Ринкова та адміністративна моделі економічної політики

Характер економічної політики залежить від типу взаємозв’язку політики і економіки. Принципова відмінність тут – співпадають або не співпадають суб’єкти політичної і економічної влади. В одному випадку держава є не тільки головним знаряддям політичної влади, але й головним, якщо не єдиним власником. В іншому – держава може виступати лише як один з власників, в той час як значна – і, як правило, більша – частка економічної влади розподілена між приватними або асоційованими власниками. В першому випадку держава здійснює безпосереднє управління економікою, в другому – проводить політику економічного регулювання. В першому випадку формується адміністративно-командне господарство, в другому – ринкова економіка.

В адміністративному господарстві – політика панує над економікою, влада – над власністю. Господарське управління підкоряється не економічним законам, а політичним та ідеологічним пріоритетам. Характерними рисами цієї системи є планування економі­ки, особиста залежність працівника від держави, дефіцитність споживчого ринку, зат­ра­т­ність виробництва, гальмування науково-технічного прогресу, соціальне споживацтво.

Ринкове, або капіталістичне виробництво базується на накопиченні, прагненні до прибутку шляхом раціоналізації підприємництва і праці. Механізм переходу від традиційного господарства до капіталістичного, тобто від статичного до саморухливого, трактується різноманітно (за Марксом – це жорстоке первісне накопичення; за Вебером – наслідок дії особливої протестантської етики, тобто світської аскези; деякі вчені ставлять зростання продуктивності у залежність від певної політико-правової системи). У всякому разі безумовно, що процеси формування ринкової капіталістичної економіки, громадянського суспільства, яке базується на особистій свободі громадян, і демократичної політико-правової системи були взаємопов’язаними і взаємообумовленими.

У ринковій системі економічна влада намагається взяти під свій контроль політичну владу. Американський політолог Ч.Мерріам писав: “Экономическая власть неизбежно стремится перерасти в политическую власть... Те, кто контролирует собственность, обязательно будут стремиться превратить свои доллары в голоса избирателей, свою собственность – в политическую власть.” Але відносна самостійність політичної сфери накладає обмеження на пряму владу “лантуха з грошима”, а саме, вимагає більш-менш сумлінного виконання соціально-значимих функцій держави, отже, врахування інтересів й інших прошарків суспільства.

У процесі демократизації суспільства відбувається ускладнення стосунків між власниками і політиками – розвивається політичний бізнес, тобто реалізація економічних інтересів політичними засобами. Політичний бізнес – це створення великих підприємницьких організацій, взаємозв’язок бізнесу з політичними партіями, регламентація фінансування виборчих кампаній, правове регулювання лобістської діяльності.

Основні механізми і функції держави в ринковій економіці

Ринок і держава – центральна пара західної політичної філософії. Ще у XVІІ ст. визначились основні напрямки у цьому питанні – консервативно-етатистський та ліберальний. Так, Гоббс віддавав провідну роль державі, Локк – ринковому регулю­ванню. Межі втручання держави в ринкову економіку змінювались протягом часу, і зараз не є статичними. Втім, головним залишається принцип, визначений творцем німецького економічного дива Л.Ерхардом: “Государство должно вмешиваться в жизнь рынка только в той степени, в которой это требуется для поддержания работы механизма конкуренции или для контроля тех рынков, на которых условия вполне свободной конкуренции не осуществимы.” Виходячи з цього, можна визначити основні механізми, функції і об’єкти державного регулювання.

Основні механізми економічної політики держави в ринковому суспільстві:

• фінансова політика (емісія, бюджет, кредит, облікова ставка);

• податкова політика,

• митна політика,

• антимонопольна політика,

• політика націоналізації і приватизації,

• зовнішньоекономічна політика,

• соціальна політика.

Функції держави в ринковій економіці:

• створення правової основи ринкового господарства;

• забезпечення макроекономічної збалансованості (зменшення циклічних коливань за допомогою позикового проценту);

• вплив на розподіл ресурсів і умови виробництва з метою підвищення ефективності (зокрема, за допомогою податків);

• перерозподіл прибутків з метою забезпечення соціальної справедливості (прогресивні податки, соціальні гарантії).

Об’єкти державного регулювання:

• обсяг виробництва;

• зайнятість;

• рівень цін;

• зовнішній баланс.

Серед трьох найважливіших економічних показників – безробіття, інфляції, зростання прибутків – саме безробіття має найбільший вплив на електорат.

Особливою проблемою для багатьох держав є існування так званої тіньової економіки, тобто господарчої діяльності, яка відбувається поза межами державного контролю та регулювання. Вона може носити різний характер – або отримання понадприбутків від протизаконних видів діяль­ності (наркобізнес, проституція, ігорний бізнес, торгівля зброєю тощо), або приховування звичайних економічних операцій з метою уникнення податків. Втім, великі масштаби тіньової економіки відображають неефективність економічної політики держави, а також її неспроможність у боротьбі проти мафії та організованої злочинності, і безпосередньо пов’язані з рівнем корупції у державі. С 60-х до кінця 80-х років тіньовий сектор економіки СРСР збільшився в 30 разів і сягнув біль­ше 20% національного доходу. Сьогодні частка тіньової економіки в Україні значно перевищує 50%.

Соціальна структура суспільства та її співвідношення з політикою

Людське суспільство завжди було і є розшарованим, розділеним за безліччю ознак на групи, які розрізняють за ознаками фаху і професії, освіти, відношення до власності, за обставинами життя, походженням, етнічною чи расовою приналежністю тощо. Спільність умов життя людей, схожість виконуваних ними функцій тягне за собою подібність інших ознак – способу мислення, сприйняття світу й ставлення до оточення, вартісних домінант, інтересів тощо. Розмаїта сукупність людських особистостей поділяється на певні спільноти – класи, стани, верстви, нації, касти тощо. Це соціальні групи, тобто цілісні соціальні утворення, що виникають об’єктивно і характеризуються сталими зв’язками людей, спільністю їхніх інтересів та властивостей, схожістю ставлення до інших соціальних угруповань, сповідуваних ідеалів, способу життя, тенденцій та перспектив розвитку.

Зв’язок між соціальними та політичними відносинами виявляється через категорію “інтерес”. Інтерес є вираженням певних потреб соціальних груп, задоволення яких необхідно, або, якнайменше, корисно для існування та добробуту групи. Існують інтереси первинні і вторинні, вигадані та об’єктивні.

Політично важливими є інтереси таких соціальних груп:

1) інтереси суспільних класів, що випливають з їх місця у суспільному процесі виробництва та відносин власності;

2) інтереси соціальних прошарків, які пов’язані з розмаїттям образу життя, прибутків, видів праці тощо;

3) інтереси соціальних станів, що мають різне походження та юридичні права.

4) інтереси національних та етнічних груп;

5) інтереси регіональних спільнот;

6) інтереси демографічних груп (молоді, жінок, пенсіонерів тощо);

7) інтереси релігійних груп.

За всіма цими груповими інтересами держава, безперечно, не повинна забувати існування інтересів окремих особистостей. Втім, держава ніколи не може задовольнити усі інтереси усіх людей. Утопією є також думка про можливість реалізації в повному обсязі інтересів будь-якої окремої соціальної групи, а намагання їх все ж таки реалізувати призводить до суспільної катастрофи, оскільки інші соціальні групи за таким підходом взагалі втрачають право на існування. Соціальна справедливість передбачає гармонійне поєднання різних соціальних інтересів у даному суспільстві.