36. Функції спілкування.

Функції спілкування – зовнішній прояв властивостей спілкування, ролі і завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі.

Функції спілкування різноманітні, більшість з них пов'язані з обміном інформацією, взаємодією та сприйняттям людьми одне одного.

У звязку з виділенням у спілкуванні трьох взаємозв'язаних сторін (вказаних вище) прийнято виділяти три основні функції спілкування – комунікативну (інформаційну), інтерактивну та перцептивну.

Комунікативна функція спілкування – передбачає обмін інформацією, встановлення комунікативних зв’язків для досягнення цілей діяльності – реалізується через різні форми та засоби обміну і передавання інформації, завдяки яким стають можливими збагачення досвіду, накоплення знань, оволодіння діяльністю, узгодження дій та взаєморозуміння людей. Комунікативна функція спілкування, яка здійснюється за допомогою мови, є необхідною умовою наступності розвитку поколінь, соціального та наукового прогресу людства, індивідуального розвитку особистості. Обмін інформацією відбувається в усіх царинах життя суспільства між людьми в різних видах діяльності.

Інтерактивна функція спілкування – функція організації взаємодії між індивідами, що спілкуються та взаємовпливу. Спілкування завжди передбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки та діяльності. Поради, інструкції, вимоги, накази, що висловлені у мовній формі та адресовані іншій особі, є спонуканнями до дії та регуляторами її поведінки.

Перцептивна функція спілкування проявляється в безпосередньому сприйманні та пізнанні фізичних, психологічних та індивідуальних особливостей, притаманних кожній стороні спілкування, а також встановлення на цій основі взаєморозуміння.

В більш менш аналогічному сенсі виділяються інформаційно-комунікативна, регуляційно-комунікативна та афективно-комунікативна функції спілкування (Б. Ломов, 1984).

Інформаційно-комунікативна функція, в широкому сенсі полягає в обміні інформацією або в прийомі-передачі інформації між взаємодіючими індивідами. Вона охоплює процеси формування, передачі та прийому інформації. Реалізація її має кілька рівнів: 1) вирівнювання розбіжностей щодо інформованості людей, що вступають у психологічний контакт; 2) передавання інформації та прийняття рішень (спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін.); 3) пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших (спілкування спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів).

Регуляційно-комунікативна функція – регуляція поведінки, спільної діяльності у процесі взаємодії. Завдяки спілкуванню людина регулює не тільки власну поведінку, а й поведінку інших людей і реагує на їхні дії;

Афективно-комунікативна функція – регуляція емоційної сфери людини. Вона характеризує емоційну сферу людини, в якій виявляється її ставлення до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Осмислення особливостей структури і функцій спілкування доводить його багатоаспектність, яка виявляється в тому, що спілкування є потребою людини і умовою її виживання; має інформаційно-комунікативне та інтерактивне навантаження; передбачає процес обміну цінностями і соціальним досвідом; є специфічною знаковою системою; є засобом нормативного регулювання поведінки індивідів; формує взаємоставлення партнерів по спілкуванню та до суспільства тощо.

Спілкування може виступати у формі комунікації, яка пов'язана з інформаційними обмінами, які відбуваються між людьми в процесі спільної діяльності і спілкування.

Комунікація – це акт і процес встановлення контактів між суб'єктами взаємодії за допомогою вироблення загального сенсу передаваємої та сприймаємої інформації. Дії, метою яких є смислове сприйняття, називають комунікативними.

Головним завданням комунікації є досягнення соціальної спільності, коли індивідуальність та унікальність кожного суб'єкта взаємодії зберігаються.

У ширшому сенсі комунікація розглядається як соціальний процес, зв'язаний з спілкуванням, обміном відомостями, ідеями тощо, або з передачею змісту від однієї свідомості до іншої за допомогою знакових систем.

Комунікація – особлива функція спілкування, що проявляється в сприйнятті та передачі інформації і грає важливу роль в міжособистісних відносинах (інформаційні процеси у сучасному світі визначають значну частину життєдіяльності людини).

Комунікативна сторона спілкування пов'язана з виявленням специфіки інформаційного обміну між людьми як активними суб'єктами, воно реалізується з урахуванням відносин між людьми, їх установок, цілей і намірів.

Кожен акт спілкування – це ланцюг взаємозв'язаних комунікативних дій: 1) вхід суб'єкта спілкування в комунікативну ситуацію та оцінка ним її характеру (сприятлива або несприятлива); 2) орієнтація в комунікативній ситуації; 3) постановка комунікативного завдання з урахуванням особливостей ситуації спілкування; 4) оцінка емоційно-психологічного стану партнера; 5) оцінка ступеня готовності партнера до вступу до взаємодії; 6) вироблення підходу до партнера по взаємодії; 7) пристосування до партнера по взаємодії; 8) самонастроювання суб'єкта спілкування на емоційно-психологічний стан партнера; 9) залучення уваги партнера; 10) виведення емоційно-психологічних станів партнера на рівень психологічно ресурсного стану; 11) комунікативна дія суб'єкта спілкування на партнера; 12) оцінка суб'єктом спілкування реакції партнера; 13) стимулювання ходу у відповідь партнера; 14) хід у відповідь партнера по спілкуванню.

В ході комунікації ініціатива спілкування може належати або одному з партнерів, або їм обом. Важлива характеристика комунікативного процесу – „намір його учасників вплинути один на одного, забезпечити свою ідеальну представленість в іншому. Необхідні умови для цього — використання єдиної мови та однакове розуміння ситуації спілкування.

В процесі комунікації здійснюються – взаємний вплив людей один на одного, обмін інформацією – різними ідеями, інтересами, настроями, почуттями та відбувається орієнтація на іншого (аналізуються його мотиви, цілі, установки тощо). В акті міжособистісної комунікації важливу роль грають значущість інформації, прагнення сприйняти її загальний зміст.

Змістовна сторона спілкування реалізується через засоби спілкування.

Засоби спілкування можна визначити як способи кодування, передачі, переробки і розшифровки інформації, передаваємої в процесі спілкування від одного індивіда іншому.

Головним засобом спілкування в людському суспільстві є мова, але паралельно з нею усередині мовного спілкування широко використовуються немовні засоби: зовнішність, жести, міміка, положення партнерів щодо один одного, зображення.

У своєму спілкуванні людина використовує вербальні (словесні) та невербальні засоби.

Вербальні засоби спілкування – як знакові системи використовуються усна і письмова мова та невербальні – застосовуються немовні засоби спілкування.

Вербальне спілкування здійснюють, користуючись усною та письмовою мовою, яка є основою культури народу, сховищем вселюдського досвіду. Мова як засіб спілкування пов'язує людину з сучасниками, минулими та прийдешніми поколіннями. Володіння іншими мовами відкриває доступ до культурних традицій багатьох народів, розширює межі спілкування.

Мова – основний засіб спілкування, взаємного розуміння в людському суспільстві.

Природа мови є знаковою, кожне слово – це знак, який у певний спосіб співвідноситься з предметами зовнішнього світу. За кожним словом мови як знаком закріпилося певне значення, зрозуміле для спільноти, яка користується цією мовою.

Мова — це сукупність звукових сигналів, письмових знаків та символів, за допомогою яких людина отримує, переробляє, зберігає та передає інформацію. Мова є засобом накоплення та передачі суспільного досвіду.

Вербальна комунікація за допомогою слова — основна і найдосконаліша форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначають можливості та ефективність спілкування кожної конкретної особистості.

Мова виявляє себе в конкретних актах мовлення, тобто у процесах висловлювання думок. Завдяки цьому мовлення є особливим видом суспільної діяльності.

Мовлення — конкретне використання мови для висловлення думок, почуттів, настроїв; форма існування мови як особливого виду суспільної діяльності. Мовлення не існує відірвано від мови.

Мова – це явище не тільки лінгвістичне, а й психологічне, естетичне та суспільне, вона охоплює всі сфери суспільного життя – науку, освіту, мистецтво та ін.

Мова пов'язана з мисленням, з її участю відтворюється та формується думка людини. Основні якості мови: 1) точність (значення слів співвіднесені зі змістом та обсягом висловлюваних понять); 2) логічність (зв'язок значень, властивих словам, словосполученням і реченням, що увійшли в структуру мовлення, не суперечить законам логіки, законам мислення).

Мова виражає і передає не лише думки, а й почуття, волю людей, а також стани свідомості, які називають естетичними переживаннями. У ній відображаються й умови спілкування (місце, час, жанр, завдання комунікативного процесу). Зважаючи на мову людини, можна визначити її етнічну та соціальну належність.

Недоліки усного виразу думки – мовні помилки, багатозначність. Наприклад, одне і те ж речення допускає різні тлумачення.

Слова здійснюють суттєвий вплив на ефективність комунікації, у звязку з цим аналізується мова з погляду на спілкування. Удосконалення навичок вербального спілкування можливо за рахунок збагачення словарного складу мови.

Паралельно з мовою широко використовуються немовні засоби (жести, міміка, інтонація, паузи, манери, зовнішність). Спілкування як живий процес безпосередньої комунікації суб’єктів закономірно виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією.

До невербальних засобів спілкування належить система знаків, які відрізняються від мовних способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або послаблювати дію один одного. Відомо, наприклад, що мовчання іноді буває красномовнішим, ніж слова.

Невербальне (лат. verbalis, від verbum — слово) спілкування – вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки та невербальних комунікацій як головного засобу передачі інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.

Невербальна комунікація – це будь-яка комунікація, що здійснюється без слів, це система символів, знаків, жестів, відчужених і незалежних від психологічних і соціально-психологічних властивостей людини, наділених чіткими значеннями, що використовуються для передачі повідомлення. Ці символи, знаки, жести можуть бути описані як лінгвістичні знакові системи.

До основних невербальних засобів спілкування відносять: 1) оптико-кінетичні – жести, міміка, пантоміміка, коли джерелом психологічної інформації є рухи рук, обличчя (вираз глаз, обличчя), поза, напрям погляду, кожні реакції (почервоніння, виступ поту); 2) візуальний контакт – “контакт очима”(важлива частота поглядів, тривалість, зміна статики та динаміки поглядів, уникання його); періодично дивлячись в обличчя співрозмовника, людина приділяє йому увагу, що особливо цінується у спілкуванні; 3) паралінгвістичні – система вокалізації, тобто якість, діапазон, тональність голосу; 4) екстралінгвістичні – використання у мові пауз, сміху, плач, кашель, вздохи та інших вкраплень; 5) просторово-часові або проксеміка (лат. proximus — найближчий) – особлива знакова система, що передбачає організацію простору і часу спілкування (часу затримання початку спілкування, розміщення партнерів за столом переговорів тощо), дистанції спілкування (відстань до співбесідника, кут повороту до нього, персональний простір тощо); 6) ольфакторні засоби – смак, запахи партнерів по спілкуванню та оточуючого середовища; 7) тактильно-кінестетичні – фізична дія (ведення сліпого за руку, контактний танець тощо); такесика – невербальна комунікація, повязана з тактильною системою сприйняття (потискування руки, поцілунок при зустрічі, ляскання по плечу тощо).

Допоміжні засоби спілкування, які є своєрідними знаковими системами в процесі комунікації – це особливості тілобудови (статеві, вікові) та засоби їх перетворення (одяг, косметика, окуляри, прикраси, татуїровка, вуса, борода, сигарета тощо).

Психологи виявили, що повідомлення через мову тіла впливає на співрозмовника сильніше, ніж вербальне.

Велике значення для встановлення змістовних та емоційних контактів у спілкуванні має зовнішній вигляд людини, який складається з тілесного вигляду, одягу, манери поводитися, звичок.

Найдинамічніше зовнішній бік невербального спілкування проявляється в жестах, міміці.

Жест — це соціально сформований та усталений рух, що передає певний психічний стан. Маючи соціальне походження, міміка та жести за біологічною природою містять елементи природженого характеру. Наприклад, міміка страху, жести погроз походять від біологічно доцільних захисних рухів, що спостерігаються в поведінці тварини. Міміка та жести у процесі вербального спілкування можуть посилювати смислові наголоси інформації, що передається, та емоційний ефект від усвідомлення її значущості.

Вираз обличчя іноді краще за слова говорить про відношення до співрозмовника. Відомі гримаси особистості, що виражають доброзичливість, лестощі, презирство, страх, заздрість тощо.

Тактильно-м’язова чутливість генетично є одним з найпотужніших каналів одержання життєво важливої інформації. За її допомогою можна пізнати досить широкий спектр характеристик іншої людини: її фізичну силу, особливості особистісного плану, стосунки, психічний стан тощо. Тримаючи, наприклад, у руці долоню іншої людини, залежно від обставин можна певною мірою дійти висновку про її психічний стан, взаєморозуміння та контакти, ставлення до ситуації, наміри.

Дуже важливу роль в ефективності спілкування відіграє просторове перебування співрозмовників один до одного, дистанція та комунікативна спрямованість. Загальновідомо, що важливі політичні акції — переговори керівників, окремі зустрічі — проводяться за “круглим столом”.

Комунікативне значення дистанції у спілкуванні вивчає напрямок психології, що називається “праксеміка”.:

Невербальні засоби спілкування, як правило, не можуть самостійно точно передавати значення (за винятком деяких жестів), і зазвичай виявляються так чи інакше скоординованими між собою та словесними текстами. Розузгодження окремих невербальних засобів істотно ускладнює міжособистісне спілкування.

На відміну від мови невербальні засоби спілкування усвідомлюються людьми не повною мірою, практично неможливо всі свої невербальні засоби піддавати повному контролю.

Відповідність невербальних засобів спілкування цілям і завданням, змісту словесної комунікації — важливий елемент культури спілкування. Така відповідність надзвичайно важлива в роботі практичного психолога.

Спілкуючись, люди неоднаково реагують на невербальні сигнали: одні чутливі до них, інші — або не обізнані з цією сферою комунікації, або не мають досвіду фіксації та розшифрування знаків невербальної комунікації. Успішність кодування та інтерпретація невербальної поведінки залежать від віку, особистісних особливостей людей, від ситуації спілкування, комунікативних завдань і комунікативних установок, значущості для партнерів ситуації спілкування та їх взаємин.

На невербальні засоби накладає сильний відбиток кожна конкретна культура, тому немає загальних норм для всього людства. Невербальну мову іншої країни доводиться вивчати так само, як і словесну.

Мистецтво спілкування передбачає бездоганне володіння як письмовою та усною мовами, так і вмінням оптимально використовувати вербальну і невербальну мови у кожній ситуації спілкування. При цьому важливо не відсторонюватися від особистісних проблем співрозмовника, адже захоплення інструментальним аспектом спілкування може нівелювати духовну сутність особистості, спричинити спрощене трактування спілкування.