1.1 Культура усного та писемного професійного мовлення

1.1.1 Мова та мовлення в житті суспільства. Функції мови. Літературна мовна норма

Обґрунтування теми: У час духовного відродження України, коли українська мова набула статусу державної, актуальним є створення нової системи духовних цінностей, яка б спиралася на віковічне прагнення українського народу до державності та незалежності. Тому зростає роль української мови у вирішенні завдання гуманітаризації навчально-виховного процесу у вищих навчальних медичних закладах.

Мета заняття: Виробити у студентів переконання в тому, що державна мова України повинна виконувати провідну роль у процесі національної ідентифікації та консолідації нашого суспільства.

Питання для обговорення:

1. Мова як суспільне явище.

2. Поняття мови та мовлення. Мова і мислення.

3. Функції мови.

4. Історія становлення та розвитку сучасної української літературної мови. Походження української мови. Місце української мови серед інших мов світу.

5. Сучасна українська літературна мова. Мовна норма. Типи норм.

Відродження національної освіти, науки та культури – одна з провідних цілей Української держави, адже без всебічної активізації інтелектуального й духовного потенціалу суспільства подальший розвиток будь-якої країни неможливий.

У цьому широкому спектрі проблем надзвичайно важливе місце посідає питання утвердження державності української мови в офіційно-ділових сферах використання. Особлива увага має бути приділена підвищенню культури усної і писемної мови сучасного українського суспільства, адже, «мовна культура – це живодайний корінь культури розумової, усього розумового виховання, високої, справжньої інтелектуальності» (В.Сухомлинський).

Українська мова належить до слов’янської групи (східнослов’янська підгрупа) індоєвропейської мовної сім’ї. Нею спілкуються понад 50 мільйонів людей. У Європі це одна з шести демографічно найпотужніших мов. «Українська мова в багатстві, витонченості й гнучкості не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов’янства…» (М.Драгоманов); «… одна з найбагатших мов слов’янських… ця мова… поетична, музична, мальовнича» (І.Срезневський).

Мові належить провідна й об’єднавча роль у процесах виникнення нації та держави. Українська мова – мова української нації, державна мова України.

У статті 10 Конституції України зазначено, що «державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» (Офіційне тлумачення положень статті 10 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп / 99 (v 010 р 710-99) від 14.12.99).

В українському мовознавстві терміни «мова» та «мовлення» не протиставляються одне одному, але й не ототожнюються. Вони співвідносяться як загальне (мова) і часткове (мовлення) явища, як засіб (мова) і спосіб (мовлення) спілкування.

Мова – складне суспільне явище, якому властиві такі ознаки: найважливіший засіб людського спілкування; засіб самоідентифікації й вираження ментальності нації; засіб формування думки.

Мовлення – мова в її конкретному виявленні як засіб спілкування; процес здійснення мовної діяльності.

Питання вдосконалення мовленнєвої культури українців як основи духовності кожної людини (студента, викладача, нації) турбують сьогодні багатьох мовознавців та методистів. Такі явища, як колоквіалізація, субстандартизація та вульгари­зація мовних засобів призвели до спрощення мовленнєвого етикету, що спостерігаємо сьогодні, особливо з кінця 80-х років ХХ ст. Як справедливо зазначає М.Білоус, спрощення етикету „свідчить про знецінення таких універ­сальних загальнолюдських цінностей, як повага до старших, батьків, жінок, поняття честі, гідності, таких рис характеру, як скромність, толерантність, доброзичливість тощо». Тому сучасна лінгводидактика, зорієнтована на формування духовної мовної особистості, повинна більше уваги приділяти і системі формул ввічливості, в якій відображено мовну картину людських взаємин і загальнолюдські цінності.

Український етикет спілкування становить основу інтелігентного мов­лення, спрямованого на ввічливе контактування, манеру ввічливої розмови, а загалом – на духовне оздоровлення народу (Т.І. Панько).

Структурно-семантична та функціонально-комунікативна розмаїтість системи етикетних висловлень забезпечує реалізацію не лише комунікативної, фатичної, але й культурологічної функції української мови.

Сучасні засоби вираження ввічливості в українській літературній мові (як лексичні, так і граматичні) адекватні таким засобам в інших мовах, а український мовленнєвий етикет упродовж усієї історії органічно вписується в європейську культуру спілкування.

Мова виконує в суспільстві ряд важливих функцій.

Більшість сучасних мовознавців сьогодні виділяють дві основні функції мови – комунікативну (функцію спілкування, обміну інформацією) та когнітивну (пізнавальну, функцію відображення діяльності мовної свідомості). У межах цих базових функцій виділяють часткові. Наприклад, комунікативну функцію ще поділяють на такі різновиди: конативну (функцію засвоєння); волюн­тативну (функцію впливу); контактовстановлювальну (фатичну – привернення уваги слухача, підготовка його до сприймання інформації).

Для реалізації останньої кожен народ витворив власну систему формул ввічливості відповідно до свого менталітету, звичаїв, традицій і духовної культури.

Будова мовленнєвої ситуації «Знайомство» без посередника за Н.Формановською зображено на схемі 1:

	зараз, тут
я				з вами, незнайомим
маючи необхідність
налагоджую стосунки
щоб мати можливість вступити в контакт і підтримувати його
у бажаній тональності

Схема 1

Будова мовленнєвої ситуації «Знайомство» через посередника за Н.Формановською зображено на схемі 2:

	зараз, тут
Я		Вас, знайомого		з ним	незнайомим для вас
					знайомим для вас
Маючи необхідність
налагоджую стосунки
щоб мати можливість вступити в контакт і підтримувати його
у бажаній тональності

Схема 2

Слід звернути увагу також на інші функції мови, важливі для суспільства в цілому і для кожного мовця зокрема.

Номінативна функція – функція називання (номінації) об’єктів дійсності, їхніх властивостей та відношень між ними.

Мислетворча функція – мова є безпосереднім вираженням дійсності, думки, основним елементом мислення.

Експресивна функція – функція мови, яка полягає в тому, що мовець через конкретне висловлювання передає співрозмовникові інформацію про свій фізіологічний і психічний стан.

Емотивна функція (лат. emotum – збуджувати, хвилювати) – функція вираження почуттів, емоцій, переживань тощо.

Естетична функція – функція, що пов’язана з емотивною функцією мови і полягає у використанні образних можливостей мови для впливу на читача (слухача).

Етична функція полягає в дотриманні моральних норм та правил поведінки в суспільстві.

Когнітивна (пізнавальна) функція – відображає зв'язок мови з мисленням.

Культурологічна функція забезпечує відображення та фіксацію культури кожного народу завдяки мові, адже мова – це передусім „рецептор духовно-емоційного життя людей, здатний у вищому своєму прояві переростати національні межі й сприйматися на рівні загально­людського надбання» (Т.І.Панько).

Українська літературна мова виникла на основі різнотипних структурних одиниць загальнонародної мови, які формувалися впродовж багатьох століть (з V-VІ ст. н.е.). Вона унормована всенародною практикою мовленнєвого спілкування і характеризується наявністю сталих норм, обов’язкових для всіх її носіїв.

Поняття «сучасна українська літературна мова» значно вужче, ніж «сучасна українська мова», до якої належать також діалектизми, жаргонізми, арготизми, сленгізми, просторічна лексика. «Літературна наша мова виділилася вже в сталі форми, а тому ми мусимо навчатися не якоїсь говіркової мови, але мови всеукраїнської, цебто літературної» (І.Огієнко).

Сучасна українська літературна мова бере свій початок від появи перших трьох частин «Енеїди» (1798) українського письменника І.П.Котляревського. Основоположником літературної української мови вважають також Т.Г.Шевченка.

Літературні мовні норми виробились у писемно-літературній практиці як правила використання мовних одиниць. «Добре знання літературної мови набувається повсякчасним її вивченням та глибоким знанням мови народної» (І.Огієнко).

Мовні норми	Визначають правильність	Приклади
орфоепічні	належної вимови звуків, і словосполучень	ві[ч:]изна, роби[ц´:]я
акцентуаційні	наголошування й інтонації	кúшка, щéлепа, епілéпсія, диспансéр, óчний
правописні (орфографічні)	написання слів згідно з чинним правописом	хобі, а не хобі; пів-Івано-Франківська, а не півІваноФранківська
лексичні	вживання слів у властивих їм значеннях	заходи, а не міроприємства; бýдь-який, а не любий; доповідь, а не доклад; укладати договір, а не заключати договір
морфологічні	уживання морфем	найрозумніший, а не самий розумний; проректор з лікувальної роботи, а не проректор по лікувальній роботі
синтаксичні	керування, узгодження, поєднання й розміщення слів, речень	Хворий на грип, а не хворий грипом; сміюся з друга, а не сміюся над другом
стилістичні	добору мовних елементів відповідно до умов спілкування	Підвищувати свою кваліфікацію лікарям надасть можливість кафедра пропедевтики внутрішньої медицини ІФНМУ, а не підвищувати свою роботоздатність лікарям надасть можливість кафедра пропедевтики внутрішньої медицини ІФНМУ
пунктуаційні	уживання розділових знаків, коли вони змінюють зміст вислову	Лікувати, не можна чекати. Лікувати не можна, чекати.

Щодо історії розвитку української мови слід зазначити, що на власній її території в різні історичні періоди вона зазнавала заборон і обмежень у різних сферах свого функціонування. А саме:

1720 – Указ Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській друкарням друкувати книги українською мовою.

1729 – Наказ Петра II про переписання в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.

1763 – Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 – Указ Московського православного синоду про вилучення в насе­лення українських букварів і церковних книг українською мовою.

1811 – Закриття Києво-Могилянської академії.

1817 – Польський сейм заборонив викладання українською мовою в початкових і вищих школах Галичини. Вводиться викладання польською мовою.

1859 – Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорщини заборонило українську азбуку в Галичині та Буковині, замінивши її латинською.

1862. – Заборона українських недільних шкіл у російській імперії.

      1863. – Валуєвський циркуляр заборонив друкування українською мовою наукових, релігійних та педагогічних праць.

1876 – Емський указ царя Олександра II про заборону друкування книг українською мовою в російській імперії.

1888 – Указ Олександра III заборонив вживання української мови в офіційних установах.

1895 – Заборона писати українські книги для дітей.

1914 – Указ російського царя Миколи II про заборону української преси.

1924 – Заборона російською владою святкувати 100-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка.

1924 – На Буковині румунська влада почала румунізацію українських шкіл, яку завершила в 1927 р.

1924 – Польський уряд прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в державному апараті. Початок полонізації українських шкіл.

1933 – Телеграма Сталіна про припинення «українізації». З українського правопису вилучено букву ґ.

1958 – Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою.

1970 – Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисертацій російською мовою.

1975 – Поновлення цензурування «Кобзаря» Т.Г.Шевченка.

1983 – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про «покращення викладання російської мови в СРСР».

28 жовтня 1989 р. Верховна Рада України прийняла «Закон про мови в УРСР», яким оголошено українську мову державною і мовою міжнаціонального спілкування в межах України.

Із здобуттям державної незалежності ситуація з функціонуванням української мови у різних сферах суспільного життя поступово почала покращуватися. Однак і в наш час усе ще не припиняються спроби принизити національну гідність українського народу, ліквідувавши або звівши нанівець статус української мови як державної. Тож від кожного громадянина нашої держави залежить, чи хоче він говорити мовою своїх предків, чи шанує він закони, історію та культуру держави, у якій живе, а відтак і те, чи хоче він жити у вільній, незалежній і суверенній Україні.