5) Мотивація поведінки.

Схожість: наявність загальних, чисто органічних потреб – в їжі, сні і тощо (тут важко знайти помітні відмінності).

Існує також ряд потреб, принципові відмінності за якими між людиною і тваринами важко досліджувати або спірно. Це – потреби в спілкуванні (контактах з собі подібними живими істотами), домінуванні (мотив влади), агресивності. Їх елементарні ознаки спостерігаються і у тварин, але до цих пір остаточно не відомо – чи передаються вони людині за спадком або отримуються в результаті соціалізації.

Відмінності: свідома діяльність людини не обов'язково пов'язана з біологічними мотивами і переважне число дій людини не має в своїй основі біологічних потягів або потреб. Як правило, діяльність людини спрямовується складними специфічними соціальними потребами. Це «вищі» духовні потреби (пізнавальні, бути корисним суспільству, мотиви патріотизму, самопожертвування заради ближнього), що мають етично-ціннісну основу, а також творчі потреби, потребу в самоудосконаленні, естетичні та ряд інших потреб.

У ряді ситуацій свідома діяльність людини входить в конфлікт з біологічним впливами і потребами, і навіть пригнічує їх (випадки героїзму), в чому проявляється незалежність поведінки людини від біологічних мотивів. Близьких аналогів цих потреб і форм «безкорисливої» поведінки, в основі яких лежать не біологічні мотиви, у тварини немає.

6) Мова.

Незначна схожість: мова людини і «мова» тварин мають сигнальну функцію (попередження про небезпеку).

Відмінності: тварина може лише подати сигнал з приводу явищ, обмежених безпосередньою ситуацією, людина може за допомогою мови інформувати інших людей про минуле, сьогодення і майбутнє, передавати соціальний досвід. Крім того, незначна кількість того, що тварини можуть повідомити одне одному, може бути повідомлене і без мови.

Схожість: багато тварин як і людина володіють голосовими органами, міміко-жестикулярними методами сигналізації.

Відмінності: всі перераховані вище засоби принципово відрізняються від людських невербальних засобів спілкування (жестів, міміки) тим, що служать виразом суб'єктивного стану, що викликається голодом, спрагою, страхом тощо, або простою вказівкою, закликом до сумісних дій або попередженням про небезпеку тощо. Мова тварин не має абстрактного сенсу в якості предмету спілкування, ніколи не позначає предметів, не виділяє їх дій або якостей, тому не є мовою в справжньому сенсі цього слова.

Людська мова відірвалася від своєї ситуативності, і її зміст – ідеально, опосередковано відтворює об'єктивну реальність, що пов'язане з особливостями людської свідомості.

Різниця в «мові» тварин і мові людини визначає відмінність і в їх мисленні.

7. Мислення.

Схожість: практично з народження і людина, і тварина володіють потенційною здібністю до вирішення елементарних практичних завдань в наочно-дієвому плані, вищим тваринам властиве лише практичне («ручне» по Павлову) мислення.

На наступних двох ступенях розвитку інтелекту — в наочно-образному і словесно-логічному мисленні – між ними виявляються корінні відмінності.

Відмінності: мислення людини характеризується здатністю абстрагуватися (відволікатися) від конкретної ситуації і передбачати наслідки, які можуть виникнути у зв'язку з цією ситуацією.

Людина на відміну від тварин може оперувати образами, що проявляється у неї з двох- і трирічного віку. Тварина може діяти тільки в межах наочної сприйманої ситуації і не може вийти за її межі, абстрагуватися від неї і засвоїти абстрактний принцип.

У тварин немає ніяких ознак словесно-логічного мислення – ні логіка, ні значення слів (поняття) їм не доступні.

Багато вищих тварин здібні до елементарної розсудливої діяльності, але не здатні здійснити неінстинктивну сконструйовану програму (не можуть побудувати програму в думці, утримати її в пам'яті в скороченій і спрощеній послідовності, пригадати і здійснити послідовність дій). «Розумна» поведінка тварин спрямована в основному на вирішення біологічно доцільних завдань, повязаних з задоволенням значущих потреб і завжди носить конкретний чуттєво-руховий характер. Для встановлення зв'язків між предметами, явищами (істотна ознака інтелектуальної діяльності), їм необхідно, щоб ці явища сприймалися наочно і одночасно. Навіть вищі тварини не здібні до абстракції, узагальнення, понятійного мислення, розуміння прихованих причинно-наслідкових зв'язків (це характерно тільки для свідомості людини).

Конкретне практичне мислення тварин підпорядковує їх безпосередньому враженню від даної ситуації, а здібність людини до абстрактного мислення усуває її безпосередню залежність від даної ситуації і людина здатна поступати відповідно пізнаній необхідності – свідомо. Свідома діяльність людини може керуватися не безпосереднім враженням від зовнішньої ситуації, а глибшим пізнанням внутрішніх законів, що стоять за нею – може абстрагуватися від безпосереднього враження, проникати в глибокі зв'язки і відносини речей, пізнавати причинну залежність подій і, розібравшись в них, орієнтуватися на глибші закономірності. Тому поведінка людини, заснована на пізнанні необхідності, вільна. (Наприклад, в ясний осінній день на прогулянку людина може узяти з собою плащ, тому що знає, що осіння погода нестійка).

Найбільш принципові відмінності від психіки тварин виявлені у людини також і за іншими характеристиками її свідомості.

Свідомість людини (на відміну від психіки тварин) – це відображення, що виділяє об'єктивні стійкі властивості наочної дійсності, формування загальних для всіх людей знань про світ.

Основні відмінності свідомості людини як вищої форми відображення від психіки тварин, окрім тих особливостей, які були вже перераховані вище (особливо, відмінності в мисленні, в мові, наявність вищих етичних мотивів поведінки і відчуттів) проявляються також в наступному:

1) свідомість людини змінюється в історичному плані (відображення навколишнього світу різне на різних етапах історичного розвитку, а його характер завжди залежить від існуючих соціально-економічних умов).

2) свідомість людини змінюється в онтогенетичному плані (процес відображення навколишнього світу не залишається незмінним і впродовж життя кожної людини), а особливості відображення в цьому випадку обумовлені віком і придбаним досвідом.

Зміна психіки тварин обумовлено лише досвідом даної особини, людина може привласнити суспільно-історичний досвід всього людства.

3) відображення світу у формі пізнання його істотних зв'язків і відносин – відмітна особливість свідомості людини від психіки тварин.

Зміна свідомості людини протікає в плані гностики – різним є віддзеркалення і на різних етапах кожного акту пізнання – в процесі переходу від незнання до знання, від неповних, неглибоких знань до всесторонніх істотних, від чуттєвого пізнання до логічного, абстрактного.

У тварин не існує такого роду пізнавального відношення до дійсності.

4) активність людської свідомості, характеризується творчим перетворенням дійсності і цілеспрямованістю, що відрізняє свідомість людини від психіки тварин.

Психічне відображення забезпечує тваринним лише пристосування до зовнішніх умов, тварини частково можуть використовувати те, що дає природа.

5) Свідомості людини властиві такі сторони, як самосвідомість, самоаналіз, самоконтроль, які є найважливішими відмінними рисами психіки людини від психіки найрозвиненіших представників тваринного світу.

11. Людська свідомість та її структура.

Поняття “свідомість” не однозначне. У широкому сенсі свідомість розуміється як психічне відображення дійсності, незалежно від того, на якому рівні вона здійснюється (біологічному або соціальному, чуттэвому або раціональному). Тут підкреслюється відношення свідомості до матерії без виявлення специфіки її структурної організації.

У вузькому і спеціальному значенні під свідомістю розуміють не просто психічний стан, а вищу, власне людську форму відображення дійсності.

Виходячи з цього, свідомість – вища форма психічного відображення дійсності у вигляді узагальненої і суб'єктивної моделі навколишнього світу у формі словесних понять і чуттєвих образів.

Вона властива тільки людям і пов'язана з членороздільною мовою, є функцією мозку (матер.погляд), яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини.

Свідомість пов'язана з логічними узагальненнями, абстрактними поняттями.

“Ядром” свідомості, способом її існування є знання. Свідомість належить суб'єкту, людині, а не навколишньому світу. Але змістом свідомості, змістом думок людини є цей світ, його сторони, зв'язки, закони.

До невід'ємних ознак свідомості відносяться: мова, уявлення, мислення і здатність створювати узагальнену модель навколишнього світу у вигляді сукупності образів і понять.

Свідомість структурно організована, є цілісною системою, що складається з різних елементів, що знаходяться між собою в закономірних відносинах. У структурі свідомості найвиразніше виділяються – усвідомлення речей і переживання (певне відношення до змісту того, що відбивається).

У структуру свідомості входять ряд елементів, кожен з яких відповідає за певну функцію свідомості:

1. Пізнавальні процеси (відчуття, сприйняття, мислення, пам'ять) – (ядро свідомості), на основі яких формується сукупність знань про навколишній світ, різні поняття. При цьому необхідним компонентом свідомості є акт уваги (завдяки його зосередженості певне коло об'єктів знаходиться у фокусі свідомості).

2. Розрізнення суб'єкта і об'єкта (протиставлення себе навколишньому світу, розрізнення «Я» і «не Я») – самосвідомість, самопізнання і самооцінка.

3. Відносини людини до себе і навколишнього світу (її почуття, емоції, переживання). Предмети, що впливають на нас, події викликають в нас не тільки пізнавальні образи, думки, ідеї, але і емоційне відношення до них (хвилювання, боязнь, захоплення і ін.).

4. Креативна (творча) складова (свідомість формує нові образи і поняття, яких раніше не було в ній за допомогою уяви, мислення і інтуїції).

5. Формування часової картини світу (пам'ять зберігає образи минулого, уява формує моделі майбутнього).

6. Формування цілей діяльності (виходячи з потреб людини, свідомість формує цілі діяльності і направляє людину на їх досягнення). Процес пізнання зачіпає також потреби, інтереси і волю (втілює наміри в справу).

Проте, свідомість – це не сума складових її елементів, а їх гармонійне об'єднання і інтегральне структуроване ціле.

Виділяють також психологічні характеристики свідомості:

1) Відчуття пізнаючим себе суб'єктом – здатність людини усвідомлювати себе відокремленою від решти світу істототою, готовою і здібною до отримання достатньо достовірних знань про світ, усвідомлення цих знань як феноменів, відмінних від об'єктів, до яких вони відносяться, здібність сформулювати їх, виразивши в словах, поняттях, іншій символіці, передати іншій людині і майбутнім поколінням людей, зберігати, відтворювати, працювати із знаннями як з особливим об'єктом. При втраті свідомості (сон, гіпноз, хвороба тощо) ця здатність втрачається.

2) Здатність в думках представляти існуючу і уявну дійсність та здатність свідомо контролювати власні психічні і поведінкові стани, управляти ними (взаємоповязані між собою). Свідомість завжди пов'язана з вольовим контролем з боку людини його власної психіки і поведінки. Але уява і уявлення не завжди знаходяться під свідомим вольовим контролем. При «потоці свідомості» – спонтанному польоті думок, образів і асоціацій правильніше говорити про передсвідомість — проміжний психічний рівень між несвідомим і свідомістю.

Уявлення неіснуючої або відсутньої в даний момент часу дійсності (уява, марення, мрії, фантазія) – це здатність довільно, свідомо, відволікатися від оточуючого світу, від сторонніх думок, і зосередження всієї уваги на певній ідеї, образі, спогаді тощо, малюючи і розвиваючи в своїй уяві те, що в даний момент безпосередньо не видно.

3) здібність свідомості до комунікації – передачі іншим особам того, що усвідомлює дана людина, за допомогою мови і інших знакових систем, причому за допомогою мови людина передає іншим не тільки повідомлення про свої внутрішні стани, але і про те, що знає, бачить, розуміє, представляє, тобто об'єктивну інформацію про навколишній світ.

Свідомість тісним чином пов'язана з мовою і без неї у вищих своїх формах не існує. Свідомість майже завжди пов'язана з вживанням для позначення усвідомлюваного слів-понять, які, за визначенням, містять в собі вказівки на загальні і відмітні властивості класу предметів, що відображуються в свідомості .

4) наявність інтелектуальних схем (певна розумова структура, відповідно до якої людиною сприймається, переробляється і зберігається інформація про навколишній світ і про себе). Схеми включають правила, поняття, логічні операції, використовувані людьми для приведення інформації, що є у них, в певний порядок, включаючи відбір, класифікацію інформації, віднесення її до тієї або іншої категорії.

5) здібність свідомості до абстрагування (відвернення від всього другорядного, і зосередження на найістотнішому). Узагальнене відображення дійсності складає зміст індивідуальної свідомості.

6) здатність бачити і сприймати у формі образів навколишню дійсність – існування свідомості не тільки в словесній, але і в образній формі (пов'язане з використанням другої сигнальної системи, що викликає і перетворює відповідні образи). Найбільш яскравим прикладом образної людської свідомості є мистецтво, література, музика (як форми відображення дійсності в образній формі).

Свідомість – це суб'єктивна реальність – духовний світ людини неможливо ні відчувати, ні бачити, ні чути, ні виявити приладами або хімічними реактивами, навіть в мозку людини ніхто ще не знайшов безпосередньо жодної думки (думка – це ідеальне). Разом з тим, думки, ідеї реальні, вони існують. Тому не можна вважати ідею чимось “недійсним”. Це наш внутрішній світ, наша особиста, індивідуальна свідомість.

Свідомість активна – володіє можливістю впливати на дійсність, що оточує її. Людина відображує зовнішній світ не в пасивному спогляданні, а в процесі практичної, перетворюючої діяльності. Свідомість в цьому сенсі – духовна діяльність, яка направлена на активне, творче перетворення дійсності.

Тому, свідомість реалізується в двох формах: відображувальній і активно-творчій здібностях. Суть свідомості полягає в тому, що вона може відображати суспільне буття тільки за умови одночасного активно-творчого його перетворення. Функція випереджаючого відображення свідомості найчіткіше реалізується відносно суспільного буття, яке істотним чином пов'язано із спрямованістю в майбутнє.

Виходячи із структури свідомості виводять основні її функції:

1) відображувальна – свідомість організовує пізнавальні процеси (сприйняття, уявлення, мислення) і пам'ять;

2) оцінна – бере участь у формуванні частини емоцій і більшості почуттів, людина на рівні свідомості оцінює більшість подій і саму себе;

3) креативна – творчість неможлива без свідомості, багато довільних видів уяви організовуються на свідомому рівні (винахідництво, художня творчість);

4) рефлексивна – здатність свідомості людини зосередитися на самій собі. Різновидом свідомості є самосвідомість – процес, за допомогою якого людина аналізує свої думки і вчинки, спостерігає за собою, оцінює себе тощо. Рефлексія – це також механізм взаєморозуміння – осмислення людиною як мислять і відчувають інші люди, з якими вона взаємодіє;

5) перетворююча – людина свідомо визначає більшість своїх цілей і намічає шлях до їх досягнення, при цьому вона часто не обмежується здійсненням уявних операцій з предметами і явищами, а виконує і реальні дії з ними, перетворюючи навколишній світ відповідно до своїх потреб;

6) часоутворююча – свідомість відповідає за формування цілісної часової картини світу, в якій є пам'ять про минуле, усвідомлення сьогодення і уявлення про майбутнє.

Цими ознаками свідомість людини відрізняється від психіки тварин.

Вивчаючи структуру індивідуальної свідомості, О.М.Леонтьєв виділив три її складові - чуттєву тканину свідомості, значення і особистісний сенс.

Чуттєва тканина свідомості (за словами О.М.Леонтьєва) «утворює чуттєвий склад конкретних образів реальності, актуально сприймаємій або спливаючій в пам'яті. Образи розрізняються за своєю модальністю, чуттєвому тону, ступеню ясності, більшій або меншій стійкості тощо. Особлива функція чуттєвих образів свідомості – вони додають реальність свідомій картині світу, що відкривається суб'єкту. Завдяки чуттєвому змісту свідомості світ виступає для суб'єкта, як такий, поза його свідомістю – як об'єктивне „поле" і об'єкт його діяльності». Чуттєва тканина – це переживання «відчуття реальності».

Значення – це загальний зміст слів, схем, карт тощо, який зрозумілий всім людям, що говорять на одній мові, належать до однієї культури чи близьким культурам, що пройшли подібний історичний шлях. У значеннях узагальнюється, накоплюється та зберігається для наступних поколінь досвід людства. Осягаючи світ значень, людина пізнає цей досвід, залучається до нього і може внести до значення свій внесок. Універсальною мовою значень є мова мистецтва (музики, танцю, живопису, театру, архітектури).

Заломлюючись у сфері індивідуальної свідомості, значення набуває особливого, тільки йому властивого сенсу (наприклад, всі діти хотіли б отримувати п'ятірки, які мають загальне для них значення, закріплене соціальним нормативом, але для одного ця п'ятірка – показник його знань, для іншого – символ того, що він кращий за інших, для третього – спосіб добитися обіцяного подарунка від батьків тощо).

Зміст значення, якого воно набуває особисто для кожної людини, називається особистісним сенсом – відображує суб'єктивну значущість тих або інших подій, явищ, дій дійсності відповідно до інтересів, потреб, мотивів людини. Він «створює упередженість людської свідомості».

Багато проблем, пов'язаних з втіленням своїх думок в слова пов'язані з відмінністю між особистісним сенсом і значенням. Неспівпадання особистісних сенсів створює труднощі розуміння. Випадки нерозуміння людьми один одного, що виникають унаслідок того, що однакова подія, явище має для них різний особистісний сенс, отримала назву «смислового бар'єру» (термін психолога Л.С. Славіной). «Смисловий бар'єр», наприклад є причиною несприйнятності деяких дітей до дій з боку педагога – вимога, що пред'являється до дитини, має для неї абсолютно інший особистісний сенс, ніж для вчителя (вчитель ставить дитині питання, намагаючись зрозуміти, що вона знає або навіть «витягнути» її на кращу відмітку, а учень вважає, що вчитель до нього прискіпується).

Свідомість людини має ряд властивостей, завдяки яким відображення людиною навколишнього світу носить суб'єктивний характер.

Основні властивості свідомості: 1) активність – свідомість пов'язана з діяльністю, з активною дією на навколишній світ; 2) виборчий характер – свідомість направлена не на весь світ в цілому, а тільки на певні його об'єкти (частіше пов'язані з нереалізованими потребами); 3) узагальненість і абстрагованість – свідомість оперує не реальними предметами і явищами навколишнього світу, а узагальненими і абстрактними поняттями, позбавленими частини атрибутів конкретних об'єктів дійсності; 4) цілісність, яким, як правило, володіє свідомість психічно здорової людини. В рамках даної властивості можливі внутрішні конфлікти цінностей або інтересів, але при деяких видах психічних захворювань цілісність свідомості порушується (шизофренія); 5) константність – відносна стійкість, немінливість і спадкоємність свідомості, визначається пам'яттю, яка обумовлена властивостями особистості; 6) динамічність – змінність свідомості і здібність до безперервного розвитку, що обумовлюється короткочасними психічними процесами, що швидко змінюються, які можуть закріплюватися в стані та в нових властивостях особистості, ; 7) спотвореність – свідомість завжди відображує дійсність в спотвореному вигляді (частина інформації втрачається, а інша частина спотворена індивідуальними особливостями сприйняття і установками особистості); 8) індивідуальний характер – свідомість кожної людини індивідуальна, що пов'язане з рядом чинників: генетичними відмінностями, умовами виховання, життєвим досвідом, соціальним оточенням і пр.; 9) здібність до рефлексії – здібність до самоспостереження і самооцінки та уявити оцінку себе іншими людьми (взаємодія).

Серед загальних особливостей свідомості найбільш часто також відмічаються:

1. Самосвідомість - концептуальна модель власної особистості і побудова взаємодій з дійсністю на цій основі. Здібність виділяти себе з навколишнього світу, відокремлювати себе, своє «я» від зовнішніх речей, а властивості речей – від них самих та знання особливостей своєї індивідуальності й особистості. Здібність віддавати звіт у своїх відчуттях, думках, переживаннях, намірах і бажаннях та побачити себе у певній системі відносин з іншими людьми та встановлювати адекватні причинно-наслідкові відносини між явищами зовнішнього світу і між ними і своїми власними діями.

2. Здатність планувати свої дії, усвідомлювати цілі діяльності, передбачати їх результати й оцінювати наслідки (до навмисних довільних дій).

3. Віддзеркалення істотних, найбільш значущих в певній ситуації взаємозв'язків.

4. Категоріальность – відображення світу крізь призму загальнолюдських знань і позицій, на базі концептуальної схеми.

5. Обумовленість індивідуальної свідомості суспільними формами свідомості.

Всі істотні сторони свідомості функціонують за допомогою мови.

Ступінь ясності і чіткості свідомості неоднакова в різних умовах існування людини – відрізняється під час відпочинку, звичної монотонної роботи і у момент напруженого пошуку виходу з важкої ситуації (наприклад, ясна свідомість, релаксація, пробудження (засипання). Уміння управляти рівнем ясності і активності своєї свідомості є важливим ресурсом людини.

Процес формування свідомості строго індивідуальний, обумовлений як особливостями соціального розвитку, так і генетичною схильністю.

Вважається, що з’явившись на світ, дитина ще не здатна відразу суб’єктивно відокремити себе від зовнішнього світу, вона немовби “розчинена” в ньому. Її свідомість складається поступово через оволодіння в процесі життєдіяльності надбаннями суспільної свідомості.

Розвиток свідомості припускає перш за все збагачення її новими знаннями про навколишній світ і людину. Пізнання, усвідомлення речей має різні рівні, глибину проникнення в об'єкт і ясність розуміння. Звідси буденне, наукове, філософське, релігійне і ін. усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

Окрім індивідуального існує також суспільна свідомість, в зміст якої входить сукупність узагальнених уявлень, ідей, теорій, почуттів, вдач, традицій і тощо окремих людей, соціальних груп і суспільства в цілому.

Основними формами суспільної свідомості є: 1) міфологічна; 2) релігійна; 3) морально-етична; 4) політична; 5) правова; 6) економічна.

11. Свідоме і несвідоме. Рівні прояву неусвідомлюваних психічних явищ: підсвідоме, передсвідоме, надсвідоме.

Свідомість не є єдиним рівнем, на якому представлені психічні процеси, властивості і стани людини, і не все, що сприймається і управляє поведінкою людини, актуально усвідомлюється нею. У психології вважається, що психіка людини «носить як усвідомлений, так і неусвідомлюваний характер».

Неусвідомлювана сфера психіки – це глибинні психічні процеси, явища, властивості і стани, які по своїй дії на поведінку схожі на усвідомлювані психічні, але актуально людиною не рефлекуються (не усвідомлюються). Вони знаходяться як би за “порогом” свідомості. Критерієм неусвідомлюваних психічних процесів є їх несвідомість, мимовільність, невербалізованість (словесна неоформленість). Неусвідомлювана сфера психіки не є об'єктом рефлексії, самовідображення, довільного самоконтролю.

У матеріалістичній психології вважається, що свідомість розвивається за рахунок надбудови до несвідомого і за рахунок усвідомлення людиною неусвідомлюваних раніше явищ.

Несвідоме — це поняття, яке має дуже широкий спектр тлумачення: від автоматичних дій людини, які не відбилися в її свідомості, до розуміння його як особливої сфери психічної реальності, яка здебільшого визначає життя і вчинки людей. Те, що перебуває поза сферою свідомості, належить до несвідомого.

Згідно дослідженням Е.Н.Каменської, несвідомий рівень психічної діяльності є природженою інстинктивно-рефлекторною діяльністю, поведінкові акти, на якому регулюються неусвідомлюваними біологічними механізмами, направленими на задоволення біологічних потреб (збереження організму і виду – продовження роду). Ця генетично обумовлена програма поведінки людини не автономна, вона знаходиться під контролем вищих і досконаліших мозкових структур. У окремих критичних для індивіда ситуаціях (наприклад, в стані афекту) дана сфера психіки людини може перейти в режим автономної саморегуляції. Несвідоме може бути рушійною силою і визначати стиль поведінки людини. Ця природжена емоційно-імпульсна сфера індивіда структурно локалізована в таламусі і гіпоталамусі.

Несвідомий початок представлений практично у всіх психічних процесах, властивостях і станах людини: несвідомі відчуття (рівноваги, пропріорецептивні (мязові); неусвідомлювані зорові і слухові відчуття (викликають мимовільні реакції рефлексій в зоровій і слуховій системах); неусвідомлювані образи сприйняття – існують і проявляються у феноменах, пов'язаних з пізнаванням раніше баченого, у відчутті знайомості (при сприйнятті об'єкту, предмету, ситуації); несвідома пам'ять – яка пов'язана з довготривалою і генетичною пам'яттю (управляє мисленням, уявою, увагою, визначає зміст думок людини в даний момент часу); несвідоме мислення – виразно виступає в процесі вирішення людиною творчих завдань; несвідома мова — це внутрішня мова; несвідома мотивація, яка впливає на спрямованість і характер вчинків і багато іншого, неусвідомлюваного в психічних процесах, властивостях і станах.

Але основний інтерес для психології представляють так звані особистісні прояви несвідомого. Великий внесок в розробку проблеми особистісного несвідомого вніс З.Фрейд, за яким несвідоме включає латентні, тимчасово неусвідомлювані і пригнічені, витиснені за межі свідомості процеси і стани психіки.

Несвідоме в особистості людини – це ті якості, інтереси, потреби і тощо, які людина не усвідомлює у себе, але вони їй властиві і проявляються в різноманітних мимовільних реакціях, діях, психічних явищах.

Виділяють три основні групи особистісного несвідомого: 1) помилкові дії – обмовки, описки, помилки при написанні або слуханні слів; 2) мимовільне забування – імен, обіцянок, намірів, предметів, подій і ін., що прямо або побічно зв'язано для людини з неприємними переживаннями; 3) несвідомі явища особистісного характеру, що відносяться до розряду уявлень і пов'язані із сприйняттям, пам'яттю і уявою: сновидіння, марення, мрії.

Обмовки – несвідомо детерміновані мовні дії артикуляцій, пов'язані із спотворенням звукової основи і сенсу вимовлюваних слів. Вони вважаються невипадковими, особливо їх смисловий характер. З.Фрейд стверджував, що в них проявляються приховані від свідомості особистості мотиви, думки, переживання. Вважається, що обмовки виникають із зіткнення несвідомих намірів людини, інших її спонук зі свідомою метою поведінки, яка знаходиться в суперечності з прихованим мотивом. Обмовка виникає – коли підсвідоме перемагає свідоме. Тобто, психологічний механізм, лежачий в основі всіх помилкових дій – у виникненні протидії двох різних намірів.

Забування імен пов'язане з певними неприємними відчуттями людини, що забуває по відношенню до людини, яка носить забуте ім'я, або до подій, що асоціюються з цим ім'ям. Вони зазвичай відбуваються проти волі і ця ситуація характерна для більшості випадків забування імен.

Сновидіння особлива категорія несвідомого, зміст яких (за Фрейдом), пов'язаний з несвідомими бажаннями, відчуттями, намірами людини, його незадоволеними або не цілком задоволеними важливими життєвими потребами.

Сферу несвідомого З.Фрейд вважав джерелом мотиваційної енергії, що знаходиться в конфлікті зі свідомістю. Прагнучи позбавитися від конфліктних станів, індивід удається до захисних механізмів – витіснення, сублімації (заміщенню), раціоналізації і регресії, які підтримують цілісність свідомості.

На відміну від З.Фрейда, К.Г.Юнг не вважав несвідоме тільки сховищем пригніченого негативного особистого досвіду, а вважав його також місцем об'єктивнішої психологічної діяльності, пов'язаної з інстинктивними основами філогенезу людського роду. Він представив систему несвідомого людини, що складається з двох рівнів: «особисте несвідоме», яке базується на «колективному несвідомому», причому зміст останнього відображають архетипічні процеси. К.Юнг вважав, що свідомість заснована на глибинних пластах колективного несвідомого, на архетипах – уявленнях, сформованих у людства у далекому минулому.

Причому, під впливом глибинних структур, природжених програм, універсальних образів (символів) знаходяться всі людські мимовільні реакції.

Єдність свідомого і несвідомого виявляється в установках (Д.Н.Узнадзе) – готовності людини сприймати дійсність і діяти певним чином.

Система несвідомого формується унаслідок витіснення недозволених, заборонених культурою імпульсів і потягів. Система свідомості розвивається спільно з розвитком органів чуття. Свідомість на відміну від несвідомого «володіє здатністю пізнавати категорії простору і часу».

Вирізняють три основні рівні прояву неусвідомлюваних психічних явищ: підсвідомість, передсвідомість та надсвідомість.

Підсвідомість відіграє роль своєрідного резервуару свідомості – в ній міститься незапитувана інформація свого і чужого досвіду, закладені можливості різних комбінацій цієї інформації. Водночас підсвідомість є й основою репродуктивної (повторної) діяльності людини. Підсвідомий рівень неусвідомлюваних психічних явищ – це поведінкове ядро індивіда, сформоване на ранніх стадіях його розвитку. Тут знаходяться узагальнені, автоматизовані в досвіді даного індивіда стереотипи його поведінки (уміння, навики, звички, інтуїція), імпульсно-емоційна сфера (структурно локалізована в лимбічній (підкірковій) системі головного мозку). Тут формуються неусвідомлювані устремління індивіда, його потяги, пристрасті, установки. Це мимовільна сфера особистості, "друга натура людини", "центр" індивідуальних поведінкових штампів, зразків поведінки.

Але підсвідомість не є лише системою забезпечення діяльності свідомості, у ній завжди було і є те, що не проходить через свідомість, те, з чим пов'язане існування непізнаних явищ психіки.

Підсвідомість, має багаторівневу структуру: на нижньому рівні – автоматизми та їх комплекси; на вищому – інтуїція.

Автоматізми підсвідомого рівня – це комплекси дій, що стереотипно здійснюються, в типових ситуаціях (звичне управління технікою, виконання звичних обов'язків, манера поведінки із звичними предметами, мовні і мімічні штампи). Ці поведінкові автоматизми розвантажують свідомість, звільняючи її від постійних повторних рішень стандартизованих завдань для більш кваліфікованої діяльності.

У підсвідомості виділяються і різні комплекси – нереалізовані бажання, пригнічені прагнення, різні побоювання і неспокої, амбіції і завищені претензії (комплекси неповноцінності, соромязливості і ін.).

Підсвідомі прояви завжди присутні в процесах свідомості, вони відповідальні за переробку неусвідомлюваних дій, формують неусвідомлені спонуки, емоційно орієнтують свідомість на найбільш значущі сторони діяльності. На рівні підсвідомості відбувається миттєва оцінка сприйманого об'єкту або явища, їх відповідність нормам, зафіксованим в підсвідомості.

Якщо свідомість озброєна поняттями, то підсвідомість – емоціями і почуттями. Особливістю підсвідомої сфери є її стійкість, нерухомість. Фобії, страхи, істеричні фантазії, спонтанна тривожність і радісне передчуття, готовність індивіда діяти в різних ситуаціях певним чином, імпульсний – це теж сфера підсвідомості.

Вищою сферою підсвідомості вважається інтуїція – це процес миттєвих осяянь, комплексного обхвату проблемної ситуації, виникнення несподіваних рішень, неусвідомлене передбачення розвитку подій на основі спонтанного узагальнення попереднього досвіду.

Проте інтуїтивні рішення не виникають тільки у сфері підсвідомості, інтуїція задовольняє запит свідомості на певний комплексний блок раніше отриманої інформації. Саме це повязано з надсвідомістю. Вважається, що в результаті взаємодії свідомості і несвідомого можлива поява надсвідомого, яке проявляється в художніх образах, наукових відкриттях і інших продуктах творчості.

Надсвідомість утворює той рівень, де відбувається синтез свідомого і підсвідомого, де закладаються основи творчої, а не репродуктивної діяльності (для інтуїції, наприклад, характерні безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нових знань).

Уявлення про специфіку надсвідомого рівня вперше було позначене К.С.Станіславським, під яким він розумів вищий етап творчого процесу, відмінний як від його свідомих, так і від несвідомих компонентів.

В.П.Симонов інтерпретував надсвідомість як механізм творчої інтуїції, завдяки якому відбувається рекомбінація колишніх вражень, відповідність яких дійсності встановлюється повторно.

Наявність надсвідомості дозволила розділити неусвідомлювані явища психіки на дві частини: 1) інформація, детермінована минулим – несвідоме; 2) інформація, детермінована необхідним майбутнім – надсвідоме.

Один з цікавих зв'язків несвідомих і надсвідомих процесів проявляється в тому, що сформулювавши завдання, можна надати підсвідомості працювати над нею, а свідомість буде зайнята справою, що не вимагає серйозної концентрації. Як правило, ще до закінчення роботи декілька спалахів осяяння підкажуть потрібну відповідь. Наприклад, часто нам краще думається, коли ми робимо якусь монотонну фізичну роботу; після тривалих піших прогулянок до нас приходять осяяння, вирішуються заплутані проблеми.

Але причина тут не тільки в монотонності. Вважається, що досягненню стану осяяння сприяє цілий ряд методик – повторення позитивної фрази; прослуховування улюбленої музики; споглядання витворів мистецтва; читання поетичних творів; прогулянки в улюбленому куточку природи або міста; рибалка. Всі ці і багато інших чинників сприяють подоланню колишніх ментальних установок і можуть служити пусковим механізмом для осяяння.

Ще один зв'язок несвідомого і надсвідомого проявляється уві сні. Багато геніальних відкриттів і осяяння відбувалися уві сні. Історія знає немало прикладів, коли сни-осяяння приводили до геніальних винаходів і наукових відкриттів (Дмитру Менделєєву приснилася періодична система хімічних елементів; Ейнштейн стверджував, що свою знамениту теорію відносності він побачив ще в юності уві сні).

Ще одним рівнем прояву неусвідомлюваних психічних явищ є виділена З.Фрейдом передсвідомість – прикордонна область між несвідомим (підсвідомістю) і свідомістю, система психіки людини, основною відмітною ознакою якої виступає наявність в ній інформації і процесів, що не є свідомими душевними актами (спогадів, неактуалізованих знань і тощо), але здатних легко стати свідомими (усвідомленими) при збіганні певних умов.

Наприклад, частиною передсвідомості є доступні фрагменти пам'яті – (пам'ять про все, що робили вчора, вулиці, на яких жили раніше і ін. минулі переживання). Передсвідомість подібна до великого складу пам'яті, в якому свідомість може мати потребу для виконання своїх функцій.

Передсвідоме істотно відрізняється від несвідомого і свідомості за змістом (зокрема можливості і мірі усвідомленості-неусвідомленості, формі, енергії, функціям тощо). Як система психіки передсвідоме забезпечує взаємозв'язок свідомості і несвідомого.

За Фрейдом несвідоме (підсвідоме) – гніздо сильних, але пригнічених потягів і бажань (лібідо і мортидо), які виявляються у нашому житті, і видають себе в сновидіннях, помилкових діях і невротичних симптомах.

З.Фрейд, прагнучи зобразити психіку «топографічно», в назвах різних систем психічного апарату (несвідомого, передсвідомого і свідомого), вказав на їх відстань від поверхні свідомості. Система несвідомого знаходиться в найглибшому, затишнішому і недоступнішому місці психічного апарату, тоді як система свідомого складає саму верхню і доступну його частину, а передсвідомість між ними – це «вартовий», який перевіряє кожну несвідому душевну спонуку, змінює її, відкидає або допускає до поверхні свідомості. Передсвідомість допомагає забезпечувати безпеку і збереження організму, вона посередник між реальним зовнішнім світом і подіями в психічному плані.

Передсвідоме і його зміст виникає не тільки унаслідок роботи з несвідомим але і унаслідок впливів, витікаючих з поверхні (від подразників, що впливають на нього з боку зовнішнього світу). При цьому в передсвідомому постійно утворюються нові уявлення-змісти (виникнення нових думок, бажань і поява фантазій).

Формування системи свідомості пов'язано з можливістю контакту людини з навколишнім світом, а також з системою передсвідомості.

Свідомість управляє найскладнішими формами поведінки, що вимагають постійної уваги і свідомого контролю, і включається в дію в наступних випадках: 1) при виникненні несподіваних, інтелектуально складних проблем, що не мають очевидного рішення; 2) при необхідності подолати фізичний або психологічний опір на шляху руху думки або тілесного органу; 3) при необхідності усвідомити і знайти вихід з певної конфліктної ситуації, яка сама собою не може вирішитися без вольового рішення; 4) при несподіваних ситуаціях, що містять в собі потенційну загрозу у разі неприйняття негайних дій. Такі ситуації виникають перед людьми практично безперервно, тому свідомість як вищий рівень психічної регуляції поведінки постійно присутня і функціонує.

Несвідомі явища разом з передсвідомими управляють поведінкою, хоча функціональна роль їх різна, причому кожен тип несвідомих явищ по-різному пов'язаний з поведінкою людини та її свідомою регуляцією.

Несвідомі психічні явища, що знаходяться в області передсвідомості являють собою факти, пов'язані з нижчим рівнем психічної регуляції поведінки, порівняно зі свідомістю – несвідомі відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, установки). Вони є просто нормальною ланкою в загальній системі психічної поведінкової регуляції і виникають на шляху просування інформації від органів чуття або з сховищ пам'яті до свідомості (кори головного мозку).

Несвідомі явища, які раніше усвідомлювалися людиною, але з часом перейшли у сферу несвідомого (підсвідомість) – рухові уміння і навики, які на початку свого формування були свідомо контрольованими діями (ходьба, мова, уміння писати, користуватися різними інструментами).

Ці явища – певний етап на шляху просування інформації при русі як би у зворотному напрямі: від свідомості до несвідомого, зокрема до пам'яті.

Несвідомі явища, що стосуються особистісного несвідомого (бажання, думки, наміри, потреби), витиснені з сфери людської свідомості під впливом цензури. Цей тип відноситься до мотиваційних процесів і виникає при зіткненні різноспрямованих, конфліктних з погляду моралі мотиваційних тенденцій.

11. Поняття про особистість у психології. Співвідношення понять “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”.

У психології поняття особистості є одним з основоположних. На думку С.Л.Рубінштейна особистість утворює «основу, що зсередини визначає розуміння психіки людини в цілому».

Разом з поняттям "особистість" вживаються терміни "людина", "індивід", "індивідуальність". При цьому нерідко вони або ототожнюються, або протиставляються (і те і інше є помилковим). Але для адекватного розуміння особистості важливо чітко розмежовувати вказані поняття.

Змістовно ці поняття переплетені між собою, і серед них «людина» – найширше і загальне, решта включаються в нього.

Людина – це родове поняття, вказуюче на віднесеність істоти до людського роду, в якому затверджується генетична зумовленість розвитку власне людських ознак і якостей.

З точки зову психології, людина – це перш за все біологічна істота, що належить до виду Homo sapiens (людина розумна), наділена свідомістю, тобто здатністю пізнавати суть як зовнішнього світу, так і свою власну природу і відповідно до цього поступати і діяти розумно. Людина як біологічний вид характеризується особливою тілесною організацією, істотними ознаками, якими є: прямоходження, наявність рук, пристосованих до праці, високорозвинутий мозок. Людина здатна осягати світ в поняттях і перетворювати його згідно зі своїми потребами, інтересами і ідеалами.

Людина разом з тим істота суспільна, завдяки суспільству вона як носій свідомості виявляється здатною не тільки пізнавати і трудитися, але і усвідомлювати свої внутрішні процеси, співвідносити бажання і стан із зовнішніми обставинами життя і діяти розумно.

Самосвідомість є вершиною розвитку свідомості людини.

Індивід – це одиничний представник людського роду (підкреслює, що мова йде про одиницю, яка належить певному цілому (людському роду).

Як індивіди люди відрізняються один від одного не тільки морфологічними особливостями (зріст, тілесна конституція і колір очей), але і психологічними властивостями (здібностями, темпераментом, емоційністю).

Поняття «особистість» відрізняється від понять «людина» та «індивід». Особистість з точки зору психології – категорія суспільно-історична, суспільна суть і соціальні функції якої є головними показниками в її характеристиці.

В широкому розумінні поняття «особистість» вживається для визначення соціальності людини. Особистість – діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, що займає певне положення в суспільстві і виконує певну суспільну роль. В понятті «особистість» відображено те, що така одиниця як індивід має властивості, які набуваються в суспільстві, в процесі сумісної діяльності з собі подібними та духовного розвитку.

Поняття особистості має різні варіанти тлумачення. Зокрема, під особистістю розуміється:

1) індивід як суб'єкт соціальних відносин і свідомої діяльності або системна властивість індивіда, що формується в спільній діяльності і спілкуванні;

2) конкретна людина з індивідуально проявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими і фізичними властивостями;

3) конкретна людина, взята в системі її стійких соціально обумовлених психологічних характеристик, які проявляються в суспільних зв'язках і відносинах, визначають її етичні вчинки і мають істотне значення для неї самої та оточуючих;

4) конкретна людина, що є представником певної держави, суспільства і групи (соціальної, етнічної, релігійної, статевовікової тощо), усвідомлює своє відношення до оточуючих людей і соціальної дійсності, включена у всі відносини останньої, а також займається своєрідним видом діяльності і наділена специфічними індивідуальними і соціально-психологічними особливостями.

Є і інші тлумачення цього поняття, але більшість з них сходяться в тому, що поняття особистості характеризує людину як соціальну істоту з соціальним характером життя. Тобто, особистість характеризують саме соціальні якості людини («соціальна людина», людина в світі інших людей).

Позиція особистості – це система її відносин, які характеризують етичну зовнішність особистості, її соціальні установки.

Особистість є одночасно об'єктом і суб'єктом суспільних відносин. Багатство особистості залежить від різноманіття та глибини її зв'язків з іншими людьми, від активного (творчого) відношення до життя.

Як об'єкт суспільних відносин особистість будучи членом суспільства знаходиться у сфері впливу різних відносин – економічних, трудових, політичних, ідеологічних, причому останні сприяють формуванню психології особистості, її світогляду, соціальних установок.

Особистість як суб'єкт – діяч суспільного розвитку, вступаючи у відносини з людьми, особистості творять історію під впливом об'єктивних суспільних закономірностей.

Особистість – істота свідома, і може вибирати той або інший спосіб життя: віддавати всі сили суспільству або жити особистими інтересами. Це залежить від суспільного положення людини, від рівня усвідомлення нею об'єктивних закономірностей суспільного розвитку, а також від внутрішнього світу особистості.

Так, Л.І.Божович, визначаючи особистість підкреслювала, що особистістю є людина, яка має такий рівень психічного розвитку, який робить її здатною управляти своєю поведінкою і діяльністю. Крім того, особистість володіє певною ієрархією мотивів та здатна підпорядковувати нижчі мотиви вищим, вона відносно незалежна від зовнішніх дій і поводиться відповідно до власних, самостійно, свідомо вироблених цілей і намірів.

Однією з сторін особистості є її індивідуальність.

Індивідуальність – це своєрідне поєднання неповторних особистісних властивостей конкретної людини, своєрідність її психофізіологічної структури (типу темпераменту, фізичних і психічних особливостей, інтелекту, світогляду, життєвого досвіду тощо).

Індивідуальність – це особистість в її своєрідності. Найчастіше коли під індивідуальністю мають на увазі оригінальність особистості, або певну головну особливість особистості, яка робить її несхожою на оточуюючих. Кожна людина, індивідуальна, але індивідуальність одних виявляється дуже яскраво, інших – малопомітно. Індивідуальність може виявлятися в інтелектуальній, емоційній, вольовій сфері або відразу у всіх сферах психічної діяльності.

Отже, поняття індивідуальність означає, що ці соціальні якості, загальні для людей риси, виявляються дуже своєрідно в кожного індивіда, який є унікальністю.

Індивідуальність – це особлива форма буття людини в суспільстві, це конкретна особистість, вираження її суспільної сутності в окремій, індивідуальній формі, вона виражає спосіб буття конкретної особистості як субєкта самостійної діяльності, що формується в процесі цієї діяльності.

Вважається, що особистості поза індивідуальністю не існує, не набувши своєї індивідуальності, особистість не набуде самостійного буття.

Справжня суть індивідуальності пов'язана з цілісним уявленням про людину, в єдності всіх її властивостей і особливостей. За Л.Фейєрбахом, індивідуальність – це неподільність, єдність, цілісність, нескінченність … «наскрізь, всюди я індивідуальна істота».

Б.Г.Ананьев також вважав, що індивідуальність можливо розкрити через інтеграцію всіх властивостей людини як індивіда, як суб'єкта діяльності і як особистості. Індивідуальність – це окремий, самобутній світ, відносно незалежний, суверенний, самостійний.

Згідно з цим розумінням, особистість є соціальною за своєю сутністю, але індивідуальною за способом свого існування, вона – єдність соціального та індивідуального. Але особистість визначається не індивідуальним світом, а тим, якою мірою цей її індивідуальний, особистісний світ вміщує в себе «світ людини».

Для розуміння відмінностей між поняттями особистості та індивідуальності важливо знати, що риси людини як індивідуальності, які виявляються в особливостях темпераменту, інтересах, здібностях тощо, можуть бути соціально значущі і соціально нейтральні. Наприклад, здібність до живопису може стати соціально значущою, якщо людина стає художником, і може залишитися нейтральною, якщо вона малює тільки для свого задоволення.

А людина як особистість є носієм соціально значущих якостей, рис та форм поведінки, діяльності. Наприклад, доброта – якість особистості, бо вона завжди направлена на інших людей і на суспільство в цілому. Різні риси особистості виховуються, цілеспрямовано формуються.

Такі вчені як А.В. Петровський, В.А. Петровський і ін. вважають, що людина є особистістю настільки, наскільки вона значуща для інших людей, наскільки здатна віддати, передати себе іншим людям, залишити в них свій слід. Тільки так вона стає значущою і для себе.

Отже, у поняттях "особистість" і "індивідуальність" зафіксовані різні сторони та виміри духовної суті людини. Суть цієї відмінності добре виражена в мові: зі словом "особистість" зазвичай вживаються такі епітети, як "сильна", "енергійна", "незалежна", підкреслюючи тим самим її діяльнісну представленість в очах інших; про індивідуальність говорять "яскрава", "неповторна", "творча", маючи на увазі якості самостійної суті.

Отже, особистість – це характеристика людини з боку тих рис, які формуються під впливом соціального оточення. Вважається, що особистістю не народжуються, а нею стають в процесі життєдіяльності завдяки входженню людини в суспільство в процесі соціалізації.

Особистість є обєктом дослідження багатьох наук – філософії, соціології, психології, етики, естетики, педагогіки, біології, медицини та ін, кожна з них вивчає особистість в своєму специфічному аспекті. Психологія акцентує увагу на тому, що соціальні впливи, які здійснюються на особистість, перетворюються у її внутрішні умови, які разом із біологічними задатками обумовлюють активність особистості, що творить її унікальність.

Особистість не тільки цілеспрямована, але й самоорганізуюча система. Обєктом її уваги і діяльності є не тільки зовнішній світ, але і вона сама, що проявляється в почутті «Я», яка є уявленнями про себе, самооцінкою, програмою самовдосконалення, здатністю до самоспостереження, самоаналізу і саморегуляції.

Бути особистістю означає здійснювати вибір, який виникає в існуючій необхідності, а також оцінювати наслідки прийнятих рішень.

11. Структура особистості. Біологічне і соціальне в структурі особистості.

Особистість – складне цілісне утворення, саморегульована динамічна, функціональна система властивостей, які безперервно взаємодіють між собою, а також відносин і дій, що складаються в процесі онтогенезу людини.

Структура особістості – цілісне системне утворення, сукупність соціально значущих властивостей, відносин і дій индивида, що склалися в процесі онтогенезу та визначають її поведінку як свідомого суб'єкта.

Розрізняють статистичну і динамічну структури особистості.

Під статистичною структурою розуміється відвернута від реально функціонуючої особистості абстрактна модель, що характеризує основні компоненти психіки індивіда. Підставою для виділення параметрів особистості в її статистичній моделі є відмінність всіх компонентів психіки людини за ступенем їх представленості в структурі особистості.

На відміну від статистичної моделі структури особистісті модель динамічної структури фіксує основні компоненти в психіці індивіда вже не відвернуто від щоденного існування людини, а лише в безпосередньому контексті людської життєдіяльності.

У кожен конкретний момент свого життя людина предстає не як набір тих або інших утворень, а як особистіть, що перебуває в певному психічному стані, який так чи інакше відбивається в поведінці індивіда. Якщо ми починаємо розглядати основні компоненти статистичної структури особистості в їх русі, зміні, взаємодії і живій циркуляції, то тим самим здійснюємо перехід від статистичної до динамічної структури особистості.

Дослідженню структури особистості присвячені праці багатьох психологів.

В зарубіжній психології широкого поширення набуло уявлення, пов'язане з психоаналізом, про пошарову структуру особистості (І.Хофман, Д.Браун і ін.): зовнішнім шаром є ідеали, внутрішнім – «глибинні» інстинктивні потяги.

Л. Клягесом запропонована схема, що включає компоненти особистості і характеру: 1) матерія; 2) структура; 3) рушійні сили.

Американський психолог Р. Кеттел указує на три аспекти особистості

1) інтереси; 2) здібності; 3) темперамент.

У вітчизняній психології існує багато спроб представити структуру особистості. Серед багатьох робіт по теорії особистості та її структурі в психології особливо виділяються погляди А.Г.Ковальова, С.Л.Рубінштейна та К.К. Платонова.

А.Г.Ковальов ставить питання про цілісну духовну зовнішність особистості, її походження та будову як питання про синтез складних структур: 1) темпераменту (структура природних властивостей); 2) спрямованості (система потреб, інтересів, ідеалів); 3) здібностей (система інтелектуальних, вольових і емоційних властивостей).

Всі ці структури виникають з взаємозв'язку психічних властивостей особистості, що характеризують стійкий, постійний рівень активності, який забезпечує найкраще пристосування індивіда до впливаючих подразників унаслідок найбільшої адекватності їх відображення. В процесі діяльності властивості певним чином зв'язуються один з одним відповідно до її вимог.

За С.Л.Рубінштейном, структура особистості включає три підструктури: 1) відносини і спрямованість (установки, інтереси, потреби) як основні тенденції особистості (те, що людина хоче); 2) здібності як людські можливості і потенції (те, що людина може); 3) темперамент і характер як домінуючі і стійкі тенденції використання, реалізації і розширення можливостей (це те, яка людина є).

С.Л.Рубінштейн розробив особистісний принцип, що розкривав залежність всіх психічних процесів від особистості як єдиної основи та розглядав особистість як основу зв'язку свідомості і діяльності. Розвиток здібностей за Рубінштейном, здійснюється по спіралі: реалізація можливостей, які представляє здібність одного рівня, відкриває нові можливості для подальшого розвитку здібностей більш високого рівня.

Але найбільш обґрунтованою, розгорнутою та поширеною є запропонована К.Платоновим концепція динамічної функціональної структури особистості, яка виділяє детермінанти, що визначають ті або інші властивості і особливості психіки людини, обумовлені соціальним, біологічним і індивідуальним життєвим досвідом.

В структурі особистості К.К.Платонов виділив чотири процесуально-ієрархічні підструктури або рівні із субординацією нижчих підструктур відносно вищих, які розрізняються по «питомій вазі» соціального і біологічного змісту:

1) соціально обумовлені особливості або підструктура спрямованості особистості, яка включає – переконання (вища форма спрямованості), світогляд, ідеали, установки, прагнення, інтереси, схильності, бажання, потяги, які взаємоповязані між собою та характеризують ставлення особистості, її матеріальні й духовні потреби та моральні якості. Спрямованість характеризує вибіркове ставлення людини до дійсності. Оскільки ставлення є не тільки якістю особистості, а насамперед елементом свідомості, що впливає на прояви її активності, то активність спрямованості здебільшого проявляється через переконання, які спонукають людину діяти відповідно до ціннісних орієнтацій. Поєднання компонентів спрямованості і відносини особистості виявляються як її моральні риси.

Елементи (риси) особистості, що входять у цю підструктуру, у своїй переважній більшості не мають безпосередніх уроджених задатків (крім потягів і схильностей), а відображують індивідуально преломлену суспільну свідомість, мислення. Ця підструктура формується шляхом виховання і визначається суспільним буттям індивіда. Соціальна детерміація особистості представлена саме на рівні цієї підструктури.

2) підструктура досвіду – придбані людиною знання, навики, уміння і звички. Досвід отримується в процесі навчання і виховання, і провідним в надбанні його вважається соціальний фактор. Набуті знання й сформовані в процесі навчання вміння і навички органічно вплітаються в структуру особистості, стають її невід'ємними властивостями. Цю підструктуру іноді називають індивідуальною культурою чи подготовленністю.

3) підструктура психічних процесів (форм відображення) – індивідуальні особливості окремих психічних процесів, що стали властивостями особистості (пам'яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприйняття, почуттів і волі), які формуються в процесі соціального життя та специфічно проявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини. Психічні процеси є динамічним відображенням дійсності в різних формах психічних явищ і забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. На їх основі утворюються психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний рівень її психічної діяльності і поведінки, типовий для індивіда. Основні компоненти цієї підструктури формуються й розвиваються за допомогою вправ, при цьому великого значення набувають вольові якості індивіда, бо вони лежать в основі свідомого регулювання психічних процесів і станів особистості.

4) біологічно обумовлена (біопсихологічна) підструктура – об’єднує типологічні властивості (темперамент), статеві, вікові, а іноді патологічні зміни. Ця підструктура головним чином зумовлена фізіологічними особливостями мозку, а активність цієї підструктури визначається основними властивостями нервової системи. Соціальні впливи тільки субординують ці властивості.

Всі 4 підструктури особистості тісно взаємодіють між собою. Проте, домінуючий вплив завжди залишається за соціально-обумовленою стороною особистості – її світоглядом, переконаннями, спрямованістю, потребами, інтересами, ідеалами тощо.

Крім того, на всі зазначені ієрархічні рівні К.К. Платоновим "накладаються" два інтегральні особистісні утворення – характер і здібності, які на відміну від ієрархічних підструктур, пронизують усі чотири рівні ієрархії, вбираючи в себе якості з підструктур кожного виділеного рівня.

Володіючи різноманіттям властивостей, особистість разом з тим представляє собою єдине ціле.

За думкою деяких вчених причину змін в суспільстві слід шукати в специфіці структури особистості.

11. Рушійні сили формування і розвитку особистості.

Людина як особистість постійно розвивається і удосконалюється.

Всі визначення особистості як правило обумовлюються двома протилежними поглядами на її розвиток: 1) кожна особистість формується і розвивається відповідно до її природжених якостей здібностей, а соціальне оточення при цьому грає незначну роль; 2) повне заперечення впливу природжених внутрішніх рис і здібностей особистості на її розвиток, вважаючи що особистість - це деякий продукт, що повністю формується ході соціального досвіду. Це крайні точки зору процес формування особистості.

Взагалі більшість вчених наголошують, що необхідно враховувати як біологічні особливості особистості, так і її соціальний досвід.

Разом з тим практика показує, що соціальні чинники формування особистості вагоміші.

Так, у визначенні особистості, дане Ядовим особистість – це цілісність соціальних властивостей людини, продукт суспільного розвитку і включения індивіда в систему соціальних відносин за допомогою активної діяльності і спілкування". У відповідності з цим поглядом особистість розвивається з біологічного організму виключно завдяки різним видам соціального культурного досвіду. Але при цьому не заперечується наявність у неї природжених здібностей, темпераменту і схильностей, що значно впливають на процес формування особистісних рис.

Потрібно пам'ятати про рушійні сили, чинники, передумови і рівні розвитку особистості, що, з одного боку, дає можливість їх постійно відстежувати і фіксувати, а з іншого – активно впливати на процес навчання і виховання людини.

Рушійні сили психічного розвитку - це суперечності: між потребами особистості і зовнішніми обставинами; між її збільшеними фізичними здібностями, духовними запитами і старими формами діяльності; між новими вимогами діяльності і сформированными уміннями та навиками.

Чинники психічного розвитку – те об'єктивне що існує, що з необхідністю визначає життєдіяльність особистості в найширшому сенсі цього слова. Чинники психічного розвитку особистості можуть бути зовнішніми і внутрішніми.

Зовнішніми чинниками виступають навколишнє середовище і суспільство, в яких розвивається людина, внутрішніми - біогенетичні і фізіологічні особливості людини та її психіки.

Виділяють також наступні типи чинників, що впливають на формування і розвиток особистості: 1) біологічна спадковість; 2) фізичне оточення; 3) культура; 4) груповий досвід; 5) унікальний індивідуальний досвід.

Вплив цих чинників на особистість виявляється в наступному.

Біологічна спадковість кожної людини складає базу, на основі якої формується різними способами її особистість та індивідуальність.

Риси біологічної спадщини доповнюються природженими потребами людської істоти, які включають потреби в повітрі, їжі, воді, активності, сні, безпеці і відсутності болю, Якщо соціальний досвід пояснює в основному схожі, загальні риси, якими володіє людина, то біологічна спадковість багато в чому пояснює індивідуальність особистості, її початкову відмінність від інших членів суспільства. Разом з тим групові відмінності вже не можна пояснювати біологічною спадковістю, тут мова йде про унікальний соціальний досвід, про унікальну субкультуру.

Отже, біологічна спадковість не може повністю створити особистість, оскільки ні культура, ні соціальний досвід не передаються з генами. Проте біологічний чинник необхідно враховувати, оскільки завдяки ньому створюється нескінченна різноманітність темпераментів, характерів, здібностей, які роблять з кожної особистості індивідуальність, тобто неповторне, унікальне створіння.

Фізичне оточення. Деякі дослідники надавали фізичному оточенню вирішальне значення в розвитку особистості. Відомий соціолог Пітірім Сорокин в декількох роботах, опублікованих в 1928 р., узагальнив теорії багатьох учених – (Конфуція, Арістотеля, Гіппократа до сучасних учених), згідно яким групові відмінності в поведінці осіб в основному визначаються відмінностями в кліматі, географічних особливостях і природних ресурсах. Дійсно, в схожих фізичних і географічних умовах формуються різні типи осіб, і, навпаки, дуже часто буває так, що схожі групові ознаки осіб розвиваються в різних умовах навколишнього середовища. Таким чином, фізичне оточення може впливати на культурні особливості соціальної групи, але його вплив на формування окремої особистості незрівняний з впливом на особистість культури групи, групового або індивідуального досвіду.

Культура. Певний культурний досвід є загальним для всього людства і не залежить від того, на якому ступені розвитку знаходиться те або інше суспільство. Разом з тим кожне суспільство дає практично всім своїм членам деякий особливий досвід, особливі культурні зразки, які інші суспільства запропонувати не можуть. З соціального досвіду, єдиного для всіх членів даного суспільства, виникає характерна особистісна конфігурація, типова для багатьох членів даного суспільства. Наприклад, особистість, що сформувалася в умовах мусульманської культури, матиме інші риси, чим особа, вихована в християнській країні.

Отже, на формування особистості певний вплив роблять біологічні чинники, а також чинники фізичного оточення і загальні культурні зразки поведінки в окремій соціальній групі. Проте, головними чинниками, що визначають процес формування особистості безумовно є груповий досвід і суб'єктивний, унікальний особистісний досвід. Ці чинники повною мірою проявляються в процесі соціалізації особистості.

Передумови психічного розвитку особистості - те, що робить певний вплив на індивіда, тобто зовнішні і внутрішні обставини, від яких залежать особливості і рівень його психічного розвитку. Зовнішніми передумовами виступають якість і особливості виховання людини, внутрішніми – активність і бажання удосконалюватися, а також мотиви і цілі, якими керується людина на користь свого розвитку як особистості.

Рівні психічного розвитку — ступінь і показники психічного розвитку людини в процесі і на різних етапах формування її особистості.

Повнота змісту особистості та її основні соціально-психологічні особливості визначаються:

1) змістом і психологічною суттю світогляду. Світогляд людини – це система переконань, що склалася у неї, наукових поглядів на природу, суспільство, людські відносини, які стали її внутрішнім надбанням і відклалися у вигляді певної життєвої мети і інтересів, відносин, позицій;

2) ступенем цілісності світогляду і переконань, відсутністю або наявністю в них суперечностей, що відображають протилежні інтереси різних шарів суспільства;

3) ступенем усвідомленості людиною свого місця в суспільстві;

4) змістом і характером потреб і інтересів, стійкістю або легкістю їх переключення, їх вузькістю або багатогранністю;

5) специфікою співвідношення і прояву різних особистісних якостей.

Особистість настільки багатогранна в своїх індивідуально-психологічних проявах, що співвідношення її різноманітних якостей може позначатися і на проявах світогляду, і на поведінці.

Розвиток - загальний принцип пояснення природи і суспільства, що включає розуміння незворотної, направленої, закономірної зміни, характерної для складу і структури стану суб'єкта. Незворотність, спрямованість і закономірність виступають основними характеристиками будь-якого розвитку як процесу.

У психології поняття соціального розвитку людини означає розвиток його особистості і психіки в процесі встановлення багатообразних соціальних відносин. Під розвитком особистості розуміється формування соціальної якості індивіда в результаті його соціалізації і виховання. Розвиток психіки визначається як закономірна зміна психічних процесів в часі, виражена в їх кількісних, якісних і структурних перетвореннях.

Розвиток розглядають в процесі філогенезу і онтогенезу. Становлення філогенезу структури психіки здійснюється в ході біологічної еволюції виду. Онтогенетичне формування структури психіки відбувається протягом життя окремого індивіда від народження до смерті.

Виділяють три основні чинники розвитку особистості: завдатки, активність і зовнішнє оточення.

Вчення Л. С. Виготського про вищих психічних функціях людини зумовило необхідність дослідження розвитку психіки і соціального розвитку людини в діалектичній єдності. Він один з перших вивчив питання про вплив соціальних умов на динаміку психічних процесів людини, виділив психічні функції людини, які формуються в специфічних умовах соціалізації і володіють деякими особливими ознаками. Визначено два рівні психічних процесів: природні і вищі. Природні функції дані індивідові як природній істоті і реалізуються в спонтанному реагуванні (як, наприклад, у тварин). Вищі психічні функції (ВПФ) можуть бути розвинені тільки в процесі онтогенезу при соціальній взаємодії: Визначено п'ять основних ознак ВПФ: складність, соціальність, опосередкованість, довільність і пластичність.

Складність виявляється в тому, що ВПФ багатообразні за особливостями формування і розвитку, за структурою і складом умовно виділених частин і зв'язків між ними. Складність визначається специфікою відносин деяких результатів розвитку філогенезу людини з результатами онтогенетичного розвитку на рівні психічних процесів.

Соціальність ВПФ визначається їх походженням, вони можуть розвиватися тільки в процесі взаємодії людей один з одним.

Опосередкованість ВПФ спостерігається в способах їх функціонування.

Довільними ВПФ є за способом здійснення. Людина здатна усвідомлювати свої функції і здійснювати діяльність в певному напрямі, передбачаючи можливий результат, аналізуючи свій досвід, коректуючи поведінку і діяльність. Довільність ВПФ визначається тим, що індивід здатний діяти цілеспрямовано, долаючи перешкоди і докладаючи відповідні зусилля.

Пластичністю ВПФ є їх здатність до відносно стійкого існування незалежно від деяких пошкоджень.

11. Потреби та як джерело активності особистості, ієрархія потреб.

Відправною сходинкою в аналізі особистості є її потреби, тобто внутрішні спонуки її активності, діяльності.

Потреба – це нужда, необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження.

Серед основних потреб особистості виокремлюють такі: біологічні (потреби в їжі, повітрі тощо); матеріальні (потреби в одязі, житлі і т. д.); соціальні (потреби в предметно-суспільній діяльності, в усвідомленні особистістю свого місця в суспільстві); духовні (потреба в пізнавальній, моральній та іншій інформації).

Найбільш відомим є підхід американського соціолога А.Маслоу (1908-1970) творця ієрархічної теорії потреб, згідно якої у суспільстві існує п'ять рівнів потреб, які він умовно розташував на шкалі згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку – починаючи від нижчих (переважно матеріальних) і закінчуючи вищими (переважно духовними).

Перший рівень – фізіологічні потреби чи вітальні (в їжі, диханні, у відтворенні людей (сексуальні), русі, одязі, житлі, відпочинку). Ці потреби є насущними для людини: вони викликають необхідність в праці, в суспільно організованій виробничій діяльності.

Другий рівень – екзистенціальні або у безпеці (від лат. existentia – існування) - потреби безпеки власного існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці, здоров'я тощо). Ці потреби спонукають індивіда до діяльності, яка забезпечить організму недоторканність і безпеку, нормальні і зручні умови життя, існування.

Третій рівень – соціальні – (потреби в приналежності та любові) – потреби в комунікації, дружбі, спілкуванні, у приналежності до колективу, групи чи спільноти, любові, турботі про інших та увазі до себе тощо. Ці потреби спонукають людину бути членом групи, спілкуватися, щоб уникнути самоти, отримати підтримку.

Четвертий рівень – потреби у повазі та визнанні, престижі, самоствердженні, статусі, престижі, оцінки інших людей, самоповаги, у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у високому статусі у суспільстві. Ці потреби проявляються в прагненні досягти значущого, поважаного положення в суспільстві, добитися визнання.

П'ятий рівень – потреби самовираження (самоактуалізації) через творчість, самореалізацію (розкриття та реалізацію здібностей), розвиток власної особистості, досягнення сенсу життя. Потреби в самоактуализації спонукають людину до діяльності, в якій вона може розкрити свій духовний, творчий потенціал.

Перші два рівня потреб Маслоу вважає первинними і вродженими (постійними), інші — набутими (чи змінюваними). Але на думку Маслоу, самоактуалізація разом з цим – явище природжене, вона входить в природу людини – людина народжується з потребами в добрі, моральності, доброзичливості, які складають її ядро. І людина повинна уміти ці потреби реалізувати.

За Маслоу діє тенденція піднесення потреб, заміни первинних набутими людиною. Потреби першого та другого рівнів – нижчі, потреби третього, четвертого та п'ятого рівнів – вищі. Усі вони відображають об'єктивну шкалу потреб, яка існує в суспільстві.

Пересічна людина може мати суб'єктивну шкалу потреб, яка не обов'язково збігається з об'єктивною, що складається на рівні суспільства.

За А.Маслоу, особистість – це така людина, в якої суб'єктивна й об'єктивна шкали потреб збігаються, крім того вищі потреби на суб'єктивній шкалі розташовані згори, а нижчі – знизу. Виходячи з цього розуміння, не кожний індивід, який живе в суспільстві, є особистістю, він стає нею, якщо його діяльність не обмежується задоволенням примітивних потреб (фізіологічних і екзистенціальних), а пов'язується з досягненням значущих сенсожиттєвих цілей: набуттям знань і вмінь, усебічним розвитком особистості, здійсненням творчих задумів, допомозі іншим людям. Це веде до повної самореалізації особистості, включення у процес життєдіяльності всього внутрішнього духовного потенціалу людини, її соціальної активності.

Саме через думку про поступове підвищення потреб Маслоу робить спробу простежити ступеневий перехід людини від стану біологічної до стану соціальної істоти. Але вказана тенденція не є обовязково лінійним односкерованим процесом заміни нижчого вищим; у реальній діяльності особистості можуть знайти вираз декілька потреб, і не обов'язково у вказаній послідовності.

Потреби відображають стійкі вимоги внутрішнього середовища організму або зовнішніх умов життя і спонукають людину до активності. Задоволення потреб людиною є процесом присвоєння нею певної форми діяльності, зумовленої суспільним розвитком і соціальними відносинами.

Для життя люди створюють і розвивають суспільне виробництво матеріальних і духовних цінностей, в свою чергу самі потреби розвиваються із зростанням виробництва (тільки споживання відтворює потребу). Тому всі потреби людини суспільно обумовлені, їх розвиток багато в чому визначається характером суспільного виробництва і розподілу.

По відношенню до фізіологічних потреб суспільство визначає форму їх задоволення, а по відношенню до соціально-духовних – як форму, так і їх зміст.

Потреба завжди пов'язана з наявністю у людини почуття задоволеності або незадоволеності. Потреба активізує організм, стимулює його поведінку, направлену на пошук того, що потрібно.

Основні характеристики людських потреб – сила, періодичність виникнення і спосіб задоволення. Додатковою, але істотною характеристикою потреби є її наочний зміст потреби – сукупність тих об'єктів матеріальної і духовної культури, за допомогою яких дана потреба може бути задоволена.

Потреби певним чином впливають на переживання, мислення і волю людини.

У зв'язку із задоволенням або незадоволенням потреб, залежно від засобів і способів їх задоволення людина переживає емоції напруги або заспокоєння, задоволення або незадоволення.

Потреби – основна спонукальна сила пізнавальної і практичної діяльності людини. Для задовільнення своїх потреб, індивід намагається знайти ті або інші засоби, для чого повинен вирішувати певні теоретичні і практичні завдання.

Воля також спонукається потребами, а потреби усвідомлюються і проявляються у формі волі. Завдяки вольовому зусиллю, наполегливості людина долає труднощі на шляху до мети і практично вирішує поставлену задачу, так або інакше пов'язану із задоволенням потреби.

Потреби людини знаходяться в певному зв'язку і взаємодії між собою та з іншими спонуками в цілісній системі спрямованості особистості. Домінуюча на даний час потреба може пригнічувати решуту і визначати основний напрям діяльності. Потреби мають тенденцію регулювати спрямованість психічної діяльності індивіда, але разом з цим вони самі піддаються регуляції з боку вищих спонук – етичних, моральних, усвідомлення громадського обовязку тощо.

З потребами також тісно повязані мотиви та інтереси особистості. Разом вони складають основу ціннісного ставлення особистості до оточуючого світу.

Будучи усвідомленими потреби проявляються у формі мотивів поведінки.

11. Спрямованість особистості та форми її прояву.

Незважаючи на розходження трактувань особистості, що існують у вітчизняній психології, у всіх підходах у якості ведучої характеристики виділяється її спрямованість.

У різних концепціях ця характеристика розкривається по-різному: як «динамічна тенденція» (С.Л. Рубинштейн), смислоутворюючий мотив (А.Н. Леонтьев), «домінуюче відношення» (В.Н. Мясищев), «основна життєва спрямованість» (Б.Г. Ананьев), «динамічна організація сутнісних сил людини» (А.С. Прангішвілі). Вона так чи інакше проявляється у вивченні всієї системи психічних властивостей і станів особистості: потреб, інтересів, схильностей, мотиваційної сфери, ідеалів, ціннісних орієнтацій, переконань тощо. Тобто, спрямованість виступає як системоутворююча властивість особистості, що визначає її психологічний склад.

Найчастіше в науковій літературі під спрямованістю розуміють – сукупність стійких мотивів, що орієнтують діяльність особистості та відносно незалежних від наявної ситуації. Тобто, спрямованість особистості – це система спонук, що визначає вибірковість відносин і активності людини.

Спрямованість особистості завжди соціально обумовлена і формується шляхом виховання. Спрямованість – це установки, що стали властивостями особистості.

Спрямованість включає в себе пов'язані ієрархічні форми: потяги, установки, бажання, прагнення, інтереси, схильності, ідеали, світогляд, переконання. Усі форми спрямованості особистості разом з тим є мотивами її діяльності.

До неусвідомлюваних форм спрямованості особистості (або мотивів) відносять потяги і установки.

До усвідомлюваних форм спрямованості особистості (або мотивів) відносять: бажання; прагнення; інтереси; схильність; ідеали; світогляд; переконання.

Основна роль спрямованості особистості належить усвідомленим мотивам.

Поведінкою людини можуть керувати різні мотиви (матеріальні, духовні тощо), але разом з тим у кожної дорослої людини є щось провідне, що визначає основну спрямованість особистості.

Коротко охарактеризуємо кожну з виділених форм спрямованості.

Людина часто не усвідомлює (чи усвідомлює неповністю) справжні причини чи спонукання до здійснення визначених вчинків або поведінкових актів. Тому, важливою галуззю мотивації людських дій і вчинків є неусвідомлювані спонукання, серед яких найкраще вивчені установки.

Установка – неусвідомлюваний особистістю стан готовності, схильності до діяльності, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба, це готовність, схильність певним чином дозволяє сприйняти, зрозуміти, осмислити об'єкт чи діяти відповідно до минулого досвіду.

Установка (від «аптус» – фізичний чи розумовий стан підготовленгості до дії) – стереотипна готовність, схильність суб'єкта до сприйняття майбутніх подій і дій в певному напрямі та готовність діяти у відповідній ситуації певним чином, що виникла на основі минулого досвіду. Вона забезпечує стійкий характер протікання відповідної діяльності, служить основою доцільної виборчої активності людини.

Установка – це неусвідомлена основа діяльності: не усвідомлюється ні мета, ні потреба здійснення цієї діяльності. Установка нерідко викликає інертність, відсталість і спричиняє утруднення в пристосуванні до нової ситуації. Наприклад, установка слідчого на винність допитуваного веде до домінування в його свідомості звинувачувальних доказів, відсовує на другий план виправдування.

За допомогою установки може бути здійснена та або інша потреба.

У структурі установки виділяють три підструктури:

1) когнітивну – сукупність того, що готова пізнати і сприйняти людина;

2) емоційно-оціночна – комплекс симпатій і антипатій до об'єкту установки;

3) поведінкова – готовність певним чином діяти відносно об'єкту установки, здійснювати вольові зусилля.

Теорія установки була розроблена в психологічній школі Д.М.Узнадзе, де вперше були експериментально виявлені феномени когнітивних і практичних установок. В результаті повторення "настановних ситуацій" у суб'єкта поступово складається "ряд фіксованих установок", які непомітно для самої людини визначають її життєву позицію в сприйнятті навколишньої реальності.

Потяг – безпредметне спонукання, найбільш примітивна, за своєю суттю біологічна форма спрямованості. З психологічної точки зору — це психічний стан, прагнення задовольнити недиференційовану, неусвідомлену або недостатньо усвідомлену потребу. Як правило, потяг є скороминущим явищем, оскільки представлена в нім потреба або згасає, або усвідомлюється, перетворюючись на бажання.

Бажання – усвідомлена потреба і потяг до визначеного або невизначеного обєкта; відображення переживання людини, для якого характерна більша або менша усвідомленість образу того, до чого людина прагне. Бажання, будучи достатньо усвідомленими, мають спонукальну силу – загострює усвідомлення мети майбутньої дії і побудову її плану. Бажання характеризується усвідомленням не тільки своєї потреби, але і можливих шляхів її задоволення.

Прагнення виникає тоді, коли в структуру бажання включається вольовий компонент. Тому прагнення часто розглядається як цілком певна спонука до діяльності.

Найяскравіше характеризують спрямованість особистості її інтереси – пізнавальна форма спрямованості на предмети; специфічна форма прояву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності і тим самим сприяє орієнтуванню особистості в навколишній дійсності.

Інтереси – це розширені мотиви людської активності, стійкі, вибіркові, емоційно-окрашені стремління особистості до життєво значущих обєктів. Тобто, інтерес – це вибіркове відношення особистості до об'єкту через його життєве значення і емоційну привабливість. Суб'єктивно інтерес проявляється в емоційному тоні, супроводжуючому процес пізнання або увагу до певного об'єкту. Однією з найбільш істотних характеристик інтересу є те, що при його задоволенні він не згасає, а викликає нові інтереси, відповідні вищому рівню пізнавальної діяльності.

Інтереси є найважливішою спонукальною силою до пізнання навколишньої дійсності. Розрізняють безпосередній інтерес, що викликається привабливістю об'єкту, і опосередкований інтерес до об'єкту як засобу досягнення цілей діяльності. Непрямою характеристикою усвідомленості потреб, що відбиваються в інтересах, є стійкість інтересів, яка виражається в тривалості їх збереження і в їх інтенсивності. Широта і зміст інтересів можуть служити однією з найбільш яскравих характеристик особистості.

Інтереси виникають на грунті потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди повязаний з особистісною зацікавленістю в обєкті, з бажанням краще пізнати його, оволодіти ним. Інтерес може проявлятися в симпатії, зацікавленості людини певною діяльністю, літературою, спортом тощо. Інтерес, що поглибився і утвердився, може стати потребою.

Аналізуючи психологічний зміст інтересу психологи, як правило, виділяють в них потреби і позитивне переживання цієї потреби. У звязку з цим виділяються процесуальні та процессуально-цільові інтереси (Б.І.Додонов).

У процесуальних інтересах підкреслюється насолода переживаннями від певних видів діяльності, проте чисто процесуальні інтереси займають незначне місце в житті людини, бо вона прагне не тільки до переживання приємних емоцій, але і до задоволення своїх потреб. В процесуально-цільових інтересах відбувається одночасне задоволення значущих для людини потреб і насолода від приємних емоцій, що переживаються при цьому.

Інтереси індивіда зрештою формуються іншими людьми, колективом, суспільством, суспільною психологією і залежать від рівня розвитку виробництва і духовної культури суспільства, розвитку соціальних відносин тощо.

Інтереси мають істотне значення в житті і діяльності людини, бо вони спонукають до діяльності, активізують особистість. І.П. Павлов розглядав інтерес як те, що активізує стан кори головного мозку. Робота, що відповідає інтересам, здійснюється легко і продуктивно.

Інтерес в динаміці свого розвитку може перетворитися на схильність, коли в інтерес включається вольовий компонент. Схильність характеризує спрямованість індивіда на певну діяльність. ЇЇ основами є: 1) глибока стійка потреба індивіда в тій або іншій діяльності (так званий інтерес до певного виду діяльності); 2) прагнення удосконалювати уміння і навички, пов'язані з даною потребою. Прийнято вважати, що схильність може розглядатися як передумова до розвитку певних здібностей.

Ідеал – вирішальні життєві цілі, що конкретизуються в образах або уявленнях, тобто те, до чого прагне, на що орієнтується людина. Ідеали людини є однією з найбільш значущих характеристик світогляду людини.

Під світоглядом розуміють систему поглядів на природу, суспільство і людське мислення. Світогляд у вузькому сенсі слова – це система поглядів на суспільне життя, тобто морально-політичні принципи, що відображають суспільне буття людей.

Розрізняють світогляд суспільства і світогляд окремої особистості, що належить до цього суспільства. Світогляд суспільства виражається в ідеології або систематизованій, узагальненій суспільній свідомості.

Світогляд особистості складає ядро її спрямованості, її відносин до різних сторін суспільного життя. Суспільна свідомість і свідомість особистості співпадають в своїй суті, але можуть розрізнятися за обсягом, глибиною і ступенем дієвості.

Світогляд особистості відображає як особисте буття, так і буття і психологію цілого суспільства і формується під впливом певної ідеології.

Світогляд окремої особистості формується під впливом (спонтанним або цілеспрямованим) світогляду суспільства, в якому людина існує. Проте особистісний світогляд завжди відрізняється своєрідністю, в якій знаходить свій вираз специфічний життєвий досвід даного індивіда. З одного боку, переконання формує світогляд, а з іншого – основну роль в світогляді займають знання, які впливають на появу переконань, а останні формують етичне і емоційне відношення до знань і до самої реальності. Світогляд включає не всю сукупність знань, які має в своєму розпорядженні людина, а тільки певну їх частину, яка є найбільш значущою.

Світогляд служить вищим регулятором поведінки і дій особистості. Імпульс до дії співвідноситься з моральними поглядами людини і, відповідно, санкціонується або загальмовується ними. Твердість світогляду додає визначеність і стійкість особистості.

Світогляд не тільки визначає загальну спрямованість особистості, її цілеспрямованість, додаючи стійкість і твердість характеру – воно позначається на всій зовнішності людини, на сукупності особливостей її поведінки і дій, звичок і схильностей.

У світогляді також відображуються ціннісні орієнтації, принципи пізнання і діяльності та переконання людей.

Переконання – вища форма спрямованості — це система мотивів особистості, спонукаючих її поступати відповідно до своїх поглядів, принципів, ціннісних орієнтацій, світогляду. Переконання - думка, точка зору, що міцно склалася, упевнений погляд на що-небудь.

У основі переконань лежать усвідомлені потреби, які спонукають особистість діяти, формують її мотивацію до діяльності.

Переконання є однією з складових частин світогляду особистості, разом з принципами, поглядами, цінностями, ідеалами. Вся ця система визначає відношення людини до дійсності, що оточує її, загальне розуміння світу, а також життєві позиції, програми діяльності людини.

Зміст переконань відображає певне розуміння природи і суспільства. Утворюючи впорядковану систему поглядів (політичних, філософських, естетичних і ін.), сукупність переконань виступає як світогляд людини. Наявність стійких переконань свідчить про високий рівень активності особистості.

Переконаність – це особлива якість особистості, що визначає загальну спрямованість всієї її діяльності і ціннісних орієнтацій, і виступаюче регулятором її свідомості і поведінки. Переконання виражаються в суб'єктивному відношенні особистості до своїх вчинків, пов'язана з глибокою і обгрунтованою упевненістю в істинності знань, принципів і ідеалів, якими вона керується.

В поведении человека есть две функционально взаимосвязанные стороны: побудительная и регуляционная. Розглянуті форми спрямованості забезпечують в основному регуляцію поведінки. А стимулюючу або спонукальну активізацію і спрямованість поведінки забезпечують мотиви і мотивація.

11. Мотиваційна сфера особистості.

Всю сукупність мотивів, які формуються і розвиваються впродовж життя особистості, називають мотиваційною сферою особистості.

Мотиваційна сфера особистості являє собою складне інтегральне психологічне утворення і виконують функції спонукання, спрямування і регулювання діяльності.

Мотиваційна сфера представлена: 1) актуальними мотивами, які фактично спонукають до діяльності; 2) потенційними мотивами, які сформовані, але не проявляються в діяльності.

Образи, що відображають об'єкти задоволення потреб і спонукаючі людину до діяльності по задоволенню цих потреб, називаються мотивами (від лат. movere — приводити в рух, штовхати). Отже, мотив – це спосіб прояву потреби, психологічна форма її існування.

Іншими словами, мотив — реальне стремління, яке відбиваючись у свідомості людини спонукує її до діяльності, направляючи її на задоволення певної потреби. У загальному вигляді мотив є відображенням потреби, що діє як об'єктивна закономірність, виступає як об'єктивна необхідність. Тому, потреби є важливими за своїм мотиваційним значенням, вони виступають джерелом активності людини. Завдяки потребам здійснюється регулювання поведінки особистості в соціумі, визначається спрямованість мислення, емоцій, почуттів і волі людини.

Під мотивом також часто розуміють причину, лежачу в основі вибору дій і вчинків, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, що викликають активність суб'єкта.

Мотив характеризується силою і стійкістю; виконує спонукаючу, направляючу і регулюючу функції.

Основні характеристики мотиву: 1) сила – виступає показником непереборного прагнення особистості і оцінюється за мірою і глибиною усвідомлення потреби і самого мотиву. Сила мотиву обумовлена фізіологічними і психологічними чинниками. До перших відноситься сила мотиваційного збудження, а до других – знання результатів діяльності, розуміння її сенсу, певна свобода творчості; 2) Стійкість – оцінюється за наявністю мотиву у всіх видах діяльності людини, по збереженню його впливу на поведінку в складних умовах діяльності та по збереженню в часі.

Функції мотиву: 1) спонукаюча – характеризує енергетику мотиву, викликає і обумовлює активність людини, її поведінку і діяльність; 2) спрямовуюча – відображає спрямованість енергетики мотиву на певний об'єкт, тобто вибір і здійснення певної лінії поведінки; 3) регулююча – визначає характер поведінки і діяльності, а її реалізація завжди пов'язана з ієрархією мотивів.

Мотиви можуть бути в більшій або меншій мірі усвідомленими або неусвідомлюваними, тобто людина може усвідомлювати або не усвідомлювати те, що спонукає її до діяльності.

Неусвідомлювані та усвідомлювані мотиви проявляються саме у перерахованих вище формах спрямованості особистості: потягах,. установках, інтересах, схильності, бажаннях, ідеалах, світогляді, переконаннях.

У класифікації мотивів також виділяють матеріальні і духовні, як основні, а також економічні, соціальні, ідеологічні тощо. У свою чергу, кожні з них мають свій внутрішній поділ: наприклад, в духовних мотивах вирізняють моральні та естетичні, релігійні, філософські та інші. В системі мотивів виокремлюють також домінуючі чи периферійні, провідні чи другорядні тощо.

Види мотивів: 1) біологічні мотиви – це потяги, бажання людини, що зазвичай відображають її біологічні потреби; 2) соціальні мотиви – це інтереси, ідеали, переконання особистості, які грають значну роль в житті людини.

Також виділяють наступні мотиви:

1) мотив досягнення – стійке прагнення особистості досягти максимально високого результату діяльності (вперше був виділений Мюррєєм). При вираженому мотиві успіху люди, як правило орієнтуються на успіх, віддаючи перевагу при цьому середнім за складністю завданням (ризикують обачливо). Таким людям властиві: велика активність, упевненість в собі, висока самооцінка.

Згодом цей мотив був диференційований на мотив досягнення успіху і мотив уникнення невдачі.

2) мотив уникнення невдачі виражається в прагненні особистості вибрати або легкі для себе цілі, що гарантують їй успіх, або дуже важкі (в цьому випадку невдача не сприймається як особистий неуспіх, а як наслідок незалежних від особистості обставин);

3) мотив афіліації – прагнення людини бути в товаристві інших людей, налагодити добрі, емоційні відносини з ними. Високий ступінь вираженості цього мотиву формує невимушений, упевнений, відкритий стиль спілкування. Він позитивно пов'язаний з прагненням людини до схвалення з боку оточуючих, з бажанням самоствердження. Такі люди активні і ініціативні в спілкуванні, відносини з іншими будуються на основі взаємної довіри.

4) Зворотною стороною цього мотиву є мотив відшштовхування – острах бути неприйнятим, знехтуваним іншими людьми, унаслідок чого у людини переважають невпевненість, скутість, незручність;

5) мотив влади, що розуміється як потенціал впливу, що виявляється в тому, щоб спонукати інших поступати відповідно до своїх інтересів і потреб, добиватися їх прихильності, впливати, направляти, диктувати умови, визначати норми і правила поведінки тощо. У основі цього мотиву лежить комплекс переваги, який, на думку А.Адлера, є природженим і фундаментальним мотивом людського життя.

Також виділяють предметні та функціональні мотиви.

Предметні мотиви є стійкими для особистості, проявляються в різних ситуаціях і видах діяльності, забезпечують надситуаційну стійкість і своєрідність поведінки особистості. У цій якості вони стають атрибутами особистості, тобто її сутнісними особливостями.

Функціональні мотиви пов'язані з конкретними видами діяльності людини, наприклад з учбовою, професійною, суспільно-політичною тощо.

Система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини, називається мотивацією. В цілому мотивація є сукупністю причин психологічного характеру, які пояснюють поведінку і вчинки людини, їх початок, спрямованість і активність. Вона є специфічним видом психічної регуляції поведінки і діяльності, а у найбільш широкому сенсі мотивація визначає поведінку.

Термін «мотивація» є більш ширшим ніж термін «мотив» і використовується в психології в двоякому сенсі: 1) те, що позначає систему чинників, які детермінують поведінку (зокрема, потреби, мотиви, цілі, наміри, прагнення тощо) і 2) характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні.

Мотивація є процесом безперервного вибору і ухвалення рішень на основі зважування поведінкових альтернатив.

Мотив на відміну від мотивації – це те, що належить самому суб'єкту поведінки, є його стійкою особистісною властивістю, зсередини спонукаючою до здійснення певних дій.

У цілому мотиваційна сфера динамічна і розвивається в залежності від обставин, але деякі мотиви відносно стійкі, домінуючі і утворюють стрижень усієї сфери (в них проявляється спрямованість особистості).

Динамічність мотиваційної сфери особистості виражається в тому, що мотивація може посилюватися або послаблюватися, можуть змінюватися ієрархія і стійкість мотивів.

У мотиваційній сфері вирізняють три зони мотивації:

1) центральна зона, у межах якої незадоволені потреби, виступаючи в формі високозначущих мотивів, зумовлюють активну, напружену діяльність людини;

2) зона мотивації, пов'язана з потребами, що постійно і легко задовольняються – значущість їх часто людиною недооцінюється, однак втрата одразу ж виявляє високу особистісну цінність;

3) зона мотивації, в основі якої потреби, для задоволення яких поки що немає можливостей .

Зовнішнє стимулювання (в тому числі соціальне) може змінювати організацію спонукань людини, переводити потенційні мотиви в зону активної мотивації.

Взагалі мотиваційна сфера особистості відноситься до власне регуляційного блоку психічних явищ.

За розвиненістю мотиваційну сферу людини оцінюють за наступними параметрами: широта, гнучкість і иєрархієзованість.

Під широтою мотиваційної сфери розуміється якісна різноманітність мотиваційних чинників – диспозицій (мотивів), потреб і цілей. Чим більше у людини різноманітних мотивів, потреб і цілей, тим більше розвиненою є його мотиваційна сфера.

Гнучкість мотиваційної сфери виражається в тому, що для задоволення мотиваційної спонуки більш загального характеру (більш високого рівня) може бути використане більше різноманітних мотиваційних спонукачів нижчого рівня. Скажімо, для одного індивіда потреба в знаннях може бути задоволена тільки за допомогою телебачення, радіо і кіно, а для іншого за допомогою ще читання різноманітин книг, періодичних видань, спілкування з людьми.

Але широта і гнучкість характеризують мотиваційну сферу людини по-різному: широта — це різноманітність потенційного кола предметів, здатних служити для даної людини засобом задоволення актуальної потреби, а гнучкість — рухливість зв'язків, що існують між різними рівнями ієрархічної організації мотиваційної сфери: між мотивами і потребами, мотивами і цілями, потребами і цілями.

Наступна характеристика мотиваційної сфери — це ієрархієзованість мотивів. Людині властива ієрархія мотивів – від найбільш загальних, які характеризують спрямованість її діяльності (концепція життя, система цінностей), до ситуативних, пов'язаних із задоволенням певних потреб у конкретній ситуації. Серед цих мотивів одні з них мають більше, інші – менше значення. Одні мотиви і цілі сильніше за інші і виникають частіше; інші — слабкіше і актуалізуються рідше. Чим більше відмінностей в силі і частоті актуалізації мотиваційних утворень певного рівня, тим вище ієрархієзованість мотиваційної сфери.

Можливі ситуації, коли має місце зіткнення різних мотивів.

Людина часто не усвідомлює (чи усвідомлює неповністю) справжні причини чи спонукання до здійснення визначених вчинків або поведінкових актів. Тому, важливою галуззю мотивації людських дій і вчинків є неусвідомлювані спонукання, серед яких найкраще вивчені установки.

До неусвідомлюваних мотивів відносяться також потяги, що визначаються як безпредметне спонукання.

Б.Ф.Ломов вважає, що для розуміння сутності мотиваційної сфери (її складу, побудови, динаміки) та її розвитку необхідно розглядати зв'язки і відносини особистості з іншими людьми. У процесі розвитку в суспільстві індивід як би виходить за межі безпосередніх зв'язків з іншими людьми, а його мотиваційна сфера починає формуватися під істотним впливом життя суспільства: ідеології, політики, етики тощо.

Величезну роль у формуванні мотиваційної сфери грають суспільні інститути (школа, сімя, вищий навчальний заклад тощо). Належність до спільноти є однією з найважливіших детермінант мотиваційної сфери особистості. Розвиток мотиваційної сфери розглядають не тільки як внутрішній процес індивіда, а в плані розвитку його зв'язків з різними спільнотами людей. Тому, перехід від одного рівня мотивації до іншого визначається не законами спонтанного розвитку індивіда, а розвитком його відносин і зв'язків з іншими людьми, із суспільством у цілому. В мотивах індивіда відображуються потреби, властиві різними спільнотам, у які він включений.

В цілому розвиток мотиваційної сфери протікає залежно від обставин, але в ній виділяються стійкі мотиви, які направляють поведінку особистості відносно незалежно від зовнішніх умов. Така сукупність стійких мотивів, орієнтуючих діяльність особистості та відносно незалежних від наявних ситуацій, називається спрямованістю особистості.

11. Самосвідомість особистості та її розвиток.

Необхідною умовою існування особистості є самосвідомість. Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи і інших людей і стає істотою не тільки для інших, але і для себе. Особистість усвідомлює не тільки навколишню дійсність, але і саму себе в своїх відносинах з оточуючими.

Самосвідомість є вінцем розвитку вищих психічних функцій, бо дозволяє людині не тільки відображати зовнішній світ, але, виділивши себе в цьому світі, пізнавати свій внутрішній світ, переживати його і певним чином відноситься до себе.

Проблемі самосвідомості присвячено немало досліджень як у вітчизняній (Л.І.Божович, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, В.С.Мерлін, І.С. Кон, І.І.Чеснокова, В.В.Столін, А.Г.Спіркін та інші), так і у закордонній психології (Р.Бернс, К. Роджерс, А.Маслоу).

Психологи неодностайні у визначенні поняття самосвідомості.

В більш загальному вигляді самосвідомість – це процесс усвідомлення себе, своїх потреб, мотивів, якостей. Самосвідомість в психологічній літературі розуміється як складний розгорнений в часі процес, особлива форма свідомості, що характеризується спрямованістю на себе і включає самопізнання, емоційно-ціннісне відношення до себе і саморегулювання поведінки.

Кон І.С. визначає самосвідомість як сукупність психічних процесів, за допомогою яких індивід усвідомлює себе в якості субєкта діяльності, а його уявлення про себе складаються в певний «образ «Я».

В.С.Мерлін вважає, що самосвідомість – це складна психологічна структура, що включає у себе особливі компоненти: 1) свідомість своєї тотожності; 2) свідомість свого власного “я“ як активного, діяльного початку; 3) усвідомлення своїх психічних властивостей і якостей; 4) певна система соціально-етичних самооцінок.

У психологічних дослідженнях різних авторів структура самосвідомості представлена неоднорідною. У структурі самосвідомості можна виділити: 1) усвідомлення близьких і віддалених цілей, мотивів свого "Я" ("Я як суб'єкт, що діє"); 2) усвідомлення своїх реальних і бажаних якостей ("Реальне Я" і "Ідеальне Я"); 3) пізнавальні, когнітивні уявлення про себе ("Я як спостережуваний об'єкт"); 4) самовідношення (емоційне відношення до самого себе).

Самосвідомість особистості – це сукупність її уявлень про себе, що виражається в «концепції –«Я» і оцінка особистістю цих уявлень – самооцінка.

Структурою і продуктом самосвідомості, що належить "Я", є Я-концепція – стійке особистісне утворення, сукупність всіх уявлень індивіда про себе, зв'язана з їх оцінкою. «Я-концепція» об'єднує всі знання людини про себе і те, як вона оцінює себе. Вона існує не тільки на усвідомлюваному, але і на неусвідомлюваному рівні.

Я-концепція – складний комплексний образ або картина, що включає сукупність уявлень про себе, яка формується в процесі життя людини на основі соціальної взаємодії зі своїм психологічним оточенням, як унікальний результат психічного розвитку та відносно стійке і одночасно схильне до внутрішніх змін психічне утворення, що впливає на всі життєві прояви людини.

У Я – концепцію входить – власне усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних і інших якостей, самооцінка та суб'єктивне сприйняття зовнішніх чинників, що впливають на дану особу. Вона визначає як про себе думає певний індивід, як дивиться на свій діяльний початок і можливості розвитку в майбутньому.

У «Я-концепції» зазвичай виділяють три основні компоненти - когнітивний, емоційно-оцінночний і поведінковий.

1. Когнітивний компонент «Я-концепції» - «образ Я» - характеризує зміст уявлень людини про себе, в який можуть входити уявлення людини про свої здібності, відносини з оточуюючими, зовнішність, соціальні ролі, інтереси, якості особистості тощо.

Образ Я (структура уявлень про себе) складається з когнітивних установок, що становлять (рольові, статусні, майнові, ціннісні і ін. характеристики людини). Всі вони входять в образ Я з різною вагою, утворюючи ієрархію з погляду суб'єктивної значущості.

Тому зміст «Я-концепції» характеризують дві складові: 1) «приєднуюча» – забезпечує об'єднання індивіда з іншими людьми і 2) диференціююча – сприяє його виділенню порівняно з іншими, що створює основу для відчуття власної неповторності, унікальності.

2. Другий компонент - емоційно-ціннісне відношення до себе – відображає відношення людини до себе в цілому або до окремих сторін своєї особистості, діяльності тощо та проявляється в самоповазі, відчутті власної гідності, самооцінці і рівні домагань. Самооцінка – афективна оціночна складова, виражає відношення до себе, різним компонентам свого образу Я. У понятті самооцінка на перший план виходить саме оціночний компонент.

Фундаментом емоційно-ціннісного компоненту є самоповага, або відчуття власної гідності, цінності, віра у власні сили, можливості. Вона не пов'язана конкретно з певною областю, і виражає загальне відношення людини до себе, схвалення та любов до себе.

3. Третій компонент «Я-концепції» – поведінковий – полягає в конкретних діях, які можуть бути викликані образом Я і самооцінкою. Він визначає можливість саморегуляції, здатність людини ухвалювати самостійні рішення, управляти своєю поведінкою, контролювати її, відповідати за свої вчинки. У нім відображуються уявлення і переживання людини щодо її спроможності вирішувати життєві завдання, справлятися з труднощами, уміння досягати своїх цілей, що виражається в її упевненості або невпевненості в собі.

Важливим виміром «Я-концепції» є орієнтація в поведінці на зовнішній або внутрішній контроль. При орієнтації на зовнішній контроль самооцінка людини визначається в основному відношенням до неї інших людей, а події свого життя вона пояснює відповідно з долею, впливом інших людей. Особа, орієнтована на внутрішній контроль, грунтується головним чином на самооцінці і вважає, що все в житті залежить тільки від неї. Крайні вирази кожного з цих типів є непродуктивними, а для успішного здійснення діяльності і розвитку необхідний їх розумний баланс.

Поведінковий аспект «Я-концепції» забезпечує також можливість саморозвитку, творіння себе (творчість в межах власної особистості).

Як система усвідомлюваних і неусвідомлюваних установок людини по відношенню до себе «Я-концепція» складається з взаємозв'язаних підструктур або стійких "Я-образів", які є актуально усвідомлюваними частинами Я-концепції. Вони входять до складу "потоку психіки" (зокрема, "потоку свідомості") і нерідко швидко змінюють один одного.

У структурі самосвідомості та її продукті Я–концепції прийнято виділяти: 1) образ «Я»-реального – сукупність уявлень про себе в сьогоденні, уявлення про себе в момент самого переживания, яке весь час змінюється; 2) «Я»-ідеальне – те, якою би хотіла бути взагалі, якою повинна стати людина, щоб відповідати соціальним нормам і очікуванням оточуючих, до чого прагне людина; 3) дзеркальне (соціальне) Я (яким мене бачать інші) – виконує важливу функцію самокоррекції домагань людини та її уявлень про себе; 4) «Я»-минуле – сукупність уявлень про своє минуле «Я», 5) конструктивне Я («Я»-майбутнє) – озверненість у майбутнє і побудова проектної моделі “Я”, сукупність уявлень про себе в майбутньому (якою може стати людина), в Я–конструктивне трансформуються ті елементи, які особа приймає і ставить для себе як досяжну реальність. Виділяють також «динамічне Я» (як в моїх уявленнях, я змінююся, розвиваюся), «фантастичне Я» тощо.

Всі «Я» уживаються в людині одночасно, і якщо одне з «Я» переважатиме над іншими, це може відбитися на особистості – дезорганізовувати її діяльність і самосвідомість.

«Я-концепція» формується під впливом життєвого досвіду людини, її діяльності, відношення до неї інших людей. В процесі життя людини «Я-концепція» змінюється, збагачується, але може і спрощуватися, змінюється відношення людини до себе, можливості її саморегуляції. Проте на відміну від приватних самооцінок «Я-концепція» є достатньо стійкою, що забезпечує внутрішню узгодженість особистості, її цілісність, послідовність її поведінки, спадкоємність в часі (Я-минуле, Я-теперішнє, Я-майбутнє).

Становлення самосвідомості включено в процес становлення особистості і є одним з компонентів особистості. Мета розвитку самосвідомості полягає в усвідомленні особистістю свого «Я», своєї окремості від інших людей, що знаходить свій вираз в самостійності та незалежності суб'єкта.

Самосвідомість особистості починає формуватися дуже рано. Вона грунтується на тих елементарних відчуттях немовляти, які виникають, коли вона направляє дії на саму себе. В результаті виникає «цілісне самовідчуття» як первинна форма самосвідомості.

Самосвідомість поступово розвивається – дитина починає говорити про себе «Я», взнавати себе в дзеркалі і на фотографіях (у різних дітей в різний час, але, як правило, не пізніше за 2, 3 років). Поступово починає усвідомлювати себе як суб'єкта власних дій і вчинків, розуміти свої потреби, бажання, прагне виразити себе через власні дії («Я сам!») (криза 3-х років).

В 6-7 років відбувається істотне зрушення в самосвідомості – дитина починає дивитися на себе як би з боку, уявляти, як вона виглядає в очах оточуючих.

Істотне зрушення в розвитку самосвідомості відбувається також в підлітковому і юнацькому віці. Людина починає цілеспрямовано думати про себе, ставити перед собою питання «Хто Я? Який Я? Ким і яким мені бути? – тобто думати про себе як про особистість. Тому підлітковий і юнацький вік називають віком другого народження особистості, як періоду відкриття «Я» для самої себе.

Самосвідомість – культурний феномен, що дозволяє зберігати постійність власної поведінки і переживати почуття відповідальності за соціальні цінності, засвоєні індивідом. Воно розглядається як звірення здійснюваної поведінки з уявленнями про себе.

Провідна функція самосвідомості – це саморегуляція поведінки особистості. Людина в своїй поведінці може собі дозволити рівно стільки, наскільки вона знає себе. Ця формула значною мірою обумовлює самодостатність особистості, ступінь її упевненості в собі, незалежність від інших, свободу в поведінці і усвідомлення обмежень цієї свободи.

Самосвідомість завершує структуру особистості, забезпечує її цілісність та внутрішню узгодженість, інтегруючи всі знання про себе. Вона найтісніше пов'язана з цілями життя і діяльності, ціннісними орієнтаціями, установками; виконуючи функції самопізнання, самоконтролю, саморегуляції і самоорганізації особистості, передбачає певні події.

32. Самооцінка і рівень домагань як характеристики самосвідомості.

Важливою стороною самосвідомості і показником достатньо високого рівня її розвитку є формування такого її компоненту, як самооцінка (емоційно-оціночна складова Я-концепції).

Самооцінка – це оцінка особистістю себе в цілому (загальна самооцінка) і окремих сторін своєї особистості – якостей, можливостей, здібностей, особливостей своєї діяльності, відносин з іншими людьми (приватні, або парціальні самооцінки).

Самооцінка пов'язана з однією з центральних потреб в самоствердженні, з прагненням людини знайти своє місце в житті, ствердити себе як члена суспільства в очах оточуючих людей і в своїй власній думці. Самооцінка поступово формується під впливом оцінки оточуючих – складається власне відношення до себе і до окремих форм своєї активності: спілкування, поведінки, діяльності, переживання.

Оцінки власного “Я”, що склалися, є результатом постійного зіставлення того, що особистість спостерігає в собі, з тим, що бачить в інших людях. При цьому особистість орієнтується на референтну групу (реальну або ідеальну) як еталон, ідеали якої є її ідеалами, інтереси – її інтересами тощо.

Самооцінка формується в єдності двох складових її чинників: раціонального (знання людини про себе) і емоційного (як сприймає і оцінює ці знання, в який загальний підсумок вони складаються).

Самооцінка має ряд вимірювань – може бути адекватною і неадекватною, помилковою, високою або низькою, стійкою або нестійкою.

Відмінною рисою зрілої самооцінки є її диференційованість – людина чітко усвідомлює і виділяє ті сфери життя, області діяльності, в яких він сильний, може досягти високих результатів, подолати значні труднощі, і ті, де можливості його рядові.

Самооцінка може бути стійкою, тобто зберігатися в різних ситуаціях і на достатньо тривалий час, і нестійкою (мінятися в під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників). Для розвитку особистості важливе розумне поєднання стійкості і нестійкості самооцінки. Так, збереження стійкої самооцінки за умов ситуації, що змінилися, перешкоджає нормальному здійсненню діяльності, самореалізації в ній. Сильна нестійкість самооцінки породжує коливання – від дуже високого до дуже низького уявлення про себе.

Самооцінка тісно пов'язана з рівнем домагань – бажаний рівень її самооцінки, рівень образу «Я», що виявляється в ступені трудності мети, яку людина ставить перед собою, який визначає, які досягнення вона сприйматиме як невдачу, а які - як успіх.

Психолог В.Джемс вивів формулу, яка показує залежність самооцінки людини від її домагань: самооцінка = домагання / можливості.

Рівень домагань грунтується на самооцінці, збереження якої стало для людини потребою. Психологи прийшли до висновку, що рівень своїх домагань особистість встановлює десь між дуже важкими і дуже легкими цілями – так, щоб зберегти на належній висоті свою самооцінку.

Формування рівня домагань визначається передбаченням успіху або невдачі та врахуванням і оцінкою минулих успіхів і невдач. Проте, в цілому для людей характерне деяке завищення своїх здібностей, приписування собі унікальності, несхожості з іншими.

Для нормального розвитку особистості дуже важливо, щоб рівень домагань був дещо вищим за самооцінку, дещо випереджав її, створюючи можливості зростання. Рівень домагань, повністю співпадаючий з самооцінкою, а також низький або середній в значущих для людини областях і для особистого розвитку несприятливий.

Стосовно конкретної діяльності можна говорити про рівні самооцінки і домагань – високий, середній і низький. У цих випадках говорять про адекватність самооцінки. Самооцінка є адекватною при відповідності реальній успішності людини в якій-небудь діяльності.

При оптимальній, адекватній самооцінці особистість правильно співвідносить свої можливості і здібності, достатньо критично відноситься до себе, прагне реально дивитися на свої невдачі і успіхи, прагне ставити перед собою досяжні цілі.

Адекватна самооцінка – підсумок постійного пошуку реальної міри – без дуже великої переоцінки, але і без зайвої критичності до свого спілкування, діяльності, переживань (найкраща для конкретних умов і ситуацій).

Але самооцінка може бути і неоптимальною – надмірно завищеною або дуже заниженою.

Неадекватна СО – коли вона не відповідає успішності людини – завищена (людина істотно завищує свої актуальні можливості) і заниженою (занижує їх). Такі СО – сильно гальмують загальний розвиток і успішність в певній діяльності.

При завищеній самооцінці людина ставить перед собою дуже високі, не відповідні реальним можливостям цілі, тому неминуче стикається з неуспіхом, невдачами. Неадекватно завищена СО викликає неправильне уявлення про себе, образ своєї особистості і можливості, що ідеалізуються, своїй цінності для оточуюючих. У таких випадках людина ігнорує невдачі для збереження звичної високої оцінки самої себе, своїх вчинків і справ, схильна переоцінювати себе в різних ситуаціях. В результаті вона нерідко стикається з протидією оточення, в результаті озлоблюється, проявляє підозрілість, недовірливість або нарочиту зарозумілість, агресію і може замкнутися.

Самооцінка може бути і заниженою – нижче за реальні можливості, що зазвичай приводить до невпевненості в собі, боязкості, неможливості реалізувати свої здібності. Надмірно низька самооцінка може свідчити про розвиток комплексу неповноцінності, викликати невпевненість в собі, відмову від ініціативи, байдужість, самозвинувачення і тривожність. Такі люди як правило не ставлять перед собою високих цілей, обмежуються вирішенням буденних завдань, дуже критичні до себе, що заважає їх власному розвитку.

Дуже висока або дуже низька самооцінка порушують процес самоуправління, нормального спілкування, особистості із завищеною і заниженою самооцінкою часто виступають причиною конфліктів. При завищеній самооцінці конфлікти частіше виникають із-за зневажливого відношення до інших людей і неповажної поведінки з ними, дуже різких і необгрунтованих висловів в їх адресу, нетерплячості до чужої думки, прояву зарозумілості.

При заниженій самооцінці конфлікти можуть виникати із-за надмірної критичності, прискіпливості до інших, схильності постійно підкреслювати недоліки інших.

Цікаво, що у людей, страждаючих неврозами, самооцінка частіше буває завищеною або заниженою, а іноді навіть крайньою. Про завищену або занижену самооцінку можна говорити лише по відношенню до конкретної діяльності, результати в якій можуть бути точно визначені і співвіднесені з певним зразком, еталоном.

Оптимальним для життя людини, для розвитку особистості є достатньо високий рівень самоповаги, загальної самооцінки, що припускає наявність відчуття власної гідності, упевненості в собі, ствердження себе за рахунок реалізації власних можливостей і зусиль.

Оскільки самооцінка складається під впливом оцінки оточення і, ставши стійкою, міняється важко, то змінити її можна, змінивши відношення оточення (однолітків, викладачів, рідних). Тому формування оптимальної самооцінки сильно залежить від справедливості оцінки всіх цих людей.

Самооцінка – результат інтеграційної роботи у сфері самопізнання та у сфері емоційно-ціннісних самовідношень, вона є непостійним конструктом – може змінюватися, удосконалюватися. Самооцінка виконує функцію регуляції поведінки і діяльності, оскільки вона може співвідносити потреби і домагання людини з її можливостями, тому вона "стрижень" саморегуляції та визначає спрямованість саморегуляції.

Отже, самооцінка – неодмінний супутник нашого «Я». Вона грає головну роль у формуванні адекватного відношення особистості до себе, своїм можливостям і безпосередньо пов'язана з формуванням образу «Я» і самосвідомістю особистості. Самосвідомість і самооцінка виявляються і формуються в діяльності, під безпосередньою дією соціальних чинників - в першу чергу - спілкування з референтним оточенням. Самооцінка грає важливу роль в організації результативного управління своєю поведінкою, без неї неможливо самовизначитися в житті. Адекватна самооцінка дає людині моральне задоволення і підтримує її людську гідність.

33. Діяльність як умова розвитку особистості. Структура діяльності.

Діяльність – одна з основних категорій психологічної науки. Нормальний стан людини (крім сну) – активний, діяльний стан. Поки людина живе, вона постійно діє, щось робить: працює, вчиться, займається спортом, спілкується з людьми тощо, тобто виявляє активність. Без активності, яка виражається в діяльності, неможливе розкриття багатства духовного життя людини: глибини розуму і почуттів, сили уяви і волі, здібностей і рис характеру.

Активність як найважливіша характеристика психічного відображення особистості закладається і реалізується в наочній діяльності і потім стає психічною якістю людини.

Основними формами активності є зовнішня (рух, операції, м'язові зусилля) та внутрішня (психічна активність – спостерігається навіть у нерухомої людини при міркуванні, читанні, пригадуванні і т.д.). Проте їх розрізняють лише умовно. За даними досліджень, робота думки навіть, коли людина зовнішньо не виявляє активності, пов'язана з мовно-руховими мікрорухами (які можна зареєструвати – «мислення про себе» – промовляння «про себе»). Мислення дорослої нормальної людини існує в мовній формі, тому будь-яка діяльність людини завжди пов'язана з зовнішнім рухом, рухом її м'язів.

Діяльність – це активність людини, спрямована на досягнення свідомо поставлених цілей, пов'язаних із задоволенням її потреб і інтересів, на виконання суспільних вимог.

Основні характеристики діяльності — наочність та суб’єктивність. Специфіка наочної визначеності діяльності – в тому, що об'єкти зовнішнього світу не впливають на суб'єкта безпосередньо, а лише будучи перетворені в ході діяльності, завдяки чому досягається більша адекватність їх відображення в свідомості. У розвиненій формі наочність властива лише людській діяльності та виявляється в соціальній обумовленості діяльності людини, в її зв'язку із значеннями, фіксованими в схемах дії, в поняттях мови, в цінностях, в ролях та соціальних нормах. Суб'єктивність діяльності виражається в таких аспектах активності суб'єкта, як обумовленість психічного образу минулим досвідом, потребами, установками, емоціями, цілями і мотивами, що визначають спрямованість і вибірковість діяльності та ін.

Без діяльності неможливе людське життя, бо в її процесі людина: 1) пізнає навколишній світ; 2) створює матеріальні умови життя, без яких вона не може нормально існувати (їжу, одяг, житло), а також духовні продукти (наука, література, музика, живопис); 3) змінює навколишню дійсність, своєю працею творчо перетворює навколишній світ; 4) формує і змінює свій внутрішній світ, волю, характер, спроможності – в діяльності формується особистість людини.

Тому, діяльність – це специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення оточуючого середовища, включаючи себе і умови свого існування. Діяльність людини виявляється і продовжується в творіннях та носить продуктивний, а не тільки споживчий характер.

Діяльність – категорія соціальна. Тварині доступна лише життєдіяльність, яка проявляється як біологічне пристосування організму до вимог навколишнього середовища. Для людини характерне свідоме виділення себе з природи, пізнання її закономірностей і усвідомлена дія на неї. Людина як особистість в процесі діяльності ставить перед собою цілі, усвідомлює мотиви, спонукаючі її до активності.

Отже, діяльність людини принципово відрізняється від поведінки тварин, навіть складної, тим що вона носить: 1) свідомий характер – людина усвідомлює мету і засоби її досягнення, передбачає результати; 2) творчий і перетворювальний характер – перетворює її саму, її здібності, потреби, умови життя (виготовлення, вжиток і збереження знарядь праці); 3) суспільний характер – здійснюється, як правило, у колективі і для колективу, групи.

У залежності від вимог суспільства діяльність людини набуває різноманітний характер. Так, за всіх часів і епох людина займалася трудовою діяльністю, але в умовах капіталістичного суспільства працююча людина часто стає придатком машини, а її діяльність направляється на те, щоб одержати великий прибуток.

Діяльність відрізняється не тільки від активності, але і від поведінки. Поведінка не завжди цілеспрямована, не припускає створення певного продукту, носить часто пасивний характер. Діяльність завжди цілеспрямована, активна, націлена на створення певного продукту. Поведінка спонтанна («куди поведе»), хаотична, а діяльність – організована та систематична.

Діяльність розглядають з погляду її структури (складу). В структурі діяльності розрізняють мету, мотиви діяльності, предмет, засоби, дії та операції. Причому, дії та операції співвідносяться з потребами, мотивами, цілями.

Взагалі, першопричиною діяльності є потреба як неусвідомлюваний стан організму, який ще не має конкретно предметного вираження. Вона виникає як своєрідний сигнал про те, що для нормальної життєдіяльності чогось не вистачає, людина переживає певний дискомфорт. Усвідомлений аналіз цього стану призводить до виникнення мети діяльності.

Будь-яка діяльність людини визначається метою та задачами, які вона ставить перед собою, але викликається певними мотивами, причинами, які спонукали людину поставити перед собою певну ціль і організувати діяльність по її досягненню. Сутність діялності полягає саме в тих цілях і задачах, які реалізуються в ній, а також в мотивах, для яких вона здійснюється. Наприклад, якщо книга, яку читає студент має для нього особистий інтерес, тоді його діяльність – читання. А якщо мета читання книги – складання іспиту, то діяльність – підготовка до іспиту, а читання тут є дією, яка включена в діяльність.

Мета – це усвідомлений образ дії, що передбачається. В якості мети діяльності виступає її продукт: 1) реальний фізичний предмет, що створюється людиною; 2) певні знання, уміння і навички, які набуваються в ході діяльності; 3) творчий результат – думка, ідея, теорія, витвір мистецтва тощо.

Цілі бувають близькі і дальні. Мета, на досягнення якої спрямовується діяльність, як правило, є віддаленою. Тому досягнення її складається з послідовного розв’язування людиною ряду часткових завдань, які постають перед нею під час руху до цієї мети.

Для становлення особистості велике значення мають дальні цілі, які дають певний напрям діяльності, показують перспективу її розвитку.

Мета діяльності не рівнозначна її мотиву, хоча іноді вони можуть співпадати один з одним. Мета – це те, заради чого діє людина; мотив – те, чому вона діє та що спонукає її до діяльності, певного рішення, дії та надає їй специфічні риси у виборі засобів і способів досягнення мети.

Різні види діяльності з одією метою (кінцевий результат), можуть спонукатися і підтримуватися різними мотивами. І навпаки, в основі діяльностей з різною кінцевою метою можуть лежати одні і ті ж мотиви. Наприклад, читання книги для людини може виступити як засіб задоволення матеріальних (продемонструвати знання, за що отримати високооплачувану роботу), соціальних (блиснути пізнаннями в крузі значущих людей, добитися їх розташування), духовних (розширити свій кругозір, піднятися на вищий рівень морального розвитку) потреб.

Мотивами діяльності можуть бути потреби, інтереси, емоції, переконання та ідеали. Різноманітність діяльності породжує різноманітність мотивів, які аналогічно меті бувають близькими і далекими, особистими і суспільними.

Мотиви людської діяльності визначють постановку її мети та можуть бути різноманітними: органічними, функціональними, матеріальними, соціальними, духовними. Органічні мотиви направлені на задоволення природних потреб організму, на створення умов, які найбільшою мірою сприяють цьому. Такі мотиви пов'язані зы зростанням, самозбереженням і розвитком організму (виробництво продуктів харчування, житла, одягу тощо). Функціональні мотиви задовольняються за допомогою різного роду культурних форм активності (ігор, занять спортом та ін.). Матеріальні мотиви спонукають людину до діяльності, направлену на створення предметів домашнього ужитку, різних речей і інструментів, безпосередньо у вигляді продуктів, обслуговуючих природні потреби. Соціальні мотиви породжують різні види діяльності, направлені на те, щоб зайняти певне місце в суспільстві, отримати визнання і пошану з боку навколишніх людей. Духовні мотиви лежать в основі видів діяльності, пов'язаних з самоудосконаленням людини.

Тип діяльності зазвичай визначається за її домінуючим мотивом, бо будь–яка людська діяльність полімотивована і спонукається декількома різними мотивами.

Взагалі, діяльність людини визначається цілою системою цілей і мотивів – найближчими та більш загальними і віддаленими. Залежно від наявних мотивів люди по-різному ставляться до діяльності. Діяльність оцінюють і за рівнем мотивації, і за тим – чи носять мотиви суспільний або яскраво виражений вузькоособистісний характер. Важливо, коли суспільні мотиви людини набувають особистісного змісту, стають і її особистою справою.

Основними складовими діяльності є дії та операції. Діяльність – це сукупність дій, обєднаних єдиною метою.

Дія – складова частина діяльності, або окремий акт діяльності, сукупність рухів, що має цілком самостійну, усвідомлену людиною мету та спрямовані на певний предмет (обєкт). Наприклад, дією, включеною в структуру пізнавальної діяльності є отримання книги, її читання; дії, що входять до складу трудової діяльності є знайомство із завданням, пошук необхідних інструментів і матеріалів, розробка проекту, технології виготовлення предмету тощо; дії, пов'язані з творчістю – формулювання задуму, поетапна його реалізація в продукті творчої роботи.

Операції – це спосіб здійснення дії. Скільки є різних способів виконання дії, стільки можна виділити різних операцій. Характер операції залежить від умов виконання дії, від умінь, які є у людини, навичок, від наявних інструментів і засобів здійснення дії. Наприклад, різні люди запам'ятовують інформацію і пишуть по-різному, бо дію з написання тексту або запам'ятовування матеріалу вони здійснюють за допомогою різних операцій. Операції, яким надається перевага, характеризують її індивідуальний стиль діяльності.

Загальну психологічну структуру діяльності характеризують також, крім названих вище складових предмет та засоби діяльності, які необхідні для одержання кінцевого результату, який реально задовольнить наявну потребу. Предмет діяльності – це об’єкт або сукупність об’єктів, перетворюючи які можна досягти поставлену мету (те, з чим безпосередньо має справу людина в процесі діяльності). Наприклад, предметом пізнавальної діяльності є відповідна інформація, предметом навчальної діяльності – знання, уміння і навики, а трудової діяльності — створюваний матеріальний продукт. Так, якщо мета діяльності – приготування якоїсь страви, то предмет діяльності – продукти, з яких її готують.

Взагалі предметність є основною характеристикою діяльності людини. В самому понятті діяльності вже міститься поняття її предмету. Вираз „безпредметна діяльність” позбавлений всякого змісту. Так, О.М.Леонтьєв вважав, що вже в самому зародженні діяльності і психічного відображення виявляється їх предметна природа.

Предмет діяльності може виступати двояко: первинно – у своєму незалежному існуванні, як такий, що підкоряє собі і перетворює діяльність суб’єкта, вторинно – як образ предмету, як продукт психічного відображення його властивостей, яке здійснюється в результаті діяльності суб’єкта.

Як засоби здійснення діяльності для людини виступають ті інструменти, якими він користується, виконуючи ті або інші дії та операції. Тобто, засоби діяльності становлять інструментальну сторону активності. До них відносять необхідні для виконання діяльності знаряддя, а також відповідні знання, навички і вміння. Розвиток засобів діяльності веде до її вдосконалення, внаслідок чого діяльність стає продуктивнішою і якіснішою.

34. Основні види діяльності та їх характеристика.

Як основні види діяльності людей зазвичай розглядають спілкування, гру, навчання і працю. Кожен з цих видів діяльності має свою структуру, психологічні особливості, цілепризначення та реалізується в конкретних видах людської діяльності: художній, продуктивній, спортивній, інженерній, педагогічній, науковій, практичній, у сфері моральності тощо.

Вони також розрізняються за кінцевими результатами (продукт діяльності), організацією, особливостями мотивації.

Спілкування – перший вид діяльності, що виникає в процесі індивідуального розвитку людини, за ним слідують гра, навчання і праця. Всі ці види діяльності носять розвиваючий характер, тобто при включенні і активній участі в них дитини відбувається її інтелектуальний та особистісний розвиток.

Спілкування розглядається як вид діяльності, направленої на обмін інформацією між людьми, що спілкуються. Воно також переслідує цілі встановлення взаєморозуміння, добрих особистих і ділових відносин, надання взаємодопомоги та навчально-виховного впливу людей один на одного.

Спілкування може бути безпосереднім і опосередкованим, вербальним і невербальним.

При безпосередньому спілкуванні люди знаходяться в прямих контактах один з одним, знають і бачать один одного, прямо обмінюються вербальною або невербальною інформацією, не користуючись для цього ніякими допоміжними засобами.

При опосередкованому спілкуванні прямих контактів між людьми немає, вони здійснюють обмін інформацією або через інших людей, або через засоби запису і відтворення інформації (книги, газети, радіо, телебачення, телефон тощо).

Гра – це вид діяльності, результатом якого не є виробництво якого-небудь матеріального або ідеального продукту (за винятком ділових і конструкторських ігор дорослих людей і дітей).

Ігри часто мають характер розваги, переслідують мету отримання відпочинку. Іноді ігри служать засобом символічної розрядки напруженості, що виникає під впливом актуальних потреб людини, які вона не в змозі ослабити іншим шляхом.

У психічному розвитку дитини гра виступає перш за все як засіб оволодіння світом дорослих та пізнання оточуючого світу. У ній на досягнутому дитиною рівні психічного розвитку відбувається освоєння об'єктивного світу дорослих. Ігрова ситуація включає заміщення, спрощення, у грі імітується дійсність, що дозволяє дитині вперше самій стати суб'єктом діяльності. В іграх проявляються та формуються всі психічні процеси та властивості дітей, розвиваються спостережливість, вдумливість, сміливість, рішучість, вміння, навички, здібності та ін.

Отже, у грі починається формування людини як суб'єкта діяльності, в цьому її величезне значення.

Мотивом гри є задоволення, яке людина відчуває від самого процесу гри.

Існує декілька типів ігор: індивідуальні і групові, наочні і сюжетні, рольові та ігри з правилами. Індивідуальні ігри є родом діяльності, коли грою зайнята одна людина, групові – включають декілька індивідів. Наочні ігри пов'язані з включенням в ігрову діяльність людини предметів. Сюжетні ігри розгортаються за певним сценарієм, відтворюючи його в основних деталях. Рольові ігри допускають поведінку людини, обмежену певною роллю, яку в грі він бере на себе. Ігри з правилами регулюються певною системою правил поведінки їх учасників. Нерідко в житті зустрічаються змішані типи ігор: наочно-рольові, сюжетно-ролеві, сюжетні ігри з правилами тощо.

Відносини, які складаються між людьми в грі, як правило, носять штучний характер в тому сенсі слова, що оточенням вони не приймаються серйозно і не є підставами для висновків про людину. Ігрова поведінка та ігрові відносини мало впливають на реальні взаємини людей, принаймні серед дорослих.

Проте, ігри мають велике значення в житті людей. Для дітей ігри мають переважно розвиваюче значення, а у дорослих служать засобом спілкування, розрядки. Деякі форми ігрової діяльності набувають характеру ритуалів, навчально-тренувальних занять, спортивних захоплень.

Навчання – це вид діяльності, метою якого є активне, свідоме та цілеспрямоване придбання та освоєння людиною знань, умінь і навичок.

Навчання може бути організованим (здійснюється в спеціальних освітніх установах) та неорганізованим (відбувається попутно, в інших видах діяльності як їх побічний, додатковий результат). У дорослих людей навчання може набувати характеру самоосвіти.

Мотивом навчання є систематичне оволодіння знаннями, навичками, уміннями, необхідними для виконання трудової діяльності, для виховання цивільної зрілості. У навчальній діяльності беруть участь як правило дві особи: вчитель та учень. Але навчання – це не просто передача знань від одного до іншого. Це перш за все процес активного оволодіння знаннями, уміннями і навичками під керівництвом вчителя. Навчання повинне бути розвиваючим. Даючи учням знання, викладач учить їх мислити та спостерігати, виражати те, що він зрозумів в мові. Учень оволодіває не тільки знаннями, але і способом самостійно мислити, здобувати знання.

Основною особливістю навчальної діяльності є те, що вона прямо служить засобом психологічного розвитку індивіда. Навчання є безпосередньою підготовкою особистості до праці, розвиває її розумово, фізично, естетично і лише на кінцевому етапі освоєння професії пов'язано із створенням матеріальних і культурних цінностей. В процесі навчання його цілі поступово ускладнюються та диференціюються.

Основним видом діяльності людини, який займає особливе місце в системі людської діяльності є праця. В процесі онтогенезу виникають ігрова і навчальна діяльності, пов'язані з працею і похідні від неї. Праця – свідома діяльність людини, спямована на створення нею матеріальних і духовних цінностей суспільства. Праця є необхідною умовою існування і розвитку людини та суспільства.

Кінцевий результат праці – створення суспільно значущого продукту (наприклад, врожай, вирощений фермером, сталь, виплавлена сталеваром, наукове відкриття ученого, урок, проведений вчителем).

Праця – це жива єдність фізичного та психічного, бо в процесі її активізуються і проявляються різні фізичні та психічні властивості людини. В залежності від змісту праці психічні її компоненти набувають своїх особливостей (наприклад, праця вчителя, композитора, слюсаря та ін. вимагає своїх специфічних особливостей). але є психічні якості особистості, загальні для всіх видів трудової діяльності (наприклад, наполегливість, цілеспрямованість, оптимізм тощо).

Праця вимагає відповідної підготовки та наявності певних знань, вмінь та навичок, які надбаються протягом навчання та в попередній практиці. Праця вимагає великого напруження фізичних та розумових сил людини, подолання труднощів, прояву вольових якостей людини (володінні собою, наполегливості тощо).

Праця – це джерело різноманітних емоцій, бо в процесі її людина переживає успіхи та невдачі. При позитивному відношенні до праці ці переживання стимулюють ще до більшого напруження людини.

Всю різноманітність видів людської праці підрозділяють на розумову (викладач, вчитель, вчений та ін.) та фізичну (слюсар, шахтар, металург, будівельник та ін.). До фізичної праці відносяться види людської діяльності, в яких використовується переважно мязова сила людини, а предметом її є матеріал, який є у природі, який обробляється за допомогою різноманітних знарядь. Результат фізичної праці – матеріальні продукти, необхідні для задоволення фізіологічних та матеріальних потреб людей.

Розумова праця повязана з розумовою, часто творчою роботою, результатом якої є – образи, думки, ідеї, проекти, знання, які втілюються в матеріальні форми (літературні і музичні твори, малюнки тощо) або проявляються в знаннях, уміннях та навичках обєкта цієї праці (учнів, студентів тощо).

Завдяки праці людина побудувала сучасне суспільство, створила предмети матеріальної і духовної культури, перетворила умови свого життя, відкривши для себе перспективи подальшого, практично необмеженого розвитку. З працею, перш за все пов'язано створення і вдосконалення знарядь праці. Вони у свою чергу є чинником підвищення продуктивності праці, розвитку науки, промислового виробництва, технічної і художньої творчості.

Навчання і праця протікають як правило в обов'язкових для людини організаційних формах. Наприклад, робота починається у точно встановлений час, і протягом її відповідно до плану і заданої продуктивності виготовляються продукти праці. У організованому навчанні спостерігається аналогічна картина. Заняття починаються відповідно до розкладу, і впродовж всього уроку учень займається саме цим предметом.

Всі основні види діяльності – спілкування, гра, навчання, праця – присутні в житті кожної людини, за їх допомогою відбувається розвиток психіки та особистості. Ці види діяльності не ізольовані одна від одної, вони взаємодіють, збагачують одне одну, створюючи нові перспективи розвитку особистості.

Але на кожному віковому етапі потрібне особливе співвідношення цих діяльностей в плані їх представленості та їх змісту. Кожен вид діяльності є найбільш характерним для певних вікових етапів розвитку дитини. Поточний вид діяльності як би готує подальший, оскільки в ньому розвиваються відповідні потреби, пізнавальні можливості і особливості поведінки. І хоча в кожному віці існують всі три основні види діяльності, в різні періоди потреба в них різна і наповнена конкретним змістом. У зв'язку з цим в психології існує поняття про провідний вид діяльності.

О.М.Леонтьєв ввів поняття провідної діяльності – діяльність, яка найбільшою мірою сприяє розвитку психіки та особистості дитини на даному віковому етапі. Провідна діяльність обумовлює найголовніші зміни в психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії її розвитку.

Для дитини дошкільного віку провідною діяльністю є гра, для молодшого школяра – навчальна діяльність, для підлітка – спілкування серед однолітків, для дорослого – праця. Ігрова та навчальна діяльність створюють умови для розвитку здібностей та особистості дитини, що забезпечує їй можливість гідного входження в трудову діяльність дорослих.

Процес інтеграції зростаючого індивіда в діючу систему діяльностей, називається соціалізацією, а її поетапне здійснення припускає поступове залучення дитини до спілкування, гри, навчання і праці. При цьому кожен з названих видів діяльності спочатку засвоюється в самому елементарному вигляді, а потім ускладнюється та удосконалюється. Спілкування дорослого з оточуючими людьми мало схоже на спілкування немовляти або молодшого школяра, як трудова діяльність дорослих людей на дитячу гру.

В процесі розвитку діяльності відбуваються її внутрішні перетворення: 1) діяльність збагачується новим наочним змістом. Її об'єктом і відповідно засобом задоволення пов'язаних з нею потреб стають нові предмети матеріальної і духовної культури; 2) у діяльності з'являються нові засоби реалізації, які прискорюють її течію і удосконалюють результати. Наприклад, засвоєння нової мови розширює можливості для запису і відтворення інформації; знайомство з вищою математикою покращує здібність до кількісних розрахунків; 3) в процесі розвитку діяльності відбувається автоматизація окремих операцій і інших компонентів діяльності, вони перетворюються на уміння і навички; 4) в результаті розвитку діяльності з неї можуть виділятися, відособлятися і далі самостійно розвиватися в новий вид діяльності. Цей механізм розвитку діяльності описаний О.М. Леонтьєвим і отримав назву зрушення мотиву на мету.

34. Вміння і навички як основні засоби діяльності та їх формування.

Неодмінними компонентами діяльності є різноманітні навички та уміння.

Автоматизовані, свідомо, напівсвідомо та несвідомо контрольовані компоненти діяльності називаються відповідно уміннями, навичками і звичками.

Уміння – це успішний спосіб виконання діяльності в нових умовах, свідоме застосування наявних знань і навичок для виконання складніших дій в різних умовах.

Уміння – це елементи діяльності, які дозволяють виконувати певні дії, операції, серії дій або операцій з високою якістю. Уміння в цілому є свідомо контрольованими частинами діяльності, принаймні в основних проміжних пунктах та кінцевій меті.

Уміння зявляється там, де знання певної дії обєднується з майстерністю виконання тих дій, з яких складається певна діяльність. Наприклад, уміє водити авто той, хто спираючись на відомі йому правила, робить це спритно, чітко, хто має певні навички для цього.

У цьому розумінні, уміння – це заснована на знаннях та навичках готовність людини успішно виконувати певну діяльність.

Певне уміння утворюється тільки у відповідній діяльності. Наприклад, для придбання уміння плавати необхідно безпосередньо тренуватися плавати на воді.

Умінням називають також елементарний рівень виконання дій, і майстерність людини в даному виді діяльності. Слід розрізняти елементарні уміння, які йдуть услід за знаннями і першим досвідом дій та уміння, які виражають той або інший ступінь майстерності у виконанні діяльності, яка виникає після вироблення навичок. Елементарні уміння – це дії, що виникли на основі знань в результаті наслідування діям або самостійних проб і помилок в обігу з предметом. Уміння-майстерність виникає на основі вже вироблених навичок та широкого круга знань.

Діяльність людини складається з ряду різних дій, тому уміння її виконувати також складається з ряду приватних вмінь. Наприклад, уміння водити машину включає такі складові моменти, як уміння завести мотор, регулювати його роботу, керувати його рухом тощо.

Уміння – це проміжний етап оволодіння новим способом дії, заснованим на певному правилі (знанні). Уміння, як правило, співвідносять з тим рівнем, який на начальному етапі виражається в формі засвоєнного знання (правила, теореми, визначення тощо), яке зрозуміло учнями та може бути довільно відтворено. На етапі уміння засвоєний спосіб дії регулюється знанням.

Загальними умовами, які забезпечують найбільшу ефективність утворення вміння, є: 1) розуміння учнем узагальненого правила; 2) зворотний зв'язок в процесі рішення нових задач.

Одні дослідники вважають, що навички передують умінням, інші – що уміння виникають раніше навичок. Причиною цих розбіжностей є багатозначність слова «уміння».

Діяльність буде виконана кваліфіковано, якщо людина оволоділа навичками.

Навички – це повністю автоматизовані дії, які утворюються в результаті вправ та реалізуються на рівні несвідомого контролю, це спосіб виконання дій, що зміцнився. Навички необхідні в будь-якій роботі і діяльності людини. Кожна професія припускає певні навички, які дають можливість діяти швидко і упевнено і досягати кращих результатів з мінімальними витратами енергії.

Автоматизованими називаються такі дії, які в результаті багатьох повторень перестають нами усвідомлюватися. Наприклад, ми пишемо, не думаючи, як писати певну букву, але був час, коли ми вчились писати та старанно виводили кожну букву.

Навичка – це вдосконалені шляхом багаторазових вправ компоненти вмінь, що проявляються в автоматизованому виконанні дій. Автоматизований характер навичок означає, що не вся увага людини бере участь у виконанні діяльності, частина її звільняється для іншої діяльності, для поліпшення якості діяльності. Наприклад, досвідчений фахівець краще працює та менше втомлюється, ніж працівник-новачок.

К.Чуковський згадував про І.Е.Репіна: «И тут меня в сотый раз поразила одна особенность его мастерства: он смешивал краски, даже не глядя на них. Он знал свою палитру наизусть и действовал кистями вслепую, не видя красок и не думая о них, как мы не думаем о буквах, когда пишем. Создавать портрет для него означало: пристально вглядываться в сидящего перед ним человека, интенсивно ощущать его духовную сущность, - и было похоже, что руки художника, независимо от его сознания, сами делают все, что надо».

Уміння на відміну від навичок завжди спираються на активну інтелектуальну діяльність та обов'язково включають процеси мислення. Свідомий інтелектуальний контроль – це головне, що відрізняє уміння від навичок. Активізація інтелектуальної діяльності в уміннях відбувається в ті моменти, коли змінюються умови діяльності, виникають нестандартні ситуації, що вимагають оперативного ухвалення розумних рішень. Управління уміннями на рівні ЦНС здійснюється вищими анатомо-фізіологічними інстанціями, ніж управління навичками, тобто на рівні кори головного мозку.

Але людина може іноді усвідомлювати автоматизовані компоненти (рухи), з яких складається певна діяльність. Наприклад, при необхідності усвідомлення може спрямовуватися на саму техніку написання букв при каліграфічному їх написанні.

Навички не тільки полегшують працю, але і відкривають можливості для творчої роботи. Наприклад, учень пише твір, думаючи про зміст, а не стежить за технікою написання кожного слова.

Уміння і навики пов'язані між собою. У одних випадках уміння можуть передувати формуванню навичок, в інших – є результатом подальшого розвитку діяльності. Напріклад, нерідко учень, що має навички читання, не уміє ще виразно читати. Уміння виразно читати виробляється на основі придбаної навички читання. Причому уміння може з'явитися і без великого числа повторювань та засновані на знаннях і навичках.

Уміння та навички поділяються на декілька типів – рухові, пізнавальні, теоретичні і практичні.

Рухові включають різноманітні рухи, складні та прості, що становлять зовнішні, моторні аспекти діяльності. Існують спеціальні види діяльності, наприклад спортивна, цілком побудовані на основі рухових умінь і навичок.

Пізнавальні уміння включають здібності, пов'язані з пошуком, сприйняттям, запам'ятовуванням і переробкою інформації. Вони співвідносяться з основними психічними процесами і припускають формування знань.

Теоретичні уміння і навички пов'язані з абстрактним інтелектом та виражаються в здатності людини аналізувати, узагальнювати матеріал, будувати гіпотези, теорії, проводити переклад інформації з однієї знакової системи в іншу. Такі уміння і навички більше проявляються в творчій роботі, пов'язаній з отриманням ідеального продукту думки.

Найбільшу групу представляють виробничі вміння та навички, які повязані з різними видами людської діяльності.

Виділяють також інтелектуальні уміння та навички – читання, обчислення, доказ теорем та ін.; сенсорні – пов'язані із сприйняттям (розрізнення відтінків квітів, слухові розрізнення та ін.); навички поведінки.

Особливу групу складають мовні вміння і навички, які є основним елементом мови людини, спрямовані на задоволення потреби у спілкуванні з іншими людьми. Вони включають навички письмової та усної мови.

Велике значення у формуванні всіх типів умінь і навичок мають вправи, завдяки яким відбувається автоматизація навичок, вдосконалення умінь, діяльності в цілому. Вправи необхідні як на етапі вироблення умінь і навичок, так і в процесі їх збереження. Без постійних, систематичних вправ уміння і навички зазвичай втрачаються, втрачають свої якості.

Освоєння діяльності відбувається через освоєння дій, за допомогою яких вона реалізується. В кожній дії виділяють моторні (рухові), сенсорні (чуттєві) і центральні компоненти, які відповідно здійснюють її виконання, контроль і регуляцію. Способи виконання, контролю і регуляції дій, які використовує людина в процесі діяльності, називають прийомами діяльності. Залежно від поставленої мети і рівня оволодіння діяльністю кожна з цих функцій може бути реалізована як свідомо, так і несвідомо. Наприклад, звичайна хода по дорозі та хода по канату.

Оволодіння дією може відбуватися по-різному: 1) виходячи з поставленої мети людина сама конструює необхідну дію шляхом „сліпого” поєднання різних рухів; 2) людина ніби „присвоює” дію, сприймаючи зразки її виконання другими людьми. Перший шлях складний і довгий, пов’язаний із значними труднощами і можливістю неуспіху. Другий шлях швидше призводить до мети. Тут освоєння дії розпочинається із сприймання зразка її виконання. Спостерігаючи за виконанням дії і слухаючи словесні настанови, людина намагається виділити її основні моменти, опорні орієнтири, запам’ятати її хід та особливості. В неї складається рухове уявлення дії. Для виконання цієї дії людині потрібно сприйнятий образ і словесні настанови перекласти на мову моторики.

У основі вироблення вмінь і навичок у людини лежать розгорнені, усвідомлені дії. Уміння і навички формуються у людини в процесі навчання та за допомогою вправ.

Виділяють наступні етапи формування навички:

1) ознайомлювальний етап — ·ознайомлення з прийомами виконання дій, осмислення та усвідомлення завдання та способів його виконання, початок усвідомлення навичок, чітке розуміння мети, але недостатнє уявлення про способи її досягнення; при виконанні дій мають місце значні помилки.

Наприклад, навчаючи учнів писати, їх знайомлять з тим, як виводити кожну букву. Потім вони намагаються використати отримані пояснення на практиці – виконати відповідні дії.

На початку оволодіння діяльністю дії і рухи, інтегровані в навичці, є незв'язаними. Перші спроби виконання дії, тобто практичної реалізації нервової моделі, проходять з великими труднощами: витрачається багато часу і зусиль, допускається багато помилок і найчастіше завершується безрезультатно. На основі пояснень, зорового сприйняття, демонстрації дії створюється перше, більш схематичне зорове уявлення про просторові та часові особливості дії (напрям та амплітуду рухів, їх швидкість, узгодженість та послідовність).

2) аналітичний етап — вичленування окремих елементів дії та оволодіння ними, чітке розуміння того, як потрібно виконувати дії поєднується з неточним, нестабільним їх виконанням, зайвими рухами при інтенсивній концентрації довільної уваги.

Вправи можуть супроводжуватися значним вольовим зусиллям або почуттям переконаності, вірою в свої сили або сумнівами, нерішучістю. Ці переживання впливають на ефективність вправ, сприяючи або затримуючи їх засвоєння.

В результаті подальших вправ, багаторазового посторення певних дій з метою їх закріплення та удосконалення, послідовність рухів поступово перетворюється в чіткі та узгоджені дії.

3) синтетичний етап – об'єднання елементів дій в єдине ціле, формування цілісної системи рухів, дій, автоматизація навичок, коли виконання роботи стає більш якісною, зникають зайві рухи, послаблюється довільна увага.

Тут фізіологічним механізмом є укріплення в корі великих півкуль головного мозку часових нервових звязків, їх спеціалізація, виробка певної системи, тобто створення певного динамічного стериотипу. Завдяки тренуванню дії прискорюються та полегшуються, зникають зайві рухи, зменшується напруження при їх виконанні. Тобто іррадіація збудження, яка мала місце спочатку та обумовлювала велику кількість зайвих рухів, замінюється його концентрацією. Зайві рухи, які не підкріплюються, поступово гальмуються як неадекватні певній ситуації. Адекватні рухи стають більш економними, чіткими, точними.

Зменшується роль зорових та збільшується роль рухових відчуттів в регуляції дій (наприклад, у грі на музичних інструментах, спортивних навичках тощо).

Важливе значення в формуванні вмінь та навичок має регуляція рухів на основі самоконтролю, який сприяє виробці тонких зорових, слухових та рухових диференційованих дій, що веде до підвищення їх точності.

Фізіологічним механізмом обєднання рухів в цілісну дію є утворення «асоціації асоціацій» – ланцюги тимчасових нервових звязків, певної їх системи. Закріплюючись, асоціації стають стереотипними, що є основою автоматизованого виконання діяльності. У звязку з цим вольове зусилля дещо зменшується, знімається концентрація і фіксація уваги на рухах, що складає процес післядовільності, рухи стають більш впевненими, точними, полегшується свідомий контроль за всім ходом виконуваної дії.

4) етап закріплення і високої автоматизації дій – цілеспрямоване та систематичне повторення дій (вправи) з метою додання дії потрібної швидкості і плавності, точне, економне, стабільне виконання дій поєднується з виконанням інших більш складних дій під контролем свідомості. Тут дії стають заученими, що дає можливість удосконалювати їх та доводити до вищого рівня майстерності.

В результаті увага звільняється від сприйняття способів дій і переноситься на результат дії та на навколишнє оточення. Це дає можливість використовувати навичку у складі різних дій з різними цілями. Наприклад, людина може вести документацію, фіксувати результати експериментального дослідження, складати конспект лекцій, використовуючи сформовану навичку писання, яка спочатку, коли людина тільки вчилася писати, виступала самостійною дією, що вимагає значних зусиль і зосередження свідомості на процесі написання букв і слів.

Отже, при автоматизації дій і операцій, їх перетворенні на навички, в структурі діяльності відбувається ряд перетворень: 1) автоматизовані дії і операції зливаються в єдиний, цілісно протікаючий акт, який іменується умінням (наприклад, складна система рухів людини, що пише текст, виконує спортивну вправу, хірургічну операцію тощо). При цьому зайві, непотрібні рухи зникають, а кількість помилкових різко падає; 2) контроль за дією або операцією при їх автоматизації зміщується з процесу на кінцевий результат, а зовнішній, сенсорний контроль заміщається внутрішнім – пропріоцептивним. Швидкість виконання дії і операції різко зростає, досягаючи деякого оптимуму або максимуму.

Таким чином, розвиток і вдосконалення діяльності розуміється як перехід компонентів окремих умінь, дій і операцій на рівень навичок. Діяльність людини завдяки автоматизації її окремих компонентів, «розвантажуючись від регулювання щодо елементарних актів, може прямувати на вирішення складніших задач».

Фізіологічною основою автоматизації компонентів діяльності, спочатку представлених в її структурі у вигляді дій і операцій та потім таких, що перетворюються на навички, є перехід управління діяльністю або її окремими складовими на підсвідомий рівень регуляції і доведення їх до автоматизму (Н.А.Бернштейн).

Уміння на відміну від навичок утворюються в результаті координації навичок, їх об'єднання в системи за допомогою дій, які знаходяться під свідомим контролем. Через регуляцію цих дій здійснюється оптимальне управління умінням, яке полягає в тому, щоб забезпечити безпомилковість і гнучкість виконання дії, тобто отримання в результаті – надійного підсумку дії. Сама дія в структурі уміння контролюється за його метою. Наприклад, учні молодших класів при навчанні письму виконують дії, пов'язані з написанням окремих елементів букв. При цьому навички тримання олівця в руці та здійснення елементарних рухів рукою виконуються, як правило, автоматично.

Головне в управлінні уміннями полягає в тому, щоб забезпечити безпомилковість кожної дії, її достатню гнучкість. Це означає практичне виключення низької якості роботи, мінливість і можливість пристосування системи навичок до умов діяльності, що змінюються час від часу, із збереженням позитивних результатів роботи. Наприклад, уміння робити що-небудь власними руками означає, що людина, яка володіє таким умінням завжди працюватиме добре і здатна зберегти високу якість праці в будь-яких умовах.

Одна з основних якостей умінь, полягає в тому, що людина в змозі змінювати структуру умінь – навичок, операцій і дій, що входять до складу умінь, послідовність їх виконання, зберігаючи при цьому незмінним кінцевий результат. Уміла людина, наприклад, може замінити один матеріал іншим при виготовленні певного виробу, зробити сама або скористатися інструментами, які є під рукою, іншими підручними засобами, тобто знайде вихід практично в будь-якій ситуації.

У виробленні навичок істотну роль грають індивідуальні відмінності – у одних навички формуються значно швидше, ніж у інших. Тому не існує єдиної універсальної кривої навчання.

Процес формування умінь та навичок відбувається нерівномірно. Стомлення, ослаблення уваги, тимчасове падіння інтересу до діяльності, бажання або небажання вчитися можуть стати причиною затримки розвитку навички. Але за періодом спаду може послідувати новий підйом, який багато в чому залежить від уваги і поведінки дорослих по відношенню до дітей.

36. Взаємодія навичок: перенесення та інтерференція.

Кожна навичка формується в системі інших навичок, якими вже володіє людина, тобто вироблення нової навички спирається на раніше утворені навички. Фізіологічним механізмом цього є те, що новоутворені динамічні стериотипи накладаються у корі великих півкуль на раніше утворені стериотипи, які співіснують та взаємодіють.

Загальний закон вироблення навички полягає в тому, що людина кожне нове завдання намагається виконувати уже відомим способом, використовуючи раніше сформовані прийоми діяльності. Оскільки навички входять в структуру дій та різних видів діяльності у великій кількості, вони зазвичай взаємодіють між собою, утворюючи складні системи навичок. Характер їх взаємодії може бути різним – від узгодженості до протидії, від повного злиття до взаємно негативного гальмівного впливу (інтерференції).

Важливе значення для розуміння процесу формування навичок має їх перенесення – розповсюдження та використання навичок, сформованих в результаті виконання одних дій та видів діяльності на інші (позитивний вплив раніше утворених навичок на процес формування нових навичок). Іншими словами це розповсюдження позитивного ефекту від тренування однієї навички на іншу. Наприклад, вчитель вирішує з учнями завдання, а потім говорить: «Цю задачу вирішите самі».

Явище перенесення обумовлено наявністю схожих та тотожних рис старих та нових навичок, загальних прийомів виконання дій. Елементи старої навички при цьому включаються в структуру новоутвореної навички та полегшують цим процес оволодіння нею. Тобто, в нових ситуаціях раніше виниклі часові нервові звязки зєднуються в нові звязки.

Перенос проявляється також в тому, що людина, навчившись виконувати певну дію одним органом (наприклад, писати правою рукою), може без спеціальної вправи виконати цю дію (правда менш досконало) іншим органом (наприклад, лівою рукою).

Правильно і успішно здійснити перенос засвоєних дій на нові завдання – значить швидко і з мінімумом помилок засвоїти нові види діяльності. Для нормального здійснення цього перенесення необхідно, щоб навичка стала узагальненою, універсальною, такою, що узгоджується з іншими навичками, діями і видами діяльності, доведеними до автоматизму.

Узгодження навичок відбувається тоді, коли: а) система рухів, що входять в одну навичку, відповідає системі рухів, включених в іншу навичку (наприклад, навички малювати допомагають дитині оволодіти навичками письма); б) коли реалізація однієї навички створює сприятливі умови для виконання іншої (одна з навичок служить засобом кращого засвоєння іншої) (наприклад, той, хто вміє грати на піаніно, легше навчитися друкувати на машинці); в) коли кінець однієї навички є фактичним початком іншої (наприклад, засвоєна навичка написання букви «Л» є початком для навчання навичці написання букви «А»).

Чим свідоміше вироблятиметься навичка, тим легше вона буде узагальнюватися та переноситися. В процесі вправ, навчання вони не просто закріплюються, але і удосконалюються.

Іноді навички, що вже склалися, ускладнюють утворення нових або знижують їх ефективність. Це явище зветься інтерференцією – негативний, гальмуючий вплив раніше утворених навичок на створення нових, що проявляється в зниженні продуктивності дій, виникненні помилок тощо. Наприклад, навичка біглого читання заважає перевіряти свої помилки учню або чужі – вчителю.

В інтерференції проявляється суперництво, що виникає між старими та створюваними новими стериотипами дій.

Інтерференція має місце тоді, коли у взаємодії навичок з'являється одна з наступних суперечностей: 1) система рухів, включених в одну навичку протирічить, не узгоджується з системою рухів, складаючих структуру іншої навички (наприклад, якщо у худ. гімнастиці вчать тягнути носок, це може затримувати формування навички правильного тримання стопи при навчанні їзді верхи, коли пятка повинна бути опущеною трохи вниз, а носок піднятий догори); 2) коли при переході від однієї навички до іншої фактично доводиться перенавчатися, ламати структуру старої навички (наприклад – перехід в деяких країнах з лівостороннього руху автомобілів на правосторонній тривалий час приводив до виникнення автомобільних аварій, бо навичка лівосторонньої їзди негативно впливала на формування навички правостороннього руху); 3) коли система рухів, що входять в одну навичку, частково міститься в іншій, вже доведеній до автоматизму – при виконанні нової навички автоматично виникають рухи, характерні для раніше засвоєної навички, що призводить до спотворення рухів, потрібних для засвоюваної навички (наприклад, людину навчають стрибкам через барєри, при цьому автоматично можуть виникати рухи повязані з технікою стрибків у висоту, що засвоєна раніше, які заважають засвоєнню нової техніки стрибка); 4) коли початок і кінець послідовно виконуваних навичок не зістикуються один з одним; 5) коли на один подразник виробляється дві або декілька різних реакцій (наприклад, при вивченні іноземної мови виникають помилки у вимовленні букв, однакових за своєю графічною схемою з буквами рідної мови, але різні за вимовлянням («с», «х», «р» тощо); 6) раніше вироблені прийоми дії використовуються в новій ситуації без урахування її відмінностей (наприклад, оператора переводять з устрою старої конструкції на устрій нової, де змінена послідовність операцій).

При повній автоматизації навичок явище інтерференції зводиться до мінімуму або зовсім зникає.

Отже, знаючи та передбачаючи дію певних обставин, при яких може виникнути інтерференція, можна попередити її, полегчуючи оволодіння новими навичками.

Вироблені у людини навички утримуються на певному рівні, якщо вони використовуються. Якщо навички тривалий час не використовуються, то вони послаблюються, знижується якість і швидкість виконання певних дій (системи тимчасових нервових звязків послаблюються. Наприклад, велика перерва в управлінні автомобілем, у виробничій, музичній, спортивній діяльності призводить до погіршання якості виконання певних дій. Причому навички тим більше послаблюються, чим слабше вони сформовані та закріплені. Їх послаблення проявляється в деавтоматизації виконуваних дій.

На порушення звичних дій також впливають хвилювання, стомлення, нові умови виконання дії, а також патологічні порушення в роботі мозку.

36. Поняття спілкування та його особливості. Види спілкування.

Спілкування є невід'ємним аспектом існування людини, важливою передумовою формування її як соціальної істоти, взаємодії з різноманітними спільнотами та необхідною умовою існування суспільства.

Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність не може здійснюватись успішно, якщо між її виконавцями не будуть налагоджені контакти та взаєморозуміння.

У процесі розвитку індивіда потреба у спілкуванні має соціально-вибірковий характер.

У найзагальнішому вигляді спілкування виступає як форма і спосіб існування соціуму. Спілкування є глибоко соціальним явищем, його соціальна природа виражається в тому, що воно завжди відбувається в середовищі людей, де суб’єкти спілкування завжди постають як носії та передавачі соціального досвіду. Соціальний сенс спілкування – передача форм культури, соціального досвіду (норм поведінки, традицій), сприяння збагаченню знань, умінь і навичок учасників спільної діяльності, задовільнення соц. потреби в психологічному контакті, координування зусиль людей.

Соціальний досвід спілкування проявляється у змісті інформації, яка є його предметом (знання, відомості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні), у суспільно вироблених різновидах спілкування.

Спілкування є один з виявів людської сутності, особистісна форма існування й функціонування суспільних відносин. Завдяки спілкуванню, яке відображає об'єктивну потребу людей жити в соціумі, об'єднуватись і співпрацювати відбувається координація дій, узгодження цілей, обмін думками, формування внутрішнього світу людини, її свідомості, почуттів, знань.

Спілкування спрямовано на встановлення психічного контакту між людьми; метою його є зміна взаємин між людьми, встановлення взаєморозуміння, вплив на знання, думки, відносини, почуття і інші прояви спрямованості особистості.

Отже, спілкування — це складний багатоплановий процес встановлення та розвитку контактів між людьми, які зумовлені потребами спільної діяльності.

У широкому сенсі спілкування – увесь спектр зв'язків і взаємодій людей у процесі духовного і матеріального виробництва, спосіб формування, розвитку, реалізації та регуляції соціальних відносин і психологічних особливостей окремої людини, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи.

За змістом спілкування охоплює всі царини людського буття та діяльності, об’єктивні та суб’єктивні їх прояви. Звужене тлумачення цього поняття пов'язане з міжособистісними стосунками людини.

Міжособистісне спілкування – процес взаємодії людей, в якій кожен учасник реалізує певні цілі, водночас пізнаючи і змінюючи себе й співрозмовника.

Спілкування включає обмін інформацією та вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння партнера. Специфіка спілкування полягає в тому, що в його процесі суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається обмін думками, інтересами, почуттями, діяльністю, інформацією тощо. У процесі спілкування відбувається інтелектуальна та емоційно-чуттєва взаємодія індивідів, досягається єдність і злагодженість їх дій, що зумовлює формування спільних настроїв і поглядів, взаєморозуміння, згуртованості тощо.

Важлива особливість спілкування — у його нерозривному зв’язку з діяльністю. Діяльність є основним середовищем і необхідною умовою виникнення й розвитку контактів між людьми, передачі необхідної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій.

Змістовий бік спілкування завжди становить інформація, зумовлена потребами взаємодії людей, яка може стосуватися повідомлення нових знань (наприклад роз’яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, процесів тощо). Спілкування також є засобом передачі певних умінь і навичок. За допомогою словесного опису та пояснення дії, її демонстрації та вправ людину можна навчити виконувати будь-яку діяльність. Саме так відбувається процес оволодіння професійними навичками, фізичними та іншими діями.

Спілкування – це реальність людських взаємин, які охоплюють усі форми спільної діяльності людей, тобто будь-які форми спілкування належать до специфічних форм спільної діяльності (люди завжди спілкуються у відповідній діяльності).

Очевидним є, що діяльність та спілкування людини є взаємопов'язаними і відокремлено існувати не можуть. Так, будь-який різновид, форма людської діяльності (гра, керівництво, виховання тощо) реалізуються через спілкування, а спілкування – через них.

У результаті спілкування реалізуються певні контакти, міжособистісні відносини, здійснюється об'єднання (розмежування) людей, виробляються правила і норми поведінки, розкривається увесь спектр якостей, комунікативний потенціал, соціальна значущість особистості, виявляються людські симпатії та антипатії, любов і дружба, сумісність і несумісність.

Важливим також є вміння спілкуватися з самим собою, вести внутрішні роздуми-діалоги, “розмовляти”, “радитися” з власним сумлінням дуже важливе для прийняття зважених рішень, уникнення помилок, духовного та професійного розвитку людини, збереження її внутрішньої гармонії.

Отже, спілкування виступає як соціальний і особистісно-орієнтований процес, в якому реалізуються не тільки особистісні відносини, але і установки на соціальні норми. Через спілкування як соціальний процес суспільство впливає на індивіда.

Спілкування як соціальне явище охоплює всі сфери суспільного буття та діяльності людей, тому може бути охарактеризоване за різними параметрами, а саме: залежно від контингенту учасників, тривалості стосунків, міри опосередкування, завершеності, бажаності тощо.

1. Залежно від контингенту учасників виокремлюють – міжособистісне, особистісно-групове та міжгрупове.

Міжособистісне спілкування – виявляється у безпосередніх контактах, що здійснюються між людьми, воно характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спілкуються один з одним.

Особистісно-групове спілкування спостерігається тоді, коли одну із сторін спілкування репрезентує особистість, а іншу — група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника — з колективом підлеглих, оратора — з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільнот, кожна з яких обстоює власну позицію, домагається власних цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти згоди. У міжгруповому спілкуванні кожна особистість постає як виразник колективного інтересу, активно його обстоює, добираючи для цього засоби, що найповніше відображують колективну позицію.

2. За мірою опосередкування виділяють – безпосереднє та опосередковане спілкування

Безпосереднє спілкування – взаємодія сторін, між якими встановлюється комунікативний зв’язок, коли співрозмовники безпосередньо сприймають один одного, встановлюють контакти й використовують для цього всі наявні у них засоби. Під час цього спілкування функціонує багато каналів зворотного зв’язку, що інформують співрозмовників про ступінь ефективності спілкування.

Опосередковане спілкування — це комунікація, в яку входить проміжна ланка – третя особа, технічний засіб або матеріальна річ. Опосередкування може бути репрезентоване телефоном як засобом зв’язку, написаним текстом (листом), адресованим іншій особі, чи посередником. Міра опосередкування у спілкуванні може бути різною залежно від засобів, що використовуються для досягнення цієї мети.

На характер спілкування істотно впливає час, упродовж якого триває процес – регламент — це своєрідний каталізатор змісту та способів спілкування.

3. За тривалістю стосунків або взаємодії розрізняють короткочасне та довготривале спілкування. Одні люди налаштовані на певну тривалість взаємодії, не допускаючи того, щоб спілкування їх поглинуло, а інші — в кожному акті комунікації шукають можливості для розширення сфери контакту, продовжуючи спілкування.

Короткочасне спілкування – таке, що виникає із ситуаційних потреб діяльності чи взаємодії та обмежується розв’язанням локальних комунікативних завдань. Такими різновидами спілкування є консультація з певного конкретного питання, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо.

Довготривале спілкування – це взаємодія в межах однієї чи кількох тем, обмін розгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілкування. Тривалість комунікативних зв’язків визначається цілями спілкування, потребами взаємодії та характером інформації, якою оперують співрозмовники.

4. За завершеністю виділяють: 1) завершене спілкування – коли повністю вичерпано зміст теми, учасники однозначно оцінюють результати взаємодії як вичерпані; 2) незавершене спілкування – коли зміст теми розмови залишається нерозкритим до завершення спілкування та не відповідає очікуванням сторін. Незавершеним воно може бути з об’єктивних причин, коли між співрозмовниками виникають просторові проблеми (роз’єднаність людей) або щодо засобів зв’язку та інших необхідних умов для підтримування контактів. До суб’єктивних причин належать заборона, небажання учасників продовжувати спілкування, усвідомлення необхідності припинити спілкування.

5. За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом виокремлюють: а) необхідне спілкування – міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність стає неможливою; б) бажане – передбачає міжособистісні контакти, що сприяють успішному розв'язанню виробничих, виховних та інших завдань; в) нейтральне – міжособистісні контакти не заважають, але й не сприяють розв'язанню завдань; г) небажане – міжособистісні контакти, які ускладнюють досягнення завдань спільної взаємодії.

6. За типом зв'язків між учасниками взаємодії виокремлюють монологічне і діалогічне спілкування.

Монологічне спілкування передбачає одностороннє спрямування інформації, коли один з учасників взаємодії викладає свої думки, ідеї, почуття, не відчуваючи при цьому необхідності в зворотному зв'язку з партнером. Найчастіше це відбувається за позиційної нерівноправності партнерів по спілкуванню, коли один із них є впливовою особою, наділеною активністю, усвідомлюваними цілями і правом їх реалізувати. Співрозмовник сприймається як особа пасивна, що має мешн значущі, ніж свої цілі . За таких умов відбувається суб'єкт-об'єктне спілкування.

Діалогічне спілкування – взаємини індивідів як активних суб'єктів, коли кожний учасник ставиться до свого партнера як до суб'єкта, і, адресуює йому інформацію, аналізуючи його мотиви, цілі, установки, сподівається на адекватну реакцію та ініціативу. Діалогічний вид спілкування допомагає людині відкрити відмінну від власної реальність іншої людини, її почуттів, уявлень, думок, навколишнього світу. Його часто називають гуманістичним спілкуванням (К. Роджерс), воно є найпродуктивнішим для міжособистісних контактів.

Діалог є рівноправним суб'єкт-суб'єктним спілкуванням, яке має на меті взаємопізнання, самопізнання і саморозвиток його учасників.

Умови досягнення діалогічної взаємодії – довіра, позитивне особистісне ставлення одне до одного, намагання кожного відчувати психологічне буття партнера як власне.

7. До особливої категорії належить конфліктне спілкування – характеризується зіткненням різних поглядів, інтересів і дій людей та груп. Небезпека його полягає у наповненості негативними емоціями, стресами, переживаннями, розчаруваннями тощо. Психологічна ціна його дуже висока – під час конфлікту може змінитися система відносин і цінностей, люди по-іншому починають сприймати реальність, вдаватись до не властивих їм дій.

З одного боку, конфлікти створюють напружені взаємини в колективі, переключають увагу з безпосередніх турбот виробництва на з'ясування стосунків, негативно позначаються на нервово-психічному стані, а з іншого — нерідко виявляють творчу силу – їх подолання сприяє поліпшенню умов праці, розвитку технологій, партнерських взаємин, а іноді – зростанню самосвідомості учасників конфлікту. Це характерно для соціально-значущих конфліктів.

Залежно від ситуації, характеру та цілей спілкування його класифікують також за іншими критеріями.