Становлення національної політичної думки (кінець xvііі – хіх ст.)

Наприкінці XVІІІ – на початку XІX ст. в Україні працюють діячі просвіт­ницького напрямку суспільної думки – Я.Козельський, С.Десницький, М.Каразин, П.Лодій. Їх діяльність сприяла розвитку освіти (створення університетів у Харкові в 1805 та Києві у 1834 р.), і взагалі пожвавленню української суспільно-політичної думки. Це пов’язано також з діяльністю масонських лож, поширених в Росії з кінця XVІІІ ст. Так, у Полтаві діяла ложа “Любовь к истине”, в яку входили декабрист А.Глінка, видатний письменник І.Котляревський та ін. В катехізисі ложі йшлося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії. У 1819 р. у Києві діяла ложа “Об’єднаних слов’ян”, які відстоювали ідею федерації слов’янських республік як союзу держав, серед яких гідне місце належатиме Україні. Досить розвиненим в Україні був також декабристський рух з його ідеями конституційної монархії та навіть республіки (“Південне товариство” на чолі з П.Пестелєм).

Ідеї слов’янської єдності та федерації слов’янських республік на грунті повної свободи та автономії були розвинуті у Кирило-Мефодіївському товаристві (1845-1847 рр.). Микола Костомаров (1817-1885) у програмі товариства “Книга Буття українського народу” висуває три головні завдання:

1) побудова слов’янського союзу християнських республік;

2) знищення крипацтва та абсолютної монархії в Росії;

3) розповсюдження християнського суспільного устрою у всьому світі.

Одним з братчиків Г.Андрузьким був також запропонований конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що грунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії. До цієї організації входив і Тарас Шевченко, який у своїх творах в образній формі розвиває перш за все соціальні та національні ідеї товариства, досягаючи при цьому, безперечно, величезної сили впливу на національну свідомість, що перетворює його не просто у поєта, а в національного пророка.

Народницький напрямок в українській політичній думці реп­резен­тував Володимир Антонович (1834-1908). Невід’ємною рисою українського народу він вважає нездатність та нелюбов до державного життя, протиставляє державі з її регламентацією і апаратом – апофеоз вільної творчої суспільності. Розглядаючи три національних типа – українців, росіян та поляків, зазначає, що росіяни розвинули принцип авторитаризму та монархізму, поляки – принцип аристократизму, а українці – суспільної правди і рівності. Таким чином, український тип подається як бездержавний, що веде до відмови від політичної боротьби і до занурювання у “культурництво”.

Політичні мислителі України кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) був володарем дум політично свідомого українства у 70-80-ті роки минулого століття. Він очолював ліве крило київської організації “Громада”, у 1876 р. емігрував, видавав журнал “Громада”. Як “соціаліст європейської школи” він допускав революцію, але віддавав перевагу політичним реформам на основах свободи. Він був палким прихильником захисту політичних прав і свобод людини. Він підтримував ідею федерації слов’янських народів, де Україна мала б політичну автономію на рівні з іншими державами, а також розвивав ідеї децентралізації держави на підставі автономії земств (“громадівський соціалізм”). М.П.Драгоманов критикував культурницький напрямок українського народництва за відмову від політичної діяльності, але сам обгрунтовує ідею “безбуржуазності” української нації.

Ідеї М.Драгоманова в різних напрямках (соціалістичному та націонал-демократичному) розвивали С.Подолинський, І.Франко, М.Грушевський та ін. Іван Франко (1856-1916), використовуючи окремі марксистські формули, розуміє їх дещо інакше. Так, ідея світової революції у нього – це не бунт бідних проти багатих, а повільні глобальні перетворення у культурі, науці, політиці шляхом просвіти робітників, а не насильства. Говорячи про відмирання держави при соціалізмі, він фактично проводить ідеї “громадівського соціалізму” – кожна особа вільна, і з вільних осіб складається громада, яка також є автономно-вільною. У статті “Поза межами можливого” та інших працях 90-х років висуває ідею національної самостійності України.

До драгоманівського напрямку належав також Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) – видатний історик, мислитель та політичний діяч України, голова Центральної Ради, академік, автор багатотомної “Історії України-Руси”. М.С.Грушевський прийшов до політики через історію, при цьому він писав: “Добре робити історію важніше, ніж гарно писати її. Добра конституція вартніша від геніальної поеми, і добрий земельний закон займе місце в нашій національній бібліотеці поруч Шевченкового “Кобзаря”.” Він обгрунтовував закон національного самовизначення, згідно з яким повна самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням потреб національного розвитку будь-якої народності, яка обіймає певну територію і володіє достатніми здатностями й енергією розвитку. Він вважав український народ народом західної культури, відстоював принципи демократії, захисту прав і свобод громадян, вважаючи інтерес трудового народу найважливішим законом будь-якої громадської організації. Схиляючись до принципу федеративного устрою України (поділ на землі), він певний час був прихильником федеративних відносин із Росією (що відобразилось і в його конституційному проекті 1905 р.), але з кінця 1917 р. перейшов на позиції державної самостійності України. Формою держави має бути демократична республіка, але з опорою на самоврядування.

Інший, романтично-націоналістичний напрямок започаткував Микола Міхновський (1873-1924) – засновник “Братства тарасівців” (1891), партій РУП (1900) та УНП (1902). В 1900 р. він виступив з рефератом перед полтав­ськими студентами, який згодом був виданий як брошура “Самостійна Україна”. Націоналізм подається тут як вираження самосвідомості української нації, яка так само, як і будь яка інша, має право на власну державність. Історія стосунків України з Росією розглядається як історія поневолення України. Виступає за створення власної української армії (і брав активну участь у її створенні в 1917 р.). Поєднує народницькі та соціалістичні ідеї. Висуває гасло “Україна для українців” – необхідна боротьба не тільки за власну державу, але й проти російської нації. Формулює “10 заповітів українського націоналіста”.