Тема 3. Головні етапи розвитку політичної думки України

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Т.Шевченко

Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям.

М.Драгоманов

Витоки та особливості української політичної думки

Біля витоків вітчизняної політичної думки стоїть світосприймання Київської Русі, в релігійно-філософській та політичній думці якої можна виокремити дві лінії. Перша – “софійська традиція” – пов’язана з іменами митрополита Іларіона, князя Володимира Мономаха, Даниїла Заточника та ін. Це ідеї державного централізму, єдності російських земель та єдиновладдя князя, при цьому ідея єдиновладдя була антитезою не демократизму, а феодальній роздробленості. Християнство в Іларіона виступає ідеологією князівської влади (прообраз майбутньої ідеї православного царства), а Даниїл Заточник близький до ідей освіченого самодержавства. Друга лінія – “афоно-печерська”, або монастирська традиція (Феодосій Печерський, Нестор та ін.) виходила з ідеї династичного, удільного князювання благочестивих князів при політичному домінуванні централізованої церковної влади.

В подальшому становлення української нації, на відміну від російської, не супроводжувалось становленням сильної національної державності. Ця обставина сформувала певні особливості української політичної думки.

• По-перше, ідея незалежності України посідає центральне місце в ідейній боротьбі (тільки в різні часи набуває різних форм вираження – ідеї автономії, федерації слов’ян або повної самостійності).

• З іншого боку, по-друге, знаходження українських земель у складі Польщі сприяло тому, що Україна значно раніше за Росію встановила міцні стосунки з Європою і сприймала звідти передові як на той час ідеї, в тому числі й політичні концепції.

• По-третє, відсутність власної абсолютистської держави сприяла формуванню більш демократичної свідомості як риси народного менталітету і як певних політичних концепцій (навіть до ідеї про “бездержавність української нації).

• Нарешті, такі умови все ж не сприяли загальному розвитку власної освіти та науки в Україні, тому й українська політична думка залишилась недостатньо розвинутою.

Політична думка в Україні доби Відродження та Просвітництва

У XVІ-XVІІ ст. на тлі боротьби проти церковної унії стають відомими такі памфлетисти та полемісти, як Ст.Оріховський, І.Вишенський, Христофор Філалет, П.Могила та ін. Наприклад, Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) – гуманіст, європейськи освічений вчений – відстоював пріоритет світської влади над церковною, був прихильником теорії суспільного договору, при чому головну мету держави вбачав у гарантіях прав та майна кожного індивіда (втім, і громадяни мають спрямовувати свою діяльність перш за все на інтереси держави). Виступаючи проти папства та турецької навали на Україну, звертався до польського короля за допомогою з такими словами: “Король обираєтся для королевства, а не королевство для короля створено.” В “Апокрисисі” Христофора Філалета також підкреслюва­лось, що монарх не має права чинити свавілля та беззаконня проти народу; відно­сини між монархом і народом мають будуватись на законі та добровільній згоді.

В XVІІ ст. ідея політичної незалежності України здобуває практичний зміст у національно-визвольній боротьбі під проводом Б.Хмельниць­ко­го, та в створенні Гетьманщини – автономного державного утворення, основою політичної організації якого став устрій козацької Запорозької Січі. Слід відзначити значне місце в історії політичної думки України “Пактів й конституцій законів та вольностей війська Запорозького”, складених гетьманом Пилипом Орликом у 1710 р. Досить цікавими виявляються також трактати С.Климовського “О правосудію на­чалствуючих, правдh и бодрости их” і “О смиреніh височайших”, подаровані ним Петру І.

Але у XVІІІ ст. Україна позбулась останніх проявів автономії, що примушу­вало українських мислителів або ставати на службу існуючій державі, як Феофан Прокопович, або опинятись в еміграції, як Пилип Орлик, або зовсім відсторонюва­тись від політичної діяльності та розгляду політичних питань, як Г.Сковорода.

Значний поштовх розвитку науки в Україні, зокрема філософської та політичної думки, дало створення Києво-Могилянської академії (1632 р.), в якій викладались зокрема і політичні вчення Арістотеля, Фоми Аквінського та нових європейських вчених. Вихованцями Києво-Могилянської академії були видатні українські філософи та мислителі Феофан Прокопович, М.Козачинський, Гр.Сковорода.

Феофан Прокопович (1677-1736) – філософ та ідеолог петровських реформ у Росії. Відстоював ідею верховенства світської держави над владою церкви, підкорення церкви державою, в цьому дусі й розробив проект церковної реформи, яка була здійснена Петром І у 1720 р. Прихильник теорії освіченого абсолютизму. Державна влада виникає внаслідок суспільного договору і є захисником і оборонцем закону. Народ не має права виступати проти монарха (з його точки зору “влада черні” – наприклад, Запорізька Січ – “огидна”). Кожний народ має обрати відповідну державну форму, для Росії такою формою є монархія.

Мануїл Козачинський (1699-1755), розвиваючі ідеї Гоббса та Локка, вважав природним станом людини саме суспільний стан, де можуть проявитись та бути захищені його природні права. Вони не відчужуються повністю на користь держави при заключенні суспільного договору (як вважав Гоббс). Найважливішими з них є право на життя, свобода совісті, право приватної власності та право вибору. Коза­чин­сь­кий довгий час працював у Сербії, де посприяв розвитку освіти та літератури.

Григорію Сковороді (1722-1794) притаманна увага переважно до питань морального вдосконалення людини. Суспільство регулюється за природними, точніше – Божими законами, зокрема законами нерівної рівності та спорідненої праці, тому роль держави його мало цікавила. Втім, ідея спорідненості формулювалась Сковородою як освячення ієрархічного поділу суспільства на керуючих та керованих (“народ должен обладателям своим служить и кормить”). Він вчить лояльності існуючій владі як волі Божій (“делай то, к чему рождён, будь справедливый и миролюбивый гражданин и довлеет”), але різко засуджує деспотизм (“Всяк обожив­ший волю свою, враг есть божьей воле и не может внийти во царство божие”).