Тема 7. Політика і право. Правова держава

Summus jus – summa іnjurіa.

Cіcero

Цель издания законов двоякая: одни издаются для вящего народов и стран устроения, другие – для того, чтобы законодатели не коснели в праздности.

М.Салтыков-Щедрин

Політика і право та їх співвідношення

Політична система суспільства дуже тісно пов’язана з системою правовою. Держава є правовою корпорацією, а право підтримується силою держави, тобто ці системи взаємозалежні. Форма цього взаємозв’язку значною мірою характеризує політичний режим і сутність держави.

Право - це система загальнообов’язкових соціальних норм, які встановлюють певний порядок як належний. Мета права полягає у тому, щоб зробити можливим мирне співжиття людей, що досягається встановленням обов’язкових для них меж їх зовнішньої діяльності. Право випливає з внутрішніх закономірностей існування суспільства і міжлюдського спілкування, тому в своєму визначальному вигляді не залежить від волі держави. Такі правові норми, що знаходяться у відповідності з мораллю і справедливістю, називають природним правом, тобто правом, що відповідає “природі” людини як духовно-моральної істоти. Таке право, за словами Ціцерона, виникло раніше, ніж будь-яка держава взагалі була заснована. Але не завжди норми природного права усвідомлюються суспільством і стають його законом. Чинним є позитивне право, тобто правові норми, які встановлені правовою владою і потребують виконання. Між природним і позитивним правом завжди є розрив, який, однак, змінюється на протязі історії.

У первісних суспільствах, ще до виникнення держави та писаних законів, панує звичаєве право, тобто система норм і правил поведінки, що грунтується на звичаях, традиції. В цілому воно відповідає досить примітивному розумінню природного права – напр., принцип таліону, тобто “око за око, зуб за зуб” (від лат. talіo – відплата), кривава помста. Звичаєве право виразно проглядається у перших кодексах законів (напр., Руській правді ХІ ст.), його залишки зберігаються й зараз.

З виникненням держави формується традиційне розуміння права, яке ототожнює право з законом, тобто повністю підкоряє природне право позитивному. Право стає волею держави (або її володаря), яка сформульована у законі. У феодальному суспільстві правові інститути виглядають як станові привилеї і обов’язки. У станових і абсолютних монархіях домінує принцип “заборонено усе, що не дозволено”, а що дозволено – регламентовано законом (владою). Це призводить до пригнічення свободи людини, повного підпорядкування підданих державі.

Втім, ще з давних-давен люди розрізняли “право” (jus) і “закон” (lex). Т.Гоббс вважав, що право – це свобода щось робити або не робити, а закон – це припис, наказ робити, або, навпаки, не робити щось. З розвитком громадянського суспільства формується нове розуміння права як системи гарантій свободи особистості. Право відокремлюється від закону і сприймається як “законодавче самообмеження держави” (В.Гумбольт). Інакше кажучи, на перший план висувається природне право, з яким повинно звірятись позитивне. Звідси можливість правових і неправових законів. Утверджується принцип “все, що не заборонено – дозволено”, і тому не може піддаватись адміністративно-поліцейському переслідуванню. Формою нового співвідношення між політикою і правом стають принципово нові законодавчі акти – конституції, які визначають засади конституційного режиму держав.

Конституція і конституційний режим

Форма правління і форма державного устрою, порядок організації і компетенції органів влади і управління в центрі та на місцях, організацію і основні принципи правосуддя, виборчої системи, правовий стан особистості – все це визначається основним законом держави – конституцією (лат. constіtutіo – устрій, положення). Сучасні конституції фактично є формою договору між державою і суспільством, документом, яким держава забов’язується дотримуватись певних принципів та норм, які відповідають пануючому у суспільстві розумінню природного права.

Конституція та інші закони держави грунтуються на певних принципах, які складають конституційний режим, тобто основні засади політико-правового устрою держави. Так, Конституція США передбачає три основних принципи – поділу влади, федералізму і судового конституційного нагляду. У Конституції України визначені такі принципи, як верховенство права; народовладдя; розподіл влади; взаємодія деpжавного упpавління і місцевого самовpядування; пріоритетність прав і свобод людини; політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя тощо.

Конституції як окремі документи в їх сучасному значенні з’явились наприкінці XVІІІ ст. (США – 1787 р., Франція – 1791 р.). У сучасному світі наявність конституції є практично неодмінною ознакою будь-якої держави, що намагається бути (або справляти враження) демократичною (в таких країнах, як Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль окремого Основного закону немає, але фактично “неписана конституція” включає декілька окремих актів).

Існує кілька шляхів прийняття конституцій – Установчими зборами, парламентом, затвердження референдумом (напр., в Росії у 1993 р.), октроїрування (тобто введення виконавчою владою – монархом або президентом). В деяких країнах основи конституційного режиму досить стабільні, що досягається, зокрема, особливими умовами прийняття змін та поправок до конституції (принцип кваліфікованої більшості; “подвійний вотум”). Так, до Конституції США протягом 200 років висувалось близько 5 тис. поправок, але було прийнято тільки 27. Втім, і часті зміни не обов’язково є загрозою демократії. Конституція Швейцарії (1874) мала понад 90 доповнень і змін, а Франція вже мала 16 різних конституцій.

В Україні прообразом такого документу стали “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького” гетьмана Пилипа Орлика, прийняті в 1710 р. Перша Конституція УНР була прийнята Центральною Радою в квітні 1918 р., але не вступила в дію. Декілька конституційних актів приймалось різними урядами УНР (гетьманатом, Директорією), а також ЗУНР. За часів радянської України було 4 Конституції. Остання – 1978 року – з багатьма змінами та доповненнями діяла і в перші роки незалежності. Внаслідок розбіжностей думок та політичних протирічь у Верховній Раді та суспільстві Україна виявилась останньою серед держав колишнього СРСР у прийнятті нової Конституції. Спробою тимчасового вирішення проблеми став Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 р. терміном на 1 рік. Нарешті, Конституція України була прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р.