Поняття громадянського суспільства

Сучасні політичні системи грунтуються на розвиненому громадянському суспільстві. Громадянське суспільство – це сукупність міжособистих стосунків, родинних, громадських, економічних, культурних, релігійних та інших структур, які розвиваються в суспільстві поза межами безпосереднього впливу держави. Інакше кажучи, громадянське суспільство співпадає зі сферою приватного, особистого життя людей і охоплює суспільні відносини, які стосуються індивіда та міжіндивідуальних стосунків, як взаємних, так і асоціативних (внутрішнє духовне життя, сфера безпосереднього міжособистого спілкування, сфера особистого і родинного попиту, майнові стосунки). Політичне, публічне начало розповсюджується й на приватну сферу, але тут людина має свободу вибору.

Таким чином, громадянське суспільство характеризується, з одного боку, наявністю реальних суверенних індивідуальних суб’єктів політичного життя і гомадянської самостійності. З іншого боку, для нього характерна чітка розгалуженість соціальних зв’язків та інтересів, динамічна структуризація соціального життя, ясне усвідомлення соціально-політичних інтересів, що пов’язане з існуванням корпорацій.

Корпорації, які розуміються в соціології як професійні групи (Дюркгейм), є проміжною формою організації громадянського суспільства, “другою родиною” (Гегель). Вони є результатом глибокого розподілу праці, яке примушує також кожного вільного індивіда задовольняти свої інтереси як особливі за допомогою досягнення загальної мети (порів. зростання добробуту населення у капіталістичних країнах).

Таким чином, за Гегелем громадянське суспільство характеризується:

• опосередкуванням задоволення потреб окремого громадянина через взаємопов’язану систему розподілу праці;

• дієвістю свободи і захистом власності за допомогою правосуддя;

• захистом особливих інтересів за допомогою поліції і корпорацій.

Громадянське суспільство є сферою позадержавного життя людей, яка, натомість, потребує існування держави, спирається на неї та контролює її. Альтернативність ознак та цінностей держави і громадянського суспільства відображає як їх протилежність, так і взаємозалежність. Розвиток громадянського суспільства як особливої форми соціальних відносин, пов’язаної з ринковою економікою, призвів протягом Нового та Новітнього часу до формування сучасної західної цивілізації, і, зокрема, ліберально-демократичних політичних систем.

Тема 6. Політична система. Держава як головний інструмент політичної влади

Государство – это шайка разбойников.

Августин

Государство – это шествие Бога в мире.

Гегель

Государство есть пёс лицемерия.

Ф.Ницше

Государство есть собирательно-организованная жалость.

Вл.Соловьёв

Сутність та структура політичної системи

Політична система – це інтегрована сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу та управління справами суспільства. Політична система тісно пов’язана з іншими підсистемами суспільства, у першу чергу з економічною, правовою, а також соціальною, яку складають класи, стани, прошарки та інші суспільні групи. Їх групові інтереси і потреби формулюються і реалізуються за допомогою політичної системи, яку можна також визначити як форму усвідомлення, погодження, боротьби та втілення різноманітних соціальних інтересів за допомогою політичної влади.

Політична система є багатокомпонентним утворенням, що має складну структуру. До неї входять: політичні організації, політичні норми, політичні відносини і політична культура.

Політичні організації (інститути) – це суб’єкти політики і влади, які утворюють певну структуру, тобто посідають визначене місце, виконують певну функцію і грають відповідну роль у політичному житті. Це держава та її органи, політичні партії, громадсько-політичні організації, рухи, об’єднання та ін.

Політичні (політико-правові) норми – це правила юридично-правового характеру, які регламентують внутрішнє життя політичних організацій або відносини між ними. Це конституції та інші закони, якими регулюється політичне життя, статути та регламенти політичних партій і організацій, міжнародні правові акти.

Політичні відносини – це відносини між суб’єктами політики з приводу влади, а також їх становища, перспектив і впливу. Політичні відносини показують, яким чином соціальні групи можуть здійснювати політичну діяльність за допомогою систе­ми політичних інститутів, норм і процедур, визначати засоби і методи цієї діяльності.

Політична свідомість і культура – це сукупність політичних уявлень, поглядів, ідей, теорій, цінностей та зразків поведінки як окремих людей, так і соціальних груп, які надають політичній системі неповторної індивідуальності.

Життєдіяльність політичної системи виявляється в процесі виконання нею певних функцій (тобто основних напрямків діяльності) тими чи іншими методами і засобами, що відбивають конкретні історичні обставини. Основними функціями політичної системи є:

• визначення цілей і завдань суспільства, вироблення програм його життєдіяльності,

• мобілізація ресурсів суспільства на їх досягнення,

• інтеграція всіх елементів суспільства навколо загальних соціально-політичних цілей і цінностей,

• легітимація політичного життя (тобто приведення його у відповідність з офіційними політичними і правовими нормами).

Типологія політичних систем

Типи політичних систем визначаються за різними ознаками, що розкривають різні аспекти їх діяльності. Так, вони розрізняються:

• за характером вираження домінуючих соціальних інтересів (патріархальні, полісні, станові, демократичні);

• за співвідношенням політичних і силових структур (військові та цивільні);

• за традиційними формами влади (олігархічні, аристократичні, бюрокра­тич­ні та ін.);

• за політичними режимами (авторитарні, тоталітарні, ліберально-демокра­тичні);

• за орієнтацією на стабільність або зміни (консервативні та перехідні).

За комплексом ознак політичні системи можна поділити на дві протилежні групи, визначивши їх як відкриті (змагальні, модернізовані) та закриті (командні, традиційні). Перші характеризуються розвиненою системою державних органів, що базується на принципі поділу влади; розвиненою системою публічного і приватного права; гнучкою партійною системою; визнанням опозиції та захистом прав меншості, різноманітністю самодіяльних громадських ініціатив та органів місцевого самоврядування. Другим властива звуженість політичного життя; авторитарно-бюрократичний характер влади, що базується на принципі її поєднання; відсутність або обмеженість діяльності політичних партій; формальність права, перевага політичного свавілля над законом; придушення опозиції та інакомислення.

Виникнення держави

Найважливішою складовою частиною політичної системи, головним механізмом здійснення влади є держава. Взагалі виникнення політичної системи пов’язане з виникненням держави.

Існують різні теорії походження держави: теологічна (Фома Аквінський, неотомізм); патріархальна (Арістотель, Філмер); органічна (Спенсер); теорія насильства (Гумплович); психологічна (Тард, Петражицкий); теорія суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо); класова (історико-матеріалістична) (марксизм).

Механізм виникнення держави пов’язан з процесом поділу праці, виокремлення функцій керування як самостійних. Головними чинниками виникнення деpжави були такі:

• Необхідність вдосконалення упpавління суспільством, пов’язана з його ускладненням.

• Необхідність оpганізації великих суспільних pобіт, об’єднання заpади цього великих мас людей.

• Необхідність підтpимки у суспільстві ладу, який би забезпечував функціонування суспільного виpобництва, соціальну стабільність.

• Необхідність ведення війн, як оборонних, так і загаpбницьких.

• Необхідність подолання опору пpигноблених веpств населення.

В більшості випадків всі ці чинники діяли pазом, у pізних пpопоpціях, і виpішальними могли бути ті чи інші. Пpи цьому найважливішим моментом у виникненні держави був момент відчуження від суспільства. При цьому з’являються її первісні ознаки, які Енгельс сформулював так:

1) перехід від родо-племінного до територіального поділу населення;

2) заснування публічної влади, нетотожньої загальному озброєнню народу (армія, поліція, суди);

3) встановлення постійно функціонуючої системи оподаткування.

Сутність та ознаки держави

Державу можна визначити як форму організації політичної влади, що спирається на спеціальний апарат примусу і має монопольне право видавати закони, обов’язкові для усього населення.

Але можна глянути на державу і з іншого боку – як на союз людей, який організований на началах права, об’єднаний пануванням над єдиною територією і підпорядкуванням єдиній владі. Цим наголошується, що державна влада існує не заради самої себе, а заради людей, якими вона керує з метою вдосконалення спільного життя шляхом встановлення і підтримки справедливого правового ладу.

Визначальними ознаками держави є, таким чином:

1) народ – громадяни цієї держави;

2) певна обмежена територія (кордон – офіційно визначена межа, що окреслює територію, на яку й поширюється влада конкретної держави, і територіальний поділ);

3) єдина правова влада, ознакою якої є суверенітет (фр. souveraіnete – найвища влада) який французький мислитель XVІ ст. Ж.Боден у праці “Шість книг про республіку” визначав як вищу владу над громадянами й підданими, яка сама творить закони, яка є вільною від підпорядкування якимось іншим законам. З цього випливає, по-перше, зовнішня незалежність. По-друге, внутрішній суверенітет, який передбачає такі ознаки:

a) примус – ніхто не може свавільно приймати рішення про своє існування поза державою й про непідкорення державній владі; приналежність до держави є суспільною потребою і регулюється міжнародним правом;

b) загальність, тобто підкорення владі держави всіх людей, які знаходяться на його території. Це виявляється перш за все у загальній обов’язковості прийнятих державою законів і монопольному праві на стягнення податків і зборів.

c) право на використання сили, тобто легітимне існування та застосування озброєних угруповань та інститутів влади.

Неодмінною, хоча суто зовнішньою і формальною ознакою суверенності країни є державна символіка. Державний герб – відмітний знак держави, офіційно прийнята емблема, виконана за законами геральдики й зображувана на прапорах, монетах, печатках, офіційних паперах тощо. Державний гімн – урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності. При виконанні державного гімну належить вставати, демонструючи цим шану до держави, громадську лояльність. Державний прапор – офіційний відмітний знак держави у вигляді полотнища встановлених розмірів одного або кількох кольорів, можливо, з якимось зображенням, що є символом держави.