Тема 17. Політичні доктрини сучасності

Консерватор – либерал, которого только что огра­би­ли.

Либерал – тот, кого радикалы считают консер­ватором, а консерваторы – радикалом.

Радикал – консерватор, потерявший работу.

Коммунист – человек, у которого нет никаких шансов стать капиталистом.

Из словаря Эвана Эзара

Політична доктрина – це сукупність поглядів на шляхи та цілі суспільно-політичного розвитку, а також на засоби та методи досягнення цих цілей. Політична доктрина – це не тільки (або не стільки) певна ідеологія, скільки поєднання ідей та дій.

Ідеологія консерватизму та неоконсерватизму. Клерикалізм

Консерватизм (від лат. conservare – зберігати) – це схильність до усталених, традиційних суспільних структур та ідей. Як певна психологія, як певне ставлення до існуючих суспільних структур, зорієнтоване на їх зберігання, консерватизм існував завжди. Англійський історик Маколей писав: “Дух человеческий увлекается в одно из противоположных направлений – либо прелестью привычки, либо прелестью новизны.” Тому у всякому суспільстві, за словами Ф.Достоєвського, існує консервативна більшість та реформаторська меншість. Саме консерватизм більшості забезпечує стабільність суспільства та спадкоємність його розвитку.

Вперше термін “консерватизм” вживає французський письменник Шатобріан в період Великої Французської революції, визначаючи ним позицію та політичні уподобання феодальної аристократії. В цей період формується і політична філософія консерватизму, серед засновников якої – Е.Бйорк (Англія) та Ж. де Местр (Франція). Основну тезу філософії консерватизму можна виразити словами Е.Бйорка – немає підстав вважати, що будь-який індивід, або навіть група індивідів мудріша за весь людський рід, мудрість якого міститься у спадку минулого.

Звертання до історії – головне в консервативній традиції. Але звертання це може бути різним. Або – з метою захисту непорушності статус-кво, проти будь-яких перетворень (крайній консерватизм). Або – з метою певного типу соціальних змін, який зберігає спадкоємність (помірний консерватизм). Або – з метою відтворення певного соціального ідеалу, вже порушеного і залишеного у минулому (реставрація).

Розрізняють також структурний та ціннісний консерватизм. Структурний робить наголос на збереженні існуючих політичних та соціальних структур (напр., форми правління, законів, організацій тощо). Ціннісний консерватизм, не відмовляючись від структурних перетворень, намагається зберегти пануючі соціальні цінності (сім’ї, моралі, релігії, патріотизму, націоналізму тощо).

Як приклад ціннісного консерватизму може розглядатись християнський демократизм. Він започатковується в ХІХ ст., згодом виникають численні християнсько-демократичні (переважно католицького, але також і протестантського складу) політичні партії, профспілки, молодіжні та інші громадські організації, які відстоюють ідеї клерикалізму (від лат. clerіcalіs – церковний), тобто поширення впливу релігії та церкви на всі сфери суспільного життя і посилення суспільної спрямованості у діяльності самої церкви.

У 70-х роках ХХ ст. набув поширення неоконсерватизм, політичними лідерами якого були Р.Рейган та М.Тетчер. Дві центральні ідеї: підкорення індивіда державі та забезпечення політичної та духовної спільності нації. Неоконсерватизм проти втручання держави в економічне життя суспільства (в цьому він зближується з економічним лібералізмом), але він за найсильніше втручання в політику. Неоконсерватизм відстоює концепцію “обмеженої демократії”, згідно якої демократія призводить до кризи управління. Тому неоконсерватори кажуть про необхідність більш активної та виразної політики, про те, щоб виключити значну частину політичних рішень зі сфери демократії, приймаючи їх владним чином. При цьому рішення, що приймаються авторитарно, виправдані не мораллю, або навіть законом, а загальними інтересами нації. Неоконсерватизм багато в чому спирається на релігію, захищає цінності сім’ї та моралі. Пріоритет політики в неоконсерватизмі виявляється в пріоритеті зовнішньо-політичних завдань, державного самоутвердження нації (звідси – небезпека великодержавності), а також в критиці соціальних завдань держави, які обмежують свободу, породжують соціальне споживацтво.