різні терміни. Але головне полягає в тому, що практично в кожній малій групі залишаються свої внутрішні проблеми, які не дозволяють їй піднятися до рівня розвитку ідеального колективу.

Взаємини колективу і особистості складні. З одного боку, колектив впливає на особистість, він може не тільки формувати, але і перевиховувати її. Колектив зацікавлений у всесторонньому розвитку особистості, оскільки від повноти і багатства кожної особистості, кожного члена колективу робиться більш повною життя колективу. По відношенню до особистості колектив виконує ряд функцій: 1) залучає її до ідейних, моральних, естетичних і інших цінностей; 2) виконує виховну і корегуючу функції – колектив у своєму арсеналі містить такі засоби виховання, яких немає у особистості: колективна думка, переконання, роз'яснення, критика, змагання та ін.; 3) колектив дає можливість особистості реалізувати свою індивідуальність і творчий потенціал в спільній діяльності з іншими членами колективу, направленій на досягнення мети, значущої як для особи, так для колективу і суспільства в цілому.

З іншого боку, особистість впливає на колектив: кожна людина привносить в колектив свій розум, емоційність, характер, здібності тощо. Міра впливу особистості на колектив виражається в категоріях авторитету, керівництва, лідерства. Авторитет – суспільне визнання особистості, оцінка колективом відповідності суб'єктивних якостей людини об'єктивним вимогам діяльності.

Вказані якості людини сприяють впливу на колективну думку через визнання пошани, підлеглості і взаємності інтересів людини.

40. Загальна характеристика пізнавальних процесів.

Пізнавальна діяльність (з матеріалістич. точки зору) — це процес відображення в мозку людини предметів та явищ дійсності. Відображення реальності в людській свідомості може відбуватися на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання. Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об’єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини — її зір, слух, нюх, тактильні та інші аналізатори і відображуються у мозку. До цієї форми пізнання дійсності належать пізнавальні психічні процеси відчуття та сприймання. Враження, одержані за допомогою відчуттів і сприймань, несуть інформацію про зовнішні ознаки та властивості об’єктів, утворюючи чуттєвий досвід людини. Вищою формою пізнання людиною дійсності є абстрактне пізнання, що відбувається за участю процесів мислення та уяви.

У розвиненому вигляді ці пізнавальні процеси властиві тільки людині, яка має свідомість і виявляє психічну активність у діяльності. Істотною особливістю мислення та уяви є опосередкований характер відображення ними дійсності, зумовлений використанням раніше здобутих знань, досвіду, міркуваннями, побудовою гіпотез тощо. Об’єктом пізнання у процесах мислення та уяви є внутрішні, безпосередньо не дані у відчуттях властивості об’єктів, закономірності явищ і процесів. Важливу роль у пізнавальній діяльності людини відіграє пам’ять, яка своєрідно відображає, фіксує й відтворює те, що відображується у свідомості у процесі пізнання. Важливою характеристикою пізнавальної діяльності є емоційно-вольові процеси, які спонукають особистість до активних дій, вольових актів. Пізнання предметів і явищ об’єктивної дійсності, психічного життя людини здійснюється всіма пізнавальними процесами. Підгрунтям розумового пізнання світу, яким би складним воно було, є чуттєве пізнання. Разом з тим сприймання, запам’ятовування, відтворення та інші процеси неможливі без участі в них розумової діяльності, переживань і вольових прагнень. Але кожний з цих процесів має певні закономірності й постає у психічній діяльності або як провідний, або як допоміжний.

Пізнавальні процеси (сприйняття, пам'ять, мислення, уява) входять як складова частина в будь-яку людську діяльність і забезпечують ту або іншу її ефективність. Пізнавальні процеси дозволяють людині намічати заздалегідь цілі, плани і зміст майбутньої діяльності, програвати в думці хід цієї діяльності, свої дії і поведінку, передбачати результати своїх дій і управляти ними у міру виконання.

Від рівня розвитку пізнавальних процесів залежить легкість і ефективність навчання людини, розкриття її здібностей.

Людина народжується з достатньо розвиненими завдатками до пізнавальної діяльності, проте пізнавальні процеси новонароджений здійснює спочатку неусвідомлено, інстинктивно. Йому ще належить розвинути свої пізнавальні можливості. навчитися управляти ними. Тому рівень розвитку пізнавальних можливостей людини залежить не тільки від отриманих при народженні завдатків (хоча вони грають значну роль в розвитку пізнавальних процесів), але більшою мірою від характеру виховання дитини в сім'ї, в школі, від власної її діяльності по саморозвитку своїх інтелектуальних здібностей.

Пізнавальні процеси здійснюються у вигляді окремих пізнавальних дій, кожне з яких є цілісним психічним актом, що складається нероздільно зі всіх видів психічних процесів. Але один з них зазвичай є головним, ведучим, що визначають характер даної пізнавальної дії. Тільки у цьому сенсі можна розглядати окремо такі психічні процеси, як сприйняття, пам'ять, мислення, уяву. Так, в процесах запам'ятовування і заучування бере участь мислення в більш менш складній єдності з мовою.

Ученими-психологами виділяються п'ять основних пізнавальних процесів психіки людини: відчуття, сприйняття, мислення, уява і пам'ять. Деякі учені, наприклад, Немов р.С. додає до вищеперелічених увагу і мову.

Відчуття є основою всіх психічних явищ. Вони є усвідомлюваним або неусвідомлюваним продуктом переробки цент-ральной нервовою системою подразників, виникаючих у внутрішньому або зовнішньому середовищі. Здатність до відчуттів є у всіх живих істот, що володіють нервовою системою.

Зовнішні явища, впливаючи на наші органи чуття, викликають суб'єктивний ефект у вигляді відчуттів без якої б то не було зустрічної активності суб'єкта по відношенню до сприйманої дії. Здатність відчувати дана нам і всім живим істотам, що володіють нервовою системою, з народження. Здатністю ж сприймати світ у вигляді образів наділені тільки людина і вищі тварини.

Мислення людини - це активна пізнавальна діяльність і внутрішній процес планування і регуляції зовнішньої діяльності. Питання про те, як ми «бачимо», представляємо і розуміємо навколишній нас світ і себе в нім і як використовуємо ці знання для управління своєю поведінкою. Мислення є вищим пізнавальним процесом.

Уява -- особлива форма людської психіки, що стоїть окремо від решти психічних процесів і що разом з тим займає проміжне положення між сприйманням, мисленням і пам'яттю. Специфіка цієї форми психічного процесу полягає в тому, що уява характерна тільки для людини.

Без здатності запам'ятовувати людина не змогла би вижити. Пам'ять підрозділяють на оперативну, короткочасну, довготривалу і генетичну пам'ять, крім того, існує рухова, зорова, слухова, нюхова, дотикова, емоційна та інші види пам'яті.

Специфічним психічним процесом і станом є увага, яка як би «пронизує» всі психічні процеси, супроводжуючи їх, забезпечуючи їх ефективне функціонування.