37

Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Інститут історії, політології і міжнародних відносин

Кафедра етнології і археології

Реферат

на тему: «Релікти міфологічних уявлень українців Карпатського регіону кінця ХІХ – початку ХХІ століття»

Підготував випускник

І-ту іст. політ. та міжнар. відн.

Куземка Назар

Керівник: Костючок П. Л.,

кандидат історичних наук, доцент

м. Івано-Франківськ – 2013 рік

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………..с. 3 - 6

Розділ І. Джерела та історіографія проблеми……………………...……с. 7 - 15

Розділ ІІ. Карпатська демонологія: ієрархія, специфічні риси, характеристика...........................................................................................с. 16 - 22

Розділ ІІІ. Антропоморфні чинники в міфологічних уявлення українців Карпат……………………………………………………………….……с. 23 - 28

Висновки……………………………………………………….…………с. 29 - 32

Список використаних джерел та літератури……………….…..……..с. 33 - 37

ВСТУП

Актуальність дослідження. На даному етапі духовного та культурного відродження України важливого значення набуває всебічне вивчення народної культури. Карпатський регіон по сьогоднішній день зберігає величезний масив реліктів у сфері міфологічних уявлень українців. Інтерес вітчизняної науки до духовних надбань народу та її культури, зокрема, не в останню чергу обумовлений потребами формування та розвитку національної держави, що постали після проголошення незалежності України. Сувора гірська місцевість Карпат сприяла утворенню багатьох локальних вірувань, які певною мірою були невід’ємним елементом народної уяви українських горян. Міфічний світ мешканців цього регіону, виявився надзвичайно різноманітним, і колоритним.  

Актуальність всебічної наукової розробки даної проблеми є беззаперечною, оскільки сьогодення, яке активно розвивається і прогресує, торкаючись всіх куточків земної поверхні, чимраз помітніше вносить свої зміни в повсякденне життя мешканців Карпат, руйнуючи при цьому традиційні міфологічні уявлення та вірування, які через деякий час можуть втратити свої автентичні корені. Аналіз вітчизняних та зарубіжних досліджень показав, що за два століття міфологічних студій було накопичено величезний обсяг фактичного матеріалу, розроблено методи дослідження міфології та традиційного світогляду загалом, принципи систематизації міфологічних персонажів та типології сюжетів міфологічних оповідей, створено дослідження окремих образів нижчої міфології. Дані польових досліджень свідчать про те, що навіть у ХХІ столітті традиційні вірування українських горян, зважаючи на ступінь проникнення науково-технічного прогресу на заселені ними території, характеризуються особливою самобутністю та консервативністю. Це сприяло збереженню багатьох рідкісних архаїчних елементів, які становлять неабияку цінність у сучасному дослідженні даної проблематики. Дослідження показали, що мешканці Українських Карпат мають глибокий та багатий духовний світ, а міфічні явища, з якими вони стикаються практично повсякденно, стали невід’ємною частиною місцевих традиційних уявлень, без яких Карпатський край втратить свій колорит та загадковість. Зазначена тема повсякчас була актуальною і привертала до себе увагу різних дослідників. Зауважимо, що за два століття проведених досліджень, нагромаджено великий масив емпіричного матеріалу. Проте жоден з них не може раціонально пояснити, ті явища, які побутують, серед населення Карпат, а це в свою чергу стимулює науковий інтерес до цієї теми. Об’єктом даної роботи є самі українці, як носії реліктів міфологічних уявлень Карпатського регіону кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Предметом дослідження є міфологічні уявлення, які безпосередньо раціонально не обґрунтовані наукою. Вони зазвичай проявляються в існуванні різних демонічних істот, людей з надприродними здібностями, їхніми можливостями, ієрархією, функціями та взаємовідносинами з людьми в буденному житті. Метою дослідження є систематична та типологічна, науково підтверджена характеристика міфологічних уявлень населення Українських Карпат з детальним відтворенням архаїчних елементів народної культури та вірувань. Задля реалізації поставленої мети перед собою поставимо наступні завдання:

• охарактеризувати джерельну базу досліджуваної тематики;

• окреслити доробок історіографічних напрацювань періоду кінця ХІХ – початку ХХІ століття;

• розкрити сутність карпатської демонології, її специфічні риси та ієрархію;

• виявити антропоморфні чинники в міфологічних уявленнях українців Карпат;

• простежити особливості соціокультурної взаємодії людини і міфологічних істот.

Хронологічні межі. Нижню межу доцільно буде визначити 90 – ми роками ХІХ століття, а саме заснуванням Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ), як фахового осередку по збору етнографічних студій із проблематики дослідження, які проводились на теренах Українських Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина). Верхня межа реферативної роботи окреслена початком ХХІ ст., коли дослідження в даній галузі вийшли уже на якісно новіший рівень, в результаті чого виникла нагальна необхідність комплексного порівняння двох етапів розвитку наукової розробки міфу як складової частини життя населення Українських Карпат. Географічні межі охоплюють територію Українських Карпат, а також прилеглі до них райони. Серед них основна увага насамперед звернена на Гуцульщину, Бойківщину, Лемківщину, як історико-етнографічні регіони. Відзначимо, що саме на цих теренах можна прослідкувати межу між світом міфологічних уявлень і науково-технічною, прогресуючою цивілізацією, яка не залишає шансів для збереження даних культурних цінностей. Методологічна основа дослідження в основному базується на принципах історизму, наукової об’єктивності та комплексності. При вивченні проблематики використовувалися спеціальні етнологічні методи, а саме польових досліджень, який виступає головним і пріоритетним при написанні магістерської роботи. Не менш важливим є застосування методу історичної реконструкції задля заповнення прогалин у малодосліджених напрямках; метод типологізації для виділення окремих типів демонічних та антропоморфних істот, а також комплексного порівняльно-історичного аналізу, що дає змогу шляхом порівняння встановити схожість і відмінність між містичними явищами, що вивчаються.  Написання реферативної роботи сприяло тому, що у ній виявлено наступну наукову новизну:

• автором було зібрано та введено до наукового обігу матеріали особисто проведених польових досліджень, що певною мірою впливають на постановку досліджувальної теми;

• також зроблено спробу узагальнюючого та комплексного підходу щодо вивчення реліктних уявлень населення Карпатського регіону;

• було здійснено намагання вибудувати класифікаційну графічну схему міфологічних персонажів Карпат.

Практичне значення роботи полягає в тому, що дані матеріали можуть бути використані в подальшому для написання узагальнюючих праць та наукових досліджень з духовної культури, світогляду карпатських горців, подальшого вивчення окремих наукових питань, для розробки спецкурсів в університеті по темі «Карпатської демонології», складання і проведення ознайомлювальних лекцій та ін. Структура роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, а також різного роду додатків.

Розділ І. Джерела та історіографія проблеми.

При дослідженні даної тематики автором були використані наступні групи джерел та літератури: архівні матеріали, польові дослідження, опубліковані джерела, преса, монографії та наукові статті, автореферати дисертацій, а також інтернет-ресурси. Задля того, щоб ввести в науковий обіг якісно нові матеріали по розробці цієї проблематики автор провів ряд польових досліджень в карпатському краю, які пропонує структурно розглянути згідно з планом реферативної роботи. Більшість польових досліджень своїми історіями торкаються саме лісів, де народжується загадкова сила. Саме там найчастіше відбувається зіткнення інтересів людини та надприродних істот. Багато опитаних респондентів у своїх спогадах розповідають про відьом, мавок і лісниць, які своїми здібностями буквально причаровують і манять за собою. Так було у одній із розповідей, де на «бутині» (місце де зрубують ліс) молодого хлопця 16 років поманила за собою лісниця [ 6, с. 1 ]. Неодноразова лісники розповідали, що їм траплялися й відьми, які гукали з глибини лісу шукаючи того хто обізветься на їх голос. Щось схоже автор записав у одному із своїх польових опитувань, де один з лісників мало не став жертвою лісової відьми [ 4, с. 1 ]. Аналізуючи та характеризуючи результати подальших опитувань хотілось би відзначити, що мають своє місце і виключно локальні надприродні явища, які трапляються в аномальних місцях, куди місцеве населення старається не наближатися, а в кращому випадку взагалі оминати. Такими осередками, де як кажуть люди, водиться нечиста сила, або щезник, який в уявленні населення виступає головною демонічною та нечистою істотою, що керує усіма іншими, є переважно закинуті будиночки, зимарки, де зберігалось сіно взимку, або ж печери [ 8, с. 1 ]. Жителі Карпат попри те що, надзвичайно вірують в Бога і кожної неділі ходять до церкви, розповідають такі історії, що стає аж моторошно, а тілом від голови до ніг пробігають мурашки по шкірі. Захопившись даною темою автор з ще більшим ентузіазмом віднайшов численні свідчення про щезників, які можуть показуватися людям, тим ким хоче побачити його людська уява [ 7 ], упирів, які трапляються в переважній більшості саме тими сьомими дітьми в сім’ї, про яких згадувалося вище [ 10 ], блуд, який чіпляється до будь-якої людини, коли є дуже сильний туман і задурманює людині розум, перешкоджаючи нормальному і раціональному мисленню, а також втраті відчуття часу [ 11 ], вовкулаків, або вовкунів, які до нашого часу живуть в народній пам’яті та уяві, та характеризуються виключно негативною оцінкою у свої діяльності, хоча вони є напівлюдьми, які лише в певний період часу міняють свій людський обрис [ 14 ]. В одному зі свідчень автор наштовхнувся на вельми цікаву розповідь про ручного чортика-помічника, якого люди своїми діями приводять до життя, «висиджуючи» його, в прямому розумінні цього слова. Такі твердження прямо засвідчують соціокультурну взаємодію людини з надприродними демонічними істотами задля спільної взаємовигоди, яка для людини та її душі обходиться дуже дорогою ціною [ 15 ]. Поміж інших матеріалів хотілось би виокремити також про приворотні закляття відьом, знахарів та чаклунів, які дуже часто використовуються для накладання любовних приворотів [ 13 ], а також зняття різного роду заклинань, зокрема і порчі, яку недоброзичливі люди замовляють на смерть, або страшні недуги. В такому випадку автором була записана хороша примівка для відвороту всього нечистого, що може нависнути над людською головою [ 12 ]. У 70 – х рр. ХІХ ст. інформація про демонологію українських горян поповнилася етнографічними даними Н. Попова, І. Шараневича, С. Підляшецького. Незважаючи на певну фрагментарність, вона цінна фіксаціями побутування уявлень про бойківську дику бабу, упиря-дводушника, а також спроби поховання так званих «нечистих» покійників – повішеників. Значно більше інформації про демонологічні уявлення Карпатських українців з’явилося у 80 – 90 – х роках ХІХ століття. Зокрема, стараннями Д. Лепкого, І. Кузіва, Є. Фенцика, Ю. Жатковича, М. Зубрицького, І. Франка багато цікавого матеріалу було зібрано в різних місцевостях Бойківщини. Найповніші дані містять роботи М. Зубрицького (записи народних повір’їв, переказів, пов’язаних із спорудженням будинків та уявленнями про езотеричні можливості майстра-будівельника і мельника) та І. Франка (етнографічні відомості про поширені на Бойківщині вірування в упирів і пов’язані з ними ритуально-магічні дії місцевих горян) [ 40, с. 4 ]. Першими дослідниками гуцульської демонології були Іван Вагилевич та Раймунд Кайндль. І. Вагилевич по суті, започаткував науковий розгляд народної демонології гуцулів і бойків, охарактеризував цілу галерею її образів з характерною специфікою, вказав на їх генетичний зв’язок з архаїчними світоглядними уявленнями і дохристиянськими віруваннями. Він відзначав тісне поєднання народної фантастики, міфології горян з повсякденними справами, життєвими потребами і конкретними реаліями навколишнього природного середовища [ 33, с. 139; 251; с. 206 – 208 ]. Не можна оминути увагою досі неопубліковану працю І. Вагилевича «Demonologia siowianska», яка знаходиться у відділі рукописів наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України у Львові. У своїй рукописній праці І. Вагилевич подає дуже цінні матеріали, а саме у частині під назвою «В Oddziat. Szczegolowe objasnienia» у розділі І «Demonologia ludzka» широко описує та характеризує таких міфічних персонажів як Upiory (Упирі) і Widmy (Відьми) (Арк. 25). Описує де і як збиралися відьми і за яких обставин. Розповідає про upiorobojstwa (упировбивства) (Арк. 26). На аркуші 27 та 35 появляються описи про оборотнів (тобто вовкулаків) [ 1, Арк. 25 – 27; Арк. 35]. З початком створення у Львові Наукового Товариства імені Шевченка у 1873 році робота у вказаному напрямку значно підсилилась і вийшла на новий рівень дослідження. Завдяки працям таких визначних дослідників як Володимир Гнатюк, Антін Онищук, Володимир Шухевич, Іван Франко, Раймунд Кайндль та ін. у світ вийшов величезний масив польових досліджень зібраних ними власноручно по всій території Карпатського регіону [ 30, с. 28 ]. Серед научного доробку Етнографічної комісії Наукового Товариства ім. Шевченка є також праці, які друкувалися в Етнографічному збірнику безпосередньо по темі народної демонології. У 1904 році вийшло друком дослідження «Знадоби до галицько-руської демонології» том ХV, яке було упорядковане та підготовлене до друку тим же таки В. Гнатюком. Це дослідження ґрунтувалося виключно на матеріалах польових досліджень, які були зібрані безпосередньо В. Гнатюком, Л. Гарматієм, В. Равлюком, Н. Левицькою, В. Горницьким, Н. Козловським та іншими [ 17, с. 1 – 17; с. 96 – 113; с. 124 – 264 ]. Активно переписуючись з відомими етнографами того часу, як місцевими так і закордонними В. Гнатюк публікує в Записках Наукового Товариства ім. Шевченка працю чеського дослідника Францішека Ржегоржа «Cert. Mozaika z lidovych podani halicko-ruskych». Францішек Ржегорж описує у своєму творі, що наш нарід всяким способом старається оминати назву чорта у мові, замінюючи її різними іншими назвами, такими як: він, нечистий, диявол, диво, нечеста сила, злий, шайтан, люципер, смуток та інші [ 19, с. 41 – 44 ]. За своє життя В. Гнатюк мріяв видати «Нарис української міфології», що йому так і не вдалося реалізувати. Праця до 2000 року зберігалася в рукописному варіанті у відділі фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського Національної академії наук України. І лише в 2000 році її було видано. Структура роботи складалася з восьми розділів, які по своєму є цікавими. Для виконання наукової роботи найбільш прийнятними є розділи «Духи» та «Люди з надприродною силою». В першому розділі В. Гнатюк детально описав таких демонічних істот як чорт, домовик, лісовик, лизун, чугайстер, польовик, водяник, болотяник, земляний дух, блуд, богині, мавки, русалки та інші. В другому розділі знаходимо опис мерців, покутників, потопельників, повісельників, опирів, нічниць, вовкулаків, відьом, знахарів, градівників, інклюзників та багатьох інших [ 31, с. 89 – 137; с. 211 – 240 ]. До вище згаданої, тепер уже опублікованої праці, доречно було б згадати про листування В. Гнатюка з О. Кульчицькою, робота якої мала відіграти величезну роль, оскільки саме вона була авторкою тих ілюстрацій, які зараз бачить кожен бажаючий читач «Нарисів української міфології». Саме в їхній частій переписці тривало обговорення створення образу до кожного з міфічних персонажів, які зараз дають нам можливість легшого сприйняття матеріалу [ 2, Арк 2 ]. Як зазначав В. Гнатюк в своєму листі до О. Кульчицької вона мала виконати портрети для домовика, польовика, лісовика, чугайстра, русалки, відьми та ряду інших не менш важливих демонічних та антропоморфних персонажів [ 3, Арк. 2 – 3 ]. Варто відзначити ще одного етнографа, який долучився до вивчення міфологічних аспектів, а саме Антіна Онищука (1883 – 1937), який 1909 році у Львові в збірнику «Матеріали до українсько-руської етнології» том ХІ, Етнографічної комісії НТШ опублікував свої «Матеріали до гуцульської демонології. Записані в Зеленці, Надвірнянського повіту, 1907 – 1908 рр.» [ 23, с. 1 – 139 ]. Деякі спроби пролити світло на народні вірування зробив Іван Франко (1856 – 1916), який у 1898 році під своєю редакцією видав «Етнографічний збірник» том V при Етнографічній комісії НТШ в якому опублікував свої дослідження на тему «Людові вірування на Підгір’ю». Значної уваги заслуговують опитування очевидців у розділі «Народна мітологія», де Іван Якович описує та дає пояснення містичним істотам таким як антипко, блуд, відьма, дідько, відміна, лісова панна, страчуки, упирі, чарівники та інші не менш цікаві персонажі [ 25, с. 210 – 217 ] . Надзвичайно цікавим у своєму роді є також дослідження І. Франка «Гуцульські примівки», які він опублікував у V томі Етнографічного збірника, що побачив світ ще в 1898 році у Львові. В цій публікації зібрано 20 примівок. Найбільш цікавими у міфологічному значення є «Примівка від відьми, що відібрала в корови молоко», «Примівка при забиваню кілків», «Примівка від увіду» [ 26, с. 46 – 51; 59 – 60; 61 – 64 ]. Помітний вклад у розвиток дослідження міфології зробив Володимир Шухевич (1849 – 1915). У 1899 році вийшла одна з його праць під назвою «Гуцульщина», яка складалася з п’яти частин. Шухевич як ніхто з інших етнографів, які вивчали і продовжують вивчати зараз цей етнографічний регіон зумів всесторонньо описати духовну культуру гуцулів. Його робота й досі єдина і неповторна, в якій вперше детально і об’єктивно висвітлено самобутнє життя гуцулів. Подорожуючи з Францішеком Ржегоржем, на основі зібраних на Гуцульщині матеріалів, вчений підготував повідомлення «Діалект і вірування гуцулів» [ 27, с. 12 – 13 ].

Значну цікавість у дослідженні проблематики привертає п’ята частина «Гуцульщини», яка була опублікована у Львові у 1908 році. Особливу роль в цій частині варто відвести ХХ розділу під назвою «Про земні боги та про непрості люде». В даному розділі автор широко з використанням польових досліджень розкриває суть міфологічних істот у традиційних уявленнях мешканців українських Карпат. Серед них він виокремлює наступних: «Лісні-Лісниці», «Нявки-Мавки», «Русавки-Люзони», «Нічниці», «Мамуни», «Потопельники», «Відьми», «Опирі», «Нетленні», «Мольфарі», «Чинатарі», «Вовкуни-Вовкулаки», «Верхоблюд», «Ворожки» та інші [ 28, с. 204 – 231 ]. Досить цікаву роботу здійснив І. Бугера у своїй невеличкій праці «Звичаї та вірування Лемківщини», що вийшла у Львові в 1939 році. Будучи священиком, автор цікавився такими речами, які були б мало сумісними з церковною діяльністю. Та попри те він залишив багатий матеріал про душі, злі духи, чари, ворожіння, чарівниць [ 16, с. 28 ]. У 1891 році у Відні виходить щомісячний ілюстрований журнал «Наука» під редакцією М. Козарищука. В даній публікації автор звертає свою увагу на життя гуцулів в їх віруваннях та повір’ях [ 35, с. 25 ]. Невелика наукова розвідка про упирів, написана Зеноном Кузелею у 1907 році. У ній розповідається про різні забобони й вірування пов’язані з цими демонологічними істотами, що поширені серед простого люду на початку ХІХ століття [ 36, с. 73 – 74 ]. Цікавились даною проблематикою й іноземні дослідники. Російський етнограф другої половини ХІХ століття Н. Попов, вивчаючи спосіб життя гуцулів, описав їхні релігійні вірування та легенди. Зокрема у книзі «Русское население по восточному склону Карпат (Гуцулы – Бойки – Лемки)» знаходимо відомості про русалок і вампірів [ 24, с. 16 ]. Свій вклад у дослідження міфологічних традиційних уявлень мешканців Карпатського регіону зробив Р. Кайндль, який написав працю «Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перекази». У дослідженні яскраво розставлений акцент на вивченні образу чорта. За його словами вони чорні, мають роги, вогнем палаючий язик. Звичайне місцеперебування чорта є пекло. Але як зазначає автор, існують два типи таких жител: гаряче й холодне. У першому вогонь у сім разів гарячіший, ніж наземний; сюди потрапляють усі грішники, за винятком тих, які не дотримувалися днів посту. Ці потрапляють якраз у холодне пекло, де панує такий мороз, який буває на землі лише в найсуворіші зими [ 20, с. 176 ]. О. Кольберг у своїй праці «Rus Karpacka», яка побачила світ у 1970 році на основі власних польових матеріалів намагається вималювати образ лісової, її здібності, зовнішній вигляд та вміння перетворюватись на тим, кого бажає побачити людська уява. Окремий розділ у цій праці присв’ячений упирям та відьмам [ 37, с. 426 – 434 ]. У 1989 році в журналі «Украинские Карпаты» Р. Кирчів опублікував свою статтю «Традиционное мировосприятие, верования и народная демонология». У своїй статті автор на основі етнографічних матеріалів засвідчує про важливу роль в традиційному світорозумінні населення Карпат вірувань в чари, міфи та інше [ 34, с. 126 – 127 ]. Гуцульська міфологія є темою дослідження Н. Хобзей. Зокрема, вона видала словник по даній темі. У ньому авторка не обмежує свої спостереження ареалом Гуцульщини, хоча остання залишається у центрі уваги. Вона наводить змістовні свідчення з позагуцульських українських ареалів та суміжних слов’янських і неслов’янських культурних континентів. Такі паралелі демонструють тісні зв’язки Гуцульщини із суміжними й віддаленими українськими й позаукраїнськими мовно-культурними ареалами, водночас підкреслюючи власне гуцульські самобутні елементи, досі не фіксовані джерелами за межами цього регіону [ 44, с. 10 ]. Певну картину у дослідженні джерельної бази дають нам спогади Ольги Соляр дослідниці карпатської демонології. У 2007 році в журналі «Український журнал» №7, виходить її публікація на основі збору власних польових джерел під назвою «Карпатські демони» [ 38, с. 24 – 30 ]. Дослідженням міфології карпатських українців займається також польська дослідниця Данута Наугольник, яка приводить цікаві факти у своїй статті «Категорія нижчої міфології в системі світоглядних уявлень карпатських українців». У статті охарактеризовано вірування у найважливіших персонажів нижчої міфології, поширених на території всього карпатського ареалу, показано властивості демонічних персонажів, способи їхньої появи, захисту від них та методи усунення, а також слова, що вживались на окреслення цих персонажів [ 32, с. 261 ]. Беззаперечним та надзвичайно цінним у розгляді ряду питань, щодо карпатської міфології є вклад львівської дослідниці Н. Левкович, що базується на багаторічних спостереженнях та польових експедиціях. Її дослідження є насамперед цікавими тим, що вона намагається окремо, а не в загальному контексті, досліджувати та аналізувати кожного з містичних персонажів. Так, наприклад цікавою є стаття «Годованець» в народній демонологічній традиції бойків», що була опублікована в Наукових зошитах історичного факультету Львівського національного факультету ім. І. Франка у 2008 році [ 21, с. 84 ]. В поверхневому загальному контексті, варто було б сказати декілька слів про енциклопедичні видання, які вносять свої корективи у питаннях карпатської міфології. Серед них найбільш фундаментальним за масштабами є «Українська міфологія» В. Войтовича. Це видання, яке широко і всезагально охоплює та дає чітку характеристику майже всім персонажам української народної міфології, зокрема й тим, які побутують в традиційних уявленнях українців Карпатського регіону [ 42 ]. Отже, підбиваючи підсумки по розгляду джерельної та історіографічної бази дослідження варто відзначити наступне. Активний інтерес до народної міфології українських Карпат проявляється дослідниками з кінця ХІХ століття, а саме часу створення Наукового Товариства ім. Шевченка, яке розгорнуло активну збиральницьку роботу по даній проблематиці. Джерельна база даного дослідження в основному ґрунтується та опирається на відкритих польових дослідження зібраних при опитуванні простих мешканців Карпатського регіону, які повсякденно стикаються з проявами міфічних явищ у середовищі якому живуть. Великий вклад у розвиток Карпатської міфології як однієї з галузей етнології зробили такі визначні дослідники, як В. Гнатюк, В. Шухевич, А. Онищук, І. Франко, Р. Кайндль, І. Вагилевич, Н. Левкович та інші. Аналізуючи стан сучасної історіографії у вивченні міфологічних уявлень можна констатувати, що дослідження в цьому напрямку не припиняються і продовжують імпульсивно розвиватися з залученням все нових і досі невідомих польових матеріалів. Помітний слід у розвитоку досліджень по даній тематиці залишили С. Плачинда, В. Войтович, Р. Кирчів, І. Пилипейко, Н. Хобзей, Ю. Буйських, І. Чеховський, В. Ніньовський, С. Пушик та інші визначні дослідники нашого часу.

Розділ ІІ. Карпатська демонологія: ієрархія, специфічні риси, характеристика. З давніх часів і до сьогодні Карпатський регіон береже величезний масив реліктів міфологічних уявлень, зокрема і відомості про місцевий демонікон з його ієрархією та специфічними рисами. Упродовж багатьох віків в уяві людей зникало багато старих і в той же час з’являлося багато нових, не з’ясованих, містичних персонажів. Проте у їх свідомості зберігся образ того одного, який найміцніше утвердився в пам’яті жителів Українських Карпат, як найсильніший володар темних сил на ім’я – чорт. З цього приводу М. Влад пише, що «Спервовіку була лиш вода, хмари і Бог. У хмарах спав Алей – Дух Божий, а сам Бог ходив по воді. Раз і зробилося на воді шумовиння, щось там забовталося, закрутилося – ні колода, ні живе. «Що ти є?» – Або я знаю… Живе я, але не вмію ходити, щось робити». Бог не знав, з чого походить це диво. Бо то був Триюда-Арідник, як і Бог спервовіку. Так наскучила Господу самота, що вже таки приклав тому другому голову, доточив руки, ноги і врадувався побратимові. Бог знав усе на світі, але нічого не міг сам зробити, а Триюда був умілий, але не вигадливий. Отак і стали жити. Один знає, другий може» [ 41, с. 11 ]. В праці «Українці: народні вірування, повір’я, демонологія» наголошувалося на тому, що самому чортові нудилося, одначе, тому він забажав мати товариство. Бог порадив йому вмочити палець у воді і стріпнути позад себе, внаслідок чого дістане товариша. Чорт умочив, одначе, всю руку і як почав нею тріпати, то наробилося стільки чортів, що з них постало дванадцять хорів. За спонукою чорта вони збунтувалися проти Бога, а Бог за кару скинув їх із неба. Вони летіли до землі повних 40 діб, коли ж Бог сказав «амінь» – де котрий з них був, там і остався: у воді – водяник, у лісі – лісовик, у болоті – болотяник, на полі – польовик і так далі. Таким чином всі духи, що на землі взяли свій початок від чорта [ 39, с. 386 – 387 ]. Як правило, чорти виступають в образі людей. Вони чорні, мають роги, вогнем палаючий язик і можуть бути, як думає дехто, двостатеві. Звичайне місце перебування чорта є пекло. Але існують два таких житла: гаряче і холодне. У першому вогонь у сім раз гарячі ший, ніж наземний; сюди потрапляють усі грішники, за винятком тих, які не дотримувалися днів посту. Ці потрапляють якраз у холодне пекло, де панує такий мороз, який буває на землі лише в найсуворіші зими, «коли дерева тріскають від холоду». Чорти виходять з пекла на білий світ, щоб бешкетувати. Вони збираються опівночі в запущених хатах і млинах, щоб радитися, аж до першого співу півня. Чорт радо з’являється і біля мостів. Якщо людина знаходиться саме в такому місці, на яке навідується чорт, вона повинна вдавати, що спить, тоді ніякого лиха з нею не скоїться. У перший понеділок після зелених свят чорти збираються біля полудня на деяких горах, де там танцюють і так розтоптують землю, що на ній вже нічого не може рости. У цей день, який носить назву «розігри» – забава, не можна працювати. Найкраще проспати увесь день, щоб не бачити чортовий танок [ 20, с. 111 – 112 ]. В народній уяві існує цікаве переконання стосовно кінця світу, яке теж пов’язане з постаттю чорта, як головної демонічної нечистої сили. За легендою на кінці світу є два стовпи, та й оссинавець (чорт) ті стовпи гризе. Та уже пів перегриз, бо то він до одного з тих стовпів прикаваний ланцюгом. Та й як перегризе ті стовпи, то буде кінець світу. То такі грубі стовпи, що уже відколи світ є, то він лише половину перегриз [ 23, с. 70 ]. Наступне місце в ієрархії нечистої сили займав домашній чорт, або ж як він ще називався хованець чи просто домовик. На означення домашнього чорта у різних місцевостях використовували різні слова. До прикладу, лише дослідниці Н. Левкович вдалось зафіксувати майже два десятки імен, що використовувались на означення домашнього чорта. Серед них: хованець, годованець, вихованець, плеканчик, Панько, Юрко, Іванцьо, господар, слуга, лілік, той, що з ріжками, чорт, дідько, той нечистий, пек би му, помочнік, той гобрусь [ 32, с. 266 – 267 ]. Домовики – це домашні духи, які постали з тих крапель, що то чорт, замочивши палець у воду, стріпнув позад себе. Вони сидять по хатах і при запаленій страстній свічці, можна їх побачити. У багача домовик в шерсті, а у бідняка лежить хворий. Коли жінка поронить умисно дитину, особливо так, що ніхто не знає, то з тої дитини стане по 7 роках – домовик. При певних обставинах може і зі старого чоловіка зробитися домовик, але тоді правдивий домовик виступає в ролі злого духа. Домовика можна собі купити, бо їх продають по деяких містах в решеті. Той хто його купує, мусить відректися від Христа й Богородиці, топтати хрест і плювати на нього, а також мусить підписатися кров’ю з мізильного пальця. Хто не вміє ним командувати, може дуже легко згинути. Домовики бувають від багатства, доброї господарки, довгого життя й гонорів [ 31, с. 103 – 104 ]. Неземне походження в уявленнях карпатських українців мав демон, що окреслювався терміном летавець (інші назви – летун, летавиця, в інших регіонах України вживалась назва перелесник). Демон приходив до молодих дівчат у вигляді гарного юнака, закохував їх у себе, вступивши у фізичний контакт, позбавляв сил і життя. Для захисту від летавця дівчина мала постійно носити при собі часник. Жіночим відповідником була летавиця: нечиста сила, що вночі ховалась у гіллі дерев і своєю красою приваблювала нічних перехожих. На ногах мала червоні чобітки, за допомогою яких могла літати над землею [ 32, с. 267 – 268 ]. Як пише В. Полєтаєва червоні чобітки для неї – наче крильця легкі, у них вся сила летавиці. Тільки той, хто зможе присилувати себе не дивитися на її чобітки чи зніме їх, не піддасться чарам летавиці. Якщо цей дух світанку залишиться без чобіт, – керуй ним, як схочеш. Щезає летавиця зі сходом сонця [ 29, с. 30]. Летавець навідується дуже часто, веде любовні розмови, цілується, заспокоює пристрасті. Людина до котрої він ходить зачинає одначе сохнути, в’янути і швидко вмирає. Летавець – це дух небіжчика за яким дуже жаліють. Він може довести того до кого ходить до самої смерті. Летавець – це злий дух видний у постаті летючої зірки. На землі стає він парубком, або дівчиною, повної краси, високого росту, з довгими русими косами. Показується хлопцям, або дівчатам і розпалює в них любов, а коли ті піддадуться йому, стискає їх в обіймах так сильно, що вони від того сохнуть і кінці [ 31, с. 136 ]. Дуже поширеними на всій території Гуцульщини були вірування у лісових демонічних істот в образі красивих молодих дівчат. У гуцулів вони зв’язані виключно з лісом і горами, і в різних місцях називались по різному: «нявка», «мавка», «майка», «малфа», «лісна» [ 28, с. 198 – 199 ]. З давніх часів мешканці Українських Карпат стали вважати, що дерево є місцем помешкання духа, звідки він може вийти, а потім увійти в інше дерево. Тоді з'явився лісовик – лісовий дух, цар звірів і володар рослин; нарешті – господар лісу.

Щодо зовнішності лісовика, то він різним народам і навіть різним прошаркам суспільства бачився по-різному. У класичному мистецтві лісових богів зображували в людській подобі з вінком на голові й зеленою гілкою в руці. Найчастіше змальовується як старезний кошлатий дід. На відміну від людей, лісовик не має тіні. Про його нечисту природу свідчить і прагнення заполучити душі мисливців, які відрікаються від Бога, щоб дістати у винагороду різну дичину. Лісовик зваблював жінок, збивав людей з дороги, заподіював чимало іншої шкоди. Водночас існували версії, згідно з якими лісовик був «пастухом від звіра», тобто охороняв звірів від хижаків, мисливців, інших небезпек. Вважалося, що лісовик бував не лише чоловічої, а й жіночої статі. Лісові люди вели своє господарство, створювали сім’ю і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць тощо [ 43, с. 172 – 177 ]. Неземне походження мав також чугайстер (інша назва – вітровий дідо). За віруваннями карпатських українців цей дух мав вигляд чоловіка зі зростом приблизно у кільканадцять метрів у білому одязі або ж навпаки – без одягу, але з порослою волоссям шкірою [ 32, с. 268 ]. Чугайстер є суто гуцульським персонажем, який практично більше ніде не трапляється. Він є проклятим чоловіком, високим як смерека. Він блукає лісами і ніхто не може його ні вбити, ні з’їсти, бо так йому пороблено. До людей ставиться приязно, розмовляє з ними, може посидіти коло вогнища, зате є смертельним ворогом нявок. Кажуть, ніби ховається в сухе листя і чекає на них. Як зловить, то роздирає навпіл і з’їдає. Чугайстер – загалом лагідна істота. Він мужньо витримує людські жарти, віртуозно грає на сопілці і шалено танцює. Буває, що не кожна людина витримує темп його танців. Якщо партнер помирає, то засмучений Чугайстер йде собі, а добрих танцюристів нагороджує. Він є захисником пастухів і лісорубів. Хто до нього добрий, того він попередить, коли ведмідь загрожуватиме худобі [ 38, с. 26 ]. Серед числа містичних істот, які є мешканцями водойм варто виокремити водяника, який є рідкістю в Карпатському регіоні і водночас займає найвищий щабель ієрархії серед водних демонів. Водяник являється різновидом нечистої сили. Як і всі духи, що є на землі, водяник, згідно з українськими легендами про створення світу, походить від чорта. Проте коріння вірувань у водяника значно глибше – воно випливає з давнього язичницького поклоніння слов’ян божествам, пов’язаним із водяною стихією. Водяник мав вигляд старезного діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти – дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Цей володар річок, ставків та водоймищ головував над русалками та опікувався рибами. Жив здебільшого у вирах річок, коло млинів. Розгнівавшись, міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки, топити людей [ 46 ]. Зі своїх поїздок на Гуцульщину, авторові також вдалося записати свідчення про блуд. Як зазначали респонденти, блуд береться до кожної людини, коли є дуже сильний туман. Він задурманює людині розум і їй здається, що вона весь час ходить на одному й тому самому місці. Людина може ходити цілу ніч і нічого не пам’ятати після того. «Блуд раз був вчепився мого батька. Йшли ми на Петра до церкви, коли я ще була маленькою дівчинкою. Він вчепився нас, коло плота (паркану), який обгороджував копицю з сіном. Ми так ходили довго, що напевно раз десять опинялися біля тієї самої копиці з сіном. Того дня ми так і не дійшли до церкви. «Ймив блуд і не пустив і всьо». Він може водити людиною доти, поки вона від безсилля не впаде з ніг» [ 11, с. 1 ]. Блуд виступав різновидом нечистої сили, який не має виразної персоніфікації. Згідно з легендою – це скинутий з неба злий дух, що не встиг приземлитися і завис у повітрі. Відтак блуд чіпляється до кожного, хто випадково торкнеться його. Може прибирати вигляд птаха, чоловіка, кота, собаки, світла тощо. Найчастіше він чатує на роздоріжжі. Вчепившись у людину, блуд може змушувати її блукати до повного знесилення на одному місці або завести в болото чи іншу пастку. Серед численних захисних засобів проти блуду бажано було знати дні своїх родин і хрестин; пригадати, на який день припадав Святий вечір, або хто стояв праворуч від людини, що заблудилася; перевернути на собі сорочку та ін. Розсіювався блуд, як і інша нечиста сила, з першим криком півня [ 46 ]. Слово блуд у говірках карпатських українців вживалось у значенні нечистої сили, що мала здатність збивати з правильної дороги. За віруваннями лемків і бойків блуд чіплявся передовсім людей п’яних, непобожних і забобонних. Якщо пастух зустрічав цього демона, потрібно було «єму єк си покажет потопленик ци повішеник, узети руки назад и сказати: шо перше на небі, шо друге – двоє очів в голові, шо третє – трійця в церкві, шо четверте – штири колеса воза, шо п’єте – п’ять пальців на руках, шо шосте – курашка на небі, шо семе – де є сім дівок, своя вечерниця, шо є восьме, – де є вісім хлопців, – свої косарі, шо дев’єте – за девіть грейцарів купив у дурня вепря». Після цих слів злий дух мав розсердитись і сказати: «На ше тобі запрашки до юшки». Вірилось також, що коли до людини вчепився блуд, то «тра собі нагадати, у котрий день буў Сьвитвечір і якї сі страви їло» [ 32, с. 268 ]. Отже, якщо підбивати усе вище сказане, то варто підкреслити, що світ демонів, створений уявою людей і освячений традицією багатьох поколінь, становить ієрархічно складну систему, яка об'єднує власне демонів.  Вірування, забобони і ворожба, мабуть, невід’ємна частина щоденного життя карпатського мешканця, яка формувалася упродовж тисячоліть. Перш усього вірили у єдиного Бога – світла і добра, в бога зла – щезуна або чорта. Назва дітько постала  з добрих духів – дідів – і прийнялася опісля для нечистого. Бог у карпатських повір’ях постійно воює з чортом. В казках ця боротьба часто виступає символічно, її репрезентують  життя і смерть, день і ніч, вода і вогонь тощо. Вся природа в карпатському житті одухотворена.  Джерела, потоки, ріки та озера – це живі істоти. Тут і русалки у водах, і мавки в збіжжях, і лісовики в дебрах і лісах, і годованці – по горищах, і діти – духи предків по домах. Варто також зазначити, що під впливом сьогодення та прогресом людства, надзвичайно цінні уявлення демонологічного характеру, які живуть в усній уяві жителів Карпат дуже часто затирають свої архаїчні та автентичні корені, що призводить до втрати образу міфічної істоти в уяві народу, а з часом і взагалі можливого його зникнення. Тому дослідження цієї проблематики повинно бути першочерговою справою, оскільки вона перебуває на межі зникнення.

Розділ ІІІ. Антропоморфні чинники в міфологічних уявлення українців Карпат. Серед різноманітної палітри демонічного світу населення Українських Карпат особливе місце займають так звані «непрості» – люди, наділені народною демонологічною традицією надприродною силою. Це реальні люди, які володіють особливою здатністю щодо виконання окремих функцій та дій. Назви «непростий», «знаючий» мають досить чітку та зрозумілу етимологію: такі люди своїми знаннями та вміннями вирізнялися з-поміж оточення, тобто були непростими для інших [ 45, с. 1 ].

Зазвичай непростими називали незвичайних людей, які могли чинити добро і зло, допомагати і шкодити. Вони ділились на дві категорії – ті що чинять добро, і мають силу від Бога; і ті що чинили зло, і були від нечистого. До першої категорії відносяться «знахарі», «примівники», «баїльники», «ворожки», «віщуни». Основною сферою діяльності знахаря є лікування людей і тварин зіллям. Якщо не допоміг знахар, звертались до «примівника», який лікував примовляннями, замовляннями, співами та іншими магічними діями. Ієрархічно вони вищі від знахарів.  До непростих відносяться також «градівники» – це люди які вміли відвертати грозу, град, зупиняти бурі. Між корисними і шкідливими «непевними» були у гуцульських віруваннях: «чарівники», «чинитарі», «мольфари».  Небезпечними  «непростими» і тими, що входили до другої категорії вважались – «відьми», «вовкулаки», «упирі». Упирі спричиняли різні пошесті, загибель людей і тварин. Відьми перевтілювалися в різних тварин. «Чинитарі» – чарами насилають незгоду, сварки, бійки, хвороби [ 47 ]. В народі побутує думка, що якщо в сім’ї народиться сім дівчаток, або хлопчиків, то шість із них будуть нормальним та звичайними дітьми, а сьома дитина є особливою в плані якихось надприродних здібностей та вмінь. Така дитина в майбутньому могла стати відьмою, могла причиняти зло, ворожити, примовляти. Теж саме відбувалося із хлопчиками, яких чекало нелегке життя з їхніми знаннями. Вони, або ставали мольфарами, чаклунами, або й навіть упирями. Такі люди до церкви не ходили, але коли їх питали чи вони ходять до церкви, то обов’язково брехали, щоб не привертати до себе увагу. Гуцули, хоч і вірять у всяку нечисту силу, проте дуже побожні [ 5, с. 1 ]. Знахар лікував людей і тварин за допомогою зілля. Якщо таке лікування не було надто ефективним, тоді варто було звернутись по допомогу до примівника. Головним інструментом примірника було слово у формі примівок та замовлянь. У цій ієрархії він перебував вище, ніж знахар. Коли примівник увійде в хату, то першим ділом, перед лікуванням хворого примовляє дев’ять раз такі слова:

«За першим разом,

За добрим часом!

В добрий час буду говорити

В лихий мовчьити,

Буду Господа любого просити,

Аби Господь став ми на помочи

З ньитками, з сьвйитками,

З славними, роковими і преподобними.

Поможіт менї візивати, викликати».

Виговоривши раз, починає заново і так 9 раз [ 26, с. 42 ]. Цікавим є факт передачі знань наступним поколінням. Якщо знахар хоче передати свої знання, то спочатку він шукає підходящу для цього людину, ну або ж родичам передає. Найперше вчить, як читати правильно молитву. Після вивчення молитов заставляє свого учня порізати собі мізильний палець і кров’ю розписатися на шматку паперу, а тоді той папірець кидає, або в піч, або в воду. Але на таке мало хто погоджується, бо то діло нечисте [ 18, с. 187 ]. Як уже згадувалося вище, до «непростих» відносяться також градівники. Вони бувають двох типів: природжені і вчені. Хто хоче стати градівником, повинен вирізати літорость і розігнати нею жабу і гадюку, коли гадюка схоче жабу їсти. Потім посв’ятити ту літорость разом із зіллям на зелені свята, аж тоді він зможе нею відганяти хмари. Коли літорость обведе поле, то град його тоже не поб’є. На Святий вечір градівник не має ні їсти, ні пити, ні говорити, зате кожної страви має надібрати по дев’ять раз, завити в платок і сховати. Як надійде туча, має вийняти той патик, або літорость, поставити на нього переховані страви в платку, стати голим проти хмари і виголосити окрему формулу проти граду, а град піде куди інде [ 31, с. 234 – 235 ]. На Гуцульщині вірять, що у Чорногорі є замерзле озеро. Як у нього хто з пастухів верне каміння, то з озера відразу вибігає білий кінь на якому сидить білий чоловік. Він бігає по поверхні криги і лупає копитами лід. В цей момент з озера виходять душі вбивць та їх жертв. Вони збирають в мішки ті куски леду, що лупав кінь копитами і летять за ним у хмари скидаючи його вниз. Так, чим більше тих душ є в озері, тим більший град падає [ 28, с. 223 ]. На велику увагу у дослідженні даної проблематики заслуговують мольфари. Мольфарами в Карпатах називають тих, хто за своїми незвичайними, магічними спроможностями значно перевершує і ворожок, і чаклунів.  Мольфар походить від «мольфа», що означає «заворожений, чарівний предмет». «Маг» – слово англійського походження і в даному разі не дуже годиться [ 47 ]. місце в категорії шкідливих непрόстих належало відьмі. Вірилось, що відьми – це звичайні жінки, обдаровані надприродною силою.

Залежно від походження відьом поділяли на дві категорії, окреслювані прикметниками-конкретизоторами: родимі і вчені. Родима відьма могла з’явитись у такій сім’ї, де було семеро дітей, а з-поміж них – не було жодного хлопця. Вважалось, що вчені відьми були злішими і навчались ремеслу від родимих. Від родимих різнились тим, що до корів по молоко ходили з дійницями. Відьми мали свою спеціалізацію. Найнебезпечнішими вважались ті, що «потинали» – забирали в худоби молоко і чинили шкоду людям. Від її погляду людині «можна навіть усохнути». Днем найбільшої активності відьом було свято Юрія Змієборця: день, коли вівчарі вперше після зими виводили худобу на полонину [ 32, с. 272 – 273 ]. Не менш цікавою постаттю нижчої міфології українців Карпат був вовкун – персонаж, поширений не тільки в карпатській, а й загальноєвропейській міфології. Синонімом до назви вовкун могло бути і слово вовк. Вовкуни були двох різновидів: вроджені і зачаровані. Вірилось, що коли вагітна жінка бачила вовка або їла м’ясо тварини, яку роздер вовк, то вона неодмінно мала народити вовкуна. Зачаровані вовкуни проводили більшість часу з вовками, аж до того моменту, поки їх не розпізнавали і не відчаровували. Вбити вовкуна можна було лише срібною кулею, посвяченою в дев’яти церквах, дев’ятьма священниками [ 32, с. 273 ]. Вовкулака виступав в уяві народу надзвичайною напівфантастичною істотою. Вродженим вовкулаком ставала людина, що народилася під певною планетою. Зачарованими ж вовкулаками стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди людини. На відміну від зачарованих вовкулаків, що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені вовкулаки живуть у сім’ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об’єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці людський образ: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та ін [ 18, с. 85 – 92 ].

На межі поміж нечистою силою та людьми у віруваннях карпатських українців перебував демон, що у місцевих говірках окреслювався назвою опир. Опирі насилали стихійні лиха, пошесті, засухи, повені. До худоби опирі сили не мали, тільки до людей. Могли сідати людям на плечі й переслідувати їх аж до хатнього порога, а самого порога вони боялися.

Назва упир безпосередньо пов’язана з давніми дохристиянськими віруваннями. Представники міфологічної школи вважали, що під іменем упиря наші предки розуміли демона грози, який ссе хмари і впивається дощовою вологою, що в народному світогляді ототожнювалася з кров’ю живих [ 22, с. 57 ]. Декілька слів вартувало б сказати про покутників та потопельників. Покутники – такі небіжчики, що по причині гріхів, яких допустилися на цім світі не можуть на другому світі мати спокою доти, доки самі їх не загладять, або хтось із їх рідні чи знайомих до того часу вони тиняються по сім світі і терплять різні прикрості, відповідні до величини їх злого вчинку. Потопельники чимось схожі до покутників, оскільки як і попередні зробили величезний гріх, тобто умисно втопилися. Кожен потопельник, має право ходити по цім світі сім років. До нього не можна ні говорити, ні його зачіпати, ні кидати чим-небудь. На вигляд як звичайний чоловік тільки весь білий. Кожного нового місяця показується там, де втопився. Заманюють людей до води, щоб і ті втопилися [ 17, с. 144 – 155 ]. Отже, у даному розділі, з’ясовані основні ознаки та властивості, так званих «знаючих» та «непростих» людей, що наділені народною демонологічною традицією надприродною силою. Встановлено характер їх взаємовідносин з іншими людьми, зовнішній вигляд. Висвітлено роль «знаючих» людей у традиційному житті українських горян. Показано наскільки сьогодні збереглися в народній пам’яті уявлення про вовкулаків, опирів, відьом, мерців, потопельників, покутників, градівників, примірників, ворожбитів та мольфарів. У розділі наведено колоритні матеріали про оберегові засоби, які використовували мешканці Карпат задля захисту себе та своїх сімей від непроханих гостей і їх заклинань. Таким чином в недалекому минулому та й навіть у ХХІ столітті «непрості», незважаючи на різні перешкоди з боку церкви, користуються великою популярністю та повагою серед людей, які все частіше звертаються до них в пошуку нетрадиційного вирішення своїх проблем.