Тема 2. Істоpія політичних теоpій

Мы полагали целью науки о государстве наивысшее благо, потому что именно эта наука больше всего уделяет внимания тому, чтобы создать граждан определённого качества, т.е. добродетельных и совершающих прекрасные поступки.

Аристотель

Політичні вчення Стародавнього світу

Якщо політологія як окpема наука існує лише кілька десятиpіч, то політична думка – пеpеважно в межах філософії – налічує понад 2,5 тис. pоків. Пеpші уявлення пpо деpжаву та політичну владу знаходимо в літературних пам’ятках кpаїн Стаpодавнього Сходу. Так, в єврейському Старому Заповіті Біблії (ІІ-І тис. до н.е.) знаходимо концепцію теократичного походження держави і своєрідних договірних відносин між Богом і обраним народом, які втілюються в безпосередній теократії, управлінні за Божими законами. Індійські “Закони Ману” (ІІ ст. до н.е.) освячують кастовий устрій суспільства з верховенством жрецької касти (брахманів), в якому “мистецтво управління державою”, тобто політика, має назву “данданіті” – букв. “керівництво у володінні палкою”. Натомість, індійський мудрець Каутілья в “Артхашастрі” (ІV-ІІІ ст. до н.е.) розглядає політичну сферу як відокремлену від релігійної, вважаючи, що її головним предметом є “артха”, тобто користь.

Особливо відpізняється китайська філософія, яка взагалі має пеpеважно етико-політичний хаpактеp, головним пpедметом якої є визначення засобів ідеального пpавління.

Так, китайський мислитель Конфуцій (VІ-V ст. до н.е.) вбачав у державі велику патріархальну родину, де влада правителя заснована на його особистому авторитеті та спирається на відданих служінню загальній користі чиновників. “Правитель має бути правителем, сановник – сановником, батько – батьком, син – сином.” Замість штучних законів в такій державі діє традиційний ритуал, сімейно-общинні звичаї. Культ давнини, традиційних методів управління, який існував в Китаї й раніше, був закріплений Конфуцієм і надовго визначив особливості політичного шляху країни. Ідеальний правитель, з точки зору філософа, має прагнути добра, тоді й народ буде добрим. Власне, мова йде про “справедливе використання народу”, тобто розподіл суспільних функцій між верхами та низами суспільства. Основою державної міцності є довіра простих людей до влади, яка має вести народ належним шляхом. Конфуцій одним з перших сформулював золоте правило моралі й застосував його до політики: “Не роби людині того, чого не бажаєш собі, тоді і у державі, і у сім’ї до тебе не будуть відчувати ворожнечі.”

Представники іншої китайської філософської школи легістів (Шан Ян, Хань Фей, ІV-ІІІ ст. до н.е.) обгpунтовували ідеї деpжавної монополії над виpобництвом і тоpгівлею, наділення адміністpатив­ного апаpату економічними функціями, систематичного контpолю деpжави за пове­дінкою і настpоями населення та ін. Вони віддавали перевагу творенню законів перед сталими традиціями, при чому закони мають виходити з принципу управління людь­ми не як доброчинними, а як порочними. Виступаючи своєрідною партією по­ряд­­­ку, вони стверджували, що в зразково керованій державі має бути багато пока­рань і мало нагород, при цьому покарання повинні бути суворими, а ранги шляхет­ності – почесними; нагороди – незначними, а кари – такими, що примушують тремтіти.

Давньогрецька філософія як одну з найважливіших своїх частин містила філософію політичну. Це не випадково, і пояснюється тією участю у житті грецького поліса, яку брали вільні громадяни (звідси арістотелівське “людина є істотою політичною”). Ціла низка видатних мислителів одночасно залишили пам’ять про себе як про законодавців (Солон в Афінах, Піфагор в італійських містах, Парменід в Елєї), інші просто обіймали різні державні посади. Про політику досить докладно висловлювались Геракліт, Демокріт, софісти, Сократ, Епікур та ін.

Найзначнішими давньогрецькими політичними мислителями, твори яких збереглись до цього часу, є Платон та Арістотель(у Платона – “Держава”, “Закони”, у Арістотеля – “Політика”, “Афінська політія” та ін.). Платон (ІV ст. до н.е.) вважав життєздатною лише ту державу, де закон – володар над правителями, а не ту, де закон перебуває під будь-якою владою. Платон стверджував, що кожна форма держави гине внаслідок внутрішніх протирічь, зловживань власними принципами. Так, демократію губить зайва свобода, яка перетворюється у тиранію, при цьому тиран приходить до влади як ставленик народу. Відстоюючи принцип верховенства закону над будь-якою владою, Платон розумів його згідно з традиціями грецького полісу, тобто закон мав регламентувати усе життя вільних громадян полісу, не залишаючи приватної сфери як такої; тобто, від сучасних теорій правової держави погляди Платона відрізняє відсутність ідеї прав особистості. Натомість, він запропонував проект ідеальної держави, в якій би діяли справедливі закони, і яка б будувалась на принципі розподілу функцій між трьома соціальними станами: філософи мали керувати, воїни – захищати, ремісники та землероби – працювати.

Арістотель (ІV ст. до н.е.) поєднував політику з етикою і вбачав найкращу доброчинність людини у здатності як добре володарювати, так і добре підкорятися. Він провів значну наукову роботу, дослідивши 158 державних устроїв грецьких полісів, на підставі чього розвинув класифікацію Платона про правильні і неправильні форми державного устрою. До правильних віднесені царська влада, аристократія, демократія із законами, до неправильних – тиранія, олігархія, демократія без законів. Критикуючи ідею утопічної держави Платона, він відстоював принцип правління гідних людей, поєднання різних форм правління, перш за все царської влади та аристократії; вважав, що держава буде найбільш міцною, коли при владі буде “середній клас”, а не найбільш багаті або найбільш бідні. Такий лад не буде зловживати насильством, адже найбільших охоронних заходів потребує найгірший з видів державного устрою (а такими Арістотель вважав тиранію та беззаконну демократію).

Пізніше Полібій (ІІ ст. до н.е.) доповнив ці політичні вчення ідеями про кругообіг форм правління: царська влада – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія; зокрема, про загрозу перетворення демократії в охлократію (владу натовпу), та про змішану форму правління як найкращий державний устрій. Остання теза набула розвитку у Стародавньому Римі, який намагався реалізувати її в своїй республіці. Втім, давньоримська політична думка здебільшого була епігоном грецької, хоча в працях Сенеки, Плутарха, Плінія Молодшого та інших знаходимо багато цікавих ідей, а Цицерон (І ст. до н.е.) розробив вчення про державу як справу народу, як публічно-правову спільність. Значно більше Рим уславлений правовими ідеями юристів та їх втіленням.

В цілому античність є колискою сучасної політичної науки. Головні особливості античної політичної думки можна сформулювати так:

• Уявлення про єдність суспільства і держави (грецький поліс).

• Єдність етики і політики, політика розглядається як частина етики.

• Вивчення та класифікація конкретних політичних устроїв; особлива увага до аналізу тиранії та демократії.

• Ідеї кругообігу форм правління та змішаної форми правління як найкращої.

• Ідеї панування закону у державі та розробка засад правової системи, що грунтується на природньому праві (“римське право”).

Головні досягнення політичної думки Середньовіччя, Відродження та Нового часу

У Середньовіччі провідними політичними ідеями були концепції верховенства влади Божої та її земного втілення – влади церковної – над владою держави та окремою людиною. Так, Августин Блаженний (ІV-V ст.) у своїй праці “Про град Божий” називав державу “великою шахрайською організацією” і відстоював тезу про її підкорення церкві, називаючи це пануванням “світла над царством темряви”. Інший християнський мислитель Фома Аквінський (XІІІ ст.) визнавав необхідність та божествений характер держави, але підкреслював її вторинність у відношенні до церкви. Віддаючи перевагу монархії як найкращій формі правління, він ототожнював демократію з тиранією, хоча й визнавав право народу на повалення тирана (але тільки під проводом церкви). Взагалі в межах теологічного розуміння політики у названих мислителів все ж таки набували розвитку християнські ідеї рівності людей перед Богом, які втілились пізніше в концепцію природних прав людини.

Біля витоків політичної думки Нового часу стоїть італійський мислитель Відродження Н.Макіавеллі (XV-ХVІ ст.). Він уперше виділив політику як автономну, самостійну галузь людської діяльності та дослідження, зробив вирішальний крок до вивільнення політики від релігії. Наразі це означало і остаточне відокремлення політики від етики (відтоді нерозбірлива у засобах політика навіть отримала назву “макіавеллізм”). У відомій праці “Государ” він дає поради правителю як захопити та утримувати владу, використовуючи при цьому реальні засоби, а не відсторонені моральні принципи. Правитель має, звичайно, намагатись бути порядною людиною, але “він завжди має бути готовим до того, щоб по можливості не віддалятись від добра, але при необхідності не чуратись і зла”. Держава, на думку Макіавеллі, – це вищий вияв людського духу, а служіння державі – це зміст, мета і щастя життя людини.

Вивільнення політики від релігії поставило під сумнів тезу про божественне походження держави. Замість неї в Новий час з’являється теорія суспільного договору, яку розробляли Т.Гоббс та Дж.Локк (Англія, XVІІ ст.), Ж.-Ж.Руссо (Франція, XVІІІ ст.). Так, Гоббс виходив з твердження про природний стан людства як “війни усіх проти усіх”, з якого суспільство виходить шляхом створення держави. Згідно цієї концепції держава розглядається не як господар, а як слуга суспільства, що не обмежує, а реалізує суверенітет народу. Втім, якщо Гоббс визнавав за народом одноразове право суверенітету, яке потім переходить до абсолютної монархії, то Локк вже розглядав цей суверенітет як перманентне право, в тому числі і право скинути уряд, який порушує свої обов’язки згідно суспільного договору (серед яких найголовніші – захист суспільства та власності). А вже Ж.-Ж.Руссо розвинув на цій підставі концепцію народовладдя, тобто безпосереднього здійснення народом владних функцій та його права на революцію.

Серед основних досягнень політичної думки Нового часу поряд з теорією суспільного договору найважливішою є теорія природних прав людини, яку розвивали у ХVІІ-XVІІІ ст. Г.Гроцій (Голландія), Дж.Локк, Т.Пейн та Т.Джефферсон (США). Згідно з цією концепцією всі люди з’являються на світ рівними і мають від природи (точніше – від Бога) невід’ємні права на життя і прагнення до щастя, на власність і свободу та ін. Якщо теорія суспільного договору ставила суспільство над державою, то теорія природних прав ставила особу над суспільством та державою. Ця теорія тісно пов’язана з християнською ідеєю рівності людей перед Богом, а ще – з протестантськими ідеями свободи віросповідання та свободи віруючого від церкви. На ній грунтується сучасний лібералізм та сучасні ліберально-демократичні режими.

Ш.Монтеск’є (Франція, ХVІІІ ст.) розвинув теорію поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову як підстави свободи та безпеки громадян. Так була закладена ідея одного з головних механізмів сучасної демократії і правової держави. Теорію правової держави і взаємовідносин держави з громадянським суспільством розробляли німецькі філософи кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. І.Кант і Г.В.Гегель. Зокрема, Гегель розглядав громадянське суспільство як сферу реалізації особливих, приватних цілей та інтересів особистості, а державу тлумачив у дусі християнської ідеї свободи, особистої незалежності і рівності всіх перед законом. Правова держава – це механізм насильства і апарат політичного панування, що опосередкований і приборканий правом, введений у правове русло. Втім, якщо Кант будував свою теорію правової держави на ліберальних принципах, то Гегель фактично відкидав ліберальну концепцію автономії особистості, віддаючи перевагу конституційній монархії в її конкретному – пруському – обличчі.

В першій половині ХІХ ст. в Європі були розвинуті політико-філософські вчення утилітаризму (Є.Бентам), лібералізму (Б.Констан), демократії (Ш.А.де Токвіль), консерватизму (Ж. де Местр) та ін.

В середині ХІХ ст. на грунті ідей утопічного комунізму XVІ – поч. XІX ст. (скасування приватної власності, зрівняльного розподілу, засудження багатства і експлуатації людини людиною) виникає політична доктрина марксизму, яка базується на визнанні визначального впливу економічних умов і матеріальних інтересів на політичну сферу (еконо­мічному детермінізмі). К.Маркс і Ф.Енгельс розвинули вчення про державу – її походження, роль як знаряддя класового протиборства, та її відмирання. Вони досить різко поставили проблему відчуження людини від політичної влади, але шукали шляхи подолання цього відчуження у боротьбі “загального класу-визволителя” – пролетаріату. Історична місія пролетаріату полягала, на їх думку, у знищенні капіталістичного суспільного устрою, здійсненні соціалістичної революції і створенні держави нового типу – диктатури пролетаріату. Марксизм розглядає класову боротьбу взагалі як рушійну силу історії, а революції – як її локомотиви; ним були висунуті гасла пролетарського інтернаціоналізму та створення пролетарської партії. Марксизм відкриває закономірності деяких особливих форм політичної діяльності, перш за все пов’язаних з класовою боротьбою та певним етапом розвитку капіталістичного суспільства, але не може розглядатись як всеохоплююча політична теорія.