Тема 11. Людина і політика

Человек – животное политическое.

Аристотель

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах.

Загальна декларація прав людини

Політична соціалізація особистості

Особа у філософському розумінні є духовною істотою, духовною серцевиною біосоціального організму – людини. Так, С.Франк визначає особистість як “носителя и творца духовных ценностей”, вона – “живая и вечная лаборатория духовного творчества, единственная на земле реальная точка, в которой и через которую действует божественный дух”.

Особистість існує в суспільстві і є первинним суб’єктом будь-яких суспільних відносин, зокрема й політичних. Становлення особистості як суб’єкта політики відбувається поступово, у процесі її політичної соціалізації. Цей процес можна визначити як вступ, вростання особи у світ політики: формування політичних уявлень, орієнтацій та установок, набуття навичок політичної участі та властивостей певної політичної культури. Політичні уявлення, цінності та установки не даються від народження, а набуваються під час становлення особистості.

Політична соціалізація відбувається двома шляхами, які в реальному житті, безумовно, переплітаються:

1) передання новим поколінням політичного досвіду попередніх поколінь, якій втілений в нормах політичної культури (в процесі родинного виховання, навчання в школі, через засоби масової інформації тощо);

2) здобуття особистістю нових політичних знань та нового, власного політичного досвіду.

Соціалізація може бути прямою – політичні зібрання та мітинги, виборчі кампанії, політична пропаганда та вивчення політичних наук; або побічною – несвідоме наслідування батьків дітьми. В соціалізації індивід не є повністю пасивним суб’єктом, але й не є єдиним діючим – індивіди соціалізують себе і соціалізуються.

В західній емпіричній політології виокремлено три етапи політичної соціалізації. На першому – від 3-5 до 12-13 років – дитина ідентифікує себе з батьками, які беруться за зразок, є прикладом для наслідування. При цьому, якщо спочатку політичні орієнтації дитини відрізняються позитивним характером і персоніфіковані, то приблизно після 7 років вона починає усвідомлювати більш абстрактні поняття та політичні символи, поступово зростає політична поінформованість. На другому етапі – від 13 до 18 років – як правило, формується політичне “Я”, набуваються знання про ролі та функції політичних інститутів та осіб, зростає політична залученість. Третій етап – з 18 років – людина вступає в такі самі стосунки із світом політики, як і дорослі (зокрема, набувається і юридичний статус повноліття, тобто дієздатності).

Людина і держава. Мотиви та характр політичної участі

Політична соціалізація особистості може виявлятись як у формі підйому почуття особистості та її політичної активності, так і у феномені політичного відчуження. Взаємини особи і влади можуть при цьому будуватись або на моделі “підкорення”, де на першому місці стоїть опрацювання механізму здійснення влади та ієрархія підданства, або за моделлю “інтересу”, де інтереси людини стають провідним механізмом політичного регулювання.

Взагалі людина вільна як брати участь в політичному житті, так і уникати цього. Наприклад, в сучасних демократіях набув поширення абсентеїзм (від лат. abcens – відсутній) – байдуже ставлення людей до здійснення своїх громадянсько-політичних прав, ухилення від участі у виборах, від голосування на них. Вирішальними тут є певні особисті мотиви. Так, мотивами участі можуть бути: впевненість у власній компетенції; схильність до спілкування; спроба довести власну перевагу; матеріальні стимули; вплив популярних політичних лідерів; вплив засобів масової інформації; впевненість в праві давати політичні оцінки і рекомендації та ін. Мотивами неучасті можуть бути, навпаки: малий зиск; дуже низька можливість вплинути на хід подій; впевненість, що перспективи будуть добрі і без участі; або несвідомі мотиви.

За своїм характером політична поведінка (участь або неучасть) людини може бути конформістською або нонконформістською. Конформізм (лат. conformіs – подібний, схожий) означає некритичне сприйняття і слідування пануючим думкам та стандартам, стереотипам, традиціям, авторитетам, принципам, установкам та пропагандистським кліше. Конформізму властиві такі риси: відсутність індивідуальності, стандартність, маніпульованість, консерватизм. В його формуванні вирішальну роль можуть відігравати страх, пропаганда, фактична віра у володіння вищою та єдиною істиною. Нонконформізм означає протилежну позицію – відмову від звичних та загальноприйнятих стереотипів і забобонів, невіру в авторитети, пошуки шляхів самореалізації, особисту ініціативу. В тоталітарних режимах нонконформістьска активність особистості проявляється як інакомислення – наприклад, дисиденство (лат. dіssіdens – незгодний) у Радянському Союзі.

Місце і роль особистості в системі політичних відносин визначається орієнтацією системи стосовно двох полюсів – етатизму, який утверджує домінування інтересів держави та його інститутів над політичною волею громадян, і індивідуалізму, який підкреслює суверенність громадянських прав кожної людини. В першому випадку маємо справу з патерналістською системою “держава-підданий”, системою державного піклування і свавілля, де підданий фактично позбавлений свободи вибору, підпорядкований абсолютній владі. Етатизм (від франц. etat – держава) як політика – це поширення повноважень держави на всі без винятку царини життя; як тип політичної свідомості людей полягає у схильності вважати державу найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. В другому випадку – в системі “громадянин-держава” – права людини і громадянина розглядаються як найвища цінність, а їх гарантування – як головна соціально-політична функція держави. Конструкція такої системи грунтується на ідеї природного права.