Розділ 1. Теоретичні засади сучасних педагогічних технологій

1.1. Необхідність переходу до нових технологій навчання

У сучасних умовах створюється цілісна філософсько-методологічна база реформування національної системи освіти, що є підґрунтям переходу до 12-річної школи.

На теренах України, як і світу сучасного в цілому, набули життєвості дві парадигми освіти. Перша з них - просвітительська, друга -культуротворча.

Епоха індустріалізації спонукала потребу в знаннях, які ґрунтуються на науковому раціоналізмі і об'єктивній необхідності підвищення загальної культури. Ціннісну орієнтацію епохи "знанієвої" парадигми освіти характеризує вислів Ф.Бекона, що "знання - сила". Цей вислів у подальшому трактувався як сила знань, яка була спрямована на пізнання природи, суспільства, людини, отже світу в цілому. Потреба у збільшенні обсягу знань, технізація всіх аспектів життя, зростання потоку інформації, яка потрапляє за одиницю часу в людський мозок, постійно зростає. Так, у більшості галузей людської діяльності кількість інформації подвоюється приблизно кожні 5-7 років. Одночасно зростає і роль наукових абстракцій у пізнанні. Тому вважали, що в руслі раціонального освоєння світу основою навчання є прискорений розвиток інтелекту дитини, раціональної сторони її свідомості. Звідси головним завданням школи було освоєння учнями ґрунтовних знань основ наук. Така парадигма освіти, яка була спрямована на засвоєння знань, умінь та навичок, отримала назву - просвітительська, а в сучасних умовах її називають традиційною. Серед дослідників стало майже загальновизнаним твердження, що традиційна освіта - це освіта інформаційного типу, яка продукує знання, уміння та навички, а не особистісний розвиток учня. На нашу думку, а також вчених О.В.Бондаревської, І.Я. Лернера, В.Ф.Паламарчук, О.Я.Савченко, такі крайні оцінки не зовсім справедливі.

Орієнтація освіти на знання склалась у Радянському Союзі в той період, коли за допомогою освіти держава розв'язувала гострі соціальні проблеми, спочатку - навчання всіх громадян грамоти, потім - підвищення освіченості населення і підготовки професійних кадрів виробництва і культурної сфери. В цих умовах "знанієва" орієнтація була необхідна.

На рубежі ХХ-ХХІ віків утверджується "культуротворча" освіта, спрямована на розвиток особистості, яка не лише споживає культурні цінності, але й примножує їх, особистості як самоцінності і мети, а не засобу суспільного розвитку. Поступово відбувається перехід від абсолютизації раціоналізму ("знанняцентризму") до усвідомлення, освоєння і реалізації в освітній практиці гуманітарних і культурних цінностей ("культуроцентризм"). Ці тенденції світового розвитку в освіті спонукали до необхідності заміни освітньої парадигми просвітительства на парадигму культуротворчості і культуроосвіченості.

Проте, в масовій педагогічній практиці до цього часу залишилась панівною парадигма просвітительства, яку обслуговують пояснювально-ілюстративні технології навчання. Для того, щоб глибше зрозуміти специфіку пояснювально-ілюстративних технологій навчання, проаналізувати наслідки її застосування в аспекті формування особистості, необхідно виділити зовнішні умови і внутрішні психологічні процеси, які відбуваються у свідомості як вчителя, так і учнів при її використанні.

Зовнішній механізм функціонування пояснювально-ілюстративних технологій навчання відпрацьований, навіть канонізований. Учитель основну увагу в своїй роботі приділяє трансляції готового навчального змісту, тобто просвітительству учнів. При підготовці до уроків учитель заклопотаний пошуком найбільш ефективних варіантів викладу нового матеріалу, підбором наочності, яка б супроводжувала його розповідь. При цьому інформація, яка визначена рамками програми, в основному подається у формі монологу вчителя чи кого-небудь із учнів, які тимчасово займають місце вчителя.

Діалог у даній системі викладання майже відсутній. Зазначимо, що під діалогом ми розуміємо не говоріння декількох дітей, які відповідають на запитання, а проникнення в сутність позиції, яка співпадає чи не співпадає з думкою учня, але сприяє зародженню і розвитку спільної думки.

У зв'язку з цим у навчальному процесі виникає багато проблем. Головними із них є низький рівень навичок спілкування, неможливість отримати розгорнуту відповідь учня з його власною оцінкою, недостатнім рівнем включеності школярів у коло обговорюваних проблем.

Отже, проблемі спілкування, як і багатьом іншим, дана технологія достатньої уваги не приділяє. Інформування, просвітительство учнів і сьогодні залишається головним обов'язком учителя і здійснюється в основному у формі монологу.

Нові технології навчання не відкидають надання інформації учням. Просто змінюється роль інформації. Вона необхідна не стільки для запам'ятовування і засвоєння, скільки для того, щоб учні використали ЇЇ в якості умов або середовища для створення власного творчого продукту. Вчитель виступає при цьому в ролі садівника, який створює живильне середовище для росту особистісних освітніх результатів у всіх учнів.

Зовнішньою ознакою пояснювально-ілюстративних технологій навчання є домінування навчання над учінням. Ці технології визначають особливу роль і місце вчителя в навчальному процесі. Він відіграє активну роль на уроці, а учень пасивну, яка зводиться до забезпечення тиші в класі і неухильного виконання завдань учителя, при цьому за все відповідає вчитель, а не учень.

Учитель при цьому виконує три основні функції: інформаційну (викладає новий матеріал), контролюючу (визначає рівень його розуміння) і оціночну (виражає в балах ступінь точності його відтворення школярами). Тобто він повинен розповісти передбачений програмою матеріал, примусити учня його вивчити, для чого застосовуються контрольні функції, і оцінити ступінь його старанності, застосувавши відповідно позитивні чи негативні санкції. Учень повинен відтворити вивчений матеріал, формуючи при цьому у себе необхідні загальнонавчальні уміння роботи з підручником, картками, довідковою літературою і т.п.

Крім того, сучасний учитель перебуває в такій соціальній ситуації, коли він має надмірне навчальне навантаження, соціальне незахищений і на нього діють інші негативні соціальні фактори, які не стимулюють творчого пошуку вчителя, а провокують використання звичних способів роботи (монологу, запитань для закріплення принципових вправ).

Зусилля вчителя при пояснювально-ілюстративних технологіях не спрямовані на інтелектуальну і духовну активність школяра, учні на уроці практично нічого самостійно не роблять, самостійно не думають, а просто слухають і виконують завдання вчителя.

При цьому добре відомо, що людину неможливо чого-небудь навчити, якщо він сам не буде вчитися, якщо він не оволодіє уміннями самостійно здобувати знання. Ці вміння відіграють вирішальну роль у розвитку особистості, оскільки такий розвиток не одномоментний, а відбувається протягом всього життя. Постійно навчатися необхідно тому, що система знань розвивається. Стародавні мудреці так говорили: "Учень - це не посудина, яку треба наповнити, а факел, якого необхідно запалити".

Протягом тривалого періоду учнів навчали за єдиними навчальними програмами, які визначали зміст, обсяг і навіть темп засвоєння інформації. На перший погляд освітня система, яка надавала всім однакові часові, змістові і процесуальні умови, здавалася б справедливою і демократичною, але насправді неминуче призводила до ситуації, про яку так влучно писав сам Б.П.Блонський: "Розвинуті діти забивають недорозвинутих, учителю важко працювати в такій строкатій групі, він мимовільно пред'являє слабким більш високі вимоги. Безграмотні звикають у перші дні школи бути останніми людьми свого колективу. Товариші ставляться до них зневажливо. Ми вважаємо, що це дуже шкідливо. Ставити слабкого в одні умови із сильним, отже пропагувати нерівність".

Сувора регламентація, дотримання вчителем єдиних нормативних документів ставлять його в позицію виконавця. Педагог іде в клас із готовими знаннями, він намагається включити в свою діяльність, підпорядкувати своєму режиму. Учень потрібний йому як об'єкт впливу.

У такій системі між ними мимовільно виникає психологічний бар'єр, оскільки при традиційному розподілі ролей має місце невідповідність установок учителя і учня. Установка вчителя орієнтована на соціальне замовлення, на обов'язкове виконання програми. Бажання учня пов'язані із задоволенням його пізнавальних потреб, інтересів, розвитком здібностей, утвердженням себе у середовищі однолітків як яскравої індивідуальності. Невідповідність позицій вчителя і учнів, психологічний бар'єр знімається в основному з допомогою дисциплінарних заходів.

В авторитарній системі навчання мало кого цікавлять тонкощі людських стосунків, особливо коли це торкається дітей. Хоча ми знаємо, що немає нічого важливішого і більш складного, ніж характер стосунків, які складаються між людьми. Від них залежить і успішність людської праці, і самопочуття кожного співучасника спільної діяльності. Міжособові стосунки є великою рушійною силою. Не перебудувавши їх, неможливо добитися успіху ні в якій справі, особливо у навчанні.

Таку масову школу можна назвати школою знань. В основі ж всієї освітньої системи були закладені психологічні процеси, які сприяли формуванню особистості із заданими властивостями.

Поскільки пояснювально-ілюстративні технології основну увагу приділяли необхідності досягнення результату, в якому бачили переважно засвоєння знань, тобто зовнішні показники, які піддаються наочній перевірці, і результат роботи визначався за зовнішніми показниками: процент успішності, забезпеченості навчального процесу дидактичними атрибутами тощо. Внутрішні показники, які не зводились до відтворення виучуваного матеріалу, а пов'язані із змінами у свідомості дитини, з розвитком його інтелектуальних здібностей, духовної сфери, мотиваційної діяльності, були поза полем зору як учителів, так і органів управління освітою.

Такий короткий аналіз впливу зовнішніх факторів пояснювально-ілюстративних технологій на освітній процес.

Психолого-педагогічний аналіз внутрішніх умов, широко розповсюдженого пояснювально-ілюстративного способу навчання дозволяє стверджувати, що при його використанні для значної частини школярів навчання базується на основі примусу (необхідності виконувати примусову роботу). Як відомо, примусова робота - це одна із найбільш малоефективних. Відкрите примушування у масовій школі ще і сьогодні вважається нормальним явищем.

Як було зазначено вище, вчитель іде в клас з головною метою - викласти школярам нову інформацію (як часто здається вчителю - передати знання, що в принципі неможливо). Досвідчений педагог знає, що інформація вчителя - це іще не знання учня. Наукою доведено, що 80 % інформації, яку чує учень на уроці, забувається в той же день, якщо учень самостійно над нею не попрацював (повторив, проговорив, записав), 20 % зберігається у пам'яті дещо довше, в залежності від рівня її актуальності для учня.

Отже, перед учителем постає завдання - перевести почуте у власні знання учня. Це можливо при певних умовах, зв'язаних з інтерпретацією, внутрішнім прийняттям цієї інформації учнем, переведенням її "на свою мову", зв'язком її із знаннями, які він має.

За пояснювально-ілюстративної технології навчання для того, щоб перевести інформацію в знання, вчитель при традиційних методах повинен примусити учня зробити достатньо об'ємну роботу самостійно як у класі, так і вдома, проконтролювати й оцінити її результативність, а у випадку невиконання завдання застосувати необхідні санкції. Систематично й успішно виконувати весь цей процес удається тільки вимогливим до себе дітям і владним педагогам. Вчитель досягає того, що учень виучує новий матеріал, але при цьому виникає цілий блок негативних психологічних наслідків. До них можна віднести такі: репресивне середовище в школі гальмує природню соціальну зрілість учнівської молоді, часто формує утриманство, егоїзм, підриває здорові моральні основи особистості. У вчителів вона гасить творчу активність, породжує соціальну апатію, незадоволеність роботою.

Все це загострює питання про гігієну навчального процесу, про створення більш сприятливих умов для роботи вчителя і учнів за рахунок не зовнішніх стимулів, а за рахунок осмислення і правильної організації як зовнішніх, так і внутрішніх психологічних процесів.

Основним результатом примушування є або відторгнення діяльності, яка нав'язана особистості, або інтерферентне (байдуже) відношення до неї. Не випадково, що, за дослідженнями вчених, тільки 4-7 % учнів традиційної школи і 7-11 % студентів ВНЗ зберігають інтерес до навчання.

Основними причинами такого ставлення до навчання учні називають:

- по-перше, відсутність зв'язку між професією, яку хоче вибрати учень, і спрямованістю навчання в школі (40 % опитаних старшокласників розглядають навчання як підготовку до екзаменів, останні вважають, що вже зараз могли б працювати за вибраною професією);

- по-друге, дискомфорт у школі (40 % дітей не хочуть ходити в школу, 50 % незадоволені шкільними знаннями, тільки 10 % радіють зустрічі з учителями).

Існує закономірність: чим сильніше примушувати дитину до діяльності, тим сильніше вона відштовхується від неї, як від чужої, непотрібної їй. Відомий психотерапевт В. Леві в одній із своїх праць писав: "За роки лікарської практики я дуже близько пізнав не одну сотню людей, маленьких і великих, які не віталися, не вмивалися, не чистили зуби, не читали книг, не займалися (спортом, музикою, ручною працею, мовою..., самовдосконаленням), не працювали, не женилися, не лікувались і т.д., і т.п. тільки тому, що їх до цього змушували. Чи завжди це так? Ні, не завжди, але часто, і дуже часто, щоб це можна було назвати випадковістю". (В. Леви. Нестандартний ребенок. - М., 1963. С.91).

Примусова, байдужа робота — це псевдодіяльність, яка не пропускається, не переживається особистістю через себе. Якщо така робота все-таки виконується вихованцем, вона, як правило, не зачіпає глибоких внутрішніх основ особистості, не засвоюється школярами, надовго заохотити їх до такої роботи не вдається. Прикладом може служити те, що з одного боку учні сумлінно виучують правила граматики, а з другого - відсутність у них елементарної грамотності.

Примушування деформує суб'єктивні основи учнівської діяльності, що обумовлює відсутність у школярів мотивів і розвинутих потреб власної діяльності, призводить до безініціативності, небажання включатись у будь-які види діяльності, загальної апатії. Результатом цього стає втрата навички самостійно організовувати власну діяльність.

Завдання школи нового типу полягає в тому, щоб виховати ділову людину, в якої слово і діло не розходяться. У центр роботи школи повинно бути поставлено виховання людини, яка здатна до організації власної діяльності і самоорганізації себе в ній.

В основі примусу закладено маніпулювання іншою людиною, її дресирування. Це досягається тим, що в педагогічній технології, орієнтованій тільки на передачу інформації, 90 % загального бюджету часу учня відводиться на виконання репродуктивних дій (дій за зразком). Учень розв'язує задачу за формулою, виконує вправу за вивченим правилом і т.п. На вчителя покладається вся відповідальність за відтворення дій учня. Творчість у такій системі навчання не стимулюється, а навпаки, навіть гальмується, оскільки перевантаження учнів інформацією в рамках виконавської діяльності засмічує мозок дитини.

Примушування провокує агресивно-репресивне середовище у школі, яке негативно впливає як на учня, так і на вчителя в плані їх фізичного і морального здоров'я.

Великий філософ і лікар Авіцена провів цікавий експеримент. Він узяв двох овечок, посадив їх в однакові клітки і створив рівні умови розвитку. Різниця була тільки в одному: перед кліткою однієї овечки була картина, на якій були зображені залиті сонцем луки, по яких гуляли такі ж овечки, а перед другою була зображена клітка з вовком, яких роздирав свої жертви. Про результати легко здогадатись: перша тварина росла здоровою і веселою, друга - кволою, слабкою і скоро загинула.

І.П.Павлов підкреслює: "Позитивні емоції тонізують роботу півкуль, негативні - гальмують, пригнічують. Позитивні емоції - могутні збудники і натхненники людської діяльності".

Авторитарна педагогіка, побудована на примусі, породжує у дітей тривогу, страх бути приниженими і неспроможними.

У школярів ситуація примусу і постійного зовнішнього контролю призводить до таких наслідків:

• гальмується розвиток творчих здібностей школярів;

• блокується активність і самостійність у розв'язку пізнавальних завдань;

• виникає комплекс переживань, який називається особистісною тривожністю;

• виникає недовіра у власні сили, страх допустити помилку;

• як свідчить досвід, у третини школярів у зв'язку з перевантаженням, перенапруженням, страхом, тривогою (особливо в процесі прискіпливого опитування на початку кожного уроку), принизливими епітетами, які отримують діти в школі, в сім'ї, виникають невротичні зміни психіки, які називаються дидактогенними неврозами, що суттєво утруднює засвоєння нових знань.

Відомо, що розвиток дитини починається з народження, з безпосереднього емоційного спілкування, і потім здійснюється через ігрову діяльність, в якій дитина виступає суб'єктом власного розвитку. Проте, з приходом до школи ця лінія різко обривається, тому що дитина стає об'єктом впливу багатьох учителів. Ці зміни і викликають хворобливі переживання дитини, з погіршенням її самопочуття, втратою інтересу до навчання.

На жаль, усі зазначені зовнішні і внутрішні фактори пояснювально-ілюстративної технології навчання негативно впливають як на розвиток, так і на вихованість школяра. Звичайно, ми намагались загострити увагу на негативних сторонах пояснювально-ілюстративної технології, хоча вона, особливо в сучасних умовах, не застосовується у чистому вигляді, і тим самим загладжуються деякі її негативні сторони. Пояснювально-ілюстративна технологія живуча, найбільше розроблена, визначається організаційною чіткістю, найпростіша у застосуванні і т.д.

Проте в- сучасних умовах традиційне розуміння освіти як процесу оволодіння знаннями, уміннями, навичками і підготовкою до життя повинно бути переосмислене. Сучасна освіта - це освіта для людини, її стрижень - розвиваюча, культуротворча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє використати набуті знання і вміння для творчого розв'язку проблем, уміє аналізувати і опрацьовувати різноманітну інформацію, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни. Завдання школи - "виростити" людину, здатну до культурного творення, продуктивного діалогу з природою і з соціумом. Основна парадигма сучасної освіти - це її орієнтованість на особистість. Освіта- це перш за все становлення людини, знаходження самого себе, свого образу, неповторності й індивідуальності. Дати освіту людині - це значить допомогти їй стати суб'єктом культури, навчити життєтворчості. Особистісно орієнтована освіта - це не формування особистості із заданими ззовні властивостями і характеристиками, а створення необхідних умов для її розвитку відповідно до внутрішніх закономірностей її генезису, прояв у повній мірі себе, реалізація своїх творчих можливостей.

Концептуальною основою нової педагогіки є твердження, що людина - це саморозвиваюча система, оскільки все, що людина здобуває ззовні, вона пропускає через свою свідомість і свою душу.

Необхідність переходу на якісно новий рівень організації педагогічного процесу визначається тим, що в сучасних умовах 70 - 80 % всієї інформації школяр отримує не від учителя і не в школі, а на вулиці, від батьків і спостережень за оточуючим життям (в тому числі із засобів масової інформації і телекомунікації).