3. Менеджмент як вид професійної діяльності

Менеджер – це професійний керівник, який відповідає за розробку і прийняття рішень у своїй сфері діяльності.

Менеджер – це управлінець ринкової орієнтації, який активно впроваджує ефективні ідеї господарювання, нововведення та досягнення НТП, виважено враховує зміни у міжнародних відносинах, своєчасно впливає на кон’юнктуру і динаміку попиту і пропозиції, вміло перебудовує виробничо-господарську діяльність з урахуванням вимог ринку.

Американський економіст Мінцберг виділив 10 управлінських ролей (видів діяльності), які об’єднав у 3 групи:

1. Міжособисні ролі:

• головний керівник;

• лідер;

• ланка, яка зв’язує із зовнішніми організаціями та особами.

2. Інформаційні ролі:

• приймач інформації (внутрішньої і зовнішньої);

• розповсюджувач інформації;

• представник (при зовнішніх контактах організації).

3. Ролі, пов’язані із прийняттям рішень:

• підприємець, який веде пошук можливостей удосконалення організації;

• ліквідатор порушень у діяльності;

• розповсюджувач ресурсів;

• відповідальний за переговори, які веде організація.

Чисельні дослідження стосовно якостей, необхідних успішному менеджеру, дозволяють визначити такі:

• Прфесійно-ділові якості: високий професіоналізм, здатність генерувати ідеї, підприємливість, авторитетність, здатність до інновацій та розумного ризику.

• Адміністративно-організаційні: оперативність, уміння здійснювати контроль, розробляти плани, стимулювати ініціативу, формувати команду, організовувати час.

• Соціально-психологічні: культура, розум, емоційна стійкість, вміння управляти конфліктами.

• Моральні: патріотизм, національна свідомість, порядність, чесність, повага до гідності людини.

Характеристика рівнів управління

1. Інституційний (вищий) – основні керівники (президент, директор, заступники; забезпечують інтереси власників, розробляють цілі та стратегію фірми).

2. Управлінський (середній) – керівники підрозділів (розробляють та реалізовують оперативні плани із впровадження рішень вищого рівня, відповідають за доведення завдань до підрозділів і їх виконання).

3. Технічний (нижчий) – керівники груп, секторів, майстри, бригадири (координують діяльність операційних виконавців, відповідають за ефективність виконання ними завдань).

4. Сутність, особливості та класифікація функцій менеджменту

Функції менеджменту – види управлінської діяльності, які забезпечують формування способів управлінського впливу.

Загальні функції (планування, організація, мотивація, контроль) задіяні в усіх управлінських процесах. Визначальну роль, однак, відіграють конкретні функції, які реалізуюються через загальні.

Конкретні функції менеджменту класифікують за:

• ознакою процесів управління – функції управління основним, допоміжним виробництвом, технічною підготовкою;

• ознакою об’єкту – функції управління підприємством, цехом, службою, бригадою, дільницею, проектною групою тощо;

• ознакою елементів виробничо-господарської діяльності – функція управління працею, предметами та знаряддями праці, інформацією тощо.

Взаємозв’язок конкретних і загальнихї функцій менеджменту простежимо на прикладі (таблиця 5.1.).

Розглянемо загальні функції менеджменту.

Планування полягає у формулюванні цілей організації, шляхів їх досягнення, постановці завдань перед виконавцями, створенні системних планових документів.

Зміст процесу планування полягає у пошуку відповідей на три ключові питання:

1. Де фірма знаходиться в сучасних умовах?

Менеджер реально оцінює стан фінансових, матеріальних, трудових ресурсів фірми, рівень її наукових розробок.

Таблиця 5.1. Реалізація конкретних функцій через загальні

Конкретні функції	Реалізація крнкретних функцій через застосування загальних
1. Управління технологічною підготовкою виробництва	Планування технічної підготовки виробництва. Організація відповідних служб і підрозділів (конструкторський, технологічний відділи, ремонтна служба, служба головного механіка, головного енергетика). Стимулювання працівників служб технічної підготовки виробництва. Контролювання результатів діяльності служб технічної підготовки виробництва (безпечність та надійність техніки, кількість збоїв тощо).
2. Управління технологічною лінією	Планування роботи технологічної лінії. Створення необхідних підрозділів (основних виробничих бригад, ремонтної бригади), призначення посадових осіб (майстра, технолога тощо). Розробка системи матеріального та морального стимулювання працівників. Контроль результатів роботи (відсоток браку, якість продукції, продуктивність праці).

2. Куди фірма хоче рухатись?

Фірма визначає цілі та орієнтири розвитку: збільшення обсягів продажів, розробка нових видів продукції, розширення ринків збуту, тощо.

3. Як фірма збирається це зробити?

Фірма використовує конкретні засоби планової діяльності: розподіляє ресурси, вивчає зовнішнє середовище, координує діяльність всіх підрозділів, прогнозує своє мйбутнє.

На практиці існує багато критеріїв класифікації планів підприємства. Найчастіше використовують такі:

• за критерієм широти охоплюваної сфери розрізняють стратегічні й оперативні плани;

• за критерієм часового горизонту – довгострокові і короткострокові плани;

• за ступенем конкретизації – завдання і орієнтири.

Стратегічні плани – це плани, які визначають головні цілі організації, стратегію придбання та використання ресурсів для досягнення цих цілей.

Місія – це чітко виражена причина існування організації, може охоплювати такі напрямки: турботу про працівників, політику удосконалення виробничих технологій, задоволення потреб споживачів тощо.

Оперативні плани – це плани, у яких стратегія деталізується у розрахованих на короткий термін рішення щодо того що конкретно треба зробити, хто повиненя це зробити, як це має бути зроблено.

Короткострокові плани – це плани, які складаються на період до 1 року.

Довгострокові плани – це плани на 3-5 років (враховуються зміни у зовнішньому середовищі).

Завдання – це плани, що мають чіткі, конкретно визначені цілі. Їх неможна тлумачити двозначно (наприклад, збільшити виробництво на 3% за рік).

Орієнтири – це плани, що носять характер напрямку дій (наприклад, збільшити обсяги виробництва на 3-4% за рік).

Організація – процес розподілу, групування та координації робіт, видів діяльності і ресурсів для досягнення поставлених цілей (процес формування структури управління підприємством)

Організація має два аспекти:

- формування підрозділів;

- розподіл повноважень між ланками виробництва.

Організація грунтується на трьох категоріях:

1. Повноваження – обмежене право використовувати матеріальні, фінансові, трудові та інші ресурси підприємства і спрямовувати зусилля підлеглих працівників на виконання поставлених завдань (їх делегують відповідній посаді).

2. Відповідальність – покладений на посадову особу обов’язок виконувати поставлені завдання і забезпечувати їх позитивне виконання.

3. Делегування – передавання завдань і повноважень особі, яка бере на себе відповідальність за їх виконання.

Делегування є способом домогтися виконання роботи іншими людьми, водночас є актом, який перетворює людину на керівника.

Для відображення структурниїх взаємозв’язків підрозділів організації і їх підпорядкованості на практиці використовують схеми організаційних структур управління.

Мотивація – це процес спонукання працівників до діяльності для досягнення цілей.

Реалізація функції потребує:

- усвідомлення того, що спонукає працівника до праці;

- розуміння того, як направити ці спонукання в русло досягнення цілей організації.

Протягом історії майже кожен економіст торкався у своїх дослідженнях мотиваційних проблем. Сформувалися теорії мотивації, покладені в сонову прикладних механізмів мотивування працівників.

У теорії потреб М. Туган-Барановського їх виділено 5 груп:

• фізіологічні (їжа, сон);

• статеві (намагання сподобатися);

• симптоматичні інстинкти і потреби (самозбереження, продовження роду);

• альтруїстичні (у безкорисливій турботі про інших);

• практичні (житло, авто, гроші).

• „Мотиви і інтереси негосподарського роду, - писав Туган-Барановський, - мали особливо великий вплив на розвиток господарства”.

Згідно з теорією потреб Девіда Мак-Клеланда (1917р.) при стимулюванні працівників слід враховувати вторинні потреби влади, успіху та причетності, оскільки на сучасному етапі розвитку суспільства первинні потреби у більшої частини населення вже задоволені.

Контроль – це процес забезпечення досягнення цілей організації шляхом постійного спостереження з її діяльністю і усунення відхилень, які при цьому виникають.

У процесі виробництва необхідність контролю зумовлена такими чинниками:

• складністю технологічних процесів на підприємстві;

• невизначеністю середовища (зміни законів, політики, ринку);

• динамізмом науково-технічного розвитку;

• тиском з боку конкурентів;

• боротьбою за ринки збуту товарів тощо.

Форми контролю:

1. Попередній (реалізація певних правил, процедур, ліній поведінки на початку роботи).

2. Поточний (регулярна перевірка діяльності підлеглих).

3. Завершальний (порівняння досягнутих результатів роботи з вимогами, що ставилися).

Етапи процесу контролю:

1. Визначення стандартів і критеріїв.

2. Оцінювання виконання.

3. Порівняння досягнутих результатів з установленими стандартами.

4. З’ясування необхідності коректив.

Запитання для самоконтролю:

1. Що зумовило виникнення менеджменту як науки ?

2. Розкрийте сутність основних етапів розвитку управлінської думки в Україні.

3. Охарактеризуйте сутність і завдання планування як виду управлінської діяльності.

4. Назвіть організаційні структури управління.

5. У чому порлягає сутність механізму мотивації працівників на засадах врахування потреб ?

Література

1. Кузьмін О.Є., Мельник О.Г. Основи менеджменту: Підручник.- К.: „Академвидав”, 2003. – ст. 8-11, 20-31, 58-195.

2. Осовська Г.В., Осовський О.А. Основи менеджменту: Підручник. Видання 3-є, перероблене і доповнене.- К.: „Кондор”, 2006. – ст. 350-365.